Його усмішка, або штрихи до портрета

96

Чотири роки тому не стало Анатолія Погрібного

Не знаю чому, але мені завжди здається, що кожен художник,
малюючи портрет, запам’ятовує в людині спочатку якусь особливу деталь, рисочку
чи рису, бо саме ці штрихи до його майбутнього портрета є основою художнього
полотна, в яке творець замальовки вкладає найголовніше – свою душу і душу того,
чий живий образ хоче залишити для прийдешніх поколінь.

Нині з сумом згадуючи передчасний відхід в інші світи
Анатолія Погрібного, я намагаюся у своїй уяві також зберегти його образ і
зберігаю і, мабуть, саме тому запитую себе, що мені найбільше запам’яталося в
Анатолієві? Не задумуючись, відповідаю:

– Його усмішка!

Я вже не пригадую, хто сказав: якщо хочеш пізнати до кінця
людину, її душу, то придивись, як вона сміється. Здається, Федір Достоєвський.
Так-от, саме Анатолій при кожній нашій зустрічі міцно стискав мою руку і щиро
усміхався, додаючи до своєї незмінної усмішки якесь добре, душевне слово.

Мабуть, у цьому весь Анатолій. Його душа, його щирість, а в
цій душі – доброта, лагідність, повага до співбесідника. І повна відсутність
заздрості, як це властиво талановитій людині, котра завжди усвідомлює, що на
безмежному, як Всесвіт, літературному небі кожній зірці знайдеться своє місце
зі своїм відтінком в індивідуальному й неповторному випромінюванні.

Пишу цей спогад про Анатолія, і мені чомусь пригадався
діалог Юрія Мушкетика, тодішнього голови НСПУ, з тодішнім міністром закордонних
справ Анатолієм Зленком. У перший чи то вже другий рік нашої Незалежності
Анатолій Зленко зателефонував Юрію Михайловичу і розповів, якщо можна так
висловитися, про дефіцит чи нестачу професійних дипломатів у молодій, щойно
відродженій Україні. А тоді додав, що традиційно, мовляв, видатні письменники
України були завжди послами нашої держави. Згадаймо хоча б Олександра Довженка,
Остапа Вишню та інших. Отож кого б із сучасних письменників Юрій Михайлович
порадив би на цю почесну закордонну місію?! Кому з письменників властива
толерантність, терпіння вислуховувати опонента і, звичайно, посміхатися в
ситуаціях, коли тобі не до сміху. Юрій Мушкетик, не задумуючись (принаймні так
мені здалося) назвав ім’я Анатолія Погрібного і вашого покірного слуги. Але ні
Анатолію, ні мені не випало честі стати амбасадором у якійсь далекій чи
близькій країні. Чи то в МЗС несподівано кадри знайшлися, чи то ми залишилися з
Анатолієм у глибокому дипломатичному резерві, а з приходом інших міністрів
закордонних справ України взагалі випали з дипломатичної обойми.

Та суть не в цьому. Суть у тому, що Анатолій Погрібний був
потрібний, мабуть, скрізь. Бо і на дипломатичній службі він так само гаряче
відстоював би інтереси України, яку любив понад усе, як відстоював їх в нашій
літературі, як письменник і як громадянин. Тому, так мені думається, може, воно
вийшло і на краще, що Анатолій Григорович не відбувся як дипломат через не ту
усмішку фортуни. Але він став великим письменником. Письменником-публіцистом,
перо якого прирівнювалося до скальпеля за своєю гостротою і життєвою
необхідністю.

Він був життєво необхідний нашій літературі, нашому
суспільству в епоху суцільної боротьби за виживання українського народу і самої
України. І це – не перебільшення. Це – гірка правда. Наша реальність.
Реальність сьогоднішнього дня. Сама доля, сам Господь Бог послав нам чесного і
мужнього побратима, який, як ніхто, у собі поєднував позицію публіциста і
громадянина. Його перо в нашій надзвичайно неоднозначній політичній ситуації в
Україні відіграло неабияку роль. Особливо в душах молодого покоління – дітей
уже незалежної України. Після його статей, радіовиступів, на яких він постійно
наголошував: учімося любити українську та постійно пам’ятаймо, що ми прийшли
звідти, де заборонялася наша мова, наша пісня, наша слава, наша історія і
навіть саме слово “українець” витравлювалося із наших душ. Шовініст під дулом
пістолета часто ставив українцю провокаційне запитання: “Ти русскій чи петлюрівець?”
Чи міг українець відповісти за таких обставин – я українець?!”.

У ті перші роки, відчувши м’якість української душі,
толерантність, колоністи виповзли з нір і розпочали боротьбу з українством. З
українством в Україні, і не на життя, а на смерть. Вони не хотіли і не
збиралися (та й тепер не збираються) здавати своїх колонізаторських позицій і
не здають. Вимагали (та й вимагають) своїх, постколоніальних прав, своїх
імперських символів, назв, відбудову чи насаджування пам’ятників учорашнього
дня, імперської мови, яка і так панує в Україні, як у вчорашній колонії, від
сходу до заходу, він півдня до центру, і в цьому російськомовному морі чувся
завжди гучний, патріотичний голос Анатолія Погрібного – письменника, науковця і
громадського діяча: розмовляйте українською!!! Будьте мужніми! Нічого не
бійтеся. Ви на своїй землі. Ви тут господарі, а не раби!

І, так мені здається, саме після його настійних і
переконливих патріотичних радіопередач кожен із нас згодом бачив на вулицях наш
міст і навіть за кордоном молодих людей, найчастіше студентів, учнів у
тенісках, на яких був гордий і не рабський напис: “Ми розмовляємо українською!”
Або: “Українці розмовляють українською!” “Українською розмовляти – це гордо!”,
“Українською розмовляти – це круто!” І це справді так! Це гордо! Це правильно!

І саме в цих закликах, у цих патріотичних написах вкладена
душа Анатолія Погрібного. Він, як ніхто, закликав усіх нас, не лише молодь,
переступити ментальність учорашнього унтерменша, відчути себе господарем своєї
землі, позбавитися комплексів раба і сміливо й гордо розмовляти рідною мовою,
молитися в своїх церквах, вивчати свою історію, а не написану прибульцями з
інших країв чи сусідніх столиць. Анатолій Григорович постійно стверджував, що
мало завоювати Незалежність, головне – її відстояти, і в цьому також увесь
Анатолій Погрібний.

Ми часто з ним зустрічалися у нашому письменницькому
“острівці” Кончі-Озерній, куди Анатолій приїздив на ділові й товариські
зустрічі з Олесем Гончарем, який його любив своєю гончарівською любов’ю. Багато
чого радив йому, як і радився з ним, заохочуючи і підтримуючи його
публіцистичне слово, його дух, його принциповість і громадянську мужність.
Олесь Терентійович усіх нас закликав думати про Велике. Отже, про Україну, про
її Слово, про нашу Літературу.

Анатолій завжди, як і я, як більшість із нас, прислухався до
мудрих, зважених порад Олеся Гончара. Він наголошував на особливості
публіцистики в наш час і завжди просив (якщо по-товариськи – не наказував) не
залишати Анатолієві свого гострого пера, яке, як відомо, прирівнювалося і в
нього до багнета.

Анатолій залишився вірним поклику свого серця до своїх
останніх трагічних днів.

Незважаючи на свою зайнятість (професорська праця, висока
міністерська посада, секретарювання в Спілці), він знаходив час і для епістолярного
жанру. Анатолій Григорович знаходив і тепле слово, адресуючи листа чи просто
кілька заохочувальних слів по телефону своїм побратимам по перу. Радів з їхніх
успіхів, творчої вдачі і сердечно вітав. Цієї теплоти від нього не уник і я.
Ось переді мною лист від Анатолія. Давній лист, сторінки якого вже вигоріли на
сонці, але скільки в ньому тепла, щирості, а звідси і заохочення: писати ще
краще. А втім наведу уривки з листа Анатолія Погрібного до мене:

“Дорогий Олегу Федоровичу!

Якраз зараз починаю читати “Претендентів на папаху” і немало
думаю про те, як відчутно збагатили Ваші сатиричні романи жанрово-стильову
палітру нашої прози – без цього сатиричного струменя була б ця палітра
неповною, громадянськи не повнозначною. Ви перші дужо обізвалися на нагальну
потребу дати нашій сучасній прозі ту ноту, якої якщо й не бракувало в часі, то
принаймні вона була ослабленою. І то добре, що після “Аристократа із Вапнярки”
з’явився ще один твір з “громадянськими зубами”. То дужий поштовх сатиричному
струменеві у великій нашій прозі останніх років дали саме “Аристократ…” і
“Претенденти…”

Ще раз і ще раз сердечно здоровлю!

Щиро, з добром Анатолій Погрібний”.

Як тут такі самі, такі теплі, такі щирі слова не адресувати
й самому Анатолієві Погрібному, його мужній громадянській позиції і
публіцистиці.

Ми були з Анатолієм завжди на “ти”, але, як бачимо, він у
листах до мене проявляв свою природжену інтелігентність, свою дипломатичність і
невід’ємну від нього щирість. Щирість його душі.

Такою увагою до своїх колег мало хто із нас може
похвалитися. До таких належали Олесь Гончар, Андрій Малишко, Григір Тютюнник,
Євген Гуцало, Віктор Близнець, а з-поміж нині сущих хочеться назвати Юрія
Мушкетика, Анатолія Дімарова, Бориса Олійника, Віктора Женченка, Василя
Василашка, Петра Осадчука, Леоніда Тендюка, які також “не соромляться”
похвалити товариша по перу після виходу того чи іншого твору чи добірки творів.
Зателефонувати, сказати кілька гарних слів на адресу свого колеги.

Копія вищенаведеного листа є у моєму “Літературному
портреті”, який свого часу упорядкував письменник Ігор Січовик. Я назвав би
лист Анатолія Погрібного, як і його творчість, – публіцистикою щирості,
публіцистикою доброзичливої усмішки.

І в цій щирості, і в цій доброті, і в цій турботі про
ближнього – спочатку за когось, за наше Слово, за нашу Літературу, за Україну,
а вже потім за себе – весь Анатолій Погрібний. Земний уклін йому від вдячного
автора цих рядків і його побратима.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!