Іван Шпиталь. Царство Московське: Імперія Великої Брехні

Від редакції: стаття, що пропонується до уваги читачів, написана далекого 2001 року, однак, на жаль, не втратила актуальності дотепер.

 

Здається, ніколи ще нам не брехали так одверто, безсоромно, безкарно. Здається, ніколи ще брехня не набувала такого державного розмаху.

Але… це не так. У багатостраждальній Росії брехали завжди – у брехні жили, у брехні помирали.

…Нинішня брехня густо замішана на крові.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

…Чечня – терновий наш вінець, ми йшли до крові неминуче. І… ця кров не остання. Поки існує безкарна брехня – можливе все.

Це визнання, читачу, належить «Ізвєстіям». Вони надрукували розлогий, майже сторінковий матеріал під промовистим заголовком: «ЛОЖЬ как срєдство общєнія власті с гражданамі». Було це 10 грудня 1994 року. Саме тоді, у грудні, стартував перший хрестовий похід Царства Федерального проти Республіки Ічкерія.

Нині триває другий похід федерал-хрестоносців, які «зачищають» і ніяк не «зачистять», «замочують у сортирі» і ніяк не «замочать» Кавказьку Волю!

Ну, звичайно ж, і в першому, і в другому душогубських рушеннях велика всеімперська брехня московська брала й бере найактивнішу участь. Перебуваючи в ідеологічному обозі, нецензурована, захищена бронетехнікою й майже безкарна, вона обслуговує велику кров, скеровуючи всю свою потугу на історичне, політичне, правове й психологічне обґрунтування… «законності», «конституційної правомірності» дій та методів федеральних людоловів.

Із неослабною впертістю ідеологічні челядники, задіяні на Кавказі, силкуються переконати і самих себе, і весь світ у неможливості сумісного проживання росіян і кавказців, поглиблюють прірву ворожості між ними, протиставляючи «коварство і жєстокость кавказцев» – «честності і добродушію русскіх» («Русскіє вєдомості», № 24,1996).

Ідеологічні чорноризці і на стартах хрестових походів, і в ході «зачисток» кавказьких територій від їхніх споконвічних господарів не втомлюються «талдичіть» (їхнє слівце) про те, що «Ввод войск в Чечню законєн»!! («Нєзавісімоє воєнноє обозрєніє», № 41, 1999).

Та, здається, піком московського цинізму є публікація в «Економічєской газєтє» (№ 19, травень 2001). Ось як брутально оббрехала волелюбний чеченський народ ця велико-імперська «стряпуха»: «Чеченці невтомно реалізують програму розширення життєвого простору для свого населення, яке постійно зростає кількісно. Програма включає:

– фізичне знищення росіян, які ще проживають у Чечні, – до речі, на своїй рідній землі;

– захоплення (поки що малих) населених пунктів у сусідніх російських регіонах – у Ставропольському та Краснодарському краях, Ростовській та Волгоградській областях;

– збільшення чисельності чеченців у Москві шляхом начебто купівлі квартир у п’ятиповерхових будинках, визначених для знесення (доля колишніх російських господарів цих квартир найчастіше невідома);

– зміцнення структур для викачування фінансів із російських регіонів».

Нічого дивного: хіба можна сподіватися чогось іншого від московського «маломислія»!

«Здається, ніколи ще брехня не набувала такого державного розмаху». Ці слова «Ізвєстій» підтвердив не тільки грудень 1994-го, коли Царством Московським покотилися перші високі хвилі «корічнєвого патріотізма с краснимі глазамі», збуреного ідеологічним чернецтвом на замовлення організаторів кавказької авантюри.

Велика брехня московська з тріском загуркотіла в прірву безчестя й пізніше – в ході «вибухової кампанії» та невдалої спроби спецслужб списати висадження в повітря житлових будинків у Москві та інших містах на чеченців.

Велика брехня московська тяжкою ганьбою Росії залягла у Баренцовому морі поряд із атомним підводним човном «Курск» (серпень 2000-го). Тоді газети рясніли заголовками на зразок: «Трагедія, умножєнная ложью».

Державний розмах брехні московської засвідчив і «лічно» генеральний кремлівський мораліст, який 28 липня 2001 року серед найбільших християнських чеснот своїх співвітчизників назвав… «любовь і мілосєрдіє».

Справді! Хіба це 156 років тому, а не сьогодні кинув Тарас Шевченко в обличчя московських розпинателів Кавказької Волі, яких благословляло і благословляє на велику кров і велику брехню московське чорнориззя:

 

Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті.

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

 

Брехня московська – глобально-фундаментальна і стратегічно-багатовекторна. Вона розрахована і на внутріімперське споживання, і на експортні поставки, передусім – в Україну, імунна система якої ослаблена віками русифікаторства. Потужності індустрії брехні Царство Московське нарощує за принципом першорядного сприяння. Новітні технології у цій галузі швидко випереджають усі інші виробничі й духовні сфери.

Тільки сліпий не бачить, що поряд із кавказьким український вектор великої брехні московської має пріоритетний характер. Тільки московською блекотою заглушене малоросійське владне «москволюб’є» не бачить – не хоче бачити! – що найпотужніші й найбрудніші потоки великої брехні московської її виробники й постачальники зарегульовують саме в Україну Незалежну!

Спостережено: чим більше рочків добавляється нашій державній свободі, тим більший лемент зчиняють московські шові-провокатори довкола «проблеми» російськомовної меншини в Україні. І якщо чеченці (поки що) залишили від великої російської нації хоча б щось, то, на українців сподіватися марно: ці доконають! Не сарана загрожує, скажімо, Криму. Росіянам Криму смертельно загрожує одна-єдина (чи півтори?) українська школа, яка додавлює російськомовних кримців тортурами «насільствєнной украінізаціі».

А тому ідеологічне чорнориззя дедалі частіше нагадує і федерал-обивателеві, і світові в цілому про одвічну місію Царства Московського: «блюсті міровой порядок», не дати пропасти світовій цивілізації.

Можна, щоправда, цю високу формулу описати дещо простішими словами, за якими проглядаються дещо практичніші наміри. Скажімо, прагнення знову «ногою твердой стать у моря» (за Пушкіним).

Бо ніде правди діти: «Незалежна Росія поряд із незалежними Україною, Прибалтикою, Закавказзям виявляється відсунутою від Європи і тих вікон у Європу (та й на Каспій), які повідчиняв ще Петро І. Знову Санкт-Петербург з Архангельськом та необлаштована Новоросійська гавань – і все» (Галина Старовойтова. «Огоньок», №43, 1991). Відвертіше не скажеш. Так би ви, дядино, й казали: ідеально було б, якби знову того… повідчиняти вікна! І в Європу, й на Каспій. Як за Петра-вікнолаза. Бо самотужки, без ясачної допомоги, облаштовувати необлаштовану Новоросійську гавань не хочеться… А Чорне й Каспійське моря цілком посісти – хочеться. (Чого ж то ми й товчемося в Передкавказзі, коли й Закавказзя – спокуса!).

Так би ви, дядино, й казали: впустіть у вашу Українську хату перегрітися, а спровадьте свою Рідну Матір куди-небудь у найми, а мене, московську дядину, посадіть на покуті. Я попорядкую…

А втім… досі хіба не казано?! Десять літ Українському суверенітетові – і всі ці десять літ московське великодержавне шові не перестає втовкмачувати в голови своїх співвітчизників думку про «історічєскую прінадлєжность земель» та «отвєтствєнность» Москви «за судьби русскіх за граніцамі матєріковой родіни»! Ось із якою підкресленою нахабністю та історичною послідовністю московське «малоум’є» призвичаює і себе, і світ до думки про тимчасовість, «прідуманность» існуючих кордонів, – до думки про те, що Росія має бути присутня всюди, де виявляються її інтереси.

1992 р. «Новоє врємя», № 6: «Поки що ми не знаємо, де закінчується Росія, де закінчуються її інтереси, що буде завтра».

1996 р. «Русскіє вєдомості», № 24: Єльцин «здав 25 мільйонів росіян у полон разом з ісконно російськими землями». Це фактично дубляж думки згаданої вище ще Г. Старовойтової про наявність 25 мільйонів росіян, які живуть в інших республіках, переважно в Україні і в Казахстані. Їхня доля тепер стає предметом наших недремних і різноманітних за формою турбот».

1998 р., З березня. Насима Столярова (парламентські слухання в Держдумі): «Внаслідок розпаду СССР найнезахищенішим народом виявився російський – 25 мільйонів на власній території. Тоді як в Україні – 12 мільйонів є національною меншиною. Пробачте, вони на власній території, там, де так би мовити, були їхні предки – це споконвічна російська земля».

Це, читачу, також повторення баєчки про те, що «в момент передачі Криму Україні (в 1954 році. – І. Ш.) репресованим виявився російський народ» («Новоє врємя, № 6,1992).

1998 р. З березня. Сергій Бабурин, думець: «Коли буде відновлено російський статус Севастополя?.. Мешканці Криму є громадянами Російської Федерації».

1999 р. «Аргументи і факти», № 5, Юрій Лужков: «На Україні Росії бояться, як вогню. Бояться тому, що вкрали у нас територію… Так, Хрущов передав Крим, користуючись своєю незаперечною владою… Найогиднішим є те, що в результаті Росія втратила вихід із Азовського в Чорне море. Це такий ляпас нам, великій морській державі!» (підкреслено ред.).

1999 р. 28 грудня, Георгій Тихонов, думець, в інтерв’ю радіо «Маяк»: «Це абсолютно ненормальне становище, що наші народи виявилися розділеними кордонами. Треба зробити все необхідне, щоб через міжпарламентську асамблею, через союз Білорусі і Росії із залученням України і Казахстану відновити нашу країну. І тут ми покладаємо великі надії на наших співвітчизників, на їхню провідну роль у досягненні цієї благородної мети».

Таке ось воно, читачу, московське неоімперське «маломисліє»: у злочинному задумі зруйнувати нашу молоду державу та накинути знову колоніальне ярмо з допомогою «п’ятої колони» вбачає ще й ознаки «благородної мети»!

Та чи не найінтенсивніше розчухує найпатріотичніші місця на федеральній туші московського великодержавія так звана «Нєзавісімая газета». Незалежна, як побачимо нижче, від професійної порядності, совісного дотримання норм міжнародного права, принципів добросусідства та взаємоповаги у міждержавних та міжнаціональних стосунках. Тут «нєзавісімоє» неміряне газетне поле – до послуг великоімперського цього самого «корічнєвого патріотізма с краснимі глазамі»!

Здавалося б, що може бути престижнішим та вигіднішим, виграшним для Царства Московського, аніж так званий «Великий договір» між Росією та Україною «про дружбу, співробітництво і партнерство», ратифікований не тільки Верховною Радою України, а й Федеральними зборами Росії!

Договір, поза рамками якого залишилися: і насильно відібрані в України землі у Брянській, Курській, Бєлгородській, Воронезькій, Ростовській областях та на Кубані (землі з десятками мільйонів українців! Крим – то бліденька компенсація за той територіальний грабіж); і неподілені флоти: Балтійський, Тихоокеанський, Північний; і одноосібно загарбані Росією всесоюзні валютний та алмазний фонди; і так само одноосібно привласнене Росією закордонне майно, і нахабно вкрадені Кремлем заощадження українського народу, і ще багато-багато іншого! Якщо розглядати договір тільки з цього погляду, та й тоді навіть невидющому стане ясно: щодо України він має одверто великий ошуканський характер!

Та ж ні! Московські «собіратєлі» та «обустроітєлі» «вєлікой Россіі» витлумачують договірні умови до відповідно власних імперських апетитів: от якби всю Україну – та в «тєло Россіі»! Еге, «господа з товаришами», вибачайте! Не все ведмедеві малина.

Так ось. Згадана вище «нєзавісімая стряпуха» аж до тріску в пуповині, даруйте, силкується переконати і себе, і все Царство Федеральне, і весь світ у тому, що із затвердженням отого Великого договору «в історію вошьол видающійся прімєр государствєнного воровства». Більш як сторінковий матеріал московські скоробрехи так прямо й назвали: «Россійско-украінскій договор: обман вєка» («Нєзавісімая газета», 26 січня 1999).

Щодо тексту… Фарш! Низькосортний. Грубий, немов клоччя. Із субпродуктів, із сухожилля засушених і запліснявілих шовіністичних ідей та ідейок… Першим планом – територіальні зазіхання: «бєсспорной россійско-украінской граніци нєт. А спорниє тєрріторіі – єсть».

Мова, зрозуміло, передусім – про Крим. Певне, крім Чорного моря, ніде більше «північним братам» прати портки (чи онучі).

Здається, жоден з усіх інших московських інкубаторів, що вигрівають «качине поріддя», не розжарюється до такого високого градуса патріотичної істерики, як оця «нєзавісімая». «Необхідно розуміти, – читаємо в підзаголовку «Нє просто тєрріторія», – питання державної приналежності Криму має для нас величезну внутріполітичну вагу. Бо жодна держава, яка поступилася частиною свого народу, добровільно і беззаперечно віддала її іншій державі, не може володіти повноцінним державним суверенітетом».

Московська ідеологічна псарня, поза сумнівом, багата на поголів’я, різномаста й різнокаліберна. Та ось що характерно: і найдрібніша, наймиршавіша моська чи шавка вважає своїм патріотичним обов’язком і прагне заверещати, задзявулити якнайголосніше – аби на всіх перехожих справити враження щонайбільшого і щонайлютішого шовіністичного цербера…

Це бачимо і з подальшої текстової порції фаршу: «ніяким самочинством неможливо частину російського народу, що проживає в Криму, зробити частиною іншого народу (у цьому разі – українського)…». А це, читачу, тому, що «в работє» «у поганих» (тобто в «плєну» в українців) нещасні російськомовні невільники в умовах України Незалежної приречені на… вимирання. Ви ж тільки послухайте цей вереск, дзявкіт і лемент суперпартійних мосьок і шавок:

«…Харків і Донецьк, Дніпропетровськ і Сімферополь, Луганськ і Сіверськодонецьк, Миколаїв, Херсон, Ізмаїл – не кажучи вже про Львів та Івано-Франківськ – звідусіль чути крики й стогін російських людей, яких насильно асимілюють, примушують зрікатися свого коріння, своєї історії, своєї мови і культури, своєї крові, своїх святинь, своєї релігії».

Отож, перейнята співчуттями та співпереживаннями до своїх співвітчизників, уярмлених Україною Незалежною, газета-стряпуха один із підзаголовків так прямо й називає: «Вніманіє: етноцід!». А далі: «Матеріалів про насильницьку українізацію росіян у цій «братній слов’янській державі», де контроль над ідеологією, над зовнішньою і внутрішньою політикою сьогодні утримують духовні нащадки тих, хто стріляв нам у спину в роки смертельної сутички з гітлерівською Німеччиною, – незліченна кількість…». «Опинившись у становищі насильно розділеного народу, у зруйнованому отєчестві, росіяни Тавриди загострено сприймають будь-які випади проти російської історії, російської культури, російської мови…». «Ратифікувавши договір, Дума віддає одинадцять з половиною мільйонів російських людей «на милість переможця». При цьому всім ясно, що ніякої «милості» не буде, бо противник, який поставив за завдання створити єдину українську націю шляхом загальної асиміляції, упертий і безжальний.

Не «братня слов’янська держава», а політично найвищим чином організована бандерівщина – ось що за пташок вилупився на наших очах із Української Радянської Соціалістичної Республіки. Не бачить цього тільки сліпий. А бандерівець – не брат росіянинові»…

Нарешті, нарешті! Московське «маломисліє» таки спромоглося на правду. Із п’яти слів. Справді, не брат… Ні росіянинові, ні будь-кому іншому, хто душить інші народи. Бо «душити й проковтувати інші народності задля власного насичення є справою тільки зоологічного інстинкту, ділом нелюдським і безбожним». Гарно сказав благородний росіянин Володимир Соловйов. Наче про сьогоднішню путінську імперію.

Психічні атаки московських брехологів не мають кінця-краю. «Атакуючий клас», як бачимо, страшенно потерпає від політичного… нєдєржанія, до якого спричинилося вкрай нервове виснаження реставраторів союз-концтабору. Доконує їх наша непохитна віра в Українську Самостійну Державу. Звідси ось такі запеклі спалахи психозу в «обустроитєлєй єдіной і нєдєлімой»:

«…Ініціатори, організатори і провідники цього етноциду – агресивні українські націоналісти, які роблять сьогодні погоду в Києві. Партійна номенклатура, яка утримала владу в Україні, не володіючи власними конструктивними ідеями, дуже швидко виявилася духовно грабованою русофобами із Західної України і перейшла на їхній бік у провідних питаннях будівництва першої (?) в історії української держави»… «Кадри (мазєпінцев) вирішують усе».

Московські шові-провокатори не просто запускають поміж українців та українських росіян «усобиць лютую змію» (хоч для ворожнечі між ними причин немає). Шові-авантюристи від політики виклично, зухвало перекроюють карту України, визначають, де кому жити, які шматки нашої Батьківщини відпанахати і вкинути в імперську пазуху!

«На Україні незворотньо далеко зайшов етногенез української нації, епіцентром якого є західні області. Ні зупинити, ні спрямувати назад процес створення української політичної нації і української національної держави вже неможливо, якщо не відсікти ці області від решти України (тримайтеся, українці: вас збираються відсікати! – І. Ш.). Не доводиться сумніватися, що держава й нація, які будують свою ідентичність на тотальному протиставленні материнській (російській) державі і материнському (російському) етносу, будуть добудовані.

Питання стоїть лише про кордони, у яких цей процес замкнеться. Від Росії тут дуже багато залежить: чи буде нова «Украінская Народная Республіка» існувати тільки за Тисою, чи за Бугом, чи за Дніпром, чи український етногенез затопить усю територію, на яку сьогодні претендує Україна (і ми втратимо при цьому 11 млн. асимільованих росіян), чи перехлюпне цей кордон (і ми втратимо значно більше) – усі ці можливості прямо залежать від позиції нашої країни і нашого народу».

Читачу! Не дивуйтеся і не обурюйтесь. Оце і є вона, москов­ська «дрьома» – одвічна дрімучість ведмежого кутка, «малоум’є» якого не здатне визначити різницю між материковою Руссю-Україною і замоскворіччям, яке навчилося від українців елементарного: читати й писати.

Але ж як нахабно репетує: «Отстаівайтє Сєвастополь!» І Севастополь, і весь Крим, і всю Україну!.. Ах, як хочеться все підім’яти під ведмежу тушу і тріумфально викрикнути: «Всьо русскому штику подвластно!».

Через два роки, 31 січня 2001 р., ця ж таки «нєзавісімая стряпуха» ошелешила читачів новою, посиленою дозою сильнодіючо глупоти московської. Цього разу вона видрукувала цілий газетний розворот під заголовком «Дружба, сотруднічєство і партньорство» мєжду Россієй і Украіной». Підзаголовок означено: «Два года спустя после обмана в прошлом вєке».

Ті самі миршаві московські моськи та шавки з такою ж самою претензією на подобу щонайбільших і щонайлютіших церберів великодержавія знову проверещали про «бєдствєнноє положеніє» «русскіх (і русскоязичних) на Украінє». «Ми не маємо права втратити таку вагому частину нашого народу. Треба ясно розуміти, що, відрізавши від материнської російської нації і піддавши тотальній українізації 11,5 млн. російських людей, українські етнократи зробили нас – не тільки росіян, але і росіян загалом – меншими, слабкішими на оті самі 11,5 млн. Тому треба права людини (у цьому разі – російської людини) використати як основний важіль російської політики в Україні». Бідний, бідний Ыван большой! Його вже остаточно виснажило оте прокляте політичне нєдєржаніє! Ось до яких загрозливих меж доходить Ванюха у спалахах істерики:

«Потрібно часто і зрозуміло пояснювати нашим опонентам (цебто нам із вами, читачу. – I. Ш.): ви хочете будувати «незалежну державу», «українську політичну націю»? Заради Бога! Це – ваше право. Але до чого тут наші люди! Залиште їм їхню національність, їхню мову, їхні традиції, історію і культуру! Припиніть етноцид російського народу! Росія, росіяни повинні повернути собі втрачені, було, 11,5 млн. чоловік «своїх» – якщо не фізично, то духовно».

Читачу мій! Ще раз кажу: не дивуйтеся і не обурюйтеся. Не можна ображатися… Ви знаєте, на кого не можна ображатися. З Ываном большим так треба говорити. Ось ти, Ванюхо, так рішуче заявляєш свої права хоч би й на той же Крим. А покажи мені бодай одненький міжнародний чи національний акт, у якому це твоє право закріплено юридично правомірним засобом? І тут Ванюха присяде й замовкне.

А тепер, читачу, поміркуймо над тим, у якій країні ми живемо. Чи є в України Незалежної владні органи, яким були б дорогі національні інтереси українців – як тих, що живуть під Національним прапором нашої Держави, так і тих десятків мільйонів, які перебувають «в работє» у «старшєго брата», віддаючи своє фізичне й духовне здоров’я чужому етносу, не одержуючи взамін анічогісінько?!!

Чи є в України гаранти – більші й менші, – які вступилися б за честь та гідність рідного народу, захистили б його перед усім світом від московських наклепників і паплюжників, які не знають ніяких моральних обмежень, бо ніколи з мораллю не сходилися близько.

Чи є в Україні люди, покликані службовим обов’язком дбати про безпеку нашої Держави, її територіальну цілісність, політичне і всяке інше благополуччя Української Нації? В інших державах є міністерства закордонних справ, які дають відсіч найменшим спробам шантажувати народ намірами переглядати кордони, змінювати державний устрій тощо.

Наше ж дипломатичне великомудріє, виховане на принципі «не казати – ні так, ні – ні», помовчує навіть тоді, коли московські провокатори з нарочитим нахабством заявляють про свій злочинний замір «отсєчь» західні області від решти України або й цілком запхати її «в тєло Россіі»!!!

Так, ніби наша дипломатія ніколи не чула про… Статут ООН, а чи Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі, яка відбулася в Гельсінкі 30 липня – 1 серпня 1975 року. Третій розділ Заключного акта проголошує, між іншим, і таке: «Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх держав у Європі, і тому вони утримуватимуться тепер і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони.

Вони відповідно утримуватимуться також від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення та узурпацію частини чи всієї території будь-якої Держави-учасниці».

Четвертий розділ Заключного акта «Територіальна цілісність держав» закріплює низку додаткових заборон щодо дій або висловлювань, спрямованих на зміну кордонів чи територіальної цілісності.

Оскільки Російська Федерація проголосила себе наступницею СССР, то, зрозуміло, що і взяті колишнім Совєтським Союзом міжнародно-правові зобов’я­зання росіянам належить виконувати свято. Це стосується, зокрема, таких документів, як Бухарестська декларація 1966 року, Празькі принципи європейської безпеки 1972 року, Принципи співробітництва між СССР і Францією 1971 року, двосторонніх комюніке зі США, Італією, Австрією, Данією та іншими країнами.

Згадані вище документи розглядають як злочини такі дії, як домагання зміни кордонів, пропаганда ідей перегляду кордонів, провокування осіб на таку пропаганду тощо.

Щодо ЗМІ, які поширюють такі ідеї, то вони несуть відповідальність стосовно Декларації ЮНЕСКО «Про основні принципи, що стосуються внеску засобів масової інформації у зміцнення миру і міжнародного взаєморозуміння, у розвиток прав людини та в боротьбу проти расизму, апартеїду та підбурювання до війни» від 28 листопада 1978 року і Конвенцією про міжнародне право спростування від 16 грудня 1952 року.

…Обнімаємося з тими, хто хоче нас, українців, загнати «за Тису»… «Святкуємо» разом із тими, хто в Криму поводиться не як гість, а як справжній господар, якому догідливо прислужують малоросійські «гаранти» – більшенькі й меншенькі…

 

«Шлях перемоги». 13–26 вересня, 2001 р.

 

“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.