“Українська літературна газета”, ч. 16 (334), 19 серпня 2022
Уже знаємо: не ми одні наділені зором, здатністю бачити. Бачать і нас.
І не лише нам подібні, а й обдаровані особливою, глибинною видющістю. Їхнє бачення особливо цінне, бо, проникаючи в ядро явищ, прозираючи душі, уми, таке бачення відкриває нам щось дуже суттєве в нас самих, теперішніх, а також наше майбутнє. Призмою глибинної видющості наділені найвидатніші філософи, митці. Є вони і нині.
Журналіст Володимир Коскін висловив думку: «Поет, критик, есеїст, публіцист Володимир Базилевський розчинився у філософі, ім’я якому – Володимир Базилевський. Авжеж, саме так – ми маємо справу з непересічним філософом. Просто наше суспільство цього не усвідомлює.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поки що.
Володимир Базилевський – це філософія поезії і поезія філософії…
Базилевський безстрашно дивиться правді в очі…»
Небагато українських письменників, уже досягши справді зрілого віку, зробили для рідної культури так багато (зрозуміло, у значенні якості, хоча й кількості теж), як В. Базилевський. Тільки протягом 2018 – 2021 років видано об’ємні поетичні збірки «Замінований рай», «Евтерпа в снігах», «У садах Вернадського й Шардена», 865-сторінкову книгу есеїв, статей «Талант і талан», опубліковано десятки і десятки поетичних добірок, статей, літературно-критичних відгуків у періодиці. Зважуючи це та інше, Василь Герасим’юк зазначив: «В. Базилевський нині – найзначніший із шістдесятників».
Далеко не все з оприлюдненого останнім часом належним чином прочитано. Фактично майже не помічено навіть фахівцями підсумок публіцистичної, літературознавчої, літературно-критичної праці останніх років – книгу «Талант і талан» (2021). А вона не тільки ще раз підтверджує сказане В. Коскіним. Вона, без перебільшення, – надзвичайно масштабне і глибоке осягнення найвищих надбань зарубіжної і української літератури, прикметних явищ сучасного літературного процесу, мудрі розмисли над природою мистецтва. Та передують їм незрівнянні за силою думки, за ступенем інтелектуального проникнення у проблеми, з якими людство зіткнулося в наш час, аналітичні статті. Вдавшись до метафори, потрясіння, яке вони справляють на читача, можна передати так, як передав Гомер захват від вроди викраденої Парісом Єлени. Коли троянські діди стали нарікати на те, що їх сини гинуть через викрадення царевичем чужої дружини, Гомер «вивів» Єлену на фортечний мур. Сивобороді старці заніміли і припинили ремствування…
В. Базилевський належить до тих українських письменників, яким тісно у межах своєї культури. Феноменальність явища не лише в ерудиції, силі інтелекту, а й в ступені безпосереднього емоційного, душевного проникнення у реципійовані шедеври, ступені пережитості їх духовних глибин. В. Базилевський у серце увібрав огром і неповторність скарбів культури і коли пише:
Нема про це в Петронія і Плавта.
В Софокла є.
У Еврипіда є.
– то це не одна з демонстрацій обізнаності, а одне з безлічі його особистих переживань колись кимось пережитого і втіленого у мистецькому творі.
Напевне, пора уже з’явитись монографіям про рецепцію В. Базилевським української культури. Той, хто уважно перечитає ним створене, неодмінно задасться запитанням, чому цього не сталося досі. Бо не тільки про одного М. Вінграновського у вірші йому присвяченому, а й про трагедію всієї Атлантиди української культури йдеться у закликові:
Визволіть серце слова,
загнаного під землю!
Тож як сентенція, начисто позбавлена претензійності, сприймаються поетові рядки: «У цій країні княжили не ми, але не їх читатимуть, а нас». У цьому прямоказанні – чесне усвідомлення вагомості свого внеску у загальні набутки.
В. Базилевський – трепетний нерв, що пов’язує українську культуру зі всією світовою культурою. Але, передовсім, В. Базилевський – митець-інтелектуал європейського типу. Європейськість його органічна, бо базується на глибинному відчуванні пульсу європейської культури, її живої багатошаровості. З якою спрагою в уже немолодому віці, попри всі екзистенційні труднощі, реалізував він свої давні наміри побути з Європою віч-на-віч. 2012-го ходив вулицями Рима, Венеції, Флоренції, Ріміні, Сан-Маріно.
А потім були вірші. Не просто враження, перелиті у слова, а роздуми і роздуми про природу часу і людського генія, що змагається з ним, про неперевершені шедеври музики, живопису, архітектури, про Гомера, Горація, Вергілія, Еврипіда, Софокла, Катулла, Овідія… Вдивляючись у неповторні лінії базилік, портиків, арок Старого Рима, у величну гармонію Палацу дожів, храмів Сан-Марко і Санта-Кроче, думав про минуще і вічне, про мистецтво, про людину, про поєднання в ній того, що від звіра, і того, що від божества. Читав бачене очима «сина здичавілих рівнин», степовика, українця, європейця.
Читав тебе очима Азії,
очима Африки жалів.
І приходило передбачення, і з’являлося передречення. Намагався внутрішнім зором розгледіти те, що буде через десяток літ (себто в наш час), через два десятиліття, через три… Бо
Шлях звістував про зміну середовищ,
про дим Вітчизни та її дурман.
І був, як сіль на рану, Янукович,
і любий серцю був Октавіан.
Розмірковуючи над стосунками Овідія з імператором, В. Базилевський виходить на розмисли про природу і місію мистецтва, про божественне і сатанинське в ньому, про роль держави і державців у піднесенні культури, вслід за Горацієм та Октавіаном («Carpa diem» – «лови день») прояснює для митців-сучасників напрям гідного діяння.
Колись, пишучи про творчість Ліни Костенко, В. Базилевський трактував її, передовсім, як «поезію мислення». Ще 1995 року Л. Новиченко, щоб підкреслити ту ж домінантну ознаку в поезії В. Базилевського, вдався до метафори М. Бажана: «Тріпоче мислі вольтова дуга». Можна з певністю говорити, що вона нині не тільки палахкоче з неослабною силою, а й висвічує сховане у найтемніших закутках нашого часу. Медитуючи над дивами та загадками природи, психології, поет ділиться з читачем прецікавими спостереженнями, іноді парадоксальними відкриттями, дивує нас і не перестає дивуватися сам незглибимості, суперечливості світових явищ, людської душі. В поле його уваг потрапляють аномальні явища, котрі з точки зору приземленого прагматизму є природними. Ось вірш-символ «Смак неволі»:
З клітки випустив птаху – лети,
повертайся на трави і води!
Та жахнулась вона висоти
і забутого хмелю свободи.
То ціна дармового тепла –
страх падіння й невпевнені крила.
Надто пізно свобода прийшла,
несвобода до рабства привчила.
Озирнувся на стук у вікно
і себе пожалів, бідолаха:
смирно в клітці клювала зерно
на свободу відпущена птаха.
Перший змістовий план – на поверхні. Він прочитується без зусиль. Але скільки змісту за ним… А за ним – про душу, уярмлену грубою, бездуховною, але на якусь дещицю комфортною реальністю.
А ще є у підтексті суспільно-політичний зміст. Через якийсь час після розпаду Радянського Союзу немало колишніх «будівників комунізму» таки запали в ностальгію за «втраченим раєм», воліли повернутися до «пшона у клітці». На Донбасі ті, кого «несвобода до рабства привчила», запрагли у «русский мир» і накликали суспільну катастрофу. Написаний ще на початку 90-х, вірш «Смак неволі», як бачимо, не тільки має універсальний, багатозначний зміст, а є ще й твором-передбаченням. Змістовий діапазон лірики В. Базилевського надзвичайно широкий – від зосередженого вглибання у філософські, соціально-психологічні проблеми до рефлексійних роздивлянь найсокровенніших душевних реакцій у час юності. Ліричний герой, давно вже сивочолий чоловік, вдивляючись у себе, нема-нема та й вчуває порухи того, що, здавалося, назавжди кануло у небуття. Виявляється, те давнє все ще дихає, ніяково всміхається. Бо – невмируще. Бо – перше. Почуття, що неждано воскресло, юнацьку неспроможність осягнути стан першої закоханості поет передає зворушливо просто: «Ще того не відаю, що тебе люблю».
Особлива грань творчості В. Базилевського – Україна. Вболівання за неї – такий широкий і складний спектр нюансів, якого немає в інших поетів.
Виняток – хіба що Т. Шевченко і Є. Маланюк. До розгляду цього питання вдавалися Л. Новиченко, І. Дзюба, М. Жулинський, М. Слабошпицький та ін.
Доходило і до ламання списів.
Колізію не раз прояснював сам В. Базилевський. Поетичним аргументуванням. Переконливо і актуально звучить, на наш погляд, аргументування, наведене далі. Вірш написано ще на рубежі 80-х – 90-х, а враження таке, ніби тепер, 2022-го:
Возвеличимо рідні руїни,
відшукаємо давні сліди.
Не кажи, що нема України,
ти у серці її возведи.
Ти творіння її, ти ж і автор,
недовір’ям тяжким не гріши.
Це ім’я на піску записав ти,
а тепер – в небесах запиши.
І побачиш ти із недороду
не вертеп, не безбожний бедлам.
Несвободу свою!
І свободу
обернути руїни на Храм!
Багато років В. Базилевському невідступно звучало Шевченкове «Ох, не однаково мені…». Біль передзнання, тривожне усвідомлення неминучості нових трагедій, профетичні мотиви пронизали не лише книгу «Замінований рай» (2018), а й інші, написані задовго до 2014-го.
Письменник ніколи не претендував на роль сучасної Кассандри. Але не міг закривати очі на біду, не міг не говорити про неї. З болем писав про деградаційні процеси, «обвал людини», соціальні дисбаланси. Ставали виразнішими у творах есхатологічні мотиви.
З боку критики пролунали слова осуду: мовляв, чи має він право на опозиційне ставлення до того, що відбувається? Кпини пекли. Але ще більше боліло нерозуміння, а то і явна глухота аудиторії, бо загрози, і внутрішні і зовнішні, ставали все очевиднішими. Ще у «Вертепі» (1992) вихопилося: «Тримай, Володимире, ядерний хрест!»
На жаль, вслід за Б. Брехтом, доводиться повторювати: уряди поетів не читають, мудрішими за себе їх не вважають і війни розв’язують швидше, ніж твори мистецтва дістають відгук у свідомості мас.
Бачачи, як «дух тьми підминає повітря і землю, і води», помічаючи апокаліптичні прояви у ближніх і дальніх ареалах, письменник не боявся звинувачень у нагнітанні панічних настроїв. При цьому вказував на естетичне підґрунтя своєї позиції у висвітленні наближення катастрофи:
Від Босха до Брейгеля Старшого шлях мій проліг.
Від Брейгеля Старшого шлях простелився до Гойї.
2014-го набатом прозвучав сповнений публіцистичною напругою цикл «Війна». Є у ньому, зокрема, рядки:
З «Буками» нинішня меря та чудь,
з танками й гранатометами.
Нерозторопна Вітчизно! Пребудь
в спілці з поетами.
Щоб із металу кований вірш
правив за військо нам.
Вигострять – всадиш у серце, як ніж,
кату кремлівському.
Один із видів зброї у боротьбі проти агресора – національна культура, вважає поет. Вона додає духовної сили і незламності. У ній – джерело перемоги.
Осмислюючи минуле і теперішні геополітичні тенденції, письменник намагається у туманах майбутнього розгледіти їх вектор і, подумки звертаючись до напасника, вказує на процес, що стає все очевиднішим:
… я втішуся, як доживу,
коли спожиє Піднебесна
вас, як худобу тяглову.
Нині, коли доля України знову на вагах історії, думки і почування поета – у межовій напрузі:
І зараз, коли Господа молю
допомогти тобі в цій круговерті,
ти маєш знати: я тебе люблю,
любов – це оберіг у зоні смерті.
Цей оберіг – визначальна сутність В. Базилевського, письменника, людини, громадянина. Завжди пам’ятаючи кантівське: «зоряне небо наді мною і моральний закон в мені», поет-філософ підводить свого читача до розуміння незглибимості Всесвіту як творіння Божого:
Ми тільки дотик до глибин природи,
ми – тільки доторк до її таїн.
Колоніальний стан України гальмував наш національний мистецький розвиток. Дерево нашої літератури, вбираючи в себе могуть Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, представників «розстріляного відродження», шістдесятників, донедавна ще натужно боролося з посухою і в рості своєму таки відстало від світового.
У творчості В. Базилевського українське художнє слово сягає ще одного, вищого від попередніх, рівня своєї зрілості. Той, хто знаходить в собі сили на посутнє заглиблення у адресоване письменником нам, радісно у цьому переконується.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/