«Його творчість – сніп колосків, зв’язаних любов’ю»

253

Будучи великодушним, Григір Тютюнник щедро
допомагав людям, котрі мають в душі і в серці літературний талант (“болить
же воно мені, трясця, коли такий пречудесний роман не друкується”).

Виступ Феодосія Рогового до 50-літнього ювілею
Григора Тютюнника

 

Якось
так трапилось, що саме 5 грудня, у день народження Григора Тютюнника, я
випадково знайшов у книгах рукописний текст слова-звернення до жителів села
Шилівки, при відзначенні 50-ти років (1981) від дня народження Григора, яке
написав Феодосій Роговий. Можливо, це пригодиться для «Української літературної
газети».

Щиро –
Ю.Роговий

с.Пироги
на Полтавщині

 

Шановні товариші!

Дорогі люди талановитого села Шилівки!

Наш ювілей сьогодні сумнуватий, одначе, ні
сум, ні жалі життя не зупиняють, і живий, як кажуть, про живе дбає. Будемо,
живучи, думати, що і Григір Михайлович Тютюнник, видатний письменник України,
живе і житиме з нами своїм Словом Правди, своєю безмірною любов’ю до людей. Я
доземно вклоняюся його Пам’яті.

Вперше ми зустрілися ось за яких причин і обставин.
Григір Михайлович прочитав моє оповідання “Чумаки”. Зміст тут
простий, аж ніби спрощений… Робив, як кажуть, чоловік по імені Лукаш на волах
у колгоспі все своє життя. І ось підкрався час, та не підкрався, а стрімко
навалився своїм незугашним темпом, грохотом, різкими перемінами – і воли, його
Чумаки, – стали нібито непотрібні, їх вирішено здати у заготскот. Лукаш
“не кинувся їх захищати. Понуро стояв і мовчав, мовби язик йому отерп,
наче в нього не стало ані слів, ані протестів. Дивився на таке – очі йому
стогнали, аж присмерк у них наповзав. Розумів, що ніякі прісьби, ні благання
тут не допоможуть. Мовчки взяв оберемок мерви і, як на вічне пам’ятання,
підсунув її під обідрані боки гнідого, якого тягма вже стягли на кузов і
вкручують мотуззям до прив’язі…

Автомашина від’їхала. Лукаш зайшов у корівник.
Тут, зразу за дверима, біля жолоба, стояли його Чумаки. Тепер тільки зім’ятий
підстил. Взяв на плече ярмо, що висіло на стовпі, вийшов. Сам колись робив
його, з власної вербини. Вигладжував, підгонив… Навіщо тут валятиметься?
Хтось візьме, спалить у печі та й тільки…

Ніби зневажений щойно баченим, ішов поволі
додому.

Ярмо гойдалося в такт Лукашевій ході і скрипко
озивалося металевим кільцем… Він притулив його прикро до щоки і відчув
знайомий запах – воно пахло потом, як і комір його сорочки, пахло
втомою і землею, як і все його тіло”.

“Ти покажи мені того, хто написав:
“Ярмо гойдалося в такт Лукашевій ході і скрипко озивалося металевим
кільцем”, – попрохав Григір Михайлович.

І Федір Григорович Тютюнник, ваш односелець і
письменник, нас познайомив. Це сталося майже 15 років тому. Відтоді і до
останнього дня ми товаришували. Не скажу, що воно – товаришування – було, як
кажуть, суціль полюбовним. З першої зустрічі я відчув, що це Людина в найвищому
розумінні цього слова. Що з таким слід бувати в усьому передусім чесним і
незрадливим. Бути таким, яким ти є від природи, без напуску. Григір Михайлович
не любив, аж ненавидів, нечестивих удаванців і різної відміни фарисеїв, котрі
жваві на слові, голінні до лозунгів і барабанщики, а на ділі є руйначами і
суспільної-народної моралі, звичаїв, руйначами живого діла взагалі, бо своєю
фальшивістю створюють фальшиве благополуччя і в літературі, і в ідеології, у
виробничій сфері людської діяльності, і в усьому способі нашого життя. Йому до
душі краса, яку він так оберігав і в собі, і довкола, відвертість, щира, аж
зухвалувата сміливість слова, думки, почуття.

Я знав Григора Михайловича благородним і
ніжним. Ось уривок з його листа, він посвідчує моє твердження: “… Я
страх люблю осінь – може тому, що маю вроджений, либонь, нахил до смутку, і
восени ( цей лист писано восени 73 року) мені завжди писалося. А сей раз уже
зазимки почалися, а написано кілька сторінок. Отож незабаром після твого
від’їзду, перед листом – який він тільки гарний з отим сумом за втопленим
селом! – захворів мій маленький Василько вдруге. То було запалення легенів,
тепер лежить у лікарні вже два тижні: найшли дезинтерійну паличку і поклали.
Трохи вгору від моєї роботи, і я щодня бігаю туди з передачами і щодня бачу, як
він стоїть над вікном, усіма своїми десятьма пальчиками і носиком припавши до
шибки, і кричить: “Татоцку, забери мене звідси!” Та ще й на другому
поверсі, не чує мене, і я не можу пояснити йому, де він і чого опинився там.

Оце тобі й пиши. На людину байдужішу, то вона
б таки писала (хоч я впевнений, що байдужі не втнуть чогось путнього), а я стою
під тою лікарнею, як цуцик. Закушу губу й стою…”

Григір Михайлович мав особливі почуття до
всього народного, але винятково відчував і любив народну пісню, яких і сам знав
чимало. Одного разу, пам’ятається, ми сиділи на кухні тютюнниківської квартири
– Григір Михайлолвич, його Дружина, менший син Василько (в сім’ї його звали
Васько) і я. Після щирих розмов нас, певне, всіх і охопило одночасно блаженне
бажання співати. Без настрою людина не співає. Спів може бути веселим чи
сумним, чи ще якимсь третім, але безнастроєвого співання не буває.

Лунала спочатку “Журавка”, одна з
улюблених мелодій Григора Михайловича, далі – “Зозуля…” Ще й ще…
то веселі, то журні… Зайшла мова про народну пісню – скільки їх на нашій
Україні та які гарні… Ось, приміром, кажу я, “Котилася ясна зоря з
неба”… І проказав перші рядки:

“Ой, котилася ясна зоря з неба

Та й упала додолу…

Журилася молода дівчина

Та й своєю журбою”.

Григір Михайлович так захопився цими словами,
що відтоді, коли б ми не стрічалися, намугикував мотив цієї пісні, підкреслюючи
голосом перші слова: “Ой, котилася ясна зоря з неба…” – “Ти
відчуваєш – “котилася з неба?” і в його очах мені ввиділася на мить якась
далеко-далека відсутність, глибока-глибока біль. Вона потім все частіше й
частіше звучить і в листах: “Дорогий мій… Дуже хочеться в село, у
засніжений ліс, на річку, щоб відпочити душею і думкою від марнот щодення…
Чогось бачишся ти мені, як рубаєш дрова і тягнеш воду з колодязя… А я оце
сніг одкидав би і радів думкою, що в рідній стихії… Обіймаю тебе…”

Григору Михайловичу хотілося переселитися в
село – то в гадяцьке над річкою, то козельщинське…

Будучи великодушним, Григір Тютюнник щедро
допомагав людям, котрі мають в душі і в серці літературний талант (“болить
же воно мені, трясця, коли такий пречудесний роман не друкується”).

У наших розмовах про літературу, про нашу
українську духовність зокрема, він був послідовним у розумінні її збагачення і
розвитку на основі народності.

Це була праведна Людина. Людина, іскриста, мов
кремінь. Видатний росіянин Віктор Астаф’єв називає і тепер Григора Тютюнника
“найталановитішим письменником України”.

А наш мудрий українець Олесь Гончар величає
Григора Михайловича “живописцем Правди”. А Правда нікого не принижує.
Навпаки. За всіх часів -нині і прісно і навіки, амінь – Правда – і тільки
Правда – возвеличує Людину-Творця, Людину-художника до найвищих духовних висот.

Кожен його твір – то повнозерний колосок. Вся
його творчість – сніп тих колосків, зв’язаних його Любов’ю. Нехай же він
стоятиме вічно стойма, необмолоченим, на стерні людської пам’яті.

1981.

Підготував Юрій Роговий. Публікується вперше.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!