В час шаленого наступу на українську ідентичність,
мораль, традиції народу з особливою радістю дізнаєшся про ті чи інші протидії
цій навалі. Якщо говорити про літературу, літературний процес як невід’ємну
складову інтелектуального «портрету нації», з приємністю дізнався про вихід багатотомного видання Юрія Коваліва з
історії української літератури. Ясна
річ, важко осягнути літпроцес до найдрібніших відтінків, але якщо ця праця
передбачає виклад біографій лишень загальновідомих письменників, то особисто я
буду вельми розчарований.
Здається нині вже ніщо не стає на
перешкоді, аби здійснити дослідження літературного процесу більш об’ємне,
доповнивши іменами письменників, які долею і обставинами були штучно
відсторонені на обочину літературного шляху.
Серед таких – поет Йосип Дудка.
Й. М. Дудці не
судилося за життя побачити жодну зі своїх книжок… Було все: визнання серед
побратимів, періодичні (між заборонами) публікації в пресі, навіть в плані
видавництв стояли його книги, але перша
– «Собори душ» (Київ, «Український
письменник)» побачила світ лишень після смерті поета, у 1993 році… Її підготував до друку Олександр Шугай.
Збірка так і
лишилася б одненькою, якби земляки Й. Дудки не підтримали фінансово та не
видали більш повне поетично-прозове видання Йосипа Дудки – книгу «Поклик
дороги» (Київ, «Літопис-ХХ», 2013).
Саме на презентацію цієї збірки до сумовитої Сули приїхали письменники,
які особисто знали поета. Це – Олександр
Шугай, Данило Кулиняк, Наталя Околітенко, Володимир Мордань, делегація
Сумського земляцтва на чолі з його головою Іваном Рішняком, друзі-побратими із
Сум, Ромна, Недригайлова, учні Йосипа Михайловича. …Спогади, читання поезій і велика пам’ять про
поета і вчителя. Приємно, що в середній школі села Пустовійтівки Роменського
району завдяки заслуженій вчительці України Тамарі Марченко вже кілька років
діє музей Йосипа Дудки та Леоніда Полтави…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Побували ми й на
хуторі Широкий Яр, де жив колись Дудка, серце защеміло – хутора не було. Через
лози і чагарники видніли рештки мезоніну дудчиної хати, розтягнутої мародерами.
А поруч – вічна Сула. А над нею
вгорі, неподалік скіфських курганів на цвинтарі села Вощилилиха – вічний спочинок поета…
Бог вдарував цій людині стільки енергії, що її вистачало
і на діток (вчителював у школі), і на друзів
(гостинно частував юшкою коло Сули), і на родину, і, звісно, на вірші. А
найбільше тої сумовитої дудчиної енергії дісталося
Україні, до якої він горнувся і яка його, на жаль, так рідко пригортала
до себе. Такі були часи. Такі є часи.
Чи судилося
так?
Все
негода надворі,
Все щось доля
недобре пряде.
Не вписавсь я
в єдиному хорі
ані тут, ані там, аніде!..
Поезії Йосипа
Дудки нагадують розгорнуті лілеї на
річці Сулі… Він жив коло річки. Так
близько, що варто було зробити кілька кроків, щоб шубовснути в кришталеву прохолоду. Коли під час укрупнення сіл з Широкого
Яру переселилися всі – Йосип Михайлович почав зводити тут нову
хату. Щоб зберегти людське тепло коло Сули. Чи хтось із земляків розумів його патріотичний порив? Чесно
скажемо – одиниці. Зате письменницька братія і розуміла, й підтримувала свого
побратима. До берегів Сули й щирого
дудчиного товариства тулилися творчі
особистості, які приїздили сюди з Ромна, Сум, Львова, Києва… До вогника над Сулою заїжджали Роман
Іваничук, Олександр Підсуха, Данило Кулиняк,
Володимир Затуливітер, Олександр Шугай, Кость Гордієнко, Микола Іщенко,
Олекса Ющенко, Дмитро Білоус… Двічі
довелося побувати в обійсті Дудки й мені (ми приїздили разом із учнем Йосипа
Михайловича – Володимиром Салієм). Поет
знаходив у собі сили на цьому відлюдькуватому березі Сули, відрізаним від
цивілізації бездоріжжям, жити повноцінним життям!
Час
бездуховності…
І небо чисте,
голубе –
тьмяніє,
зорянисте зроду.
І ми
викреслюєм себе
з історії
свого народу!..
Йосип Дудка вперто не хотів бути «викресленим». Через те
жив і творив активно, вперто. Наперекір
долі й обставинам. До одинокої хати в Широкий Яр листоноші несли стоси газет, журналів. Дудка передплачував чи не всі українські
видання! В нього, безумовно, була
потреба порівнювати свої речі з тими, що
на той час друкувалися. Колективний
збірник «Слово молодих» (1955 р.) до
когорти своїх авторів охоче долучив і
Йосипа Дудку. Він не міг не
писати. Поодинокі публікації в періодиці
дещо стимулювали до творчості. Аж до повного замовчування в 1970-х роках (навіть в районній пресі). Та
попри різні погоди й непогоди серце
поета відгукувалося на бачене, чуте, пережите.
Йосипа Михайловича Дудку й
досі в Ромнах і поза Ромнами багато хто називає своїм вчителем. То – правда.
Бо доля вділила йому, окрім поетичного, ще й великий дар педагога. Справжній учитель це також – від Бога. Дудка був таким. Будучи вірним своєму Широкому Яру, він добирався
до школи в село Вовківці на
власноруч зробленому човні-довбанці. Він – вчитель російської мови й
літератури, якому було поставлене клеймо
«буржуазного націоналіста». Через це клеймо Дудка певний час взагалі був
безробітним, доки пізніше не дали роботу вже в іншій школі (село Вощилиха), також неподалік Ромна.
Чому ж так прискіпливо «придивлялися» до
відлюдькуватого поета? Можливо, через його надмірно велику симпатію
до «неблагонадійного» Антоненка-Давидовича, а може через те, що його вірші на ранковій зорі опублікував Леонід Полтава у своєму
канадійському часописі?.. Чи
через оті щирі письменницькі товариства, які Дудка збирав у себе над Сулою? Одначе він не зважає на обставини, тиск,
ігнорування, шельмування, і писав, писав…
Як справжній митець, Дудка фальшувати не міг. Душа просила чесного слова. І він писав
чесно. Як ніхто, попри всезагальний
песимізм, вірив у щасливу українську зорю.
Не ту, що – над Кремлем, а – власну, ту, що височіє над українським полем. Не дожив до проголошення незалежності своєї
держави усього рік. Та волю він все одно відчував.
Хто вберіг тебе,
земле свята,
щоб не стала
навік ти німою?
Через тисячі
літ і світань
сонцевіє твій
стяг над тобою…
Перечитуючи
ще і ще твори Йосипа Дудки (поезію та прозу), які ввійшли до його нової книги «Поклик
дороги», доходиш думки: отакі люди, як Дудка,
й берегли нашу незалежність! Ціною самопожертви, незрозумілі
й непоціновані за життя. Тепер
їхня доля, попри земні страждання, вивершується переможним світлом. І лиш треба бути зрячим, щоб те світло
побачити.