Із родів половілої Кодні

155

Їхня
віра – заборонений світ, їхню спрагу лиш вітрам тамувати, їхня самота аж одколи
століття розгойдує. «Ходили вони з родами своїми», «родові грунти собі
повернули», «родам те одвіку належить» 
–  погук словоформи, колись
твердої, мов криця, нині одсилає вже до нетутешнього, до схованих за залізними
стовпами давнезних часів, коли все не так було і люди були не такі (або – то
вже для хіпстера «зі стажем» – відлунює макабричними просторами постмодерного
фентезі, у поіржавіло-гламурних регістрах якого розкішна давнина з її родами та
воїнами свідомо вбирається у симулятивні подоби «суспільства видовища»). Достеменним
родам лишилася хіба пам’ять – напродиво платонівське пригадування, у річищі
якого сучасному українцеві судилося снити споминами. І берегти одідичині
світлини – уречевлену іпостась родової справдешності: вицвілі, крихкі,
половілі, як жито перед жнивами, з кремезними дядьками в гімнастерках і
«костюмних» піджаках, з жінками в хустках і ситцевих сукнях, з малою дітлашнею,
яка  налякано-серйозно вдивляється в
об’єктив, сподіваючись на диво-пташку, яка вилетить зараз і пошматованій землі
вирій на крилах принесе (незатерті сліди їхні давно прихистили знаковані
шкарубкими дубовими хрестами тихосумні околиці сільських йокнапатоф, на
горбочках яких сходяться альфи й омеги ужиткових біографій) – вони під
божницями єдиними зі всього українського побуту пост-потопельної епохи
окреслюють і сторожують метафізичний терен родів що приходять, і родів, що
відходять. На обкладинці «Пам’яті нашого роду» Михайла Сидоржевського ці, як
казали у моєму селі, «хвотографії», віялом мап розкладені: так, ніби чоловік,
лаштуючись у мандри, про стації наперед міркує, аби з путі не збитися. Зрештою,
ще Делез у «Анти-Едіпі» значив, що концепт – то не об’єкт, а територія…

Тамту
книгу мені випало прочитати двічі, і то – хоча спочатку на таке аж ніяк не
заповідалося – кожного разу з посутньо різницею в інтенсивності рецептивних
практик. Вперше – десь серединою майже нереального натепер минулорічного жовтня
(після Грушевського й Інститутської потік ріки вогняної відкраяв від нас ту
сумирно-спокійну добу повільних інтертекстуальних заглиблень та
одноманітно-нецікавих новин): кавуючи у Михайловому спілчанському кабінеті,
дейкували за якісь справи, зосібна – й за вечір на пошану світлої пам’яті  Сергія Плачинди, Михайло тоді ще нагадав, що
припали мені до душі друковані в «УЛГ» спомини його батька про війну, ту, що
справжня була, а не ту, про яку укр.рад.белетристи, і понюшки пороху не
понюхавши, стоси паперу списали, так ось і книга, де ті під диктофон записані
розмови розшифровані, а ще – сумлінно досліджена генеалогія цілого роду Сотничуків-Сидоржевських
на тлі історії Старого Солотвина. Я, звісно, зголосився про неї написати, бо
достойна така книга, добре було б, аби якщо не про кожну родину, то про кожне
вкраїнське село таку у світ благословили, жаль тільки, що наклад малий, три
сотні копій усього. По тому, як і належить, певний час щось там про неї
міркував-мислив, навіть завбачливо «Word-івський» файл для рецензії
створив,  та якось не складалося, щоб
сісти і «видати текст». А тут наспів кінець листопада, і все зірвалося з
кореня, завихрившись у такому темпі, що ніякий «Gооgle» за ним не поспіє… Нині,
згадуючи за ті свої, як сказав би Пантелеймон Куліш, заздалегідні міркування,
усвідомлюю: таки добре, що не взявся писати, бо обмежився б  реєстриком загальників та чемних трюїзмів,
так, у суті речі, і не наблизившись до нуртів непроявленого тайнопису народного
буття, за яким, а зовсім не за конкретною достовірністю подієвих констант чи
біографічних подробиць, і варто у «Пам’яті нашого роду» найперше шукати.

…До
другого прочитання була своя «Інтродукція», яку «одчинив» споночіло-квапливий
схилок січневого дня (бралося вже під 30 пекучого морозу, і Михайло, що з ним
ми,  підкидаючи соснові дошки в яру пашу
палаючої бочки побіля рухівської «юрти» навпроти Головпоштамту, снували
балачку, час од часу дослухаючись до виступів «орателів»-депутатів з
«майданівської» сцени – мо, що розумного скажуть? – раптом запропонував збавити
ніч у нього у Вишгороді), коли я вперше у заставленому книгами до самої стелі
його помешканні почав непоквапно гортати найкоштовніший раритет з книгозбірні
гостинного господаря – «Метрику дітей хрещених», сиріч Солотвинську церковну
книгу реєстрації хрещень від середини XVІІІ ст. до 1828-го р. Не раз про цей
грубезний фоліант і Михайло у розмовах згадував, та й у «Пам’яті нашого роду»
присвячено йому не одну сторінку, бо, окрім інших важливих речей, згадується у
ньому достеменно під роком 1759-м Сидір Сотник – прапредок усього роду
Сидоржевських, про якого він ще змалечку од батька чув, та лише в тій
«Метриці…»  підтвердження документальні
своїм родинним переказам віднайшов (там він записується в різний спосіб –
«Исидор ватаман», «Исидор атаман», «Исидор сотник», і був він многоплідним, як
і належить патріархові, і шабля у нього була, бо як же козацькому старшині, та
ще й і в ті часи та на тому терені, без «оружжя», і нащадки його у ту ж церкву
згодом своїх дітей понесли хрестити, сходивши міцним родом світи довколишні й
далекі: Михайлові на тому родичанні дуже залежить). Та одне діло – слухати і
читати, а зовсім інше – самому відчути на дотик уречевлену в метафізиці старого
(ще професорами з-під омофору Могилянської академії  поставленого) письма езотеричні ваготу
бутності народної душі: вчитуютьсь у барокове плетиво скоропису солотвинського
панотця, у всі оті повторювані скільки разів записи на зразок «Року того ж,
августа дня 20, аз, ієрей Григорій…», не полишало мене дивне відчуття, що десь
поряд, на відстані кількох семантичних кроків від кожного дбайливо помережаного
рядка тієї давньої книги «стрітення» нових життів, відлунює щось майже
невловне, проте за тональністю – не так фонетичною, яке серафітичною! – дуже
схоже на зачин, яким Куліш незбагнено-прогностично розпочинав свою досі нашими
краянами адекватно не поціновану «Мальовану Гайдамаччину»: «Та земля, що по ній
ступаємо, була не раз костьми засіяна, крівцею полита, а сходила від того
засіву несказанна повсюдна туга». Спочатку думалось, до чого б це, бо несумісні
ж акустики в одну ніби ходяться, і так і не давши з тією докукою ради, автор
цього скрипту знічев’я почав дивитися, як у квадраті вікна темінь поступається
сірій млі світанку, і яким він буде, день новий, і як там наші в наметі, і
взагалі – куди воно все котиться осатанілою торбою з великого горба… Десь вже
перед самим ранком постало тямою навіч – як осяяння: це ж церкви села Солотвина
книга, а воно ж од тієї знаної всім Кодні недалеко, де своя книга. Коденська,
десь тими ж роками, що і «Метрика дітей хрещених», списана латинкою похмурими
писарчуками польського військового суду у присмерку героїчної гайдамацької авантюри.
І це книга, і то – книга, і обидві вони розкриті, і обидві заразом – вознесені
над землею, як сонце і місяць на давніх картинах з козаком Мамаєм (до слова
нагадати б, теж гайдамакою, як довів ще Жолтовський у знаній монографії про
українське малярство). Тільки друга книга – 
чорна, а не жива: «А щоб тебе Кодня не минула», що його одчайдушна
інфернальність і за сторічя не притлумилось, 
чорні стрічки, які дівчата ще одколи у вінки собі вплітали на знак
жалоби, Чорнобильське есхатологічне потойбіччя – це все клейноди того терену,
де на кожен колос життя – ціле перевесло смерті. Бо лише у краї, де прокляття і
благословення у парі ходять, ущільнюючи смисложиттєві модальності до чистої
екзистенції сакральної оповіді, людям стає приступною артикуляція мови – і то
«тембрів» такої метафізичної повноти, в апофатичних сюжетах якої тотальність
доль і вчинків зводиться до квінтесенції чи то афоризму, чи дзен-буддистської
притчі.

Знову
перечитавши по тому «Пам’ять нашого роду», особливо ж – застановляючись на тих
її сторінках, де звучить чистий гомін людських голосів, був – без цяти
найменшого перебільшення – вражений, наскільки рясно знаковані вони маркерами
такого, сказати б, агіографічного кшталту письма, у космогонічній просторіні
якого праведність і гріховність постають своїми достоту універсальними
абсолютами.

«До
нас прийшов Бурман, з такою палицею довгою, уповноважений якийсь був. По
викачці хліба цього, чи що, і теї Риженької Гальки дід, Гартем Костів, тоже
качав, забирав у людей, і був ще з Нового Села Панкратій. Оце вони втрьох
ходили і забирали, але не в кожну хату заходили. А десь чи їм було вказано, чи
що, не знаю»;

«А  тут, на нашій вулиці, на цій частині, де
построєний Гандзєй Вовка, там Маслечки жили, але вони прийшли вже сюди після
голодовки, а перед ними хазяї жили, сиділи, якась Наталка Попешка, то  в неї щось умерло, а то був хлопець Іван, то
він виїхав у Лєнінград, і та Наталка виїхала… Я вже на цю вулицю не знаю… Де ця
Сянька Проферова, тут умер Сяньчин чоловік, і в цього чоловіка було дві сестрі,
та ззіли матір… А туди далі не знаю»;

«Я
помню, в Танаськи була, з Володькою і Галькою на полику сиділи. В куточок
забились, і заходять есесівці. В чорному. І один ходить, і ось до мене каже. А
я ж нічого не понімаю. Дивлюсь на нього й мовчу. А він щось булькоче й
булькоче. А я до того вже злякалась, що думаю: ну, вже все… Але він щось
поговорив-поговорив, вони походили-походили по хаті – і пішли…»,

 –  у
живомовному вслуханні в добу, у палімпсесті «балачки», розгорнутому чи в
євангельську апокрифічну оповідь про янгола смерті («але не в кожну хату
заходили. А десь чи їм було вказано»), чи в ризому жаских кінцесвітніх локацій
(«вони походили-походили по хаті – і пішли»), чи в стиснену до спазматичного
мінімалізму короткої фрази тесленківську новелу («Де ця Сянька Проферова, тут
умер Сяньчин чоловік, і в цього чоловіка було дві сестрі, та ззіли матір»),
проступають езотеричні транскрипції оприявненої в колобіжності природних циклів
сільського побуту альтернативи  як
чистого простору для не-ковенційних можливостей історіософського буття. Ходить
за спромогу гідно зустріти заданість історії, особливо такої невідворотної, як
історія віку XX-го, і, якщо не побороти її, то, принаймні, олюднити за
допомогою чесного і безкорисливого з нею діалогу. В околицях  Кодні, справдешньої і тяжко-старожитньої,
Кодні, яка «на вітрах історії» половіє, ніби ті родові світлини по старих
хатах, лишаючись повсякчас самотою зі своїми книгами суду та книгами
виправдання, інша «постать» голосу» видавалася б котурново-не-справжньою,
фальшивою у своїй «літературній обробці». Не знати, чи Михайло Сидоржевський,
компонуючи знаково-текстуальні складові «Пам’яті нашого роду»,  свідомо вподобав таку наративну поставу, чи
йшлося йому за щось більше, ніж аналітичні зусилля (творча інтуїція – чому б і
за неї наразі не згадати),  проте книга
як дискурсивна цілокупність проявлюється до граничної межі чесною в своїй
навдивовижу не-художній художності. Себто, автор її усвідомив, що проза –
особливо натепер, коли каламутними потоками прозописання заливаються останні
атлантиди автентичного трибу життя – має свої межі, переступати які – то,
принаймні, чинити злочин супроти стилю, якщо не супроти самої соборної душі
народу. Саме зважаючи на це, іпостасі автора-оповідача та оповідної бутності
концептуально відокремлені у книзі: оповідач – наративний, по-діловому точний в
деталі, у датування, в іменах і топонімах (благенького таланту письменник не
проминув би нагоди утнути на цьому матеріалі щось на кшталт «описів чарівного
народно-поетичного світу дитинства», одначе Михайло Сидоржевський занадто
уважний до слова, аби на таку «дешевку» купитися; ті дещиці патетики, які він
дозволяє собі, наприклад – у розповіді про десятеро його дядьків, скошених
голодовкою 33-го та війною, – лише підсилюють емоційний засяг його твердого
документалізму); оповідна бутність, уреальнена мелосом живих голосів, що їх
Михайло з магнітофонної плівки чи диктофону переніс на сторінки «Пам’яті нашого
роду», натомість – брилиста, глибинна, достеменна і в могутній епічній
поліфонії, і в кожній абищиці. Грунти, межі, позви-суперечки об тім, де там
чиє, війни (і царська ще, і друга, з німцями у 40-ві), голодовка 33-го,
підводи, що на них забирають померлих на вулицях, хати, з яких виселяли і хати,
які набували, катрага для бджіл, щоб на зиму заносить, родичі, які десь по
несходимих світах долею розкидані – то все карби непофальшованості свідчень і
доглибної правдивості свідків. Свідків, яким лише можна і треба вірити, бо вони
не пізнавали істину, а переживали її. У безпосередньому, до речі, наближенні –
на відстані залізного щупа «уполномочаного» або автомата котрогось із есесманів
у чорній уніформі, лишаючи фаховим історикам, і про-радянським, і
анти-радянським, борбатися у своїх «уявлених спільнотах» («Тепер от вірити не
можна нікому. Брешуть вони усі» –  казав
мені, знічев’я погортавши якусь книжку про історію, один мудрий дід у батьковій
Блиставиці, у такий спосіб своєрідно застосувавши «герменевтику підозри» Славоя
Жижека). Під цим оглядом «Пам’ять нашого роду» – у тому високому шерезі, що
його започаткували «Записки о Южной Руси» Пантелеймона Куліша, де вперше в
українській мисленнєвості жива народна оповідь явлена була без «покращень» та
доповнень (письмацька громада до Куліша – і «Запорожская Старина» Срезневського
тому архетиповим підтвердженням –  вперто
вважали, що в ній замало «поетичності» і, отже, вона потребує ще «літературної
обробки»). У книзі автора «Чорної ради», яку тоді спільнота поцінувала тільки
як факт етнографії,  у суті речі було
вияскравлено напрямні цілого подальшого – аж на добрі півстоліття! – розвитку
нашої прози, яка від Марка Вовчка та Свидницького і до залишкових психологічних
інвазій закоханого у власне декадентство «прем’єра» Винниченка трималася
річища  народної мови як «дому буття» та
універсального символічного коду, у модальностях якого вміщується все
багатоманіття сенсів українства як світоісторичного феномена. І, зрештою, коли
Куліш напише згодом викляте по всіх більшовицьких парткомах: «нема, може, і на
світі кращого народу, як наш український» – 
та ж мова буття, а не ґвалтована цивілізацією «проза» йому за підставу
тих слів була.

…У
записаних Михайлом від його батька споминах про війну, певно, найбільше вражає
фрагмент, у якому він розповідає про втечу з німецького полону, у який втрапив
«літом 1942 року. Десь у червні місяці, ще зелені жита були» (фраза – як живцем
з імпресіоністичної новелі «раннього» Косинки взята: О.Х.). Бо тут –
неймовірної потуги метафора української людини, яка все від проклятого віку
втікає, лише доглибною пам’яттю знаючи, де її прихисток у світі, коли на
кожному перехресті вимагають «аусвайс»: «А за Житомиром вже, тут вже давай,
ноги на плечі, скоріше. Тут вже Сінгурі, знакома мєсность. І це де поворот на
Кодню, а далі ще є поворот на Кодню, не доїзжаючи… Та я вже бігом… підіб’юсь,
взуюсь, бо в ботінках легше, не так ноги болять, печуть. Пробіжу, знов тяжко
стає, скидаю, то так кілька разів скидав і надівав. Тільки раптом – Солотвин».

Таке
прозою не скажеш, таке видихнеш на краю відчаю і надії: після Кодні – Солотвин.
Старий Солотвин, неодмінно додасть при цьому Михайло з роду Сидоржевських.

 

Авторові «Пам’яті нашого роду» на
пошану – 
Олександр ХОМЕНКО

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!