Із "Війни Руси з Руссю"

229

Святий Йосафат Кунцевич. Документи щодо беатифікації:
Документи щодо беатифікації (1623-1628 рр.). Катехизм, укладений Йосафатом
Кунцевичем. Правила і конституції, написані святим Йосафатом для своїх
священиків / Упорядкування й переклад з латинської о. Йосафата Романика, ЧСВВ –
Жовква: Місіонер, 2010. – 324 с.

Вітчизняна 
література зламу ХVI – XVII століть є цікавою сторінкою в історії нашого
письменства; зокрема Ганс Роте висловлює міркування про полеміку межі ХVI –
XVII століть як початок нової української літератури, а Богдана Криса визначає
«полемічну свідомість української поезії» як своєрідну з’єднувальну ланку між
автором та авдиторією. Однак писання тієї доби передовсім відображають ту
непросту ситуацію, в якій опинилися 
тогочасні українці. У культурній царині вона вилилася у «війну
трактатів», у житті реальному – у війну, яка забрала тисячі життів. Отож,
книжка «Святий Йосафат Кунцевич. Документи щодо беатифікації…», яка побачила
світ стараннями отців ЧСВВ, дає можливість більш точно схарактеризувати
ситуацію межі XVI – XVII ст., яку М. Грушевський слушно назвав «війною Руси з
Руссю».

Той, хто бодай трохи цікавився історією цього періоду,
вочевидь, завважував, що вона загалом тлумачиться в нас однобоко, себто
подається винятково з позицій православ’я. Справді, від шкільної лави нам
методично мовиться про уніатів, які відбирали храми, експлуатували й
збиткувалися з православного населення України та Білорусі. Одне слово, були
релігійними фанатиками, позбавленими всього людського.

Відтак запропонована «Місіонером» книжка дає можливість
поглянути на історію релігійної суперечки очима іншої сторони, себто Церкви
Унійної. Основний масив тому, як випливає вже із самої назви, репрезентують
документи беатифікаційного процесу св. Йосафата, головно свідчення сучасників
архиєпископа та свідків вітебської трагедії. Крізь призму цих свідчень
відстежується історія протистояння двох сильних особистостей – архиєпископа
Полоцького Унійної Церкви Йосафата Кунцевича й архиєпископа Полоцького
Православної Церкви Мелетія Смотрицького, та їхня трагедія.

Вони обоє народилися в Україні: Йосафат – у Володимирі,
Мелетій – у Смотричі. Перший так і не зміг отримати належну освіту – але,
спраглий знань, він самотужки черпав їх із книг, причому мав таку дивовижну
пам’ять, що міг перегодом цитувати їх великими фраґментами. Сучасники навіть
стверджували, що «можна було б назвати його хронікою або бібліотекою всіх
книжок». Його опонент натомість отримав блискучу освіту на Заході, був обізнаний
із гуманістичною філософією, перекладав твори Петрарки. Блискучий полеміст, він
закликав громаду лишатися вірною батьківській традиції. Кожен із них обстоював
свою правду, й суть їхньої трагедії, вочевидь, полягає в тому, що їм довелося
жити в час, який не зносив компромісів. Йосафат загине від рук озвірілого
натовпу, що увірветься до його резиденції у Вітебську. Його поховають із
почестями, попрощатися з ним прийде навіть пастир кальвіністів зі своєю
громадою (попри те, що Йосафат був так само активним противником реформаційної
ідео­логії), а перегодом він буде канонізований та визнаний за святого
Католицькою Церквою обидвох обрядів.

З-поміж причин, що призвели до вбивства архиєпископа,
назвуть і тексти Мелетія Смотрицького. І той, почуваючись мимовільним
призвідцем цієї трагедії, здійснить паломництво на Схід. У його душі станеться
злам – уражений людською жорстокість, яку породила релігійна суперечка, він
розмірковуватиме над шляхами вирішення ситуації. Повернувшись додому, напише
«Апологію», в якій обстоюватиме зближення Православної Церкви з Римом. На цю
книжку київський православний митрополит накладе анафему, її автора
змушуватимуть вибачитися за подібні думки. І тоді Мелетій Смотрицький прийме
унію (як напише його перший біограф Якоб Суша, «до цього спонукала безневинно
пролита кров Йосафата») і на схилі літ муситиме відрікатися від усього, що так
пристрасно боронив замолоду – фактично воюватиме сам із собою…

Звісно, не все так очевидно в цій ситуації, як може
видатися спершу. Ясна річ, що призвідцями вітебської трагедії не могли бути
винятково писання Смотрицького та підбурювання до бунту православними
священиками; причин треба дошукуватися також і в діяльності самих
отців-василіян. Ще більшою мірою такі виразно антикатолицькі настрої були спричинені
політикою польської шляхти, яка, прикриваючись гаслами віри, утискала права
українців і білорусів. І, звісно, докладного вивчення й публікації потребують
документи, пов’язані з діяльністю на цих теренах отців-єзуїтів. З іншого боку,
винищення козацтвом католицьких сіл та жорстокі розправи над священиками ЧСВВ
(до яких подекуди вдавалися навіть православні пастирі – і ці свідчення подано
в книжці) аж ніяк не сприяли замиренню супротивників. Тогочасні полемічні
трактати будуть сповнені взаємних образ та дошкульних кпинів, що подекуди
витіснятимуть на другий план власне богословські аспекти суперечки.

Пройде майже півстоліття, й Лазар Баранович, готуючи до
друку свій полемічний трактат «Нова міра», зазначить: «Я завжди був переконаний
у тому, що заперечувати їм (тобто, “латино”-уніатам) слід миролюбно, щоб вони
сприйняли це з повагою; важливий сам предмет, котрий мусить бодай зацікавити
їх, – і перемога наша”. Відтоді українська православно-католицька полеміка
радше буде засобом демонстрації літературної вправності опонентів…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!