Іван Марчук: «Душа рветься в молодість»

451

Олександр Климчук

«Я єсмь…» (Іван Марчук),

Київ, Український письменник, 2012

…Умузеї Кавалерідзе, що на
Андріївському узвозі, відкривалася виставка Бориса Плаксія «Творці
незалежності» – сто надзвичайно потужних, енергетичних, тонко психологічних
портретів яскравих особистостей, що долучилися до творення держави Україна в
усі часи. Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Слава Стецько, Алла Горська, Симон
Петлюра, Василь Симоненко, Ліна Костенко і ще багато постатей, які закарбували
своє ім’я в українській історії. Іван Марчук виглядає, немов іменинник, очі
блищать, сиве волосся сріблиться, усміхається – радіє за товариша. Борис
Плаксій номінується на Шевченківську премію. Підхожу до Івана Марчука за
коментарем, тоді для радіо «Свобода». 
Людина, що увійшла за життя до сотні геніїв світу, каже : «Борис Плаксій
– геніальний художник, я б назвав його людиною тисячоліття. Україна лише
наближається до належної оцінки та визнання творчості Плаксія…». (До слова,
досі наближається… Геніальний художник помер самотнім, усіма забутим 21
грудня минулого року, коли пророкували 
кінець світу за календарем Майя. Жоден (!) телевізійний канал, жодна (!)
газета не розповіла Україні і світові про втрату людини тисячоліття за
Марчуком. Унікальні картини Плаксія так і лишилися у тісній квартирці на
Оболоні). А тоді, в 2007, була щиро подивована такій високій оцінці, бо від від
Марчука похвали діждатися важко.

…Якось, біля метро Площа  Льва Толстого, ледь не зіштовхуюсь з Іваном
Марчуком, який поважно чимчикує, вочевидь, у напрямку майстерні, що знаходиться
на Пушкінській. Вітаємося. Відразу помічаю, що він збуджений, сердитий,
обурення аж розпирає. Не встигаю запитати, в чому справа, як Іван вибухає,
немов вулкан, своїм характерним швидкослів’ям: «Щойно поклав заяву про вихід із
Шевченківського комітету. Сказав усе, що думаю про це збіговисько. Я не
сприймаю таких підходів: той тому кум, інший сват, третій – брат… Корупція,
кулуарність, кумівство – жодних моральних принципів… Коли бачу це
гендлярство, то не витримую, тому пішов звідти. Справжні мистецькі здобутки
нікого не цікавлять! Та й вони не здатні їх оцінити!». Цей жест – рішучий
протест Живописця, який знає ціну справжнього мистецького Творіння і Творення.
До речі, Іван Марчук – єдиний, хто добровільно вийшов із Шевченківського
комітету (у 2008 р.)  за всю історію його
існування.

…На відкриття останньої виставки «Погляд у безмежність»
(вересень, 2012) у галереї «Мистецька збірка» потрапити не вдалося – була у
відрядженні. Але ж ніяк не могла пропустити експозицію картин, чаклуючи над
сюжетами яких, митець «пробив головою небо, зазирнув туди і намалював».
Розглядаючи зовсім нового Марчука (десятий цикл), почула за спиною його
хриплуватий голос. Зрозуміло, прийшов полюбуватися своїми творіннями,
подивитися, що за люди цікавляться його мистецтвом, відповісти на запитання,
якщо у когось виникнуть. Як завжди жвавий, енергійний, (трішки під шафе),
чорно-сіра сорочка відтіняє сивину довгого волосся… Усміхається. Підходжу,
вітаюсь. Передаю поздоровлення від нашого спільного знайомого художника зі
Львова. Розмовляємо. Марчук говорить голосно, незважаючи на відвідувачів,
сміється. Дає критичні оцінки й відверті характеристики, незважаючи на ранги і
заслуги: «А чому ти дивуєшся, художник N. завжди був лизоблюдом,
пристосуванцем. Йому не соромно. Таким соромно не буває…», – ставить він
суворий діагноз відомому живописцю, і мені стає дещо ніяково, бо повне ім’я N.
чують всі відвідувачі експозиції (приміщення «Мистецької збірки» невелике) та
співробітники галереї. Але такий він є – Марчук, прямий аж до прямолінійності,
жорсткий в оцінках, що думає, те й каже, дипломатичних вивертів не шукає. Може,
й тому багато хто його не любить і не визнає. Втім, йому байдуже. Він – Марчук!
І він «єсьмь…».

Мені здавалося, що за майже десять років знайомства я
багато знаю про Івана Марчука. Ми бачилися не так часто, але під настрій Іван
показував нові картини, любив поспілкуватися, смакуючи зеленим чаєм з медом
(вдячні земляки передали з вітанням), ставав відвертим, сипав жартами, від яких
я інколи червоніла, іронізував, у першу чергу над собою. Цей чоловік поважного віку має дивну здатність: його віку не
відчуваєш («Хлопчик ти, Іване, хлопчик» – О. Климчук). Іван ніколи не жаліється
на хвороби, по кілька разів на день пішки піднімається на 5 поверх, де
знаходиться його майстерня. Ви не почуєте, що він втомився від світу, чи що
жити йому нецікаво, незважаючи на восьмий десяток. Завжди бадьорий, діяльний,
не проти випити чарочку доброго коньяку та позалицятися до жінок («Дуже люблю
жінок… Не можу позбутися постійного стану захоплення і вчарування»). Інколи,
спостерігаючи за художником, думаю, що його енергії могли б позаздрити багато
молодих чоловіків, яким часто бракує життєвої енергії, які все частіше
депресують та ниють, перекладаючи свої обов’язки на жінок.

Уявлялося, що знаю… Але, прочитавши книгу «Я єсмь…»
Олександра Климчука, який товаришує з Іваном Марчуком більше тридцяти років,
зробила чимало відкриттів. Дізналася для себе багато чого нового, наприклад, що
Марчук є фанатичним шанувальником братів Кличків (якось у нас про це не
заходила мова, мабуть, тому, що здебільшого говорили про мистецтво, кохання та
політику, – куди ж від неї дінешся в Україні?), не терпить собак у хаті, часто
потерпає від самотності, трапляється, що …плаче, і не соромиться цього. В
одинокого Івана Марчука, виявляється, аж три доньки (досі знала про одну –
талановиту скрипальку Богдану Півненко), яких народили від художника три різні
жінки, що його кохали, але нічого не вимагали навзаєм. Вони добровільно і
свідомо віддали коханого вимогливій егоїстичній і пихатій суперниці на ймення Творчість.
І ще багато-багато чого цікавого про легендарного митця сховано під палітуркою
книжки.

Внутрішній дизайн книги «Я єсмь…» нагадує оформлення
мистецького журналу «Музейний провулок», редактором якого Олександр Климчук був
протягом кількох років (і брутальне закриття якого колишнім директором
Національного художнього музею стало болючою втратою і для художників, і для
авторів), хіба що без великої кількості картин. Кожна глава починається
тематичною підбіркою строф із віршів зі світової та української поезії, які
виступають у ролі епіграфа. Книга складається з есеїв О. Климчука, поєднаних зі
спогадами-монологами самого живописця й інтерв’ю з Марчуком, взятих автором у
різні роки, тематичними відступами та відгуками марчукоманів і
мистецтвознавців. Із кожного слова, з кожного речення відчувається, наскільки
герой книги небайдужий авторові. Не покидає враження, що, працюючи над текстом,
Олександр Климчук проживає життя художника разом із ним. Сторінка за сторінкою,
неспішно і з любов’ю Олександр Климчук розповідає про долю Таланту в
тоталітарному СРСР, «який ні на що не зважав, а йшов собі далі мовчакувато,
нарізно з лавами бадьористих радянських одностроїв, йшов не зигзагами, а
напрямки, лиш йому відомим, колись вибраним путівцем. У напрямку Свана. До біса
гоноровий, норовливий, несамовитий Марчук!», а далі – в незалежній Україні.

Іванко, «вітрогон, живчик, мале вертляве веретено…»,
народився в селі Москалівка , де «різноколюча стерня, яблука з чужих садів,
густе зоряне безмежжя, нескінченна пряжа землі й неба», на Тернопільщині.
Батько, Степан Маркіянович – на всі руки майстер – ткач, швець, муляр,
стельмах, коваль і… каліграф. Мати, Наталя Арламівна – ткаля: «мало хто в
Москалівці міг виткати рядно, справніше від того, що його торкалася рука Наталі
Арламівни. Ручаї-водоспади кольору й світла, музика несподіваних імпровізацій,
течія барв як потік потривоженої свідомості…». Вочевидь, саме  звідси витоки марчуківських осяянь… Навряд
чи хтось із односельців міг передбачити, дивлячись на малого неслухнянця, який
брутально розоряв воронячі гнізда, майбутню гордість України.

Між тим, почавши навчання у Львівському художньому
училищі, бешкетник Іван повернувся до села зовсім іншою людиною – селяни не
впізнавали. Закінчивши Львівський інститут прикладного й декоративного
мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв), подався до Києва.
«Мене гартувало сільське дитинство, повчальні уроки подавав Львів, а Київ
перевернув з ніг на голову. У Києві я відчув себе художником, котрий може
сказати своє слово.» Звідтоді й говорить, хоча ні, не просто мовить –
проголошує, віщує й ділиться Красою: «збираю красу звідусіль, де тільки побачу
її – й лечу, як метелик чи бджола на квітку», а зібравши, щиро віддає її нам. У
своїх полотнах.

Письменник разом зі своїм героєм розмірковують про минуле
і сьогодні, про любов до України і до батьківщини, про відданість мистецтву і
долю митців – лідерів, які «зовсім не пристосовані до буденщини… Ранимі й
геть не захищені, ніби діти. У них не складається особисте життя… проти них
суспільна опінія, їх ладні сприймати як диваків і в жодному разі –  як феноменів, геніїв, не зовсім збагненних
людей. Їх охочіші розтоптати, ніж визнати». Марчукове визнання почалось у 1979
році не з української столиці – з Москви: п’ять виставок, сім розписів у готелі
«Україна». Київ спідлоба стежив і похмуро мовчав: у Спілку художників не
приймали, на виставки не запрошували. Перша офіційна виставка в Києві відбулась
аж через одинадцять років (у 1990), коли Марчук прилетів із Америки (перед тим
були Австралія та Канада), щоб побачити, як змінилась Україна. «Хочу забути як
страшний чорний сон, – дні, коли жив у постійному страху, коли не знав чи
вільний ляжу спати, чи вільний прокинуся», – каже Іван Марчук, який із
покоління шістдесятників, але борцем, як Іван Світличний, Василь Стус, Алла
Горська, Опанас Заливаха, Марчук не був. «Ним рухала самотність крові, його
моральним станом ставала мовчазна праця, причому така, що всіх дивувала і
відлякувала. Це не був виклик, це був спосіб життя». І протест митця.

Олександр Климчук, за освітою філолог, за покликанням –
журналіст, редактор, у книзі «Я єсмь…» намагається зробити те, що
мистецтвознавці не зробили за все життя Івана Марчука («Вони мене бояться… не
знають, з якого боку до мене підступитися…» ), – він аналізує багатогранні й
такі різні за стилем, кольоровою гамою, ідеями десять марчуківських циклів.
Письменник привідкриває завісу у світ художника, немов знімає полотно з
мольберта, якою приховують ще не закінчену картину: пошуки власної стилістики,
експерименти з формою, витоки його оригінальної авторської техніки пльонтанізму
– складний процес Творення. «Нині Марчуків живопис – складна архітектоніка
кольору, колористична єдність, сад, повен слуху і цвітіння».

Вже в незалежній Україні «на Івана Марчука, мов із рогу
достатку, посипалися державні звання й відзнаки… 1996 – заслужений художник
України (у 60 років!), 1997 – лауреат Національної премії України ім.
Т.Г.Шевченка, 2002 – народний художник України. Держава в харизмі України мовби
схаменулася й ну ж бо спокутувати перед художником  І. Марчуком свої давні і ще не відмолені
гріхи». Особисто мені видається, що всі ці звання і грошову винагороду Марчук
запросто віддав би … «за довгі-довгі стіни», де могли б вільно дихати його
картини, що зараз стосами тісняться у невеликій майстерні. Але нікому в Україні
немає діла до того, що найбільше хвилює 76 -річного митця, члена «Золотої
гільдії» Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі.

Безсумнівним досягненням Олександра
Климчука є те, що вималював не схематичного забронзовілого генія, а живу людину
з її достоїнствами, але й недоліками. На правах доброго друга Климчук дозволяє
собі критикувати, іронізувати й навіть, не ображаючи, підсміюватися над
«нестерпучим, оскомистим Марчуком». Й завдяки цьому постать художника стає
ближчою читачу, викликає повагу, захоплення і співчуття: «Ні перед ким не
перегинався, не ставав на коліна, ні в кого нічого не просив»;  «Докопувався до моралі, від сала не
відмовляючись…»; «Щоб дочекатися вибачень від Марчука, треба щоб… Дніпро
повернув води на Білорусь»; «Злоститься, коли чогось не знає…»; «Гоноровий і
стійкий як січовий стрілець…»; «У шахах Марчук не гросмейстер, наступає
несміливо…»; «Запалюється як порох…»; «…сприймає Україну як рану, що кровоточить».

Покоління митців і читачів знають
Олександра Климчука за його чудовими публікаціями про мистецтво й зокрема
творчість художників, починаючи з 70-х років у «Молодій гвардії», журналі
«Ранок», «Україна» та «Музейному провулку». Олександр Климчук справді глибоко
розуміється на поезії, літературі, живопису, світовій історії мистецтва
(знання, які отримав завдяки самоосвіті). Ось і в книзі багато відступів,
наприклад, про Жінку – єдину кохану всього життя, фатальну жінку, даму серця в
долях всесвітньовідомих живописців. Але інколи автор аж надто захоплюється
відступами (про корову, коня, сіно, бджолу… ), які, з одного боку, є
цікавими, але з іншого, – здаються затягнутими, відволікають.

У відступах Олександр Климчук
торкається також сьогоднішнього українського суспільства та політичних проблем.
І це зрозуміло. Навіть пишучи про високе, 
важко абстрагуватися від нахабства та брутальності нинішньої влади, яка
винищує все українське, топче нашу гідність, зневажає право і мораль. Але, на
мою думку, недоречно в книзі, яка ввійде в історію, як увірвався в історію
світового мистецтва і її герой, згадувати прізвища низьких пігмеїв,
політиканів, яких час викреслить і народ забуде за якихось п’ять-десять років,
як тільки вони зваляться з владного п’єдесталу. Надто дрібні, надто мізерні…
Забагато честі!

Книга Олександра Климчука –
результат багаторічного спілкування, спостережень за долею унікального
художника, якого Україна досі належно не оцінила, не спромоглася на музей, хоча
обіцянки давалися на рівні президентів. Можливо, книга відкриє очі сліпцям?
Багатющий матеріал, зібраний та виписаний О. Климчуком, безсумнівно, стане
колодязем інформації для майбутніх дослідників багатогранної творчості Івана
Марчука. «Коли я починав, то був загнаний і застрашений. Мене нікуди не
пускали, не запрошували, ніде не приймали. Я звик сам собі влаштовувати
виставки. Думалося, що з роками бажання працювати у моєму шаленому ритмі
вгамується, а бачте – ні, виходить навпаки, бажання дужчає, аж нестерпне. Ніби
старію, а душа рветься в молодість, у її невтомні дії, у молоде мистецтво», –
пояснює художник свій творчий запал, що з роками не згасає.

…Читаючи книгу Олександра Климчука
«Я єсмь…», мусила взяти до рук товстелезний альбом-каталог (515 репродукцій).
По-новому вдивлялася в ілюстрації полотен 
Івана Марчука  і знову відкривала
щось нове. Останню сторінку перегорнула з відчуттям очікування  …одинадцятого Марчука – художника космосу.
Він обов’язково буде. Бо він Є!

 

 

Прокоментуєте?