Камінний хрест Анатолія Погрібного

204

Тут з року в рік більшає України, одначе від того не стає радісно… Байковий
цвинтар, його 33 ділянка разом з довколишніми теренами – вони, певно, найбільш
«українізовані» з-посеред усіх тих сумних обширів; тут знайшли свій довічний
спочинок неупокорені Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Іван Світличний,
Слава Стецько, тут сходить затужавілим болем свіжа ще могила світлої пам’яті
Олеся Уляненка. На Першу Пречисту, 28 днем серпня, тут зібралася українська громада,
аби ще раз згадати за Анатолія Погрібного… Людину, що єдиною в нині сущій
Україні удостоїлася затвердженого не бюрократичними параграфами, які, зрештою,
вільно так чи сяк змінювати, а соборним народним волевиявленням звання
«народний професор». Того дня на могилі Анатолія Григоровича освячували
козацького хреста – віддавна на нашій землі ставлять їх у головах тих, хто
гідно торував свій шлях, не схибивши ні в малому, ні у великому.

 

Аби запраглося комусь уреальнити в
слові його, козацького хреста, чинність і дух, то кращого прикметника, ніж
«натруджений», годі й шукати. Бо й постав він (і в задумі, і в з’яві) з труду,
з невсипущої праці –  правдивих клейнодів
душі і самого Анатолія Погрібного, і великого його духового вчителя – Бориса
Грінченка. Про це нагадав спільноті автор пам’ятника – знаний український
скульптор Микола Білик, який ще з двадцять років тому, у розповні українського
відродження, коли вулиці й майдани сповнювалися маєвом синьо-жовтих прапорів,
створив на прохання Анатолія Григоровича першу в Києві меморіальну дошку Борису
Грінченку – людині, що її Сергій Єфремов називав «нашим стягом». Натоді це був
вчинок і безпомильне свідчення несхибності національної позиції: для
тоталітарного режиму Грінченко завжди лишався постаттю табуйованою, а
дослідники його творчості (прикметно, що в період «відлиги» Грінченків доробок
обирали за теми своїх дисертацій і Анатолій Погрібний, і В’ячеслав Чорновіл)
відразу потрапляли до регістру «неблагонадійних». Та й натепер, коли, як сказав
того дня Іван Драч, «українська хвиля йде, аж пісок вигрібаючи, вниз» – робота
над хрестом для місця вічного спочинку «народного професора», людини, яка
посеред хаосу нашої рокованої доби вивищувалася достоту Грінченковою поставою,
так само – вчинок. І символ того, що тяглість національної традиції не
перерветься, бо в кожному поколінні будуть ті, хто не розводитиметься надривно
про свою любов до України, а непофальшовано – до мозолів, до
несправедливо-ранньої смерті, зрештою – стоятиме при українській справі. «…без
Вас нікому буде працювати, бо патріотів багацько скрізь, а робітників чомусь не
чути», – з сумом значив у листі до Грінченка Павло Грабовський. На щастя, і
робітники таки приходили й приходитимуть: феномен Анатолія Погрібного –
безпомильне тому свідчення.

«Ми втілили суто український задум. У
рішенні цього пам’ятника я йшов від козацького хреста, що має свою символіку:
дерево життя, дерево роду, книжка як символ духу, квіти України — мальви,
соняшник, калина, які він любив. Ну й, зрозуміло, вислів, який кожен українець
знає: «Якби ми вчились так, як треба», що виконаний в граніті», – наголосив
Микола Білик. Бо  козацький той хрест,
подібно до камінного хреста, що його поставив на горбі Іван Дідух зі славнозвісної
Стефаникової новели, правитиме за зматеріалізоване втілення одвічної нашої
надії, що, таки, за Кобзарем, колись «Встане Україна. І розвіє тьму неволі». І
невипадково отець Андрій з церкви св. архистратига Михаїла в Пирогові у своєму
казанні після освячення хреста згадав про інші сакральні українські
символи  – на розписах Василя
Кричевського  в Музеї Тараса Шевченка. Їх
заповзялися понищити люди з порожнечею в душі, але езотерична природа
національних архетипів направду незнищенна: те, що, люто зашиваючи аркушами
гіпсокартону, прагнуть сховати від людських очей у Каневі, несподівано
«проростає» автентичною знаковістю козацького хреста Анатолія Погрібного.
Знаковістю, яка додає сили і утверджує в правді. А згори – лише пролунали перші
слова молитви – як світла душа Анатолія Погрібного, озвався сокіл. Той, що у
старожитніх наших думах «квилить-проквиляє».

…Дякуючи громаді за високий чин і чесне
слово, Галина Григорівна Погрібна – на заходах, присвячених пам’яті Анатолія
Григоровича, вона узвичаєно вже бере слово останньою, ніби підводячи підсумок і
сказаному, і зробленому – висловила думку, яка в іншій ситуації і в іншій
країні могла б видатися парадоксом. Але 28 днем серпня 10-го року ІІІ
тисячоліття біля хреста з нашими символами-архетипами вони відлунювали
акустикою найщирішої правди: це місце, сказала вона – чи не єдине в сучасній
Україні, де можна говорити вільно, без озирку на те, що хтось чужий сміливе
слово почує і «кого треба» поінформує. Можливо, справді – побіля Анатолія
Погрібного не вільно злукавити чи збутися напівправдою, та й не прийшов би до
могили «народного професора» той, кому «чінопочітаніє» важливіше за совість. З
огляду на це – короткий дайджест найважливіших промов:

Юрій Мушкетик: «Анатолій Погрібний був найпалкішим, найщирішим
українцем. Українцем найвищої проби. Погрібний ішов своїм шляхом несхибно,
незважаючи на погрози, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я. На літературному полі
він був провідником, щирим і правдивим. Він багато зробив у літературній
критиці – про це свідчать його книги, статті, фундаментальні монографіі про Якова
Щоголева, Бориса Грінченка, Олеся Гончара. Мені здається, він і сам був схожий
на Грінченка, вірно слугуючи народові, безмежно його люблячи і віддаючи йому
усі сили. Багатьом він повернув віру в Україну, в те, що наша держава буде
жити, бо вона безсмертна».

Петро Кононенко: «Анатолій Погрібний іде від глибинних джерел
української духової традиції – і знову повертається до них. Він бачив всю
Україну і мислив категоріями всеукраїнськими, але в серці його повсякчас
лишалася рідна Чернігівщина. Він писав про Бориса Грінченка, який у Чернігові
заснував перше справді народне українське видавництво, він і сам був схожий на
Грінченка, але все ж починається Погрібний із Володимира Мономаха, який жив у
Чернігові і став згодом великим князем Київським. Мономах написав «Повчання…» –
не лише своїм дітям, а й цілій державі; і нині, коли дехто так завзято хоче
дати школярам не Володимира Мономаха, а саму лише російську літературу, яка,
мовляв, постає найбільшою і найвизначнішою в світі, нам потрібно мати мужність
ствердити, як стверджував Анатолій Погрібний: «Якби ми вчились так, як треба».
Голос Погрібного – то голос щирого сина своєї землі».

Іван Драч: «До розуміння Анатолія Погрібного я дійшов поступово:
спочатку я полюбив його як викладача університету, потім захисника Олеся
Гончара, потім – блискучого публіциста. Він 
– чистий, правдивий чоловік. Коли він помер, мені дуже хотілося зібрати
зі своїх квітів національні кольори – синій і жовтий – і прийти сюди до нього».

Від студентів, яким свого часу
пощастило слухати блискучі університетські виклади Анатолія Погрібного,
промовляв Сергій Квіт –  президент Києво-Могилянської академії:
«Анатолій Погрібний давав студентам не самі лише сухі знання про літературний
процес, він долучав їх до живого, емоційно наснаженого образу письменника.
Пам’ятаю його блискучі лекції про Грінченка на яких він зацікавлював читачів і
огромом зробленого нашим «титаном праці», і такими деталями, як особливості
його підпису, або те, з наголосом на якому складі Грінченко вимовляв своє
прізвище. Він завжди був у гурті студентів, завжди зорганізовував нові
семінари, відкривав заборонені в часи більшовизму імена. Погрібний умів
захоплювати інших своєю справою. Він знайшов себе як у часи національного
відродження, так і в нашій добі».

…Зголошувалися до слова все нові й нові
люди, говорили про несуєтне і високе, але якимось навдивовижу чистим тембром
пролунав записаний на плівку голос самого Анатолія Григоровича. А потім у
поліфонію цю влився голос хору «Гомін», що співав стрілецьку «Ой у лузі червона
калина» – і подарував надію, що скоро вільної української землі буде значно
більше за 33 ділянку…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!