“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
Життя нагадує поїзд, у якому їдеш. І ти в ньому касир, провідник, пасажир від дня народження і до останньої секунди…
Спочатку їдеш в паровозі, який рухається повільно, монотонно перестукуючи колесами на стиках рейок. За вікном спостерігаєш кожний перебіг ландшафту, рух людей, які трапляються на шляху. Одночасно спілкуєшся з іншими пасажирами твого купе, інколи й вагону. Одним даєш квиток до наступної зупинки, іншим – значно далі. Окремі залишаються ще на довше чи в твоєму купе, чи вагоні. У тебе часу вистачає на все.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Згодом пересідаєш у вагон, який тягне паровоз із більшою швидкістю. Вже не так помітно ти чуєш перестук коліс: і рейки стали довшими, і вагони комфортнішими. Ця ж швидкість впливає і на ритм твого життя, на процес набуття життєвого і професійного досвіду. Ти помічаєш значно більше зовнішніх подій і явищ, перебуваєш у значно більшому й тіснішому оточенні. Твоє купе, вагон інколи бувають надто переповнені. Одні самі виходять з них, з іншими ти сам перестаєш спілкуватися. Цей рух чи не найдовший у твоєму житті.
І от ти вже в вагоні експресу. Він мчить з шаленою швидкістю. Його перестук коліс нагадує шелест, шум, який інколи перегукується із шумом у вухах і голові. Ти вже більше осмислюєш і переосмислюєш…
Іван Забіяка і Василь Яременко
Василя Васильовича Яременка я знаю не одне десятиліття. Спочатку, працюючи в школі, його просто прізвище зустрічав на книжках серії «Шкільна бібліотека», «Українського поета», упорядником і автором передмов до яких він був.
Очно нас познайомив Федір Степанович Кислий (1935–1998) на кафедрі історії української літератури філологічного факультету Шевченкового університету, куди він перейшов із видавництва «Радянська школа» після захисту кандидатської дисертації. З ним ми працювали у цьому видавництві, де він спочатку був на посаді заступника головного редактора, головним, я – просто редактором. Але його інтелігентність, демократичність об’єднувала навколо себе багатьох колег… Будучи в центрі міста, відвідував його на кафедрі. Не один раз був у нього вдома. Я багато за що йому вдячний…
Знайомство на кафедрі з Василем Васильовичем було майже формальним. Хоча й було кілька розмов. Тоді, якщо не зраджує пам’ять, він працював над перекладом літопису «Повість врем’яних літ». І ми обмінювалися думками. Більше, звичайно, слухав Василя Васильовича. І тепер я знав, який із себе цей упорядник творів Бориса Грінченка та інших тоді ще «проблемних» авторів…
Працюючи в Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України, маючи доступ до спілчанської бібліотеки, я захопився спогадами Гліба Лазаревського про однойменний журнал «Київська старина», надрукованими в Уфі в журналі «Українська література» за 1943–44 рр. За них автор у другій половині 40-х років минулого століття був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі. Спогади надзвичайно цікаві. Опис про редакторів, авторів журналу «Киевская старина» давав багато інформації про українську інтелігенцію другої половини ХІХ – початку ХХ ст., її творчість. М. Костомаров, М. Драгоманов, Д. Яворницький, О. Лазаревський, В. Горленко й десятки інших імен, які в часи радянщини, м’яко кажучи, були не популярними.
Підготувавши машинописний рукопис спогадів, почав ходити по київських видавництвах. Там читали, повертали рукопис, слава Богу, але видавати відмовлялися. Негативних відгуків не було. Я й зараз не можу збагнути, чому ніхто не погодився випустити їх у світ. Адже це вже були роки перебудови та перше десятиліття незалежності. І так майже 15 років.
І от, не можу, правда, згадати, хто порадив звернутися в МАУП до Василя Васильовича Яременка, який там очолював один із підрозділів Академії і займався книговидавничою справою (цей період заслуговує окремих спогадів).
Василь Васильович прочитав, запросив на розмову. Сказав, що спогади видасть, але до них бажано б додати ще якісь публікації Гліба Лазаревського. Спогади мали обсяг 12 друкованих аркушів. Ми мали право додати ще 13. Ми – це вже й онук автора спогадів – Олександр Лазаревський. І почалися пошуки публікацій. Звичайно, вони більше були надруковані в таких виданнях, як «Діло», «Тризуб», «Червона калина», «Український інвалід», «За державність», «Ми», «Громадянка», «Сьогодення і минуле» та інших, які видавалися в 20-х–30-х рр. минулого століття за межами тодішньої України, а значить мали «ворожий» до радянської політики, образу життя зміст.
Чому Гліб Лазаревський друкувався саме в цих виданнях? В кінці 20-х рр. його радянські спецслужби відправили до Європи, щоб він увійшов у довір’я до різних націоналістичних організацій, груп для збору відповідної інформації. Щоб це довір’я заслужити, він друкував матеріали, які не могли бути надруковані на теренах радянської України. Очевидно, що частину цих матеріалів саме звідти й надсилали, частину він писав зі своєї пам’яті, будучи їх свідком…
Щоб опрацювати львівські архіви і газету «Діло», Василь Васильович від МАУП на тиждень дав мені відрядження до Львова. Жив я в окремому номері. Нафотографував дуже багато публікацій Г.Лазаревського, привіз фотокопії кількох справ.
Коли все це було опрацьовано, то набралося ще на одну книжку. Тоді з Олександром вирішили, що до спогадів «Київська старовина» додамо лише тексти мемуарного змісту. Їх і вистачило, щоб наповнити відведений обсяг.
Кожен текст публікації до цього був лише в періодичних виданнях, які зберігалися в спеціалізованих бібліотеках, відділах. До широкого читача вони йшли після довгих років зберігання у цих сховищах. Ми навіть пожертвували іменним покажчиком, щоб читач мав можливість більше ознайомитися із текстами мемуариста.
Книжка була оформлена оригінальним дизайном, додано чимало світлин Києва, тогочасних визначних діячів. Побачила світ у серії «Бібліотека українознавства» в 2007 році і мала неабиякий успіх серед українського читача. Зараз вона – бібліографічна рідкість.
Не зустрінься з Василем Васильовичем, не було б такого унікального видання…
Продовжив наші стосунки Матвій Михайлович Шестопал – декан факультету журналістики в 1955–1957 рр., популяризацією і відродженням його чесного імені я захопився у стінах Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Василь Васильович не просто знав Матвія Шестопала особисто, а й допомагав тоді, коли М.Шестопал був вигнаний із партії, університету, позбавлений права займатися науковою та викладацькою діяльністю. Але Шестопал зміг порушити лише одне – таки займався науковою діяльністю. І в роки стагнації написав найкращі свої праці: «Євреї на Україні», «Скільки років українцям», «Літературні кізяки на дорогах історії» (велика рецензія на історичні романи П. Загребельного), «Приєднання до Росії» та інші. І, зрозуміло, моральна підтримка, допомога в пошуках літератури Василем Васильовичем для М. Шестопала мала неабияке значення. Будь-який зв’язок тоді з опальним деканом був небезпечним, можна й самому стати в ряди опальних.
Василь Васильович став першим публікатором праць М. Шестопала «Євреї на Україні», «Літературні кізяки на дорогах історії» на сторінках журналу «Дніпро», чим неабияк сполохав частину єврейського суспільства в Україні. Довелося навіть судитися й перемагати у суді з ним, цим самим відстояв чесне ім’я насамперед Матвія Шестопала.
Можна з певністю сказати, що з Василем Васильовичем ми проїхали разом в усіх тих потягах, згаданих на початку матеріалу. Зараз їдемо в експресі. Інколи – в одному купе. Коли я почав збирати кошти на спорудження і встановлення погруддя Василеві Горленку – одному з найвизначніших українських культурологів кінця ХІХ – початку ХХ ст., – Василь Васильович, лише почувши про це, зробив досить солідний внесок. І в тому оригінальному погрудді, встановленому в листопаді 2021 року, є частка не лише коштів, а й частина душі й серця Василя Васильовича.
І на завершення.
Коли питають у Василя Васильовича, що він зробив у літературознавстві, скромно відповідає, що поставив дві коми – не пунктуаційні, а акцентні.
А ще – він змінив методологію української давньої літератури, довівши, що вона була багатомовною. І пласт цієї літератури значно збільшився.
А ще – він підготував і випустив у світ понад 100 книжок української літератури, українського літературознавства, написавши до них передмови-розвідки. І сотні й сотні книжок вийшло з його доброго слова, як от і спогади Гліба Лазаревського.
А ще – він катастрофічно не встигає зробити те, що хотів би, і дуже сумує від того, що з собою забере те, що мало б належати нинішнім і майбутнім покоління, – його знання.
Один із шедеврів Василя Васильовича – чотиритомовник Андрія Ніковського, виданий власним коштом (можете уявити, скільки це коштує в Україні!)
Мені здається, якби філологи (та й не лише) хоча б семестр вивчали твори тільки цього дивовижного філософа в літературознавстві, то українське літературознавство було б зовсім іншим.
22.01.2022.
- S. 29 жовтня 2025 року Василь Васильович відійшов за межу земного життя. Було багато висловлено співчувань родині і духовному простору, написано коментарів. Адже не одне десятиліття він працював не лише як дослідник, як просвітитель, готуючи і видаючи величезну кількість україномовних та українокультурних книжок, а й викладав журналістику, філологію студентам Драгоманівського та Шевченкового університетів.
Смерть його справді сколихнула українське суспільство, незважаючи на те, що йому було вже 93 роки й останній час він був абсолютно сліпий і не міг повноцінно працювати. Сколихнула й тому, що Василь Васильович Яременко – це епоха своєрідного Ренесансу в українській літературі, літературознавстві, книговиданні, культурі в цілому. Він піднімав, відроджував цілі пласти саме українських надбань, які творилися протягом багатьох століть і не лише українською мовою.
За життя Василя Васильовича усім нам було легше, бо все це він тримав на своїх плечах. Тепер ця ноша має лягти як не на чиїсь конкретні, так на плечі багатьох. Українське суспільство не має права облишити без уваги і дій його ділянку відродження української культури. Так само як не маємо права відпустити це ім’я у невпинний плин часу. Необхідно установлювати меморіальні дошки, називати його іменем бібліотеки, навчальні заклади, аудиторії, фонди в архівах, створювати музеї-кімнати і т. д. Обов’язково необхідно підготувати і видати книгу про Василя Васильовича, зібравши максимально все, написане іншими про нього; згадати проговорене ним на лекціях, творчих зустрічах і презентаціях, у приватній розмові по телефону чи під час зустрічі… І видання зробити за принципом толоки, щоб кожен, хто долучився, відчув себе навічно причетним до поля духовності, в якому працював Василь Васильович. Цим самим буде дано своєрідний майстер-клас пошани й поваги до тих, хто десятиліттями не шкодував свого здоров’я, часу на творення українського духовного Космосу.
Іван Забіяка,
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, голова Благодійного фонду
ім. Василя Горленка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.