Іван Прокоф’єв. “У прізвищі моєму козацька кров кипить”

257

“Українська літературна газета”, ч. 9-10 (327-328), травень 2022

 

ДО 85-РІЧЧЯ ПЕТРА ПЕРЕБИЙНОСА

Він знаний не лише в Україні. Твори письменника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Петра Перебийноса перекладені багатьма мовами, входять до антологій, десятки його віршів стали текстами популярних пісень (композитори О. Білаш, В. Литвин, В. Костенко, В. Конощенко, Ю. Михайленко, В. Таловиря, І. Сльота та ін.). П. Перебийніс – особистість унікальна, і це пов’язано не лише з його творчими здобутками. Це прояв дарованого йому великого таланту любові – до життя, до природи, до людей.

За словами Дмитра Павличка, в сучасній українській літературі він займає своє, осібне, місце. Його не можна прилучити ні до шістдесятників, хоч за віком він їх ровесник, ні “… до наймодернішого покоління наших поетів”. Він – не революціонер у сфері художньої форми. Його цікавить новаторство змісту, – зазначав М. Слабошпицький і підсумовував: “… треба шукати той універсальний зміст, який несе в собі поезія Петра Перебийноса”.

У творах П. Перебийноса знаходять художнє осмислення різні пласти нашого минулого – княжа доба, козацькі часи, друга світова війна, суперечливі події останніх років.

Поет прагне дослідити витоки українства, висвітлити щасливі і трагічні сторінки його буття в давнину. Роздуми про невмирущість національного духу, про його злети і падіння, переживання їх ліричним героєм втілені П. Перебийносом у містку лаконічну форму вірша-мініатюри, в основі якої найчастіше – розгорнута метафора. Наприклад, у вірші “Тут кришилися гори …” таким розгорнутим образним засобом є метафора джерела, що передає ідею незнищенності духовних зв’язків в історичному триванні нації:

 

Тут кришилися гори

і прапрадід ридав.

Тут криниці на горло

наступала орда.

 

Та воскресло насподі,

ожило джерело.

Видно, слово Господнє

нам його зберегло.

……………………….

Прокидається пам’ять

І граніт пробива.

Воду відра черпають,

А вода прибува.

 

Багато образів поета мають архетипну основу. Д. Павличко, зіставивши вірш П. Перебийноса “Родовід зерна” з сонетом білоруського поета Максима Богдановича про зернину, знайдену в єгипетській піраміді, підкреслює власний, несподіваний поворот художньої мислі українського письменника. Як і в багатьох інших його творах тут глибоко осягаються закономірності історії, її сенс:

 

Щезали в безвісті епохи

серед потопів і завій,

та не мінялося нітрохи

зерно у товщі віковій.

 

Важкою глиною приперте

до скам’янілого меча,

воно лежало біля смерті

і виглядало сівача.

 

Нащадку, предкам помолися,

і таємниця неземна

розбудить залпом громовиці

росточок віщого зерна.

 

Вирощуючи на архетипній основі образи-символи (зерно, меч, сівач, таємниця неземна), які взаємодіючи, створюють цілий художній світ, поет долає часові і просторові межі, виводить читачеву уяву з тісних координат повсякденного світосприйняття. Перед зором реципієнта розгортаються ретроспективні візії, через які він осягає руйнівні і творчі начала людської природи, незглибимість життя. В такий спосіб поет утверджує високі інтенції людської душі, значимість її перебування в земному світі, розкриває красу і безсмертя творчого діяння як сенсу історії.

Осмислюючи далеке минуле, П. Перебийніс створює образи історичних діячів, лицарів України, захисників її волі і честі. Особливе місце серед них займає образ Максима Кривоноса. У цілій низці творів (“Перебийніс. Кривоніс”, “Пісня нащадка”, “Моє прізвище”, “На косогорі, біля школи …”) здійснюється спроба прояснити “вогнистий родовід”, висвітлити генеалогічні зв’язки роду Перебийносів з родом прославленого козацького ватажка. Літературних натяжок тут немає, бо

 

… летіли навпрошки

соколята Кривоноса.

Поспліталися стежки,

Мов судини кровоносні.

 

Тому “У прізвищі моєму козацька кров кипить”. Поет утверджує ідею духовної спадкоємності поколінь, прагне наснажити душі сучасників величчю діянь предків, розбудити в одноплемінцях героїчний дух.

Гарячі вітри історії перемішали грішне з праведним, чуже зі своїм. Ліричний герой П. Перебийноса пильно вдивляється в обличчя рідної землі, яка протягом віків була “… ополячена, отуречена, орусачена, онімечена …”. Він помічає, що “М’ята перем’ята, шабля – сторчака”. Перед його зором з глибин минулого виринають “Профіль азіата. Посвист канчука”. Він чує “плач полонянок і слов’янських удів”.

У вірші-алегорії “Ах, красуня з косою ріки!..” створено масштабний хронотопічний образ України, яка пройшла, здається, уже всі дев’ять кіл пекла, і нібито здобула таку вистраждану незалежність, але все-таки в наш час “… своїх яничарів змести не зуміла”:

 

Розкошують вони у раю,

виціловують макові губи,

і вродливу небогу свою

продають ні за гріш, душогуби.

 

Тут Перебийносове бачення національного минулого близьке до традиційного Шевченкового (Україна – страдниця і жертва) і дуже відмінне від Маланюкової історіософської концепції України, який наголошував на її грішності:

 

Ні, не покритка Катерина –

Даремно плакав Тарас –

Ти – масна монгольська перина,

Повіє племен і рас!

 

Ліричний герой П. Перебийноса прагне збагнути закони історії: “Докопуюсь до суті, до істини століть. Усе на світі суще десь іскорку таїть”. У своєрідних художніх образах поет розкриває характери різних епох. У віршах “У казематі”, “Землю рвуть копита”, “Викочується із пам’яті”, “Розрівняли зелені байраки …”, “Пошли, Боже, грому!”, “Як попадали дзвони …”, “Зелений клин”, “За туманами густими …”, “О серце, будь на чатах!” та ін. висвітлено непримиренний конфлікт російських імперських сил і українського національного духу, створено образ вікової непокори українців чужоземному гніту, звучить тихий реквієм по душах безвинно убієнних, замучених на Соловках, у Гулагах, тих, що “… не вертаються донині зеленим клином з-за Уралу”.

Роздумуючи над складною долею народу, поет створює образи невмирущої пам’яті про героїчне минуле, яка живить дух сучасників. Ліричному героєві П. Перебийноса болять факти втрачання пам’яті про те, чого не можна забувати. Особливо це стосується реалій Другої світової війни:

 

Крицею карною

Дзвонять вендети.

Падають армії.

Пам’яте, де ти?

 

Історіософські візії тут яскраво індивідуалізовані, глибоко пережиті, а тому художньо інформативні. Нерідко поет досягає абсолютної точності метафори, слова. “Була війна. А день бухтів”, – таким рядком розпочинається вірш “Мить війни”, в якому розкриваються воєнні враження дитини. Як багато цих вражень вміщено в одному слові – “бухтів”. Огром і стихійність загального розкриває деталізація конкретного:

 

Лежить засмучений солдат

у білім сповиточку.

 

А ще у пам’яті – оця

засвічена картина,

ця мить війни: боєць бійця

несе немов дитину.

Пропущені крізь призму дитячого сприйняття, особливо рельєфними перед читацьким зором постають ключові події українського життя середини ХХ століття. Цілком природно, що при цьому письменник послуговується поетикою фольклору. Як Дракон, що “… грізно дихає громом і полум’ям”, “… змітає на своєму шляху народи і королівства”, зображується війна. Дитяче сприйняття її знаходить своє художнє втілення в образі казкового бінокля, який ліричному героєві, хлопчикові, подарував солдат. А ще дитяче сприйняття грізного катаклізму нагадує ліричному героєві прискорену зміну кадрів кіно, в якому

 

Розгойдані дзвони.

Лавина чобіт.

На біле і чорне

розламаний світ.

…………………..

Проектор стрекоче,

Немов кулемет.

 

Поетичний портрет ХХ століття особливо виразно проступає у віршах “Ангел сурмить …”, “Мить війни”, “Недитяча гра”, “Портрет батька”, “Пам’яті прядиво”, “… Там, за рівниною голою …” та ін.

Неоднозначне потрактування у творах П. Перебийноса знайшли події української історії рубежу XX-XXI століть. Ще за кілька років до помаранчевих виступів на майданах він створив образи “калинівських свистунів” – перекинчиків, політичних шулерів, демагогів, – які б’ючи себе кулаками в груди, запевняли народ у своєму “найщирішому” прагненні відстояти соціальну справедливість, вивести Україну на дорогу правди і добра, а тим часом плекали думки про власне збагачення і возвеличення. Ці твори (“На майдані честі …”, “З болем у колінах …”, “Муж вельможно-історичний …”, “Дивнії часи настали …”, “Мучителю, пощезни!”, “Піниться, шаліє шумовиння …”, “Доля свище у вічі …”) сповнені болю за обманутий, покривджений люд, гіркого передбачення нових тернів, вибоїн і загород на українському шляху.

Чи не найповніше історіософська концепція П. Перебийноса розкривається у вірші “Стою у центрі родоводу”. Його ліричний герой намагається прорвати запону часу і діткнутись душею помислів, переживань “калинокровних родичів” своїх у далекому минулому. Разом з тим, він хотів би зазирнути у життя своїх нащадків, які ще й не народились. Ліричний герой усвідомлює, що він – не центр родоводу, як на мить здалося. Він – лише одна з незчисленних ланок у сув’язі поколінь, що немов стріла, летить – живе у часі:

 

Одних – уже немає,

інших – ще немає.

А я живу.

Єднаю небо і траву.

……………………..

Стою, допоки Всесвіт не погас, –

праправнук і прапрадід водночас.

 

Образ історії набуває тут живої динаміки, кінематографічності.

Поетичній історіософії П. Перебийноса властиві масштабність художнього мислення, ретроспективність, інтроспективність, алегоризація і символізація змісту, психологізм, а всій його творчості – глибока духовна наснаженість.

Про напругу думки і почуття у віршах П. Перебийноса ще на початку 80-х писав Ю. Цеков. Ця стильова ознака залишається домінантною в його творах і сьогодні. Поетом вона усвідомлена і навіть метафорично пояснена: «Вібрує і пружинить орбіта світова».

Певна одноманітність ритмічного малюнку, образна спресованість нерідко приховують вибуховий характер змісту. Не кожен читач одразу осягне психологічний вміст образу страху, що голкою застряг у серці сивіючого атланта з вірша «Живий атлант…». А той, хто і сам «тримає небо» над близькими людьми і відчуває, що втрачає сили, зворушено подивується: який же поетично і психологічно точний образ знайшов поет.

Діапазон психологічних нюансів у досліджуваному дискурсі надзвичайно широкий. Від аналізу варварських, дикунських проявів у душах руйнівників храмів, що запрагли збудувати новий світ, перед тим знищивши старий; від переживань посивілих від горя, що втратили рідних у роки світової війни, – до ідилічного переживання краси, коли «Душа в зеніті липня… й билинка будь-яка чарує дивиною»; коли на косовиці «… гніздечко вгледів тато… Світанок небо відчиняв, із травами вітався. А тато гладив пташеня і радо усміхався».

Інколи трагедійні епізоди життя ліричного героя постають у сновійних образах: «Стою над пащею провалля, гукаю татові: «Живи!». При цьому поет не лише образно моделює різні психічні стани, почування. Він осмислює спостережене, пережите, художньо узагальнює його: «Ми всі мінери власної душі».

Не оминув письменник і однієї з домінантних тем для української літератури 2-ої половини ХХ ст. – теми «безневинної провини» (вислів І. Драча) за нереалізовані в умовах «казарменного соціалізму» духовні можливості людини». Про сільських дідів, бабів, дядьків, тіток немало написано В. Симоненком, І. Драчем, Б. Олійником, Л. Талалаєм, В. Забаштанським, Д. Івановим та ін. Драму в духовному світі сільського трударя своєрідно розкрив і П. Перебийніс:

 

Креслить літак гомінкий

стежку на синім обрусі –

в міста, до яких

не долетіла бабуся…

 

Художньої ефективності, особливої психологічної напруги поет досягає своїми індивідуально-авторськими прийомами. Добре володіючи усталеними строфічними побудовами, він, зокрема, шукає нові строфічні варіанти, які б посилювали вираження небуденного змісту. Для прикладу, інколи вдається до септини, залишаючи останній сьомий рядок не заримованим, або наділяючи його неточною, ледь відчутною римою. Цей останній рядок (нерідко він графічно дробиться) акумулює в собі особливо важливий зміст, виконує функцію пуанта:

 

Пісні у вирій подались.

І перелітний падолист

шумить, курличе наді мною.

За пеленою шелесткою

Вогнем займається лісок.

Сухий розпечений листок

черкає скроню,

мов осколок.

 

Зіставлення сухого осіннього листка з осколком несподіване, але психологічно вивірене, художньо глибокофункціональне. Поетично повно передає воно сприйняття літньою людиною зосеніння зовнішнього і внутрішнього світу, гостроту переживання ліричного героя.

При вчитуванні у «сільські» пласти Перебийносової лірики на пам’ять приходять Гесіодові «Труди і дні», давньокитайська «поезія полів і садів», образи дитинства, створені Т. Шевченком. Колись, досліджуючи творчість В. Мисика, В. Базилевський писав, що серед найголовніших рис його поетики – «…залюбленість у поезію сільських буднів, у природу, частота душі, рідкісна безпосередність і якась майже дитяча допитливість…». Властиве це і поетиці П. Перебийноса. Йому теж вдається майстерно вихоплювати з часового плину яскраві візії, в яких розкривається духовне багатство сільської людини-трудівника, сільської дитини, висвічуються джерела мудрої народної педагогіки:

 

Обережно сито трусить

мама в кофточці старій.

Треба сіяти петрушку

з першим променем зорі.

 

На дзиґарику настіннім

зачепився вік за мить.

Вузлик чистого насіння

у безмежності дзвенить.

 

(Знову – дзвін насіння як голос вічності…).

 

Я за вузлика беруся.

Чую з двору: «Не розсип!»

І веде мене матуся

поміж зернами роси.

 

Тут все дивовижно доцільне, багатозначне, гармонійне, художньо повноголосе. За кожною деталлю – підтекст. « Мама в кофточці старій», бо вона (як відомо з поетового життєпису) – вдова, з малолітніми дітьми їй доводиться бідувати, вставати на зорі і трудитись до пізньої ночі. Син – надія матері. Вона інстинктивно-мудро, як нектар до стільника, заронює в душу дитини потяг до праці і творчості. Дитині відкривається чистий і таємничий світ: «І веде мене матуся поміж зернами роси». Недомовлено майстерно, талановито. За сказаним – естетично багатий зміст.

Після зустрічі з такою лірикою думається: як часто короткозорі критики ловляться на зовнішню яскравість віршованого рядка, ефектний, «крикливий» пасаж у текстах посереднього літератора, недобачаючи «чистого золота» правдивого мистецтва у творах автора, якому природне відчуття естетичного і етичного не дозволяє ганятися за показною оригінальністю, фальшивою «крутизною» слова… Чи не через це впродовж десятиліть малопрочитаними в літературознавчому і літературно-критичному аспекті залишаються В. Свідзінський, Л. Талалай, В. Базилевський, П. Перебийніс, В. Затуливітер, А. Кичинський, Д. Іванов, інші?..

Ліричний герой П. Перебийноса сьогодні – умудрена життєвим досвідом людина, котрій все більше і більше відкриваються незглибимість світу, його духовні простори. Письменник все глибше занурюється в такі явища, які раніше залишалися поза увагою української поезії.

Щиро вітаємо дорогого Петра Мусійовича з високим ювілеєм. З роси і води!

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!