Іван Прокоф’єв. «Я – сумнів твій»

393

БРОНІСЛАВУ ГРИЩУКУ – 80

Його кроки в літературу були упевнені, сягнисті. Їх привітали майстри. Зокрема, Григір Тютюнник. З того часу минуло півстоліття.

За словами Михайла Слабошпицького, Броніслав Грищук – «прозаїк, що живе в Хмельницькому й цілковито відсутній на столичному ярмарку літературного марнославства. Його ім’я не фігурує ні в яких рейтингах чи в реєстрах модних або читабельних авторів. Довкола нього – тихо. Так тихо було свого часу довкола першокласного поета Бориса Нечерди… І тільки коли Нечерда відійшов, раптом усі побачили, якого масштабу поета в його особі мала Україна».

Глибина створеного письменником на сьогодні помічена лише окремими літературознавцями і критиками, осягнута надто малою кількістю читачів, попри те, що він давно уже вийшов на європейський рівень художнього письма, здобувся на масштабне історіософське мислення, перекладений багатьма іноземними мовами.

На сутнісні ознаки творчості Б. Грищука зримо проектується колись сказане В. Агеєвою про поетику В. Петрова-Домонтовича. Формальні експерименти останнього продовжуються в експериментах з формою у творах автора «Танцю на пуантах». Це виявляється навіть у визначенні хмельничанином жанрових модифікацій своїх творів: роман-метафора, роман-колаж, новела-фреска, новела-парафраз, новела-сновидіння.

Проникливо взоруючи на світові зразки, Б. Грищук продовжує заповнювати в сучасній українській літературі ті прогалини, які утворилися через недостачу інтелектуальної, філософської прози. Наскільки органічно «мотиви, постаті, образи, взяті з різних європейських літератур, увіходили в тексти Домонтовича» (В. Агеєва), настільки ж природно вони входять у тексти Б. Грищука. І в цьому немає нічого дивного – там, де зупинилися українські модерністи 1-ої половини ХХ ст., їх естафету з величезним запізненням з історичних причин, але все-таки підхопили українські письменники кінця ХХ-го – початку ХХІ століть.

Б. Грищук – це кілька десятків книг ваговитої своїм змістом, свіжої, соковитої, самобутньої прози, проблемно-тематичні обрії якої надзвичайно широкі.

Глибоке осмислення світу спонукає глибоку мистецьку рефлексію, осмислення мистецтвом власної суті. Тому окремі з творів письменника, інколи їх фрагменти – це розгорнуті художні медитації, в яких розкривається естетична сутність природи і природа естетичного сприйняття світу людиною. Цей митець наділений безпомильним відчуттям живого і мертвого, справжнього і фальшивого, красивого, досконалого і вульгарного. Чи не тому ще у 80-х опублікував серію статей, в яких висвітлив проблеми екології культури (одна з них так і називалася – «Екологія культури»), екології душі, естетичні проблеми.

Хто скаже, який відсоток людей наділений істинним естетичним чуттям? Зрозуміло, дуже невеликий. Розширювати коло посвячених в таїну високої краси – важлива місія мистецтва. Світ високої духовності проявився у багатьох новелах, оповіданнях, повістях, романах Б. Грищука. І сподіяно це наче на одному подиху. Слово «майстерність» тут навіть не підходить. Світ цей виспівано так, як виспівує соловей у вступі до повісті «Голос нічної ластівки» – з катарсисним потрясінням від захоплення красою і величчю Божого творіння – природи. Роздумуючи над проблемами маргіналізації культури, згадую серед інших, зокрема, цей фрагмент повісті. Цитата задовга, але, смію думати, виправдана: «його одкровення зводилося всього лиш до того, що от над ним, черкаючись об хмарку, вихитується верхівка дерева й що те дерево досконаліше за будь-який архітектурний шедевр. Так, так, думав щасливо він, найдовершеніше не те, що його збудував х т о с ь, а те, що виростає із самого себе, виростає без жодної спонуки, бо інакше просто не може, і тому – нездатне вдовольняти чиїсь марноти, обслуговувати чиїсь амбіції. А саме отак, природно, довільно, й ростуть дерева, трави, квіти. Саме так тече струмок, летить бджола, народжується пісня в горлечку пташки. Одного разу, на світанку, Мирон сам бачив, як співав у лісі соловейко. Маленький сірий пташок сидів на зеленій гілці молодого ясена й, задерши дзьобика, витинав такі рулади, такі варіації та пасажі, що юнак, ховаючись у заростях, ніби міфічний фавн, аж терпнув, і радіючи, і водночас боячись ворухнутися, аби не потривожити пернатого лісового Орфея. Та не так, певне, вражала таємного слухача пісня, як сама пташка. Горлечко її дрижало, пульсувало, вібрувало, й уся вона дрібно тремтіла в самозабутньому солодкому екстазі, а дзьобик не затулявся так довго, що здавалося: ось-ось дотьохкає соловейко арію свою та й упаде бездиханно в траву, в сиву пелену навислого над стежкою туману. Але пташка, змовкнувши на мить та передихнувши, знову підносила до неба дзьобика й, така маленька, майже непомітна, озвучувала своїми трелями увесь огром лісу, берега, поля. І не потребувала ніякого рукотворного підсилювача! Бо співала свою, а не чиюсь, за гроші продану, пісню. Бо нікого не намагалася вразити, здивувати, розчулити».

Суспільство користується правом на свободу творчого самовияву особистості. І хоч плач чи скач, а внаслідок цього, як не прикро, але виникають ще й проблеми «екології культури», виростають самі із себе, бо «масова культура» все-таки надається для того, щоб «вдовольнити чиїсь марноти, обслуговувати чиїсь амбіції», а відтак породжує легіони спраглих суспільного визнання, слави тощо. Нехай вже дарує високоповажаний Броніслав Антонович вище використане перефразування його слів, але так, на жаль, є.

Що не заборонено, те дозволено. І звідси: «А я хочу!..». Хочу самовираження. От і маємо самовираження в найрізноманітніших формах, яке так чи інак зрештою набуває форми сумбуру і беззмістовності – від пласкої банальщини до найдикішої фройдоманії, від аптекаря Оме до Жана-Батіста Ґренуя. І тонуть, безнадійно тонуть у потоці «маскультури», наче золотопері рибини, плоди високого натхнення – непересічні вірші, романи, картини, музичні шедеври. Їх затоптують масовий несмак, мода, невігластво, графоманія… Затінюють, затуляють, підмінюють.

– А коли було не так? – скажете. – А коли було краще? І що робити з перекосами у сфері культури тепер? – запитаєте. – Справді, що? А щось робити таки треба. Бо хіба піддається поясненню ситуація, коли на книги таких письменників як Б. Грищук майже немає суспільного запиту, а масовий читач (хоч який він масовий), уже призабувши П. Коельйо, якщо й споживає– читає щось, то серед продукту «другої свіжості» йому найбільше до смаку І. Карпа, Л. Дереш, Л. Дашвар, або щось на зразок вкрай вульгарного опусу Лариси Колесник про бібліотекарку і коня у 5-6 числах «ЛУ» за 2020 рік.

Чи дивно за вказаних обставин, що останніми роками Шевченківський комітет розглядає подання на найвищу державну премію таких творів, яким за естетичним рівнем дуже далеко до творів Б. Грищука і письменників справді високоталановитих, однак не своїх на «банківських» пагорбах? Пишемо про те, як в радянський час обминали увагою Григора Тютюнника, Є. Гуцала, Ф. Рогового, В. Міняйла, В. Затуливітра, а самі?..

Над явищами одуховнення і знедуховлення, вдивляючись у власну душу, й розмірковує головний герой повісті «Голос нічної ластівки» Мирослав Любомський, він же Мирон Бідонько. Голос нічної ластівки – це голос його власної душі, яку то присипляє фізіологія щастя усередненої людини, марнота повсякдення, то несподівано пробуджує, як паросток у землі, якийсь позасвідомісний, ірраціональний чинник. Тоді редактор газети Мирослав Любомський знову стає Мироном Бідоньком. Чудернацька «машина часу» повертає його до самого себе.

Художньо інформативним є фінал твору. Письменник вміло використав прийом рамкування сюжету. До кабінету редактора газети заходить романтичної зовнішності юнак і (класична за своєю типовістю ситуація)… несміливо промовляє:

– Я з віршами прийшов…

Давно позбавлена романтичних ілюзій редакторська сутність радить юному поетові: «…підіть на завод […] Напишіть, чим живе нині цех, бригада… в такий неповторний озонний час. Ото й буде те, що нам треба».

«Високий, худий, зодягнений у благеньку сатинову сорочку та ретельно випрасувані приношені штани…», рудочубий поет так (художньо виправдано і вдало) нагадує студента Анзельма, героя новели-казки Е. Т. А. Гофмана «Золотий горнець» – класичне втілення романтичного погляду на світ – що сприймається як інтертекстуальна знахідка-продовження розмислів митців попередніх епох над стосунками людини зі сферами естетики та духовності.

Стрижнем Грищукової творчості останніх трьох десятиліть стало своєрідне продовження світоглядних дискусій між антропоцентричними ученнями і християнством.

У повісті «Колискова для гладіатора» (1990) Спартакові, що вмирає на полі своєї останньої битви, являється Хтось загадковий. Він уже являвся гладіаторові раніше, в таверні Гіспана, перед початком повстання, що згодом потрясло всю Римську імперію. Являвся, щоб застерегти.

« – Від чого?

– Сам чудово знаєш […].

– То від чого хочеш застерегти, чужинцю?

– Од крові… Свободи кров’ю не здобудеш».

А перед цим читаємо:

« – Хто ти? – спитав тихо Спартак. – З яких земель прибув? […]

– Не можу цього сказати. Не зрозумієш… Вважай, що я – сумнів твій […] Я тільки символ, знак… […]. Я ще не народився в плоті й крові, я тільки…образ. Років через сімдесят, коли давно не буде на світі ні тебе, ні Гіспана, ні його таверни, я знову прийду, вже не такий, як тепер».

Деякі твори Б. Грищука мають риси антиутопії. У романі «Місія схибленого доктора» історія останніх тисячоліть постає в образі амфітеатру, знизу до верху тісно заставленого мармуровими, бронзовими, золотими і золоченими бюстами імператорів, королів, царів, генсеків, вождів усіх мастей. Від образу амфітеатру історії, на арені якого, як гладіаторів, зіштовхнуто лобами племена, народи, ідеї, асоціативні нерви проникають у всі компоненти твору, що надає йому художньої цілісності.

Коли вже так у нас складається, що масове читво тиражується, а талановите слово сучасного письменника до читача не може пробитися, то письменник вдається до сарказму, а критик – до розлогої цитати з його твору, в надії в такий спосіб бодай малу щілину пробити до самобутнього художнього світу, засипаного мотлохом літпроцесу.

У свідомості «схибленого» доктора історичних наук, у його снах природно і змістовно асоціюється давнє і сучасне: «Недаремно ж чи не кожен мій сон (сновидіння) починається візуальньо: з тих погрудь, розставлених в амфітеатрі своєрідними концентричними колами, що беруть свій початок від арени і розходяться мармурово-бронзовими хвилями все вище й вище, усе ширше й об’ємніше. І коли я, як дійова особа чергового сюжету, з якоїсь причини опиняюся в останньому ряду (кажучи сьогоднішнім жаргоном – на гальорці) та цілком природно прагнучи втрапити в ряд перший, мушу ступати просто по мармурових головах та раменах публіки, яка ще не розігрілася до такої межі, аби ожити, подібно до статуї Пігмаліона, та аби видобути зі своїх надр спершу притлумлені утробні звуки, схоже на попереджувальне звірине гарчання, а ще через якусь мить оте гарчання переросте в суцільні овації, у схвальні або ж осудливі вигуки. Сальве! Сальве, гладіатори! Мементо морі! Аве цезар, морітурі те салютант! Віват! Фрескат! Фльореат! Вені, віді, віці!

Оте ходіння по мармурових головах і бюстах нагадує мені не дуже давню вітчизняну ситуацію, у якій один наш президент перебігав підтюпцем двома рядочками пеньків, навіть демонстрував оте кумедне своє вміння цілій купі журналістів, вітчизняних та заморських. І, зауважте, хоч би один із запрошених борзописців бодай усміхнувся на те безглузде заняття! Навпаки, всі зацікавлено й зосереджено спостерігали сей цирк на дроті…тобто я хотів сказати – цирк на пеньках.

Одначе на відміну од тілистого президента, що «порхав» із пенька на пеньок своєю достоту кінг-конгівською громадою, я справді, не відчуваючи власної ваги, чеберяв ніжками, як отой довгоногий, ніби озутий не в бутси, а в пуанти, футболіст-захисник київського «Динамо»… забув як його величають…(чи не Хурцилава?) (насправді футболіст тбіліського клубу «Динамо» – Ред.) отак і я, по-павучому пересуваючись, торкався лапками мармурових голів Нерона, Доміціана, Гальби, Отона, Клавдія, Веспасіана, Тиберія, Калігули…Жодної тобі хронології! Ні історичної, ні біографічної, суцільний вінегрет, мішанина століть, купа звалених в один казан традицій та звичаїв. І ти цілком безборонно, цілком безкарно, цілком безстрашно (бо тебе ніхто з тих імператорів чомусь не помічає, так наче тебе взагалі не існує на світі, не озивається до тебе, доки ти першим не озовешся, не запитаєш про щось), цілком невагомо ступаєш холодним, ніби крига, мармуром і позеленілою від часу бронзою царственних лисин, залисин, плішин, лобів, загривків, бганками тунік, тог, плащів, наплечних фібул та пряжок, жіночих прикрас, кучерів, перук. Пеньки і голови, пеньки і лоби, пеньки і плечі, пеньки і брошки… І згадується мені в ту сонну мить моє благословенне Поділля, автобусна зупинка з такою ж назвою – Пеньки, бо саме так іменується село на шляху Проскурів – Шепетівка. Водій автобуса на тій зупинці з особливою насолодою життєрадісно оголошує: «Пеньки ну ж бо злазьте!» Оголошує без будь-яких розділових знаків (не стане ж він, справді-бо, гукати: «Пеньки кома виходьте ще одна кома». Або: «Пеньки знак оклику!»).

Знак оклику – знак, що вказує на необхідність особливої уваги. Отже, треба бути уважним, пильним. Опеньчені і не зовсім, пам’ятаєте Фучікове: «будьте пильні!..»?

Ходіння по головах. Ходіння по пеньках, як по головах, чи – по головах, як по пеньках… Доки воно триватиме?

Ось пеньківчани і хмельничани, і масове українство вчергове вибрали, і забуяли, зазеленіли над пеньками пагони… І знову маємо те, що маємо.

В. Базилевський в одному з останніх чисел «УЛГ» пробував уявити, що відчуває напередодні свого 90-ліття Л. Костенко, «що вона думає з огляду на вселенську ганьбу: повзуче політичне озеленення України».

– А що думає Б. Грищук? – запитую його.

– До того йшлося. У книжках моїх те, що думаю…

Письменник живе і творить в автономній естетичній і світоглядній парадигмі. Його потужна творча уява плодить несподівані, нерідко екстравагантні, але художньо природні образні моделі, що досить далеко відбігають від канонів мімезису. Навіть від іменитих прозаїків чув: «І як розуміти ті його фантасмагорії на кшталт задушевних балачок зі змієм алкаша Івана Денисюка з повісті «Не журися, він ось-ось прилетить» та іншу химерію?». На подібну «критику» Б. Грищук не зважає і почувається в творчому плані вільно, і далі вражаючи читача буйною уявою, масштабністю художнього мислення, психологічною глибиною письма (роман-метафора «Ловлення вітру», варіація «По Троянській війні, біля телеграфу», фреска «Ферапонтів монастир і мадам Гіпертонія», інші повісті та новели). Його індивідуально-авторська поетика виявляє себе в карнавалізації твореного образного світу, буфонаді, іронії, притчевості, трагіфарсі, містифікації, оригінальній, художньо ефективній символіці, втіканні від сюжетної спрощеності і схематизму, мистецькій зухвалості.

Хоча на критику майстрові слова не дуже пощастило, він, за її твердженням, здобувся на власну художню філософію, «упевнено став у ряд найцікавіших сучасних українських прозаїків» (М. Слабошпицький).

Нещодавно пан Броніслав з допомогою рідних переслав мені «старою поштою», за його словами, «хуліганську» новелу. Скільки в ній художньої винахідливості, молодого задирацтва, гумору!

Отже:

Світ твориться! «По граму! Стільки драм!

З піску життя ці золотаві грами…» (І. Драч).

Викрешування вогню триває. Творення невпинне…

м.  Кам’янець-Подільський

“Українська літературна газета”, ч. 6 (272), 27.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!