Далекого вже 1936 року, коли радянська влада ще пам’ятала, що вона воздвиглась на гаслах соціального і національного визволення та рівності, коли ще не відмовились остаточно від політики «коренізації» та підтримки національних меншин, а в Ленінграді діяв славетний Інститут народів Півночі, самовіддані науковці якого опікувалися мовами неписьменних народів і намагалися врятувати культурні пам’ятки, загрожені російською колонізацією, – в Москві вийшла дивовижна як на сьогодні книжка: Сергей Клычков. Мадур Ваза –Победитель. Це епічна поема відомого тоді (і майже забутого нині) тадановитого російського поета, перекладача і прозаїка (до речі, автора повісті «Цукровий німець» – про Першу світову війну, в якій – повісті – змальовано постаті змушених протистояти одні одним однаково безправних селян різних національностей, росіянина і німця). Поема Сергія Кличкова є вільним переспівом іншого твору – поеми «Янгал-Маа» Михайла Плотникова, дослідника історії народів Сибіру, створеної як зведення вогульских переказів і міфів, що їх М.Плотников збирав і опрацьовував кільканадцять років. Сергій Кличков надав версії М.Плотникова більшої поетичної цілісності й сюжетної інтриги, стилістично й метафорично збагатив.
Унікальність цієї рідкісної книжки (яку я придбав у 60-і роки в київській букіністичній книгарні на вул. Леніна, якою керував відставний кагебіст, що розцінював книжки просто: ветха – нічого не варта, за копійки, – і за 56-60 копійок я купував у нього унікальні речі), – так от, унікальність цієї книжки в тому, що їй вочевидь судилася доля бути назавжди табуйованою. І річ не лише в тому, що всі її творці зазнали відомої долі «ворогів народу»: Сергій Кличков, один із кола «селянських поетів», був 1937 року розстріляний як учасник міфічної змови міфічної куркульської «трудової партії»; життя Михайла Плотникова скінчилося 1938 року за невідомих, але цілком здогадних обставин; автор післямови літературний критик Д.Горбов, один із засновників літературної групи «Перевал», співробітник керованого М.Бухаріним видавництва «Academia», був засуджений за «правий ухил». Звісно, всі вони «реабілітовані». Але названа їхня книжка, хоч і не була, здається, офіційно «засуджена», навряд чи буде колись «реабілітована».
Без найменшого ризику помилитися можна сказати, що її більше ніколи не буде перевидано, принаймні російською мовою в Росії. Адже в ній відтворено те, чого не знайдемо в російській класичній літературі, – що пережили народи Сибіру (тут вогули-мансі) в процесі російського освоєння Сибіру і чого категорично не визнає сучасне російське суспільство. Воно ж навіть вустами своїх вельми інтелігентних, а часом і академічних представників запевняє світ, що Росія принесла в Сибір цивілізацію і, більше того, жодна народність Сибіру не зникла, так що російська колонізація – це як гуманістична альтернатива західним колонізаторським практикам. Цікаво, що таке уявлення остаточно утвердилося як майже наукове саме в пізньорадянські, безстидно русифікаторські часи. Щоб відчути його цинізм, досить прочитати, що писали на цю тему російські ж дослідники кінця ХIХ й початку ХХ ст., а особливо 20-х років, у добу десакралізації царату. Не зайве було б і ознайомитися з епосом вогульського народу (мансі) в записах Михайла Плотникова та поетичній обробці Сергія Кличкова.
Наскрізна тема епосу – опір вогулів (мансі) російському нашестю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«…Это было в год тяжелый,
В год печальный и несчастный.
Из-за гор, покрытых снегом,
Словно вешние потоки,
К нам вбежали вымим-яги,
Злые русские варнаки.
Вел их волк, старик железный
С белой длинной бородою,
Что до пояса кольчугу
Белым снегом прикрывала…
Вместе с ним монах угрюмый
В длиннополой черной рясе,
Что была темнее ночи,
Беспросветней тьмы осенней.
Как огонь еловой чащей,
Словно мор оленьим стадом,
Проходил бояр с дружиной,
Оставляя за плечами
Черный дым больших пожаров,
Груды тел и рыхлый пепел
На местах паулов людных.
А монах над мертвецами
На пожарищах молился
И оставшимся живыми
Говорил о новом боге…
……………………………..
Против старого монаха
И его слепого бога,
Против крепкого железа,
Изрыгающего пламя,
Грудью встали на защиту
Жен, детей своих и чумов
Манси – храбрые вогулы».
Але сили були нерівні, і стріли не могли змагатися з рушницями й гарматами…
«Cтарый волк с монахом тощим
Взяли нашу землю-маа,
Наши реки и угодья,
Обложили наши дымы,
Наши чумы тяжкой данью,
Взяли жен, и мы рабами
Стали им служить покорно.
Вместе с ними к нашим юртам
Смерть на корточках присела,
Посылая нам болезни,
А оленям мор-позёмку.
Словно маа выпирала
Бородатых лиходеев,
Не сдержавши их в утробе.
С каждым днем их было больше, –
Мы же падали и гибли.
И народ редел, как чаща
Под соарбом дровосека!»
«Горе, горе! – лунає над краєм, плаче не тільки люд «от беды и поруганья» – плачуть звірі, птиці, плаче тундра. Кулі роїлись джмелями, полум’я пожирало кедри, а на місці житла – чумів
…дымились,
Догорая, головешки,
Пни чернели вместо чумов.
И на серых грудах пепла,
Руки в стороны откинув,
Мертвецы плашмя лежали.
Кровь, как спелая брусника,
В чаще кедровой краснела.
А по річках «лодки русских колыхались» –
В них полным-полно сложили
Победители добычу –
Весь домашний скарб, пушнину.
Сверху девушек и женщин
По-двое, на мёртвый узел
Крепко связанных за косы.
Усі вісімнадцять пісень цього епосу сповнені переживанням біди, що впала нежданно-негадано на вогульський народ. Назва напасника називається так часто і прямо, з такою, скажемо, відразою, що часом буває і ніяково цитувати відповідні фрагменти. Тому хочу сказати й про інще.
Безумовна цінність цієї замовчуваної (і приреченої на безстрокове замовчування) пам’ятки не лише в тому, що вона зберігає сторінки сумної історичної правди. Вона цінна й тим, що розкриває самобутній світ життя древнього народу, його поетичний світогляд, його багату міфологію. Автор післямови до поеми, колись відомий літературний критик Д.Горбов розглядає цю міфологію в контексті міфології інших народів світу, порівнює навіть з гомерівським епосом і міфами античної Греції. Можна поставитися до цього скептично, але безумовно слушне спостереження на користь вогульського епосу: в ньому вищою цінністю постають не військові перемоги й рицарські подвиги, а здобутки в поліпшенні життя народу (Д.Горбов у цьому зв’язку згадує прометеївську традицію).
Тут можна додати ще таке. У вогульському фольклорі бачимо те, що є характерним для фольклору всіх народів. Наприклад, герой має виконати три складних завдання, обрати одну із важких доріг, але саме ту, що веде до мети. В дорозі йому заважають лихі сили, але допомагають добрі. Зрештою герой знищує чудовисько, яке лякає його народ. Мадур Ваза знаходить дорогу до сховка «семирогого Мухора» і вбиває його. Перемагає він у тяжкому двобої і злого божка Мейку. Але щасливого кінця немає. Фінал епосу швидше песимістичний.
Гине наречена мадура Вази красуня Юча, не діждавшись Вази, який поспішав до неї. Переживання мадура мало що самі собою емоційно глибокі – вони ще призводять вогульського героя до своєрідної, сказати б, світоглядної кризи, гірких нарікань на долю – й до конфлікту з богами. Мадур Ваза відрікається від дарованого йому безсмертя, місця на небі серед богів і найвищих шаманів – усе це бачиться йому непотрібним і пустим, коли немає поруч коханої Ючо. Чим не мотив світової поезії?! Але це ще й складник ширшого мотиву – багатства вражень і радостей природного життя, перед яким ніщо – принади вічного раювання. Раніше мадур Ваза, порядком одного зі своїх подвигів, уже побував у підземному царстві, царстві мертвих, і відчув у ньому нестерпну нудьгу, нудьгу порожнечі, тож поспішив скоротити свої мандри. Мабуть, можна бачити тут цікаву версію відомого світового сюжету про мандрівку героя в позасвіти.
Що ж переміг мадур Ваза – Переможець? Так, він переміг свій страх, переміг традиційних міфічних ворогів свого народу. Але… перед новими бідами цього виявилося замало. Тому фінал епічної поеми далеко не переможний. Швидше неоднозначний чи й непевний. У розпуці після пережитого і втративши мету в житті, брак віри й сил на нову дорогу, мадур Ваза звертається до старого мудрого заклинателя з проханням про пораду. Але що може порадити йому старець?
Дай мне руку, сын мой Ваза,
Руку сильного героя
В длинной жесткой рукавице,
Дай мне в старческую руку!
Больше нам теперь не нужен
Богатырский атта-кетл (меч).
Закопай свою кольчугу
Вместе с ножнами поглубже.
Путь далёк, но мы вернёмся.
Мы найдём живую воду,
Хатта-нерьем – прут живлящий
Мы отыщем, мы отыщем!
Ось тут би С.Кличкову, слідом за багатьма радянськими поетами, й сказати: вернулися! Знайшли під сонцем… відомо… Тоді ще це могло звучати не так, як нині. Але натомість маємо інший фінал:
Рано утром мудрый ойка (старець)
Вместе с мадуром печальным
Под столетним шумным кедром
Схоронили аи-Ючо,
Меч тяжелый в тяжких ножнах,
Золоченую кольчугу –
И ушли… Куда? Не знаем!
…И никто о том не знает!
Назавжди зникла Атлантида сибірської Півночі. На відміну від міфічної середземноморської Атлантиди, цю проковтнула не сліпа стихія, а прямовані людською сліпотою, жорстокістю й жадібністю – «закони історії». Скільки вже таких Атлантид списано на ці «закони»!
10 липня 2020 р.
“Українська літературна газета”, ч. 15 (281), 31.07.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.