Gala KAVUN
Є люди, які втілюють свою місію на цій землі попри будь-які труднощі у житті. Незважаючи на несприятливу атмосферу, походження, бідність, нерозуміння й відкрите перешкоджання з боку найрідніших. Коли ми читаємо їхні біографії, надихаємося і шукаємо у їхньому шляху розраду для себе. Щоправда, часто ходимо для цього кудись за далекі моря, вишукуючи ті образи і непересічні долі. Але такі історії поряд – вони зрозуміліші й часто дивовижніші.
7 грудня виповнилося 120 років від Дня народження Катерини Білокур – української художниці, майстрині декоративного розпису, жінки, творче полум’я якої не загасили ні голод, ні батьківське нерозуміння, ні брак освіти.
Авторка фантасмагоричних пейзажів та натюрмортів «Декоративні квіти», «Привіт врожаю», «Цар-Колос», «Сніданок», Катерина Білокур не здобула навіть початкової освіти. Читати, писати і малювати навчилася самотужки. Батьки забороняли їй вчитися – після того, як вона за тиждень «проковтнула» буквар, вивчивши за декілька днів не лише всі літери, а й віршики з книжки, на сімейній раді було вирішено не винагороджувати таку жагу до знань, не віддавати дівчинку до школи й таким чином зекономити на одязі та взутті. На думку рідних, освіти з букваря їй вистачить, а до школи мали ходити хлопці. Дівчата ж віком 6-7 років мали сидіти вдома і прясти.
Малювання рідні взагалі вважали чимось сороміцьким і усіма силами перешкоджали цьому заняттю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мала Катря ж потайки виривала аркуші з школярського зошита молодшого брата й малювала. Згодом брала шматочки полотна у матері, дошки – у батька, а пензлики робила сама, хоча найчастіше використовувала просте вугілля.
«Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…
Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!» – згадувала потім Катерина Білокур.
Вона продовжувала малювати потайки від рідних. Створювала декорації для драмгуртка, зібраного сусідом і родичем Білокурів – Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина також грала на сцені цього театру.
До Миргородського технікуму художньої кераміки вступити не змогла, адже не мала документу про закінчення семирічки.
Пізніше у рідному селі в перервах між важкою працею вона, з дозволу батька, відвідувала той-таки драмгурток і навіть спробувала вступити до Київського театрального технікуму. Однак ситуація повторилася: відібравши у власної дитини право на освіту, батьки закрили перед нею всі двері.
Відрізана від будь-якої можливості навчатися, загнана тяжкою працею, позбавлена бодай якоїсь можливості реалізувати свій талант чи хоча б перестати малювати потайки, Катерина кидається у річку Чумгак, намагаючись втопитися. Та Всесвіт мав на неї інші плани. Божу іскру не змогли загасити навіть води Чумгака.
Після цієї події, у 1934 році батько Катерини таки погодився на те, щоб дочка займалася малюванням.
Навесні 1940 року Катерина почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Шукаючи шляхи для самореалізації, художниця звертається до співачки з листом, до якого додає малюнок калини на шматку полотна.
Та отримує лист і захоплюються роботою Катерини Білокур. Порадившись із друзями – Василем Касіяном і Павлом Тичиною – співачка звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.
Богданівку, у якій жила художниця, відвідує Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки, яка на той час складалася лише з 11 картин.
Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви, де вона вперше має змогу відвідати музеї і галереї.
1944 року Богданівку відвідував директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Він запропонував Катерині виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.
Під час війни Катерина Білокур хворіла, була прикута до ліжка. А під час голодомору 1946-1947 років, коли багато хто з односельців помер, її сім’ю врятували декілька колосків. Саме цим колоскам, святому українському хлібу, художниця присвятить картину «Цар-Колос», увіковічивши на полотні скромне колосся пшениці, що може врятувати життя.
У 1954 році вісім картин художниці експонувалися на виставці в Луврі. Тоді її талант зауважив сам Пікассо. «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» – сказав він тоді.
Дві чи три картини (щодо кількості є різні дані), серед яких був і «Цар-Колос», назавжди залишилися за кордоном – їх просто викрали. «Цар-Колос» Катерина Білокур згодом відновила по пам’яті.
У художниці з’являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів – поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та інші. У Богданівці в художниці з’являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.
Однак до самої смерті її мучили болі у ногах – наслідок спроби самогубства. А пізніше додалися ще й болі у шлунку, з якими намагалися упоратися народними методами, адже у сільській аптеці ліків просто не було.
1955 року в Києві її роботи оглядав голова Ради міністрів УРСР Михайло Гречуха. Художниця так боялася, щоб її не розкритикували, що втікла на другий поверх. Але керівникові уряду її картини сподобалися.
Тоді друзі художниці попросили, мовляв, Білокур треба перевезти до Києва, її життєві умови надто тяжкі.
«Хай сидить, де сидить. Доки вона в Богданівці – доти вона й Білокур», – відповів Гречуха.
«Не маю зла на того чоловіка, – писала пізніше художниця. – Але бодай йому хоть раз у страшному сні приснилося б те, як я живу, – вовком завив би від горя і розпачу».
Поету Павлу Тичині вона подарувала картину «Півонії». Але, коли через кілька років відвідала його квартиру, робота здалася їй тьмяною.
Згадувала тоді: «Мені зробилось заразом і холодно, і жарко, і соромно, і стидно перед такими людьми за свою роботу. Господи, яка ж вона одноманітна і бездарна. Синє-синє одноманітне поле, а на йому такі ж одноманітні квітки. Тільки й того, що великі, як решето, а художньої тієї чарівної краси немає на макове зерня. Мені зробилось соромно за мою роботу, що я за неї нічого не могла сказати тим добрим людям. А треба б було сказати, попросити Павла Григоровича, щоб вони її з стіни зняли і де-небідь у хижі заховали, аж поки я другую намалюю і віддам їм, а ту, невдалу, заберу».
Через кілька років вона привезла поету нову картину, але до помешкання Тичини її не впустив чи то секретар, чи то якийсь службовець: жінка, на його думку, була надто вбого одягнута. Так з тією картиною вона й повернулася додому у розпачі й сльозах.
10 червня 1961 року Катерині Білокур проводять операцію у Яготинській районній лікарні. У той самий день, вона померла.
Яким би трагічним не було її життя, художниця не зрадила себе й свого покликання.
1977 року в селі Богданівка відкрито музей-садибу художниці. На мольберті в її кімнаті – недописана картина – розкішні жоржини на синьому тлі.
site.ua
“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.