…Загальні збори
письменників Києва відбувалися на «високому ідейному рівні». Та ще й – у
приміщенні музею Леніна (нині – Будинок учителя, а колись – резиденція
Центральної Ради). Мене – грубо й безпідставно – шельмували за книгу «Неопалима
купина». По закінченні зібрання довкола мене утворилася порожнеча. Ніхто не
підходив, не озивався. Коли я підступив до гардероба (a черга там утворилася
чималенька), всі, ніби за командою, повідверталися, відступивши набік, і я
вільно пройшов між спинами «високоідейних» колег до гардеробниці.
Повернувся йти геть,
аж бачу: через увесь вестибюль, ще здалеку привітно всміхаючись, стрімко прямує
до мене Михайло Стельмах. Було в тій ході щось демонстративне, задерикувате, а
тому – хвилююче. Він шпарко потиснув мені руку й гаряче заговорив, не стишуючи
голосу:
– Сергію! Не
печальтеся! Бадьоріше тримайтесь. Не зважайте на цих «временщиків». Усе
минеться, а ваша книга, ваша творчість залишаться. І знайте –
Я ВАШ ДРУГ!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Справді, частенько доводилось чути в телефонній слухавці його
тихий, привітний голос.
– Сергію, щось давненько ми не бачились. Приїздіть відвести
душу. Чекаємо: я і дві тополі біля воріт…
Се в Ірпені. Незабутні зустрічі. Щирі, відверті розмови
(поза цензурою!) про наболіле… Господар, бувало, почне читати своє і тоді – з
першої хвилини! – ти поринаєш у неповторний Стельмахів Світ:
«Бій гримів спереду, з боків і позаду. В ньому, як могли,
металися люди, техніка й покривало ночі – воно розпанаханим скривавленим
шматтям відривалося од крайнеба, звивалось увись і знову, чадне, розпухле,
смердюче, падало на здиблену землю… Божеволіло залізо, божеволіли коні й
шаленіли люди. Відблиски вибухів спалахували в їхніх очах, у відблисках вибухів
темно масніли калюжі крові. Танки із землею зривали їх, налітали на танки, в
знавіснілому скліщенні виважували один одного вгору, вмелювались один в одного
біснуванням гусениць і вогню… і тільки «катюші», мов жар-птиці відплати, мов
шматки невідкритих комет, мов провісники грізного суду над фашизмом,
непереможно проносили через усе небо своє смертоносне ячання…
… Якщо на світі був бог війни, то він зараз ступав по
цьому полі бою технічними ногами й віддирав небо від знівеченої землі…»
Прибічникам Стельмахового таланту добре відомий сей
хвилюючий заспів до роману «Правда і кривда (Марко Безсмертний)». Та не всім
відомо, якою кров’ю написані сі разючі рядки, якими болями вони вистраждані,
якими чуттями виплекані. Бо вони, військові кореспонденти україномовної газети
І Українського фронту «За честь Батьківщини» Михайло Стельмах і Микола
Романченко, попросилися (нуртувала козацька кров!) у групу прориву – в штурмову
артилерійську бригаду. Тобто – попросилися в самісіньке пекло, в якому
перебували шість діб. А на сьомий день молодому письменникові Стельмаху
перетнули шлях аж одинадцять гарячих осколків злої круппівської сталі…
Змучені дівчатка у військовій формі занесли його, сяк-так
перев’язаного, до просторої сільської клуні, поклали на соломі поміж стогону і
мук важкопоранених. Довкола гриміло, клекотіло, палало. Дівчата не встигали
перев’язувати й носити поранених. Стельмах лежав, спливаючи кров’ю –
ВІН МАВ ЗАГИНУТИ
Та несподівано до клуні забіг капітан. То був Романченко.
«Тут Стельмах?!» – гукнув тривожно. Як він дізнався серед ревиська битви про
важке поранення побратима?.. Вірю в Білих Вил – сих чарівних невидимих богинь, що незримо
опікують молоді творчі обдаровання, оберігаючи їх від передчасної смерті. Може,
саме вона, Біла Вила, нашепотіла Романченкові, куди бігти, кого шукати. Бо ось
він вже дістав підводу («мобілізував» статечного селянина) – відвезти Стельмаха
до медсанбату.
Їхали лісом під гул шаленої битви. Нарешті – армійський
шпиталь. «Звідки?» – запитав сухорлявий, з посірілим від втоми обличчям майор
медичної служби. «З артилерійської бригади». –
«Це не з нашої армії, везіть у свій шпиталь» Романченко вихопив
пістолета. Але майор-медик теж не з полохливих. Більше подіяло на нього
посвідчення кореспондента. Майор оглянув пораненого, кинув санітарам: «Негайно
на стіл».
Обробивши рани, майор мовив: «Треба в стаціонарний шпиталь.
Негайно. Починається гангрена». Сам дав півторатонку. Щедро настелили в кузові
лісового сіна, обережно поклали туди Михайла Панасовича. І капітан Романченко
міцно потиснув руку майорові.
Невдовзі дорогу перегородив шлагбаум. «Їхати далі не можна,
– категорично заявив сержант з червоною пов’язкою. – Дорога обстрілюється
мінометним і артилерійським вогнем». – «З якого боку німець стріляє?» –
поцікавився Романченко. – «З правого». – «Це – проти сонця. Їдемо!» – «Тоді
заношу ваше прізвище й номер машини в постову книгу. Розпишіться і їдьте на
свою відповідальність».
Машина помчала. Попереду лопнуло кілька мін. Позаду вибухнув
снаряд. Другий. Третій. Біла Вила відводила? Мабуть, бо Вона є Доля водночас…
«І хочеться людям отак дражнитися зі смертю!» – нервово
мовив єфрейтор біля наступного шлагбаума.
Зате – шпиталь. І Стельмах вже на операційному столі. А
Романченко мчить у редакцію. Він почув од хірургів: щоб урятувати
важкопораненого, слід негайно доставити його залізницею в Київ. І з допомогою
редактора газети Тимофія Одудька медики отримали дозвіл скористатися
спеціальною генеральською «санлітучкою» (йшла вночі «зеленою вулицею» до Києва)
– так бойове побратимство (і Білу Вилу не зігноруймо!) вирвало з лабетів смерті
хороброго письменника-воїна Михайла Стельмаха. Вирвало для життя. Для
літератури. Для України. І –
ДЛЯ ВСЬОГО СВІТУ
Бо твори Михайла Стельмаха (надто – роман «Кров людська – не
водиця») в 60–70 роки минулого століття були перекладені 43-ма (сорока трьома!)
мовами світу – серед українських прозаїків усіх часів він, Стельмах, тоді став
найчитабельнішим за кордоном. Саме йому судилося, скажімо, прорубати
літературне «вікно» в Туреччину: роман «Кров людська – не водиця» – перший твір
української прози, перекладений турецькою мовою. Велику читацьку пошану мав сей
твір у Японії та В’єтнамі, у Китаї та Німеччині, цікавив він фінів, іспанців,
хорватів, англійців, шведів, арабів…
Що хвилювало світового читача в сьому романі? Передусім –
вічна тема, загальнолюдська проблема землі, що світ годує, і яку людство
боїться споганити, втратити. Бо то –
втратити життя. Тому сей роман, герої якого (селяни-українці) стануть
(хоч і тимчасово) господарями землі, співзвучний і нашому сьогоденню, коли
українці катастрофічно втрачають її, святу Матір-Сиру-Землю.
Тож актуальними творами Стельмаха на сьогодні можна назвати
передусім два романи «Кров людська – не водиця» і «Чотири броди» (перший твір
української прози про голодомор–33). Решта творів Стельмаха наразі дещо
«постаріли», незважаючи на злободенність окремих мотивів людської краси й
добра, правди й кривди, вірного кохання, честі, порядності, шанобливого
ставлення до природи, до жінки, до праці. Дещо знецінив твори Стельмаха, ясна
річ, горезвісний метод соціалістичного реалізму, зокрема злощасна «комуністична
ідейність» та прісний «класовий підхід» до явищ живої дійсності (Стельмах – чи
не єдиний позапартійний письменник на всю імперію «перемігшого» соціалізму! –
дотримувався офіційних канонів у творчості).
Однак СТЕЛЬМАХ ЗАЛИШАЄТЬСЯ НАВІКИ КЛАСИКОМ, бо
ВІН МОВУ УКРАЇНСЬКУ
ЗБАГАТИВ І ОБЕЗСМЕРТИВ
Для всіх прийдешніх поколінь письменників, журналістів,
учителів, власне – пропагандистів і робітників Українського Слова Стельмах –
взірець мовної майстерності й краси, лексичного багатства, розкішної
метафоричності та безмежжя відтінків, барв і кольорів. Його стиль – се класичне
українське бароко в мові й літературі. Се ніби творіння незабутніх
Собачко-Шостак, Білокур, Приймаченко, Василащук, Верес – разом узятих.
Мовні діаманти зблискують чи не в кожному реченні. Які,
скажімо, промовисті в нього «приморені долоні» чи «вітер-скрізняк» або «ворушкі
очі» та «сиво-підморожені шапки». А пізні гречки в Стельмаха не відцвітають, а
загасають. Образність, соковитість, свіжість його мови і в незвичайній, влучній
метафорі («солодко дивувалася», «цілував клямку», «просвердлював підозрілим
поглядом», пучки зморщок то «журяться», то «посміхаються»), і в широкому
фразеологічному матеріалі («і кума шкода, і меду жалко», «мастак чужих собак
дражнити», «голому тільки картуза бракує»).
Звісно, мовна стихія Стельмаха – то розкіш і безмежне поле
для дослідників-мовознавців. Але хоч як дивно, можу назвати лише одну
капітальну працю, де серйозно досліджується мова окремих творів Стельмаха. Се –
праці Одеського державного університету. Серія філологічних наук. Том 152.
Випуск 16: «Михайло Панасович СТЕЛЬМАХ». Одеса. 1963. Тобто книга вийшла 44
роки тому. Тиражем 1200 пр. Єдиний – обгорілий! – примірник зберігається в
Центральній науковій бібліотеці імені В. Вернадського. Але які ж тут скарби…
Мовознавець Н. Москаленко лише в романі «Кров людська – не
водиця» віднайшов понад 700 фразеологізмів («Хто міняє, той штанів не має»,
«Плів-плів про Химині кури», «Рідню знайшов: третє ребро від заду», «Запишався,
як порося на орчику», «Земля не може жити без сонця, а людина без щастя» –
вислови Стельмаха). А ще ж і порівняння на кожній сторінці твору: «Уляна тиха,
наче травичка», «вітряки темні й самотні, як осінні орачі», «у Люби обличчя,
мов перший сніжок», «хмарки, ніби розтріпані й розтривожені душі»…
Не менше нас вражають і Стельмахові…
НОВОТВОРИ
Се явище незвичайне. Воно свідчить, що українська
літературна мова під пером талановитого письменника-мовотворця може розвиватися
й збагачуватися до безконечності. А Стельмах, як показав мовознавець І.
Тараненко, «чемпіон» української літератури з новотворів. Зокрема такі: жеребило
(бабій), мішконіс, кабаниста постать, жорстокосердець, водяніти, бездарні
начальники на посадах виприщуються, гнучкохребетний, тонкогуб’я, холоднувата
віскозність неба, грізнооччя, вродливець, м’ясомор¬дий, хлібогноїтель, тепле
синьоцвіття, ятаганисті щелепи, повісплені шашелями двері, блиснула чистим
білозуб’ям, вислогубий, впертогубий, жалісніє (обличчя), надворі розвеснилось,
боязливець, капелюшисто звисав… дзвін, дурноколінний (так і про весь народ
можна сказати), кислій, невгавущо, холоднолюбий, «коли ж ти вимізернити
встигла», журавлистий, окайданити, чіпкохвостий, приторноїдучий, «дрібнуваті
очі насочилися співчуттям»… А ще ж – і про «деяких» владоможців:
«слизькоязикі верхоглядці».
Йдеться, отже, про багатющу лексику великого майстра. І про
його синоніміку, що так освіжає мову, збагачує, тонко нюансує та локалізує її.
Тільки, наприклад, до слова говорити мовознавець А.Бевзенко віднайшов у романі
«Кров людська – не водиця» 105 (сто п’ять!) синонімів: його герої вміють
шелестіти словами й басити, муркотіти й тарабанити, шепелявити й шкварчати,
ґерґотати й бубоніти, викидати з грудей не слова, а запечені шматки крові,
можуть вони й шекерявіти, роздебендювати, пащекувати, джеркотіти, цідити слова,
городити билиці й небилиці, заговорювати зуби чи забивати баки, шипіти,
підсікати словом, петляти язиком по губах, лепетати, воркувати, щебетати,
бесідувати, толкувати, підтакувати, жебоніти, розводити балачки тощо…
А ще стобарвна – барокова! – палітра письменника. Грає вона
житніми, золотистими, сріблястими, вишневими, фіалковими, восковими,
лебедино-білими та іншими кольорами. Згадаймо й власне стельмахівські відтінки:
димчасто-рожеві, світло-жолудеві, жирно-золоті, блідо-мармурові,
ніжно-смагляві, зеленувато-сиві, сіро-землисті, червоно-бурі…
А втім… Я навів чимало прикладів лексичного багатства
письменника, аби переконати громадськість і насамперед – мовознавців у
необхідності такого девізу чи гасла, або навіть – заклику:
ДО 100-РІЧЧЯ
СТЕЛЬМАХА – СЛОВНИК ЙОГО МОВИ
Розумію: дещо наївно. Але справедливо і… реально: могли б
об’єднатися (так мені уявляється) відповідні кафедри трьох педагогічних
університетів, скажімо, Одеського, Кіровоградського і Вінницького, та й взятися
за сю титанічну й таку потрібну працю – багатотомний «Словник мови Михайла
Стельмаха». Очолити сю справу мусив би Інститут української мови НАНУ.
Ясна річ, потрібна підтримка держави (розширити штат
лаборантів, додатково набрати аспірантів, залучити вчителів-пенсіонерів,
додаткові приміщення, комп’ютери – все то гроші), але можна утворити фонд
Михайла Стельмаха та й «піти з торбою по світу» – щось назбирали б.
Стельмахове бароко не повинно канути в Лету. Мовний арсенал
видатного письменника – золотий фонд української нації, її мови, культури,
духовності.
2006 р.