Іван Лисий. Портрет чи сильветка?

996

РОЗДУМИ НАД КНИЖКОЮ Л. УШКАЛОВА «ЧАРІВНІСТЬ ЕНЕРГІЇ. МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ»

Постаті культури – це люди, яким випала особлива роль в акумуляції й узагальненні досвіду буття певної людської спільноти. Саме цими місткими і влучними словами видавництво «Дух і Літера» іменувало недавно розпочату серію книжок, присвячених знаменитим діячам української культури. Ініціатива ця відповідає давнім стійким читацьким запитам, пов’язаним із проблемою національної історичної пам’яті, що звернута до непересічних подій і до видатних осіб. Близьку за задумом серію реалізує в Україні видавництво А.С.К. А «Грані Т» видали чимало книжок під трохи несподіваною рубрикою «Життя видатних дітей». Але й нині не густо з життєписами, що їх можна б віднести до жанру документальної прози. Відтак в умовах конкуренції «Духу і Літері» довелося обирати не тільки особливу категорію вітчизняних знаменитостей – діячів культури, а й звертатися передусім до призабутих чи зрідка згадуваних імен – Миколи Зерова, Миколи Лукаша та роду Федоровичів. Серед них опинився і Михайло Драгоманов, життєпис якого видавався в Україні ще у 20-х роках ХХ ст.

Постаттю в культурі є той, хто започатковує значущий (принаймні для його спільноти) процес, творить відтак тривке у певній культурі явище, окреслює перспективи назрілих суспільних чи культурних перетворень, змінює традиційну призму бачення світу тощо; навколо постаті гуртуються прихильники, її духовний спадок збагачують і розвивають послідовники. Варто разом з Леонідом Ушкаловим переконатися, наскільки його герой відповідає зазначеним критеріям. Дещо з того, що знає про напівзабутого діяча сучасний освічений читач, наче й стосується його особи. Зокрема, що свого часу побутувало поняття драгомановщина, щоправда, з доволі різними, іноді протилежними конотаціями. З іншого боку, що так і не переглянув Драгоманов панівну для тодішнього свого середовища общеруську призму світобачення.

Ще складніше із драгомановцями: із сучасників хіба що Михайло Павлик послідовно рухався звивистим фарватером, прокладеним метром; важливо нагадати, що небавом після смерті учителя він видав книжку «про ролю Драгоманова в розвої України». Леонід Ушкалов мимохідь згадує про якийсь «київський гурток драгоманівок початку 1890-х років» (с.141) і тодішній молодіжний «драгомановський» гурток у Києві, званий «арабажинським» (с.497, прим.), але навряд чи можна когось із сучасників чи з наступних поколінь поставити поруч із Павликом, який поза Драгомановим не бачив світу (с.252), і підставно величати драгомановцем. То ж сумніви щодо реальних масштабів звершеного Драгомановим авторові його життєпису довелося розвіювати. Наскільки успішно?

Книжка починається інтригуючим «Прологом», у центрі якого – хворобливі марення старого і хворого Франка. У них Драгоманов постає у ролі мучителя Франкового, а не учителя, не «правдивого поводиря», «нашого духовного батька», яким він був для Франка колись. Варто з’ясувати, чи вдалося Ушкалову виявити причини й характер такого разючого подвоєння образу Драгоманова у свідомості Франка, а для цього – і як іррадіював Драгоманов-генератор ідей, його ідейний доробок у тогочасне інтелектуальне середовище, в ідейні змагання його покоління. Адже мова про постаті культури, а культура здійснюється передусім як середовище ідей.

А поки констатуємо, що вигадливий зачин книжки переходить у неквапливу, дуже докладну оповідь про життя Драгоманова, оповідь, що перебивається здебільшого такими ж деталізованими (іноді – надто) описами – спочатку Гадяча – малої батьківщини героя і його родоводу, широким відтворенням драгомановської візії Гоголя, відтак учителів Драгоманова, згодом – тодішнього Києва й університету, київських недільних шкіл, феномену «вільної любові», опісля – російської колонії в Цюриху, Південно-Західного відділення географічного товариства, женевського середовища, історії заснування журналу «Вперед», доби терору і контртерору тощо. Є серед цих вставок і розгорнуто представлений драстичний сюжет про ставлення Михайла Петровича до Шевченка (див. с.336-347), якого Драгоманов міряв масштабом маловідомого російського літератора Козлова, а Ушкалов намагається згладжувати цей та інші гострі кути.

У надмірній деталізації можна бачити і демонстрацію широкої обізнаності та скрупульозності автора, який майже все творче життя займався культурою бароко і спадком Сковороди, а тут набув неабиякої ерудиції у новій для себе темі; і приватне його зацікавлення новими для нього політичними та культурними реаліями, що завадило тверезій селекції потрібного і зайвого фактажу; і намагання передати колорит доби й середовища, і навіть зумисне наслідування драгомановської гіпертрофованої любові до точності. Проте надто дрібні камінці не збагачують мозаїку цілого або випадають із неї через відсутність змістового, а тим більше сенсового навантаження. Наприклад, Ушкалов розповідає, що керівник проурядової «Священної дружини» граф П. Шувалов надсилав Драгоманову свій конституційний проєкт. І навіщось додає не тільки, що той мав повернути проєкт дружині Шувалова, а й що та дружина графиня Єлизавета походила з роду Барятинських, називали її Бетсі й перебувала вона тоді у фешенебельному готелі в Баден-Бадені. І це все про особу, яку й персонажем не назвеш. Або навіщо читачеві книжки про Драгоманова (1841-1895) знати, що 1847 року Бакунін жив у Парижі на вулиці Бургонь, та ще й французьку транскрипцію назви цієї вулиці (с.212)? Який сенс повідомлення про те, що мимохідь згаданий О. Пипін – двоюрідний брат Чернишевського (с.48), а викладач університету Селін – шурин Герцена (с.108)? Магія великих імен? Чому треба датувати початок ІІІ Археологічного з’їзду ще й годиною – «о першій годині» (с.227)? Або що історія «Земського союзу» розпочалася «у неділю, 19 листопада (1 грудня) 1878 року, о 17-й годині» (с.404). Розлого оповідаючи про добу терору, Л. Ушкалов згадує вбивство начальника ІІІ Відділу Мезенцева і навіщось говорить про пікантну деталь: Мезенцев – «коханець чарівної куртизанки Бланш д’Атіньї…, що стала прообразом героїні роману Золя «Nana» (с.383). І ще на с.384 додає: «Того ж таки дня, о 17-й годині 15 хвилин, генерал (Мезенцев. – І. Л.) помер від рани у своїй квартирі біля Цепного моста на Фонтанці».

Попри такі зайвини (а їх у книжці дуже багато), власне життєпис Михайла Петровича розгортається щедро, широко, зі щирою симпатією до героя, але й без тіні його іконізації. Навпаки, автор дуже делікатно, але все ж торкається неблаговидного вчинку підлітка, що ледь не привів до його передчасного прощання з гімназією; не замовчує ні його «другорічництво» у V класі, ні здійснений ним фактичний наклеп на гімназійного наставника, що зрештою змусило Драгоманова покинути гімназію до випускних іспитів; не оминає Л. Ушкалов ні академічних прикрощів Драгоманова при захисті ним дисертацій (див. с.135-137 і 166-167), ні практичного змарнування ним першої наукової закордонної поїздки, ні незавершеності головних його наукових проектів (с.224, 478), ні його слів про «гідру українофільства» (с.91), ні його сумнівної згоди на редагування «Вольного слова», ні його виняткової впертості (с.145) та «діткливої манери письма» (с.525), що обертається «літературним деспотизмом» (с. 530) тощо. Йдеться у книжці і про академічну непослідовність Драгоманова, зауважену ще на початку його наукової кар’єри опонентом В. Більбасовим (с.167), його «науковий еклектизм» (Д. Чижевський) та суперечливість його ідейного світу.

Формування цього ідейного світу, а відтак його вплив на інтелектуалів-сучасників і ширше громадянство, з’ясування шляху і способу перетворення російськомовного і російськокультурного юнака якщо не в «батька-фундатора» української ідеї, як кваліфікував його (та чи підставно?) один із рецензентів книжки Ушкалова, то у безсумнівно знаменитого діяча української культури, мало стати головним сюжетом життєпису Драгоманова як постаті культури. У зросійщеній родині Драгоманових автор книжки спостеріг демократичну настанову у форматі наївного хлопоманства, але нічого українського, крім походження та побутових «обставин їхнього хатнього життя» (с.45), не знайшов. Російською була й освіта в Гадяцькому училищі та Полтавській гімназії; тут йдеться зокрема про майже інтимне зближення юнака з обрусителем, «всеросійським космополітом» (А. Шиманов) Строніним, що тривало упродовж усього життя Драгоманова. Уже зрілий, він «вступався», як сам каже, за Строніна, знаходячи в його панрусистській книжці близький собі федералізм (с.85). Зі Строніним приятелював і під кінець життя; у 1887 році під час італійських мандрів обговорювали з ним давнє протистояння космополітів і українофілів і, як згадував Драгоманов, залишились «все-таки космополітами» (див. с.93).

Студентом університету він зблизився із викладачем-обрусителем Селіним та відчував пієтет до «безбожника й космополіта» Павлова, в лекціях якого звучали мотиви російського націоналізму (с.108,112). У спогадах, писаних у зрілому віці, Драгоманов згадував: в юності пишався своїм космополітизмом. Тож студенти-українофіли не лише здивувалися, а й були обурені тим, що так орієнтований юнак прийшов до труни Шевченка; та він ще й промову виголосив, щоправда, по-російськи (с.124-125). Іще штрих: головуючи на бурхливих студентських зборах, Драгоманов переконував українофілів не торкатися національних питань (с.126). А згодом у магістерській дисертації стверджував, що «зречення національних традицій та духу… один-єдиний порятунок римського народу як національності й держави» (див. с.168). Тому Ушкалов мусить резюмувати, що у дисертації Драгоманов «обстоює власний космополітизм» (с.169).

І раптом у 1867-1869 роках він опиняється серед тих самих українофілів, тепер вже громадівців, а згодом неодноразово декларує своє українство. Громадівці цікавляться українським фольклором, і Драгоманов, захопившись ним, зосереджує увагу на історичних піснях. Автор книжки не дошукується причин такої метаморфози, але зауважує, що у цьому несподіваному для себе середовищі Драгоманов розрізняв хлопоманів та мазепинців і відносив себе, звісно, до перших (с.161). Адже таку позицію можна було поєднувати з його давніми космополітичними переконаннями і з набутою ще в гімназії соціалістичною орієнтацією. Сам Драгоманов синонімізував ці поняття, пишучи «соціалісти, тобто по-київськи хлопомани» (с.116). І. Антонович слушно зауважила, що у «хлопоманстві-соціалізмі» він скеровував «в одне річище і радикалізм, і українофільство» (с.209). Соціалізм, спочатку в одежі хлопоманства, зародженого у свідомості Михайла Петровича ще в родині, та розвинутий під час його поїздки за кордон, став у форматі радикалізму стержнем його еклектичного, суперечливого світогляду. Адже на самому початку еміграції Драгоманов приятелює з женевськими анархістами-федералістами і відповідні смислові акценти домінують у його публіцистичних текстах. Але не цурається він і ліберальних ідей. Беззастережно засуджує Драгоманов тероризм, але тисне «мужню руку» терориста Кравчинського після вбивства ним Мезенцева. То космополітично благословляє долю за те, що не дала нам «національного государства» (с.185), то не заперечує потребу української спільноти у власній національній державі (с.303,323,363).

Та у життєписі, на жаль, не увиразнена така характерна для певної частини українських інтелектуалів – попередників і сучасників Драгоманова та його самого – «гоголівська» роздвоєність, драматичні намагання поєднати непоєднуване. Що саме? Одну із перших своїх публікацій Михайло Петрович підписав псевдонімом «Українець». Щоправда, цьому можна й не надавати особливої ваги і прочитати псевдонім як зазначення країни, з якої походив автор (не-галичанин). Та у 1880 році, відповідаючи петербурзькому «Голосу», Драгоманов наполягав, що він «не великорос, а українець» (с.390). Роком пізніше політично визначався як український соціаліст-федераліст. У 1893 році декларував себе «гарячим противником… зречення українства» (с.557-558) і виступав проти нерівноправних «асоціацій із північанами і общерусами» (с.558). На схилі життя, відмовляючись від пропонованого йому болгарського громадянства, стверджував, що народився українцем і хоче українцем померти (с.553).

Л. Ушкалов хоче наголосити не тільки цю етнічну самоокресленість свого героя, а й українськість його громадянської позиції. Тому, резюмуючи думки Драгоманова про «космополітизм-європеїзм» як «основу українських автономних стремлінь», автор книжки безпідставно перетворює драгомановський «інтернаціональний підмурівок» у «національний грунт». У тексті Драгоманова: «…тепер будь-яка наукова, як і політична діяльність має бути заснована на інтернаціональному підмурівку» (с.213). В резюме Ушкалова на тій же сторінці: «Словом, європеїзм на національному грунті – ось що стало аксіомою для Драгоманова…» Сумнівним видається й ушкаловське розташування героя книжки «в українському національно-визвольному русі» та ще й на «все своє життя» (с.530). Викликає застереження і фраза Ушкалова «Куди тепер дінеться Драгоманов зі своєю українською ідеєю?» (с.248). Адже у книжці не названий жодний науковий чи публіцистичний текст Драгоманова, у якому б той намагався обгрунтовувати українську національну ідею. Доволі промовистою є та обставина, що коли громадівці проектували видання закордонного безцензурного органу, який би якраз обгрунтовував «принципи українства», та ділили між собою тематику, яку мали би опрацьовувати для цього видання, то Драгоманов обрав «матеріали з історії західноєвропейських релігій» (sic!) (с.272). Радше мав рацію Франко, який закидав Михайлові Петровичу «брак віри в національний ідеал» (с.356).

Прихильники Драгоманова (і автор його життєпису в тому числі) інкримінують «Старій Громаді» зраду їхнього кумира через припинення фінансування його діяльності за кордоном. Та Ушкалов сам говорить не про припинення, а про зменшення коштів. І ці скромніші кошти громадівці спрямовували на підтримку студій Драгоманова з українського фольклору і популяризацію України в іноземних виданнях (с.463-464), а не його участь в анархістсько-бакунінській «Общине» або редагування «загадкового за походженням», як каже Ушкалов (с.416) (насправді фінансованого проурядовою «Священною дружиною»), «Вольного слова», чим і займався Михайло Петрович. Саме про це йшлося у зверненні громадівців і в листі М. Лисенка, позиція якого чомусь здається авторові книжки інакшою, ніж решти «Громади» (с.469).

В «Австро-руських споминах» знаходимо ще одну спробу опосередкованої самоідентифікації автора: йдеться про спільноту, до якої він, очевидно, хотів би належати. Це «поступове українство, новоєвропейське, космополітичне по думкам та національне по формі, по грунту». Коли драгоманознавці коментують цю формулу, то повинні пам’ятати, що форма у Драгоманова завжди була чимось «дуже другорядним» (с.575), як і в зовсім інших соціалістів (точніше – соцреалістів) з їхньою структурно близькою до цитованої формулою для культури – «соціалістична за змістом і національна за формою» (сподіваюся, великодушні читачі вибачать таке не зовсім політкоректне зіставлення).

Упродовж усього свідомого життя Драгоманов пишався своїм статусом горожанина світу-космополіта. Тому ще у 1872 році обурювався, що «гідра українофільства…знову підводить свою голову» (с.91). Тому 1889 року писав Франкові: «…все українофільське мені противне» (с.479). У 1891 р. засуджував «темне національство» Нечуя (с.525). Своїми публікаціями у «Народі» він воював зі «старозаконною національною нетерпимістю» співробітників «Правди» до «сусідів наших великорусів» (с.516). У 1893 році Драгоманов доходить згоди з Мілюковим щодо «крайнощів українофільства» (с.569). Оптимальним для своїх студій він уважав порівняльний метод, який – суголосно своїм переконанням – називав космополітичним і протиставним націоналізмові (с.164). Під кінець життя вважав за потрібне наголосити, що у своїх фольклористичних дослідженнях, сенсом яких, на його думку, було національне самопізнання, він був інтернаціоналістом (с.506,526).

Сам Драгоманов не міг не відчувати цю екзистенційну суперечність і шукав ідентифікаційну формулу, яка сприяла б її доланню, зокрема, «українець зо вселюдськими тенденціями» (с.88). У доглобалізаційну добу це були властиво європейські тенденції, бо «всесвітнє» зводилося до «європейського», і «всесвітник» Драгоманов був і вважав себе європейцем. Та коли «вселюдське» у повсякденному світовідчутті нашого героя часто оберталося в «общеруське», оскільки він дуже дорожив своєю належністю до культурної російської всезагальності, то суперечність тільки загострювалася, а спроби самоідентифікації частішали. Громадівці ще за часів «Киевского телеграфа» докоряли йому, як він сам згадує у «Австро-руських споминах», за «уступки всеросійству». Навіть у 1884 році, після категоричної самоідентифікації у відповіді «Голосу», Драгоманов, не вирізняючись із гурту російських мандрівників по Італії, відчуває Росію своєю батьківщиною: він гортає свіже число петербурзького журналу, яке навіює йому згадку про батьківщину та її літературу (С.93).

Лиш у фатальній, як характеризує її автор книжки, статті «Література російська, великоруська, українська і галицька» Ушкалов знайшов «весь її панрусизм» (с.190). Та у різних текстах Драгоманова природно звучать вирази на кшталт «всеросійський чоловік», «всеросійська опера «Руслан» (с.192) тощо. Ще у 1868 році для нього «усякий освічений руський є, з одного боку, великорос чи малорос, а з іншого – руський, так і в літературі поруч з Островським і Шевченком неодмінно повинні стояти загальноруські Пушкін, Гоголь, Тургенєв» (с.48). Не випадково, шукаючи співставну із Шевченком постать, Драгоманов не виходить за межі російського літературного космосу і порівнює його не, скажімо, з Бернсом, а з Козловим. Чому? Бо світ російської літератури був для нього наднаціональним культурним всесвітом, тим всезагальним, частиною чого була культура українська. Він наголошує не просто світові досягнення цього культурного світу, а й бачить грунт цих досягнень у тому, що «література російська найменш узько національна, найбільш космополітична з усіх слов’янських».Там само, у статті «Література російська, великоруська, українська і галицька», читаємо, що українофіли не повинні «виділятись з Росії і навіть її загальної літератури», а внести свої народні елементи «у загальну культуру і силою її, силою Росії піднімати свій народ…».

Подібні общеруські ескапади не полегшували Драгоманову виконання його, кажучи словом М. Грушевського, місії ні в Наддніпрянщині, ні тим паче в Галичині. Якщо він справді більше любив робити історію, ніж писати про неї (див. с.73), то робив він її головним чином у Галичині. І не стільки листами до редакції «Друга», щоби вивести її з москофільських манівців, і не стільки мимовільним провокуванням «1-го соціалістичного процесу» на галицьких землях, скільки фактичним керівництвом Русько-українською радикальною партією (про неї у книжці не згадано) з 1890 року і участю у заснуванні та виданні «Народу». Саме про цей період дочка Драгоманова Лідія згадувала, що в софійські роки еміграції діяльність батька в Галичині «була його останньою втіхою» (с.514). З розділу «Софія» довідуємося досить мало про цю діяльність. Коли порівняти частину життєпису, присвячену його взаєминам з російськими революціонерами (а це 83 сторінки), з галицькими сторінками біографії Драгоманова, то останні виглядатимуть досить скромно.

Ні, звісно, Л. Ушкалов дуже щедро цитує переписку Михайла Петровича з Павликом, Франком, «січовиками» та іншими галицькими діячами, як і їхні спогади, але його дії та вплив у цій частині України, як не дивно, він дослідив недостатньо. Рутинність загумінкової Галичини з її – у автора – комічними (Огоновський) та напівкомічними («горбань» Барвінський, «Бузько» Навроцький) інтелектуалами змальовано добре, але спроб пояснити, чому Драгоманов саме у такому середовищі шукав (і знаходив!) для себе прихильників і послідовників, у книжці майже немає. У примітці (sic!) на с.169 читаємо: «Драгоманівцями називали галицьких радикалів, на чолі яких стояли Павлик і Франко». Жодної більше узагальненої інформації про цю частину галицьких інтелектуалів в основному тексті книжки нема. Називали їх «драгоманівцями» чи вони справді були такими? Тоді коли й чому вони стали ними? Що драгомановського було в їхньому радикалізмі? Інакше кажучи, що із суперечливого ідейного світу наставника вони засвоїли і розвинули: соціалізм чи лібералізм, прогресизм чи анархізм, нігілізм чи федералізм, позитивізм чи бюхнерівський матеріалізм, общерусизм чи національний автономізм?

Коли Л. Ушкалову не вдалося знайти драгомановців поза Галичиною (окрім, як зазначалося, мимохідь згаданих київських гуртків «драгоманівок» та «арабажинців», про яких і сказати нічого), то варто було з’ясувати обставини і причини такого регіонального впливу ідей Драгоманова, а заодно характер взаємин – збігів і розбіжностей – ідейного лідера з найближчими послідовниками. Адже Павлик, нагадаємо, був до кінця чи не найвірнішим «драгомановцем». Ще більшої уваги – і до цього зобов’язував пролог до книжки – вимагали взаємини з Франком; той трудно, «з боєм і жертвами» виборсався з-під впливу Драгоманова і знайшов чи сформував іншу, очевидно, альтернативну позицію. З’ясовуючи, яку саме, Ушкалов кинув би додатковий сніп світла на духовний світ свого героя і його екзистенційну поставу. І це могли б бути одні з найцікавіших сторінок його життєпису.

Текст Л. Ушкалова, творений у добу тотальної непевності, дуже сучасний в тому сенсі, що мудрий автор не намагається ставити всі крапки над усіма І, а найчастіше уникає однозначних суджень чи припущень. Та іноді ухильність позиції Ушкалова набуває гіпертрофованих форм і обертається відмовою від часто вкрай потрібного коментування дуже щедро цитованих текстів або від необхідних підсумків. Замість останніх раптом читаємо: «Ось так!» (с.387). Може, у таких випадках не завадив би роздум автора щодо порушеної теми? Ось він цитує суто просвітницьку програму Драгоманова, яка містить заклик «посипати попелом главу і в політику не лізти», і відмовляється від коментування чергового, як сам каже в іншому місці і при іншій нагоді, «Драгомановського парадоксу», а тільки вигукує чи не із захопленням: «Ось так – просто і ясно!» (с.202). Навівши черговий випад свого героя проти Огоновського і Смаль-Стоцького, автор просто наче розводить руками: «Святий його знає, так воно чи ні…» (с.587-588), хоча й уточнює, що оба критиковані – випускники Віденського університету (а не пересічні «галицькі поповичі», нелюбі Драгоманову). Не один абзац у книжці завершується характерними фразами на кшталт «Важко сказати» (с.341) або «Може, і так – не буду сперечатися» (с.74).

Але чи варто було авторові сучасного життєпису Драгоманова займати таку ж ухильну позицію щодо екзистенційної драгомановської суперечності – його світоглядної двоїстості: між українством, нерідко, як ми бачили, дуже твердо декларованим, і пронесеним через усе свідоме життя «всесвітництвом»-космополітизмом (то у форматі політичного федералізму, то культурницького «общерусизму»). Більша увага до цього проблемного поля надала би оповіді природного драматизму та понад те ще більше наблизила би героя книжки до сучасного читача, який спостерігає чи переживає аналогічні колізії в реаліях сьогодення. Відповідно спрямовані роздуми автора додали би тональності розповіді такого звабливого для нинішнього читача есеїзму.

Достоту, фактографія книжки просто вражає. Зі спогадів Драгоманова, його листування, мемуарів родичів, друзів, прихильників, опонентів і просто сучасників, з тогочасної періодики і збірників документів Л. Ушкалов витяг безліч фактів – здебільшого вагомих, а іноді й малозначимих, промовистих і не дуже. Щоби вони органічно сплелися в лінію долі героя книжки, трохи забракло пошуків мотивів його дій, особливо у поворотних пунктах цієї лінії. Вони би, умовно кажучи, дещо романізували життєпис, оприявнили б сенсову сторону сув’язі фактів, і авторові вдалось би відтворити не тільки подієвий зріз доби, а й, як сказала б О. Забужко, її духовну фактуру. А вписана у неї постать Драгоманова не нагадувала б любовно ледве окреслену сильветку, а повноцінний портрет, що заграв би життєвими барвами.

 

“Українська літературна газета”, ч. 10 (302), 21.05.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!