Кандидати в лауреати

152

Про поетів

«Дістаньте бісер, свині вже поснули» ця фраза Костянтина Москальця могла б стати
візитною карткою як для поезії самого Москальця, так і для творів іншого
кандидата на Шевченківську премію 2014 року Юрія Буряка. Справді, коли
вгледітися в сучасну поезію, то побачимо, як на зміну ясності думки і простоті
влучного слова приходить складність алегорій, за якими мають вгадуватися
почуття автора. Естетичне задоволення від слова поета тепер треба заслужити нелегкою
розумовою працею. Про розмір, риму та інші канони віршування говорити не
доводиться, при цьому поезія спрямована сама в себе, автори підкреслено
ігнорують читача, мало переймаючись тим, розуміє він, про що мова, чи ні. Ось
два приклади. «Він
це ти,/ aле ти ще не змій і не дощ,/ лише птaшкa у птaшці,/ піщинa в пустелі./
(Але ще не пустеля)./ Він
це птaшкa і змій одночасно» (Костянтин Москалець). «Далека скрипко, примх
скрипкових/ шалом ламка у таємницях лабіринтів/ гольфстрімних течій і підводних
тягів» (Юрій Буряк). Навіть в контексті ці
фрази звучать так само загадково. І лише коли додумуєшся, що «він» у Москальця
– це Бог, а фразу Буряка прочитаєш повільно кілька разів, рядки заіскряться
смислом, а крізь слова почується «ламка у таємницях лабіринтів» музика скрипки.

Можна приймати таку
елітарність, можна не приймати, взявши за противагу поезію Ліни Костенко чи
того ж Тараса Григоровича, премію якого виборюють літератори. Але піднятися до
їхньої геніальної простоти дано далеко не кожному. Пересічна ж поезія, в якій
все зрозуміло, сьогодні здається таки дещо прісною проти складних
інтелектуальних конструкцій. Отож, варто придивитися до непростої творчості
Костянтина Москальця і Юрія Буряка. 

Юрій Буряк назвав свою книгу
«Амальгама», себто, сплав ртуті з металами, або, в переносному сенсі, суміш
різнорідних речей. Назва вельми вдала: книга складається з кількох частин, які
мають не лише різну тематику, тональність і стиль письма, а й у сплаві являють
читачеві міцну соціальну поезію. Через деталі, топоніми, історію і космос, з
хаосу слів і порівнянь перед читачем постає дещо розмитий, але багатогранний і
вічний образ України: «…залишиться у пам’яті ця груша/ і цвітіння її під
вікнами/ старої кам’яниці чи не часів Мазепи;/ а люди пощезають, як бджоли,/ що
зараз налетіли на неї…».

Автор вправно експериментує з
формою, аж до зоропоезії. Ці експерименти не виглядають чужорідними в творах Ю.
Буряка, навпаки, вони підсилюють закладену у вірші думку темпом, ритмом, чи
візуальним образом.

Стиль його письма впізнаваний і
своєрідний. Разом з тим, деякі образи, як то Улісс («…як від козулі/ зі
снігового пилу тінь зникає в лісі/ чи Уліссова тінь в давноминулім»), або Немо
(«…де з небом, т. б. м., прощався Немо»), виглядають притягнутими не сюжетом,
не смисловим задумом автора, а елементарно красивим співзвуччям «ліс – Улісс»,
«небо – Немо». І тут, і в інших місцях, де натикаєшся на «іконостаса –
ватерпаса» здається, що норовлива рима сама водить письменником, додаючи не
тільки рядки чи образи, але й крутячи сюжетом твору.

Часом перенасичений
інтелектуалізмом текст ускладнюється ще й двозначностями: «І гойдалка на ній
була, і сміх./ Під нею, як під щоглою моряк,/ Стояв хлоп’як, востаннє на кормі/
Стояли так, співаючи “Варяг”». От і спробуй, читачу, вирішити, чи то хлоп’як
співав під дичкою, чи матроси з «Варяга». А іноді справа доходить до таких
рядків, яких не вгризе навіть той, хто дуже хоче: «Чому так мало хто давав,/
Тому давав, що мало так,/ Тому що вмер, зате живий,/ Тому, що мертвий і вже
мій,/ Тому німий, що не живий,/ Тому він мертвий, що не жив,/ Тому живий, що не
помер».

Очевидно, мав рацію В.
Базилевський, котрий сказав: «Буряк — поет для гурманів. Іншим його «не
подужати»».

Поезія Буряка – це поезія
інтелекту, під кригою якого вгадуються почуття. Твори ж Костянтина Москальця
пульсують емоціями на поверхні. Мабуть, серед кандидатів на Шевченківську
премію він найбільше, так би мовити, митець від Бога. Якщо банальному
висловлюванню «оголений нерв» потрібен небанальний приклад, то це його вірші:
«Господи хоч би я вже прозрів/ Господи хоч би я вже отямився/ Господи/ скільки
ще можна подорожувати/ прати єдину сорочку сушити її своїм тілом/ скільки ще
можна читати писати співати/ коли ніч все одно одна ніч і не більше/ … це було
дуже хитре і вірне рішення:/ віддати мене мені назавжди, на ніколи/ Господи/
хоч би я вже отямився». Часом його поезія викликає асоціації з прозою ще одного
«оголеного нерва» нашої літератури, Олеся Ульяненка. Самотність – то болючою
раною, то п’янкою свободою
мандрує по
сторінках книги Москальця: «А може, тaк і требa?/ Може, ти зaгинеш як сніжинкa
нa долоні,/ коли чиєсь тепло зруйнує цю сaмотність?». Шукаючи прихистку, поет
часто звертається до Бога, іноді вельми оригінально: «Мені так прикро, що ти
Бог/ сумного праху, жмені пилу,/
і чим тобі
людина мила,/ з якою завжди важко вдвох?».

 Щоправда, серед плачів можна раптом побачити
поета і в зовсім іншій іпостасі. Нарочито нер
имований, написаний суржиком вірш «Віхті Сад» пронизаний тонким гумором
абсурду: «Віхтa жинкa милосерднa/ дaй їй Бог здоровія/ вонa бідним помaгaє a ми
її любим/ як тa рибкa золота дивицця зa нами/ нaродилaся собі сімнaццятого
мaртa».

Стиль письма К. Москальця
часом тяжіє до народного примітиву, патріархальності, іноді його голос долинає
ніби наспів з далеких віків минулого. Та в більшості творів він, як і Ю. Буряк,
залишається не розгаданим до кінця. Нагромадження метафор і образів на фоні
інтроверсійності поезії  часом
перетворюють його вірші на шаманське камлання. Крім того, занурення у власний
світ зменшило до мінімуму громадянське звучання його творів, що для поета,
може, й добре, а от чи добре це для кандидата на премію Т. Шевченка – питання
відкрите.

 

Про Мирослава Дочинця

Мирослав Дочинець серед
кандидатів, мабуть, найбільш відомий широкій публіці. Заповіді його діда Ворона
стали для багатьох читачів настільною книгою, а роман «Вічник» приніс
письменникові відзнаку «Золотий письменник України».

Однак і його твори, як то
кажуть, не без гріха. Тексти «Криничара», котрий разом з «Горянином»
висувається на Шевченківську премію, досить складні, і не лише своїми
діалектизмами, а й вичурністю, яка іноді переходить у   кривляння: «… вітрив гострим носом
прибазарний сморід», або «…висліпувати буквені ряди» замість читати; «… ніздрі
лакомно хапають звичний припах», «… інші теж загалайкали, розказали й для них
нести кухлі з питвом». Щоправда, в цій стилістичній надмірності є і свій, як
сказав би автор, хосен. Навмисне ускладнення тексту очищає його від
примітивності і хуторянства, а також ліпить харизматичного героя. Цьому сприяють
і несподівані креативні знахідки в сюжеті. В результаті перед читачем
вимальовується самобутній характер. Автор вміє бачити природне нутро персонажа
і згідно з тим нутром виписує його вчинки й діалоги. Цікаво стежити, як
Криничар прикладає свою мудрість до конкретних справ, як під його руками
перетворюється і багатіє земля. Захоплений читач «попасом» зчитує гострий
сюжет, який хочеться розплутати до кінця, проникається майстерними діалогами,
де крізь репліки персонажів просвічують почуття. П’янкий колорит Закарпаття
витає між рядків тексту. 

І все це продовжується до тих
пір, поки раптом не усвідомлюєш, що мудрість Криничара і його практичні знання
та навички переважно висмоктані з пальця автора. Наступає прозріння, після
якого дальше повістування уже викликає іронічну посмішку. Прикладів
банальностей і дешевих придумок безліч, варто лиш перечитати сентенції автора
про гроші, або розповідь про затверділі кишки дикої свині, котрі опускали
криничарам на глибину, щоб ті через них дихали чистим повітрям і не задихнулися
від газів – з натугою ще можна уявити, як через ту кишку дихати можна було, а
вже як вони затвердівали, і чому саме з дикої, а не свійської свині – про те
цікаво було б погомоніти з автором. Можна навести і прямі цитати, як то: «Ми з
тобою теж покликані кожен для чогось. І маємо з тим іти до кінця. Навіть проти
вітру. Так, як це чинять сильні птиці, бо тоді студений вітер не проникає їм
під пір’я і не вистуджує крил». Чимало безапеляційних висловів відгонять
псевдофілософією. Яку поживу думці читача дає, скажімо, така от фраза:
«Народність – не те, що вона думає про себе в часі, а те, що Бог про неї думає
у вічності»? Зовсім неправдоподібно з глибини 18 століття, в якому відбуваються
події, з вуст навіть освіченого отця Симеона звучить цілком сучасний екскурс в
історію українського народу.

А оскільки саме мудрість
героїв М. Дочинця складає їхню основну перевагу, то сумнів у мудрості
закономірно змушує задуматися і про твори в цілому.

 

Про Юрія Щербака

Кілька років тому
літературознавці закидали українській фантастиці «відсутність відкритої
соціальної спрямованості, прямого зв’язку з політичними подіями» (Н. Савицька,
«Сучасна фантастична література України і Росії»). І ось твір, наскрізь
пронизаний соціально-політичним звучанням, у нашій літературі з’явився. Дилогія
Юрія Щербака «Час смертохристів» та «Час великої гри» глибоко патріотична.
Разом з тим роман своєю масштабністю переростає національні проблеми і фіксує
конвульсії всієї людської цивілізації. Нафантазована автором геополітична система
світу складна, гігантська, тут переплітаються інтереси окремих владарів і цілих
держав, цинізм офіційних заяв і справжніх намірів; тут є місце і втіленням
людських планів, і випадку.

Роман майстерно написаний.
Маючи талант стиліста і прекрасно володіючи матеріалом, автор органічно поєднав
глобальні у просторі і часі події, які надають твору епічної широти, із
розповіддю про щомиттєве життя персонажів. Щербак створив правдивого і
привабливого героя.  Явившись читачеві з
перших рядків рома
ну, Ігор Гайдук не
зникає серед тексту, не розчиняється в інформації чи роздумах автора; він
присутній у кожному епізоді, через його голову й очі ми бачимо навколишні
події.  В результаті амплітуда емоцій
читача посилюється в рази, а ідеї, про котрі пише автор, стають ідеями того,
хто ідентифікував себе з героєм твору. Головне ж, що герой дає читачеві точку
опори. «Я останній українець в цій клятій країні. Мені немає куди їхати. Вибору
немає» – ця фраза, мабуть, є квінтесенцією всієї дилогії.

До переваг роману віднесемо і прискіпливо
пророблені навіть другорядні персонажі. Не все з їхніх біографій автор озвучує,
але то там, то в іншому місці дрібна деталь вказує на минуле життя. Кожен
персонаж (в тому числі і негативний) має свою життєву позицію і принципи, свою
мотивацію дій. А правдиво сильний і небезпечний ворог, звичайно ж, додає
героєві нефальшивої мужності.

Харизма персонажа проглядає, в
тому числі, і через діалоги. Коли того вимагає ситуація, Ю. Щербак  не зупиняється перед вживанням грубого слова,
або використанням природної мови героїв: російської, англійської, польської.
Причому, почуття міри не дає йому опуститися до вульгарності, а тонко дозовані
іноземні слова дозволяють читачеві навіть без перекладу розуміти суть
сказаного.

Допускаючи простоту в стилі,
Щербак показує складні, життєво правдиві ситуації. Їхня достовірність створює
психологічну напругу, на якій тримається роман. Автор, використавши потенціал
одної зав’язки, вводить у дію іншу, ще гострішу і масштабнішу, від особистого
порятунку героя до філософського осмислення суті держави і місця людини в цій
державі.

Попри все це, мусимо також
визнати, що іноді Щербак балансує на грані між величчю пророцтва і провінційною
примітивністю, між великим і смішним. Час від часу він шокує читача наївними
сценами: від набору сентиментальних штампів до протокольного запису телефонної
розмови Бога із Сатаною, після якого взагалі втрачаєш будь-які орієнтири, що ж
перед тобою: школярський витвір, філософський трактат, гоголівська містика чи
сарказм гротеску?

В якійсь мірі ситуацію рятує
іронія автора, котра зблискує то в абревіатурі, то в симбіозі містики із
сучасними технологіями, то в сцені коронування російського царя, де натрапляєш
на «бекаючу» фразу: «Зазвучали і прізвища видатних російських аристократичних
родів: Боліцин, Бодунов, Будін, Бужков, Буданов, Бедмєдєв, Буйський,
Бенкендорф, Байден, Багров, Браудер, не кажучи вже про Басманова». І тоді ловиш
себе на думці: а чи не підсміюється над нами письменник у своїх, на перший
погляд наївних, фантазіях?

Так чи інакше, але роман Ю.
Щербака змушує задуматися про місце людини у цьому світі. Світ жорстокий, так
було, є і буде. Інша річ, яку позицію займеш ти – саме на це питання і
намагається дати відповідь письменник. В цьому, як на мене, головний сенс
роману, більший, аніж
пересторога,
національні питання і фантазії на тему майбутнього апокаліпсису.

м. Обухів на Київщині

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!