Катарсис – у любові

144

Нотатки на берегах «вибраних поезій» В. Лесича

А спромоглося на це подвижницьке видання – власним коштом!
–  ужгородське МПП «Гражда», залучивши
собі в поміч автора півтора десятка літературознавчих та критичних книжок,
упорядника кількох фундаментальних антологій українських авторів професора
Тараса Салигу, який і започаткував напрочуд цікавими «Вибраними поезіями»
Вадима Лесича унікальну літсерію «Розсипані перли». (Про Т. Салигу подано
вичерпну, фахову довідку на відлогах суперобкладинки).

 

У чому ж полягає 
унікальність означеної серії? Саме в тому, що вона покликана ознайомити
якомога ширше коло прихильників красного письменства з авторами майже не
відомими в Україні, позаяк творча їхня доля складалася вельми драматично. І
Вадим Лесич (Володимир Кіршак) не тільки належить якраз до сього грона
талантів, а й посідає у ньому чи не найвагомішу і найяскравішу позицію.

Варто бодай спробувати перелічити авторів, які писали про
його творчість. Адже серед них – Євген Маланюк, Б.-І. Антонич, Святослав
Гординський, Володимир Державин, Юрій Шерех (Шевельов), Іван Кошелівець,
Григорій Костюк (Б. Подоляк), Богдан Бойчук, Ігор Качуровський… Але годі й
пробувати тієї лічби – їх значно більше. А це теж факт надзвичайно красномовний!
Хіба ж ні?

Про те, що Вадима Лесича знають у цьому світі, свідчать
переклади його поезії на мови різних народів. Німецькою мовою її адаптували
Ганс Кох і Елізабет Котмаєр, англійською – Патриція Килина, польською – Єжи
Немойовський і Казімєж Яворський, французькою – Емануїл Райс, єврейською – Я.
Кляйн, білоруською – Федір Ілляшкевич, російською – такий відомий поет, як Ігор
Костецький…

Позаторік  мистецький
– цивілізований – світ Америки та Європи відзначив століття від дня народження
поета. Торік любителів української поезії потішено його вибраним. А щойно
сьогоріч розпочинаємо розмову про її незникому й незнищенну вартість. Щоправда,
Т. Салига посів гідну першу скрипку в цьому оркестрі, слушно зазначивши у
ґрунтовній передмові до вибраного В. Лесича, що зовсім небагато українських
еміграційних письменників… зібрали таку критично-дослідницьку лектуру, як він.

Гадаємо, саме наймолодшій поетичній генерації особливо
припаде до вподоби незвичайність, а то й потаємна глибина Лесичевих мотивів.
Адже його здатність якнайяскравіше вирізьбити думку, окриливши її несподіваною,
парадоксальною метафорою, вражала не тільки сучасників – ці рядки вражають і
нас: «Виглянем, вийдем з печер: зелень потоне в очах. Мисливський, заклечаний
герць – наш Стрибожий квітень почав!». Або: «Уламок із моєї порожнечі упав на
мене каменем. І віддаль ця, Ікаром визначена, на лету доземному – крил, що
поламані – в розбитому просторі». Це із його чарівних і екстравагантних «7-и
ключів ворожби на всі пори року», написаних понад півстоліття тому.

Саме з того часу повертається до нас і неповторний Лесичів
«Никифор», обернувшись на легендарного Фенікса: «Ось дахи червоніють у сонці і
дімок за дімком – в один ряд, а крізь вікна старої церковці – душі лемків
свічками горять. Це лиш спогад. Це молодість, мабуть, якщо й молодість –
справді була. І хоч доля лукавить і зрадить, та ніколи не зрадить – земля».

Геніальні рядки! Недарма ними захоплювалася й досі милується
Європа, пам’ятає Америка, Австралія й Канада. Така природа справжньої поезії:
народжуючись, мов неопалима купина, з вогню вселенської Любові, вона не спалює
нас, а лишень очищає від накипу марновірства та брутальності. Очищає для все
тієї ж Любові, що животворить…

Метафізичне й онтологічне бачення сенсу буття надзвичайно
тісно переплітається в поезії Лесича з народним мелосом – особливо в оцінці
війни. Зрештою, як цілком слушно зауважує Т. Салига, для Лесича, як і для його
літературного покоління, тема трагічної героїки національно-визвольних змагань
та війни взагалі стала багато в чому визначальною. Зокрема, надзвичайно
глибоких інтимно-галактичних узагальнень 
цього плану, що цілком природно, сягнув поет у збірці «Розмова з
батьком».

Але Вадим Лесич – поет не однієї книжки. Кожна з них – немов
нова сходинка до нових осягнень. Так, до прикладу, його «Крейдяне коло» та
«Кам’яні луни» потрясають уяву яскравими метафізичними рефлексіями… Щоправда,
критика слушно, мабуть, закидала поетові, що він не такий переконливий у
роздумах про універсальні проблеми буття, як у творах суто ліричних, де домінує
символічна трансформація природи, краси життя. До прикладу: «І мандрує стежками
бескидів, припадає хрестом до каплиць – син Дажбоговий і Світовидів, що
веселкою розмоливсь».

Прикметно, що у своєму післяслові до книжки «Крейдяне коло»
перекладач Ігор Костецький, сам поет першої руки, зазначив, що бароко… істотний
стиль українського духовного життя… Що ця техніка здатна раз-у-раз перебирати
ролю рушія, самовладно регулювати важке й легке, заповнювати порожнини та
обкраювати надмірно розросле…

Проте навряд, аби теперішній читач із молодих прагнув
осягнути всю незглибимість поетики Вадима Лесича передусім тому, що звик до
готових, комп’ютерних рішень. Але той, хто кохається в безкрайніх просторах
уяви, хто цінує сміливість польоту мислі та мрії – завжди пізнає в поетові
друга й вірного порадника. Йому поезія Лесича – як знахідка, як живлющий ковток
джерельної води у спекотну днину…

Зрештою, як зауважив один мудрець, критика з’являється саме
тоді, коли народжуються досконалі, талановиті й прекрасні твори.       

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!