Іван Шпиталь. «Переяслав Шевченків проти Переяслава Хмельницького»

606

Якби то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Переяслав глянув

Та на замчище подививсь, —

Упився б, здорово упивсь!..

 

Раби, подножки, грязь Москви…

Тарас Шевченко

 

Переяслав як морози­льник символіки малоросійського москвопідданства та рабського самоприниження. У сві­тлі ідей та концепцій Переяславсько-В’юни­щанської Шевченкіани, якій у листопаді-грудні 2020 року минуло 175.

Переяславщина – велелюдна арена довготривалого і непоступливого протистояння Шевченкового доконечного антимосковства й не до кінця виваженого потягу та сумнівної довіри Хмельницького до самодержавного москальства. Шевченків редут – це позиція безкомпромісна, вивірена усім життєвим і творчим досвідом Генія, зокрема й десятилітніми роздумами невольника на свіжих вітрах у «бусурманській пустині». Це нескінченні позви Правди Історії до чорної історичної несправедливості, тяжко образливої для України.

Ніхто з державців, політиків, філософів, істориків, економістів, демографів, краєзнавців, етнологів, психологів, письменників, мовців, культурологів тощо, – ніхто з них не здобувся на таке лаконічне та змістовно щільне узагальнююче визначення усього характеру, всієї сутності багатовікових українсько-московських міждержавних та міжетнічних взаємин, як Тарас Шевченко. Його визначення універсальне: воно спирається на засади об’єк­тивності, історичної наукової достовірності, морально-етичної правоти українців, їхньої поваги до міжнародного права та норм добросусідства. Ось вона, наче щойно з горнила вихоплена, філігранно огранована поетично, формула українсько-московського «брато­любія»:

 

Ляхи були – усе взяли,

Кров повипивали!

А москалі і світ Божий

В путо закували!..

 

Це сконцентрований Національний біль України від Переяслава-1654 до самісінького 1991 року!.. Це біографія українського народу, виткана на його спині батогами московського деспотизму, азійської дрімучості!

І такі ось «дружба» та «братерство» не тільки декларувалися, а й на загальнодержавному рівні «науково» обґрунтовувалися у багатотомних енциклопедіях, довідниках, словниках, посібниках, історичних та філософських трактатах, незліченних дисертаціях та монографіях, втілювалися у помпезних художніх полотнах і скульптурах, творах архітектури та будівництва, розпухлих романах і повістях, у кантатах і ораторіях, операх і драмах, у багатокілометрових кінострічках, у народній творчості, у шкільних і вишівських програмах, у трильйонних накладах продукції держполітвидавів – загалом в еверестах і монбланах грубого фальсифікату. До того ж, цей фальсифікат заохочувався ще й Шевченківськими преміями!

Тарас Шевченко, цей непідкупний присяжний в Арбітражному Суді Історії, тоді ще живий свідок Руїни, що постала після Переяслава-1654, добре бачив і розумів корінну причину швидкого й нестримного закріпачення України її фізичного «усікновення» та духовного спустошення. І в Петербурзі, і в 1844 році в Москві, і в 1843, 1845 та в 1859 роках в Україні він чітко бачив перед собою конкретну державну особу, відповідальну за скоєне. І та особа – «препрославлений козачий батько» Богдан Хмельницький.

 

Ти все оддав приятелям…

 

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний!

Проспав єси степи, ліси

І всю Україну!..

 

Час підтверджує: Шевченків вердикт щодо Богданової московської дипломатичної необачності переглядові не підлягає.

У непоступливій боротьбі проти Переяслава Хмельницького Переяслав Шевченків встояв і переміг, здається, лише двічі: прибрано пам’ятник В. Ульянову та повернено місту його історичну назву (Постанова Верховної Ради України). Тепер просто Переяслав. Як і в сивих туманах великої минувшини – від самісінького 907 року, коли київський князь Олег прибив свого щита на воротях Царгорода. Відтоді горда Візантія зобов’язана була шанувати виплатою данини не тільки військову потугу, а й державний розум Києва та велич усієї Руси з її найбільшими столами в Києві, Чернігові, Переяславі.

І коли кажуть, що Переяслав стоїть на руїнах своєї величі, то кажуть справедливо. Тяжко несправедливо побільшив ті руїни рік 2020-ий, коли парламентські  чорнодумці віроломно, по-босяцькому знесли з плечей Переяслава його останню старцівську торбу з її найбільшим скарбом – статусом адміністративного центру!

1113 років простояв Переяслав під Небом вічності від першої літописної згадки про нього! І за цей час жоден временщик не наважувався на подібне пограбування! Це дикунський потопт не стільки давньої слави міста на Трубежі, скільки приниження національної Честі, Гордості та Гідності тієї землі, яка дала горде наймення нашій Батьківщині –

У к р а ї н а. Це танок парламентських пітекантропів на символічній могилі переяславського князя Володимира Глібовича, за урядування якого Переяславська земля (князівство) була богатирською заставою на умовних кордонах Руси з Диким Полем (половцями).

 

В Римах крик під шаблями

Половецькими,

А Володимир у ранах – горе й туга

Глібовому сину.

 

Це зі «Слова про Ігорів похід». І коли цей князь, будівничий і оборонець, помер, то плакоша по нім всі переяславці, за ним вся Україна тяжко потужила. Це перша писемна згадка імені нашої пресвятої Матері. Від 1187 року!

Тепер вже переяславська слава на наших очах послідовно (і регульовано!), як того й треба воріженькам Української Державної Свободи, йде на згасання! І це в той час, коли й сам Переяслав, схоже, не знає, на якому він світі. Ну справді! «Сонце йде \\ І за собою день веде!» — каже Тарас Григорович. І в світі того нового дня по-новому бачаться й прочитуються свідчення історії, підсвічується Правда, зокрема й правда про Переяслав-1654 та подальші віки. І як у природі під дією землетрусів відбуваються потужні тектонічні зсуви, так і в суспільстві людському під дією енергії невпинно накопичуваних знань відбуваються здвиги свідомості, що руйнують і тимчасові, і вже устояні ідеї, концепції, доктрини. Не просто окремі тріщини, а потужні розломи в основі своїй дають і фундаментальні міфи (визначення Ольги Слоньовської, письменниці, вченої, педагога, найсумліннішої дослідниці міфології світової).

Йдеться про міфи, які в радянську добу висвячувалися як канонічні, архімандритами від марксизму-ленінізму. Не перестанемо хвалити Господа, що діждали часів, коли як наукові анекдоти сприймаються міфи про «єдину давньоруську народність», з якої розвинулися російський, український та білоруський народи»; «києворуську три братню колиску»; про московське «старшобратство» Ывана большого; про «споконвічне прагнення українського народу до московської кабали» (О. Герцен).

Тим часом дорогі мої землячки-переяславці ще й сьогодні, на тридесятому годочку нашої святої Незалежності, поводяться так, наче вони перебувають у стані трепетно-радісного очікування дорогих гостей із підмосковного Можайська чи Загорська. Враження таке, що ось-ось на порозі таки постане делегація «старших братів та сестер», як колись-то було, а ми їм назустріч із доземним поклоном: «Добро пожаловать, дорогіє гостоньки!». Та в нас же для вас і хліб-сіль завжди напохваті, і цистерна перваку щонайвищого градуса, як колись-то було, і полу­м’яні здравиці (звичайно ж, на общепонятном) із неодмінними клятвенними запевненнями: «Навіки разом, навіки з російським народом!».

Ні-ні, тут ніякого перебільшення. Це сьогочасна переяславська реальність: що не крок, то символ малоросійського москвопідданства, рабського самоприниження. І тепер, на тридцятому годочку нашої святої Незалежності, коли десятки тисяч батьків і матерів, удів і сиріт гірко оплакують найдорожчих – убитих та покалічених захисників Вітчизни, — і сьогодні мій духовно заморожений, морально скам’я­нілий Переяслав «надихає» путінських людинозаврів на нескінченну війну проти України!!! «Надихає» символами «вічної дружби та братерства»!!!

Йдеться про грандіозні архітектурні витвори, які бовваніють на велелюдних площах міста. Це пам’ятники, зведені «на честь» 300-річчя возз’єднання України з Росією. «На честь» беремо в лапки, бо честі тут – як у вовка жалості до ягняти. Все навпаки. Вся правда стоїть на голові, а не на ногах. Який іще у світі народ навибудовував з найдобротніших гранітів та металів пам’ятників власному національному самоприниженню, власній національній ганьбі?!! Яка патріотично-інфантильна ущербність, яке сліпородне холопство!!!

Ось монумент у сучасному центрі града. Митці (архітектори й скульптори), що й казати, догодили московській амбітній душеньці: на потужний п’єдестал вони підсадили двох дебелих молодиць в національному вбранні. Одна з них («старшая» сестра, здається, дещо вища на зріст) простертою дланню показує «младшей» (нетудихаті) шлях, треба думати, у світле майбутнє: так наче в Чечню чи в Крим та на Донбас… «Младшая» благоговійно притискає до грудей якусь папку чи акт про возз’єднання?.. Рада безтямно, що вскочила в «московську кабалу». Москвосхильні митці постаралися: вони втілили в граніті щонайвищу імперсько-месіянську ідею – ідею «бесспорного водітєльства вєлікой нації» (Г. Федотов).

По суті ж висадили на вершину найвищого пошанування …неписьменну (!) московську бублейницю чи тульську пряничницю! Що неписьменну – то не без сумніву. Бо, як писав російський же академік Олексій Пипін, на час приєднання України до Московії, в останній панували «церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння й затятість» («История русской литературы». – Т. ІІ. – Спб. –  1902. – С. 380). (Більше про це – у третьому томі мого трикнижжя «Україна перед Богом і перед світом», стор. 435 – 443).

Свого часу монумент із двома молодицями був підперезаний, як чемпіонським поясом боксера-великоваговика, кованим з металу написом: «Навіки разом з російським народом». Тобто: навік-віки з «нравственно одічавшим старшім братом»! Тепер цього напису не видно: чи збито (стесано), чи замасковано, збережено на випадок, хай Бог милує, появи в Переяславі Путіна?…

На іншій площі височіє ще один помпезний символ – він такий же по суті фальшивий, як і перший. На невеликій відстані від нього кована меморіальна дошка з написом: «На цій площі 8 (18) січня 1654 року відбулась Переяславська рада, яка, виражаючи волю українського народу, прийняла історичне рішення про возз’єднання України з Росією».

Саме цей монумент втілює фундаментальний міф щодо «одностайності» (!) українського народу у його «віковічному прагненні» бути під «високою рукою Москви»! І хоч ця фальшива концепція сьогодні вже сприймається як науковий анекдот, переяславці затято, фанатично, як московські дрімучі старообрядці, продовжують вірити «у дружбу». А як несамовито моляться в українських святинях, загарбаних московським рейдерським чорноризцям! А грошики, грошики!.. Як щедро пливуть вони в саквояжі московських, даруйте, «канонічних»!.. А значить – на нескінченну війну з Україною!!!

Одного разу переяславці вже визначалися з монументом «на честь». Про результати «вісник Переяславщини» від 23 лютого 2018 року сповістив таке:

«На розгляд громади міською радою винесено питання про долю монументу, встановленого на центральній площі міста з нагоди 300-річчя Переяславської ради. Пропозиції були різні. Олександр Ігнатенко запропонував демонтувати та передати заповіднику для організації музею тоталітарного режиму. Він зауважив, що монумент потрапляє під закон про декомунізацію, який міська рада має виконати. Ця пропозиція знайшла підтримку лише у 17 присутніх на слуханнях громадян. 44 проголосували проти, один утримався. Решта людей участі в голосуванні не взяла.

Друга пропозиція – зняти із монументу тоталітаризму символіку – набрала лише 4 голоси підтримки, 8 проголосували проти, решта утрималась. Найбільше голосів – 48 – громадяни віддали за те, щоб монумент зовсім не чіпати. Проти цієї пропозиції ніхто з громадян не проголосував».

Як там у Тараса Григоровича в подібних випадках?

 

А на громаду хоч наплюй:

Вона – капуста головата!

 

Не ремствуйте, дорогі мої землячки. Тарас Григорович завжди давав справедливу ціну україновідступникам:

 

Раби, подножки, грязь Москви!..

 

У В’юнищі написано. Чи так далеко від Переяслава?

Громада – великий чоловік. Це не про нас, переяславців, даруйте. Великий чоловік – то тільки в тих випадках, коли колективний розум, з урахування певних умов та обставин, виробляє виважене рішення, яке відповідає тій чи іншій конкретній ситуації і не суперечить праву та народній моралі.

Переяславська ж громада не вперше виказує свою мудрість, даруйте ще раз.

Чи це не ця громада рвала на собі рубаху, добиваючись на межі розвалу Союз-концтабору (!), переведення першої міської школи на російську мову навчання? І добилась було свого!

Чи не ця громада трупом лягала, протестуючи проти знесення в Переяславі пам’ятника В. Ульянову (Леніну)?

Чи не ця громада розпиналася, протестуючи проти повернення Переяславу його історичної назви?

Звичайно ж, вольному воля. Ніхто нікому не накаже, у якій церкві молитися і якому богу поклонятися: Українському Світу чи «русскому міру». Треба, однак, розуміти, що, лобизаючи немиті персти (пальці) москволюбним попам-чорноризцям, хиляючи «з московської чаші московську отруту» (Шевченко – у Переяславі!), а головне – запихаючи в безрозмірну кишеню тих попів-чорнодумів українську гривню, ми, безпечні домосиди, тим самим топчемося брудними лаптями чи кирзаками не тільки по Вкраїнській Честі та Людській Гідності нашого ж таки земляка-переяславця Леоніда Хмелькова – героя-кіборга (!), тяжко пошматованого «братнім» московським залізом при обороні Донецького аеропорту, а й по Честі та Гідності всієї України! А це вже не просто гріх – злочин, непростимий ні в Бога, ні в людей!

 

Чи постане в Переяславі пам’ятник Володимиру Мономаху?

Тим часом у переяславців є реальні шанси рішуче відсторонитися від безчестя, чи залишатися містом-морозильником символів національного самоприниження. Для цього їм треба просто умудритися: з далеких історичних туманів покликати до себе постать достойного свого предка – Володимира Мономаха. Так, як свого часу новгородці запросили було до себе на княжіння сина Переяславського князя Володимира Мономаха – Мстислава. «И седе Мстислав в Новегороді 20 літ»…

Та хто такий Мономах? Що ми про нього знаємо? У повсякденні – не більше того, що в нього була шапка. Та ще ж яка величезна! «Чітіла ти, шапка Мономаха!». Та то для московського безголов’я – «чітіла». На наш розум – якраз.

Отож, Володимир Мономах (р. н. 1053) – син першого Переяславського князя Всеволода, внук Ярослава Мудрого, правнук Володимира Великого, праправнук славетного Святослава – увійшов в історію як князь Переяславський у роках 1073-1076 і 1094-1113 та як великий князь Київський у роках 1113-1125 (за М.М. Корінним).

За працями цього вченого, «Володимир Мономах – найбільш крупна фігура з усіх, хто князював у Переяславі, – залишив глибокий слід (після Володимира Святославовича) в давньоруській історії».

Високо оцінював Володимира Мономаха і М.Ю. Брайчевський, який вважав, що цей князь «усю свою діяльність спрямував на те, аби зібрати Русь воєдино, зміцнити її здатність давати відсіч зовнішній небезпеці. Він виступив ініціатором низки видатних походів проти половців, що загрожували південним кордонам Русі, – походів, у яких брали участь  найбільш значні уділи, які завдяки цьому завершилися чималими успіхами. Але ще більше Володимир Мономах був заклопотаний внутрішнім становищем країни і постійно шукав засобів його нормалізації. Він був головним учасником князівських з’їздів, що скликалися з метою подолання внутрішніх непорозумінь; незмінно виступав рішучим противником  збройного методу їх розв’я­зання, хоча сам  ніколи не зволікав, коли виникала необхідність виступити  зі зброєю проти порушників спокою на Русі. Велику увагу приділяв князь і соціально-економічним проблемам; зокрема, з його іменем пов’язаний законодавчий акт, відомий як «Устав Володимира Мономаха», прийнятий одразу після повстання 1113 р. і спрямований на деяке полегшення становища трудящих мас».

Привабливі риси в характері Володимира Мономаха відтворив російський історик В.М. Татіщев (треба думати, на підставі опрацьованих літописних джерел): «І любили його всі навколишні і підвладні йому. Він не був гордим, не возносився у своїх добрих ділах, а славу і честь за всі побіди возносив насамперед Богові, на нього одного надіявся і за те Бог йому престол помимо інших дарував і багатьох супротивників покорив. До всіх він був милостивий і щедрий на пожертви, у правосудді додержувався законів, і хоча винних карав, але зменшував їх вину… був гарний, очі великі, волосся рудувате і кучеряве, чоло високе, борода широка, на зріст не вельми великий, але міцний тілом і сильний. У ратях вельми хоробрий і вмілий виладнувати війська. Він багатьох своїх ворогів переміг і покорив, сам же один раз біля Треполя був переможений, про що ніколи згадувати не міг, почасти від жалю за братом Ростиславом, який тоді втопився і якого він вельми любив, а почасти від сорому, що нелад Святополків його до цього спонукав. Володів Руссю 13, а всього жив 73 роки».

Як бачимо, особистість Володимира Мономаха ой як потрібна для фізичного та духовного оздоровлення сучасного Переяслава, для підзарядки його суспільного акумулятора енергією державності, патріотизму, гуманності.

Тим паче, що наш славетний предок багатьма іншими чеснотами свого морального кодексу дуже вже відрізняється від чеснот теперішніх владних керманичів. Справді, Володимир Мономах ніколи не відсиджувався на м’яких диванах ні в переяславському княжому офісі, ні в офісі (гридниці високій) київському великокняжому. Він завжди був в АТО зі своєю дружиною, сильно потерпав разом з воями від холоду й голоду та від раті (половців). Пишався, однак, що сотворив з Полем «миров без одного 20». На відміну від сьогоднішніх наших владодержців, не потурав феодалам-олігархам, не давав їм скривдити ні в чому ні бідну вдовицю, ні убогого смерда.

За часів князювання Володимира в Переяславі провадилося велике світське й церковне просвітництво. В 1098 році була споруджена  церква Успіння Богородиці на княжому дворі. В 1108 році Володимир Мономах збудував місто Володимир на Клязьмі; московські фальсифікатори додали йому «престижності», приписавши це будівництво Володимиру Великому … Докладніше про це в моїй статті: «До витоків московських агресій та історичного фальсифікату» («Україна перед Богом і перед світом», ІІІ. С. 384-3912).  Володимир Мономах залишив для нас і поколінь прийдешніх чудову педагогічну поему – «Грамотницю», більш відому як «Повчання дітям». Ця педагогічна національно-патріотична класики, яка має лежати в основі основ навчання та виховання українців.

На наш погляд, саме такий надихаючий приклад (символ) вражав би кожного, якби був поставлений в центрі Переяслава на добротному п’єдесталі.  Для цього переяславській громаді (великому чоловікові, а не капусті головатій) потрібно допомогти отим двом дебелим молодицям безболісно, помаленьку-потихеньку зійти з граніту на землю.

 

“Українська літературна газета”, ч. 2 (320), 28.01.2022

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!