Його гора

136

ПАМ’ЯТІ ВІКТОРА БАРАНОВА

Віктор Баранов любив гору Пивиху – найвищу точку
Лівобережної України. Часто мандрував до цього загадкового узвишшя – і з
рідного села Кривуші, і з Києва. До тих 
піднебесних крутосхилів мені, правобережному (рівнинному) степовикові,
який бачив лишень пологі пагорби, хотілося добутися чи не змалечку. Ще
п’ятикласником довідався: гора утворилася внаслідок наступу материкового льоду
під час дніпровського зледеніння й мала два куполи – своєрідні дзвони – однакової
форми, в товщі яких археологи знаходили кістки мамонтів, шерстистих носорогів і
північних оленів.  На жаль, не знав я
тоді, кіровоградський правобережець, що тими самими стежками простує
полтавський лівобережець Віктор Баранов.

Через роки й роки в його філософсько-містичному, з глибокими
історичними екскурсами, сяйнистому романі «Не вір, не бійся, не проси»  вкотре перечитую щемкі рядки про Пивиху,
разом із героями твору – Павлом та Наталкою – їду шосейкою (саме шосейкою, а не
шосе!) до Градизька, відтак, поза цим, пропахлим сушеною й копченою таранею,
затишним містечком, добуваюся до знаменитої гори.  Вибираюся на неї з героями твору,  «аж коли сонце опускалося на води безберегого
моря». На вершині («сонячний диск поволі надщерблювався спіднизу, мінився
барвою») мовби чую від автора те, що хотів почути давно, – сповідь спорідненої
душі. Саме на Пивисі Віктор Баранов наголошував: «Сміятися може тільки вільна
людина. Наш край ніколи не переходив з рук у руки від одного царя (цісаря,
імператора, короля) до іншого. Моя бабуся Марія Петрівна Горіславець
(по-вуличному – Ванющиха), яка народилася 1870 року й прожила сто один рік,
часто повторювала з гордістю: «Ми ніколи не були кріпаками! Ми з вільних козаків!».

Таким
вільним козаком і запам’ятався Віктор Баранов.  
У керівникові письменницької громади гармонійно поєднувалися і
спроможність відстоювати її інтереси, витримувати удари, й потреба повсякчас
занурюватися в чужі клопоти, й глибинний творчий поклик – відсторонюватися від
марноти марнот, втікати чи то до прикиївських Ровжів (навіть після того, як там
недоброзичливці спалили дачу з чотирма тисячами книжок), чи то до рідного села,
де можна причащатися рятівною водою малої батьківщини. Батьківщини, де була
його улюблена гора.

Ясна, приязна усмішка,
спокійні руки й неметушливі рухи – це знов таки Віктор Баранов. І в найчорніші
часи не вловлював у худорлявій постаті 
жалюгідності, приниженості чи поверженості. Він – із тих, хто не просив
допомоги, сприяння, шанування. Сам творив себе, не згинався від злих вітрів, не
боявся крутих поворотів недолі. Коли інші жебракували, відгороджувалися від
світу, людей і свого таланту алкоголем, він просто працював – писав прозу,
огранював вірші, вибухав публіцистикою, перекладав ужинок румунських авторів,
бодай зрідка втішав читацькі душі вишуканими гумористичними мініатюрами. І мав
те, про що дехто вже й забув, – письменницьку гідність.

Ми вже не
зустрінемося не лише біля Хрещатика, як звично, а й на Пивисі – горі нашої
молодості. Не потиснемо один одному правиці на узвишші, сім метрів якого щороку
крадуть хвилі  водосховища. Правічний
суходіл, де колись височіли фортеця й монастир, невблаганно звужується, маліє.
Під ненаситною водою – вже й першопочатки стежок, які мережив Віктор Баранов.
Та є його  Пивиха.  Гора, над якою небо стало небесами.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!