Воістину – в кожної людини є особистості, які відіграли в її житті важливу, а, іноді, й – ключову роль. Такою постаттю особисто для мене є Павло Глазовий! Річ у тім, що змалечку, як багато хто, я захопився його гуморесками. Вони тоді активно друкувалися в журналі «Перець». А, коли вдалося роздобути окрему книжку усмішок Павла Глазового – радості моїй не було меж! Відтоді гуморески цього геніального сміхотворця самі заходили в чіпку дитячу пам’ять уже після третього їхнього прочитання вголос. Після створення цілого архіву улюблених сміховинок, вони вже «попросилися на волю». І вже з п’ятого класу я їх читав зі сцени: спочатку шкільної, згодом – сільської, районної, обласної…
Художнє читання мене захопило, а самовдосконалення досягло такого рівня, що вже жоден сільський концерт, жоден районний конкурс художньої самодіяльності не обходився без гуморесок Павла Глазового у моєму виконанні.
… Уявіть собі – стоїть за кулісами школярик і вдивляється, у мікрофон, що височіє, мов чапля, посередині сцени. Серце гупає, ноги підкошуються, чекає… коли оголосять: «А зараз гуморески Павла Глазового читає учень Козелянської середньої школи Микола Гриценко». Хлопченя через прощілину в кулісах бачить, як вдоволено зашумів переповнений зал і злетіли від задоволення кашкети, підкинуті кимось понад головами. Отака була популярність!
Мої знайомі знали, що гуморески Павла Глазового роблять не лишень із глядачами, але із самим юним декламатором чудо! Справа в тім, що я в дитинстві страшенно заїкався. Єдине місце, де можна було почути мою чітку вимову, без жодної запинки, це коли зі сцени перед повним залом читав усмішки геніального гумориста. Цього я сам не зміг ні зрозуміти, ні пояснити. Адже за логікою – від хвилювання, перед масою людей мав би вклякнути й замовкнути взагалі! Аж ні – чітка вимова, виразна, з викрутасами, така, яку люблять люди, від якою регочуть, хапаючись за животи.
Я розумів уже тоді , що численні грамоти на стіні за зайняті перші місця в районних, обласних конкурсах – заслуга не лишень моя, а, передовсім, того червонощокого, веселого дядька, що живе в столиці, куди я так мріяв хоч разочок з’їздити… Навіть при складанні творчого конкурсу під час вступу на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка в 1979 році мене виручив той же… Павло Глазовий.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Було це так: на творчому етапі, який називався «співбесіда» комісія задавала абітурієнтові різноманітні запитання. Здебільшого, вони стосувалися ідеологічних, журналістських тем… Я зайшов до аудиторії одним з останніх, коли всі члени комісії були втомлені й позіхали. Сів пере ними на стільчик, коліна тремтять… То я їх до дупи стуляю, аби ніхто не помітив. Зате моя фізіономія розпливалася в усмішці. Ніхто ж того не знав, що так при великому хвилюванні спрацьовував мій «інстинкт самозбереження»!
Дмитро Михайлович Прилюк, голова приймальної комісії, наш майбутній декан, запримітив мою «либу», підняв окуляри й серйозно запитав:
- Чого це ти смієшся?
- Та так, – кажу, – й сам не знаю…
- То, може, ти гуморески пишеш?
- Ні.
- То, може ти їх зі сцени читаєш?
–Угу…
І тут Дмитро Михайлович, хитро погладивши свою сиву потилицю, примруживши очі, продовжив:
- То почитай нам гумореску! Гадаю, члени комісії не будуть проти?
Члени комісії оживилися від такого «нестандарту», ствердно закивали головами.
- Тільки я сидячи не читаю, – осмілів я.
–То які проблеми?! – Підбадьорив Прилюк, – читай стоячи!
… І тут мені напросилася перша-ліпша гумореска Павла Глазового з величезного «мозкового архіву»:
- Водить батько зоопарком хлопчика малого:
«Ти уважно придивляйся, – поучає строго:
Он– двогорбий верблюдяра, корабел пустині…
Глянь, у нього, дармоїда, два горби на спині…»
Слова висипалися з голови дедалі сміливіше… Я вже себе уявив на сцені сільського клубу, відновивши всі сценічні жести. Та коли наблизився до слів:
« … А синочок рад старатись, роздражнив тварину
Тицьнув дулю й заховався батькові за спину…», – моя права рука повагом почала підніматися в готовності скрутити дулю. Розум при цьому «бастував»: «Як це скуртити дулю?! Перед комісією?!» Але «митець» узяв верх: тому паралельно з правою, піднімалася й ліва рука, а при слові «дулю», я скрутив їх аж цілих дві й, навхрест провів над головами членів приймальної комісії (типу – «шоб нікому не було обідно»).
Як вони всі реготали! Голосно, відверто, щиро!
Дмитро Прилюк, витираючи хусточкою веселі сльози промовив:
- Ну то, я гадаю, в членів комісії вже ніяких запитань до цього абітурієнта не буде? Вважаємо, що він витримав цей етап, хай іде далі…
Всі ствердно закивали головами. Лиш із членів комісії всерйоз запитав:
- А, може ви – в театральний?
- Ні, – кажу, – я до вас!
… Отаким світлим і вдячним спомином ділюся я в столітній День великого Майстра із яким ми навіть після мого вступу в Київський університет так і не зустрілися. Про це шкодую про сьогоднішній день. При чому – мої деякі однокурсники, які точно не мали таких історій пов’язаних із Майстром, хвалилися не раз, як пригощали Павла Прокоповича пивом в парку Тараса Шевченка, де він часто прогулювався, бо жив неподалік. Я ж чомусь соромився тоді пристати до веселої компанії, та й пива не любив. А, може, так шанував Майстра, що просто боявся до нього підійти?!
Микола Гриценко