«…Кайдани порвіте…»

 
 
Олександр СОПРОНЮК
Ростислава Чопика, автора збірки есеїв «Менталітети», кілька разів зустрічав на 5-му телевізійному каналі. Інтелектуальний. Несподіваний. По-світлому злий. Зазвичай той чи той твір гортаю, починаючи з прикінцевих сторінок: як і дописувач отсіх думок Ростислав належить до Асоціації українських письменників Уже тепло. Багатьох літераторів, що їх завважено у збірці, знав і знаю особисто: Соломія Павличко, Ліна Костенко, Степан Процюк, Оксана Пахльовська, Юрій Андрухович… Ще тепліше. Навіть гарячé, як мовлять у нас на Поліссі.
Р.Чопик педагог, доцент кафедри Львівського національного університету імені Івана Франка…  Письмо його, одразу зазначу, – то ЩОСЬ: давно не брав очима такого: вивернуло кров’ю, по-доброму визвірило і …втішило, – тим, що на світі ще десь є, дихає і живе чоловік, суголосний тобі, що бачить світ і думає так, як ти:
«Я не про те, що живого Шевченка слід знов заливати мертвою бронзою. Я про те, що сучасному українцеві значно важливіше й цікавіше від подробиць життя Шевченка – «приватної людини», Шевченка– «такого, як кожен з нас», Шевченка, якому нічого людське не чуже»,  знати Шевченка таки яко Шевченка… Таки єдиного й унікального, таки генія й «незбагненого апостола (за В.Пахаренком), таки першого, котрий означив справу, за яку стоїмо… Коли людині завтра на барикади, їй важить знати – що сказав би на це Шевченко, а не в що він одягнений, у кожух чи єнотову шубу… Втім, якби нині він оновлював свій гардероб, то, звичайно ж, би справив собі і шолом, і бандану, і залізний жилет… Цей (див. плакати в середмісті столиці) «головний екстреміст Майдану»…
Принагідно згадую…
Якось на високу дату, 22 травня, — день перевезення Кобзаревого тіла в Україну— з київського Подолу, од Церкви різдва Христового, добра колона йшла до Університету в Шевченків парк, до пам’ятника Пророкові. Біля Українського Дому доля перетнула з Тарасом Денисенком. Вільний, справжній, направду народний артист України. Свого часу йому довелося зіграти у фільмі «Тарас Шевченко. Заповіт». Зіграти Тараса. Шевченка відчуває, бачить його, духом, помислами…
З Денисенком легко і по-домашньому затишно.
Попи… Кадило…Це все так дисонує з Шевченком і його життям, — Тарас забирає очима небо: знову хочуть його закласти, запроторити, втиснути в якусь раму і спекулювати, «їздити» на ньому. Він був різний — і такий, і такий, усякий, власне, ЖИВИЙ і зайве його штучно й бездушно обожнювати чи возносити й тлумачити-виводити на кумира. «Свого» кумира — аби зробити «своїм»… Тарас уже давно Є. ПОНАД УСІМ і ВСІМА.
Читаєш Чопикових «Шевченка в залізнім жилеті» і «Антисвіт» – і  тебе по-доброму «несе». Ростислав органічний, безпоседньо живий, вертаючи словам їхню замулену семантичну сутність. І Шевченка письменник бере напряму – цілого, некастрованого, рвійного.
«Якщо вже наводити приклади, де особисте «також має значення», то найпоказовішим у Шевченка є безумовно момент викупу з кріпацтва. Адже саме завдяки викупу з кріпацтва, яке пережив тоді, він став писати поезію, став Кобзарем. Якби жив у нормальній країні, то не писав би, а лише малював, «поставив хату і кімнату», створив сім’ю… Та в країні «законного» рабства відчув, що означає – не мати права на людське, особисте, відчув на собі – такому ж, як і мільйони інших кріпаків, тому і не схибив камертон його Слова. Вихід у об’єктивне пролягає крізь найсокровенніші закутки суб’єктивного, однак хибно вважати, що в тих закутках тільки альковно-богемна скоморина, предмет літературознавства «крізь замкову щілину». Там так само ще й те, що робить нас усіх людьми. «Без понтів», «у штанях», а, «як треба», то й залізнім жилеті».
Чопик нагадує нам! Про серце!! Душу!!! Серце… –  не той «жизнєобразующій орган», біологічно-медичний механізм, що качає-ганяє туди-сюди кров. Душу – не абстрактно кодексову прострацію. А душу-трепет! Що роздирає-рве, пеком пече –  аж до самого серця…
 
«Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу»
 «Поховайте та вставайте
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте»
 «…обух сталить
та добре вигострить…»
 
«Кобзаря цитувати трудно. Він нагадує мені огненну піч, з якої обережно вихвачують угольки і, перекидаючи їх між пальцями, прикурюють… Особливо трудно вихвачувати ці вуглинки нашим сусідам. Вони тоді чомусь нагадують мені чортів, що знаходять у святому письмі тексти на свою користь». Це – Олександр Довженко. У своєму «Щоденнику», за 10/ІV [19]42. Перша записна книжка. «Олександр Довженко. Україна в огні. Кіноповість. Щоденник». (Стор.131). Київ. Радянський письменник. 1990.
Шевченко в Р.Чопика – не приватний «хвацький»  дядько, чи «прелюбострасний бабій», атрибути, що їх, відкинувшись табуйованої за совєтчини теми, по-дебільному маніакально стали преподносити на телевізійний чи шпальтовий кін наші «меткі обозріватєлі» і «літєратуровєди-общєчєловєкі» та власне  всі, кому не залінь.  Шевченко –  не принижений «до обидєнного»… Шевченко – прометний пророк, висока національна екстрема, нарешті – воля: «Вогонь запеклих не пече».
Як вислід, природньою логікою те, що ці два есеї «Шевченко в залізнім жилеті» і «Антисвіт» вивершують його книжкову есеїстику. При кінці ж першої її третини чинно стоїть «Тарас Картошка». Вже сам Чопик одразу ж значить: «коли чуєш «Тарас Картошка», відпадає потреба  писати довгу рецензію». І все ж…
Ростислава Чопика забрала до себе прем’єра кінофільму «Тарас Бульба» племінного небожа класика радянської драматургії О.Корнійчука, – режисера В.Бортка, власне не сама фільмова прем’єра , а – і то головно –  розбори довкола неї. Наразі принагідно завважити, що «Тараса Бульбу» – де громадно громадиться любов до українських людей і рідної землі – писано тоді, коли Гоголь заповзявся був – і то до неймовіру! –  задля того, аби Михайла Максимовича призначити на ректора новоствореного  Київського університету імені святого Володимира, а самому посісти (так, мріялося–бажалося) кафедру світової історії.
Ростислав буквально двома рядками – в російському, ще тамтому,  варіанті – цитує листи М.Гоголя до М.Максимовича, доречно зазначаючи, що вони «легкодоступні, між іншим, пропущені до гоголівських багатотомників навіть препильними радянськими цензорами». Вважаю за доконечне зацитувати їх тут ширше, і по-українському, позаяк вони багато чого роз’яснюють у світогляді українського генія.
«Киньте, нарешті, цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити… Якщо добре подумати, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!..»  Незбагненно прямі і відверті настроєві думки, як для «їхнього» літератора. Позатим справді ж бо: маємо українського письменника, що творив російською мовою і вийшов на російського і світового класика. Одначе: перед очі – велике відкрите українське серце. І далі: «Туди, туди! До Києва, до старого прекрасного Києва! Він – наш, він не їхній – правда? Там чи довкола нього, відбувалися події нашого минулого…».
Це –  сам М.Гоголь, з листа до М.Максимовича за 20.12.1833). А тепер – В.Бортко, щодо «русской» землі-душі, «русского» товариства, надто ж «русского» царя, котрі, як значить Р.Чопик, «в устах запорожців 16 століття звучать дико-невмотивовано». В. Бортко пафосно заявляє: «Пробачте, будь ласка,  це не я, це Гоголь…». У відповідь на запитання «…Ви не розділяєте росіян і українців», лунає роздратоване: «Ні!!!  Не  р-о-з-д-і-л-я-ю! Це один народ!» і «Гоголь – син цього народу!».
Бреше Бортко!!! Як і годиться асимільованому «русскому» постановнику. Бреше!  Я не буду тут катеґоричний, хоча Гоголь натоді начебто вже все застановив: наш, їхній, нашого… І все-таки: з якого б це дива класик російської літератури, що так немилосердно любить Росію, таким чином про неї відгукується-відзивається? І чий це Київ не їхній, росіян-російський?
Р.Чопик вільно заходить на цю вельми крихку і делікатну царину і далі, на рівні, вільно оперуючи матеріалом і будучи цілковито в темі, розбирається з акторами –  В.Вдовиченком – «Остап», Богданом Ступкою – «Тарас Бульба», і гамузом-переліком, з Борисом Хмельницьким, Міхаїлом Боярським, Остапом Ступкою… Власне, й із самим фільмом, від якого тхне вторинністю, недолугістю і фальшем, такою собі картинно-фільмовою потворою проти небесного «Тараса Бульби» М.Гоголя (пишучи цю рецензію, зумисне –  на цілу ніч! – перечитав, уже вкотре, до того ж, містично, саме в «ніч проти Різдва», Гоголеву повість,  тільки цього разу на основі перекладу Миколи Садовського, за редакцією Івана Малковича та Євгена Поповича. Микола Гоголь. «Тарас Бульба». Переклад з російської. «Видавництво Івана Малковича А-ба-ба-га-ла-ма-га». ISBN 966-7047-10-5». 1998. Редакцію перекладу здійснено за другим , переробленим авторським виданням 1942 року з урахуванням  першого авторського видання 1835 року. «Принагідне «вітання» тим, хто накинувся на І.Малковича за «Тараса Бульбу» в оранжевом переплете» – це вже від самого Ростислава Чопика) – дістав високу насолоду і непідробне щастя.
В українському осягненні, «Тарас Бульба», – сама викінченість. Блиск. Виклик. Бунт. Золоті рельєфні обриси. Чистий вогонь. Глибинна блакить. Сказав би навіть, по-літературному розсипана своєрідна пуристична орація. («Ми самі слово «русский» не придумали. Найбільша дурість, яку можна зробити, – це переклад» – віддає двома цитатами В.Бортка Ростислав Чопик). Літератор і видавець Іван Малкович – і то на істину! – за змістом,  видав правдивий ориґінал. Де «Тарас Бульба» – то «Тарас Бульба». Родовий запорозький отаман. Козацький полковник. Це ж так доступно і легко: де Україна – просто Україна. Де не гуляє й не водиться жодна «русская природа» і жодна «русская сила», як то значено в аґітаційно-пропаґандистському Бортковому «єралаші» «таваріщєй».
І нарешті – те щемне дійство, той родовий братовий чин, за яким козаки приймали бойову смерть!  «Упав він (Мусій Шило – О.С.), затулив рукою свою рану […]: – Прощайте, пани-браття, прощавайте, товариство! Хай же вічно стоїть православна Земля Козацька і хай буде вічна їй честь! І заплющив ослаблі свої очі, й полинула козацька душа з суворого тіла».
« – Хай же згинуть вороги і пишається на віки вічні Козацька Земля!
І тут же таки вилинула його козацька душа з тіла».
– Не жаль мені прощатися зі світом. Дай Боже всякої смерті. Хай  же славна буде довіку Козацька Земля.     І полинула у високості Бовдюгова душа, щоб розповісти…,  […] як уміють битися в землі українській, а ще краще, як уміють умирати за святу віру».
Так відходять у засвіти і Кукубенко, і Балабан…
Знову ж таки – повторити-не докорити!: базарна балачка про те, що «подимєтся с русской зємлі свой царь і нє будєт на свєтє сіли, каторая нє покорілась би єму», звучить з вуст полковника-отамана Тараса Бульби, що горить-смажиться на смертельному вогні, до решти «дико-невмотивовано». Агітаційно-агітково! Загумінково. Вторинно.
Власне все, все в цьому кіно суцільні технологічні виверти  і пропаґандивна каша! Та сама радянська «правда». Шльондрова пластичність. Дивишся – і не ймеш віри. Не бере. Не ворушить – одвертає. Неправдою, підробністю, недобрим тхне. Чуєш: близько не стоїть побачене – коло  достеменного справжнього, власне коло самого українського живого єства козацького, що його витворив М.Гоголь  («І такі поминки по Остапові справляв він (Тарас Бульба – О.С.) у кожнім селі, аж поки польський уряд побачив, що вчинки Тарасові були ЩОСЬ БІЛЬШЕ, ніж звичайне розбишацтво… – досі стоїть  перед очі той, перший, Гоголів  текст. Того, другого «Тарасу Бульбу», розбавленого, певно, варто було спалити, як і «Мертві душі»  ). Чиновне, кон’юктурно-системне, «в догодную струю», зрештою, натягнуте,  спонукально-накручене, позовано-декоративне, залюблено-послушне… Іще олігархічно-канальна телевізія бере та й підіпирає все це латентним «політичним» словом.
Я зумисне так застановився на цьому «найкоротшому» Чопиковому есеї. Бо ходить нам наразі про менталітети наші,  власне про один – український. Бо час у нас сьогодні в Україні такий.  Наш час. Український. Наступальний. Тому йдеться мені тут не про структуру книжки.
«…він (В.Бортко – О.С.) свідомо, «концептуально» працював на конфлікт, провокував розбрат, використовував Гоголя задля завдань, котрі пошановують пам’ять  геніяльного класика з точністю «до навпаки», а попросту – глумляться над нею», – наголошує Ростислав Чопик, ставлячи «цього малороса в час і після прем’єри» на місце, малороса, що «цинічно» зшивав-зв’язував нас із ними, не маючи цілковито жодного уявлення про те, ЩО то були  за люди, ЯКІ тоді були люди!, ті козаки, «діти-дияволи», «найкращі воїни в світі».
 

Закінчення в наступному числі.