Біографія Тараса Шевченка в авторстві Івана Дзюби конгеніальна поетовим творам
Не мав щастя близько знати незабутнього Івана Михайловича Дзюбу. На початку цього століття, коли працював генеральним директором Національного культурного центру України в Москві, мене познайомив з великим українцем Богдан Ступка. Двічі-тричі запрошував Івана Михайловича в Культурний центр, але він щиро пояснював, що не може приїхати за станом здоров’я. 2005 року київське видавництво «Либідь» опублікувало мою книгу «Майстер», передслово до якої написав Іван Дзюба. Великий друг Богдана Ступки відзначив: «Пропонована книжка — перша “великоформатна” розповідь про нього. Вона поєднує елементи двох жанрів — літературної біографії і театрознавчого портрета. Автор сповна використав переваги, які надавали йому багаторічне товаришування та співпраця з Богданом Ступкою…»[1]. Того ж 2005 року побачила світ унікальна книга-біографія «Тарас Шевченко» в авторстві Івана Дзюби, а через три роки — у 2008-му — видана його фундаментальна праця «Тарас Шевченко. Життя і творчість», збагачена розмислами і висновками. Лише тоді насмілився в телефонній розмові висловити Івану Михайловичу свої захоплення і вдячність за видатну працю. З розмови випливало, що великий вчений знає про мої скромні шевченкознавчі дослідження. Його найвищою оцінкою стало для мене містке речення в невеликому розділі «Москва» майже 800-сторінкової праці «Тарас Шевченко», що становить 4-й том «Історії української літератури»: «Широку панораму перебування Шевченка в Москві та зв’язків з діячами російської культури і земляками-українцями подав і осмислив Володимир Мельниченко у книзі “Шевченківська Москва: Авторська енциклопедія-хроноскоп” (М., 2009)»[2].
Довгі роки я вивчав-осмислював шевченкознавчі труди академіка Івана Дзюби, вони були й залишаються фундаментом моїх історичних і літературознавчих досліджень, що засвідчував неодноразово. Минулого року висловив ідею створення багатотомної Біографії Тараса Шевченка, але застерігав, що вона має бути не твором одного автора, а колективною працею, бо… Втім процитую з виступу на Міжнародних Шевченківських читаннях у Каневі (вересень 2021 року):
«У наш час будь-який новий авторський науковий проєкт у цій царині не буде проривним і по-справжньому перспективним, адже не переросте видатну біографію Тараса Шевченка, створену в цьому столітті великим українцем Іваном Дзюбою… Життєпис життя та творчості Тараса Шевченка в авторстві Івана Дзюби конгеніальний за духом, думкою і правдою поетовим творам — таке житіє Кобзаря народжується раз у століття. Після Дзюби вже неможливо допускати зниження височенного рівня авторської шевченкознавчої біографії. В моєму розумінні це не обговорюється».
Нині вважаю своїм обов’язком коротко розкрити деякі ключові й вкрай актуальні нині смисли неперевершеної праці геніального вченого Івана Дзюби про національного генія Тараса Шевченка. Зробити це мушу саме в тій емоційній настроєності, корту схвалив Іван Дзюба в моїй книзі про Богдана Ступку. Вчений поставив артиста в той ряд українських імен, які є вершинами високогірного станового пасма і які за різних історичних обставин, у різних мистецьких іпостасях являли світу геній свого народу, утверджували його творчу життєздатність і достоїнство:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Поки живе народ, духовне горотворення триває. Гори кличуть, але вони й зобов’язують. Саме в цьому високому ключі, мені здається, має йти мова про Богдана Ступку, і саме так чинить автор пропонованої книжки»[3].
Саме в такому високому ключі має йти мова і про Івана Дзюбу. Так і чинитиму.
«За що скородили списами московські ребра??…»
Унікальним досягненням і блискучою рисою шевченкознавчих трудів Івана Дзюби є неперевершений аналіз геніальної творчості Тараса Шевченка. Серед огрому цієї роботи, який і зором не охопити, торкнуся лише видатних антиросійських поетичних творів Кобзаря, написаних у 1844–1845 роках, тобто після першого відвідання міста й написання там у лютому 1844 року «Чигрине, Чигрине…» з його «московськими ребрами», а за кілька місяців, у липні, уже в Петербурзі, — поеми «Сон» (Комедія), та після другого проїзду через Москву в Україну навесні 1845 року й створення там містерії «Великий льох», поеми «Кавказ», твору «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє».
Саме цей духовний спадок українського Кобзаря в умовах війни Росії проти України неймовірно актуалізувався, поготів, набув екзистійної ваги.
Згадані поетичні шедеври, що стали осердними у творчості Кобзаря, він вніс до рукописної збірки «Три літа», яку відкриває «Чигрине, Чигрине…», а завершує «Заповіт» (25 грудня 1845 року)…
Іван Дзюба наголошував, що поезія «Чигрине, Чигрине…» стала своєрідною поетичною квінтесенцією пережитого і передуманого за дев’ять місяців перебування-життя в Україні. Втім саме присутність Шевченка в Москві надала «Чигрине, Чигрине…» рідкісної пронизливості й скорботи за національною справою.
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??… Засівали
І рудо́ю поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось???!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
Послухаймо, як історично й науково точно потрактував ці рядки вчений:
«Тут треба знати, що до такої категоричної, безкомпромісно-правдивої оцінки наслідків того історичного вибору, який вчинено чигиринською елітою і оприлюднено в Переяславі, до Шевченка ніхто не приходив (або принаймні ніхто такої оцінки на весь голос не висловив). Шевченко сказав землякам страшну правду, якої вони не воліли бачити, і він у своїй звазі почувався самотнім — як “юродивий” або як біблійний пророк…»[4].
Здавалося б, немає розради, але шевченкознавець особливо наголосив, що саме тридцятирічний поет «уперше з такою силою і пророчою звагою — ставить на кін історії своє Слово правди»:
Не рвіть, думи, не паліте,
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Моє тихе слово.
Може, викую я з його
До старого плуга
Новий леміш і чересло.
І в тяжкі упруги…
Може, зорю переліг той,
А на перелозі…
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть, і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне…
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
Іван Дзюба залишив абсолютно раніше нечуваний емоційно-глибокий аналіз цих поетичних одкровень:
«Дивні трансформації уявних об’єктів думки, що не мають жодного логічного зв’язку: тихий голос, з якого викують леміш; сльози, з яких виростуть ножі; ножі, що розкрають погане серце і ввіллють доброї козацької крові (до речі, ножі можуть пустити кров, а влити — як?). Але є в цих “довільних” фантастичних перетвореннях вища поетична переконливість: вони позначають моменти переходу духовної енергії поета-пророка в якість буття його народу»[5].
Справді читачеві здається, що разом із Шевченковим його «серце плаче, просить / Святої правди на землі». Захоплений енергетикою поетової Правди, він своїм схвильованим серцем дійсно починає відчувати найголовніше, — вицідивши сукровицю з ураженого серця, наллємо в нього живої, чистої, святої козацької крові.
На мій погляд, у поетових рядках незримо присутні козаки війська гетьмана Петра Сагайдачного, які восени 1618 року могли здобути Москву штурмом, але відступили від неї. Ішлося про сильну, справді державну й благородну козацьку кров. Якщо вдуматися, то відроджувальне для нації переливання крові — ще попереду…
Кажучи словами Миколи Жулинського, «Чигрине, Чигрине…» має «національно-рятівничий сенс». І не менше!
В останній строфі «Чигрине, Чигрине…» молодий поет висловив притлумлену, але невигубну надію, що була вилучена, з огляду на цензуру, в петербурзькому «Кобзарі» 1867 року та невідворотно проросла через півтора століття в Державному гімні України:
Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога діти,
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.
Затим навічно зафіксував: «19 февраля 1844. Москва».
«Чигрине, Чигрине…» незаперечно свідчить, що Москва викликала в Шевченка тяжкі емоції та рефлексії, але вона й висталила його поетичний голос і почуття національної гідності та людської незалежності.
«Мідний вершник імперії таки стоїть і ще простягує свою загребущу руку в майбутнє багатьох народів…»
Поема «Сон», за висновком Івана Дзюби, засвідчила остаточну кристалізацію антиімперського стрижня демократичного світогляду поета:
«”Сон” стала викликом поета могутній, але не здатній вистояти перед судом розуму імперії… Нею він ставав на прю з царизмом. Жанрове означення “комедія” мало виправдати вільне використання форми сновидіння та прийомів гротеску, хоча це часом не так комічний гротеск, як трагічний; утім, хіба реальність кріпосницької деспотії — не комедія, сумна й трагічна комедія, перед судом людського розуму?»[6].
Іван Дзюба і Микола Жулинський на початку цього століття наголосили, що Тарас Шевченко зробив царя й царицю об’єктом комедії «Сон» і висловив вирок російським царям — «Кати! кати! людоїди!»: «Сьогодні нам навіть важко уявити всю міру безстрашності такої думки, таких слів для того часу. Як і ту політичну мудрість, що була для цього потрібна»[7]. У той час, коли Петро І і Катерина ІІ були мало не канонізованими святими Російської імперії, Шевченко кинув у вічі їхнім духовним нащадкам, як і російсько-українським казенним патріотам, слова невмирущої правди:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Наводячи підсумкові рядки («Тяжко-тяжко мені стало, / Так, мов я читаю / Історію України»), Іван Дзюба доречно зауважував: «…Ці Шевченкові слова мало не на століття “випередили” часто цитовані тепер Винниченкові слова про те, що історію України не можна читати без брому…». Нагадаю, що й Михайло Грушевський аж через майже півстоліття після Тараса Шевченка записав у цьому контексті в щоденнику: «…Іноді аж не можу читати, так тяжко». Великі українці успадкували від Шевченка болісно-відповідальне сприйняття нещасливої історії свого народу, яку треба досліджувати й знати заради кращого прийдешнього.
Вчений привертав увагу свого читача до того, що Шевченків «Сон» є, крім усього іншого, також і свідомою полемікою з пушкінським «Мідним вершником», зокрема в інтерпретації бронзового пам’ятника-ідола… Мені подумалося, що й французький маркіз, автор відомої книги «Росія в 1839 році» Астольф де Кюстін писав про винятково неприємне враження від уславленої статуї Петра І в Петербурзі. Мовляв, чоловік на коні не є ні античним, ні сучасним, а якимсь римлянином доби Людовіка XV. Не став би згадувати, якби не сучасний російський коментар до цих слів, у якому читаємо, що «в оцінці цього прекрасного мистецького твору… Кюстін виявився зовсім одиноким». Яке невігластво! Чи лукавство? Насправді Шевченка коментатори навіть згадувати боялися, бо це ж у нього сконденсовано в убивчо-саркастичних рядках:
А на коні сидить охляп,
У свиті-не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
І далі нищівне Шевченкове:
руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати…
У переломному 2014 році великий українець Іван Дзюба лапідарно підтвердив давню Шевченкову засторогу: «Мідний вершник таки стоїть і ще простягує свою загребущу руку в майбутнє багатьох народів…»
Нагадаю, між іншим, що в поемі «Сон» і «город безкраїй» Петербург «може, те, що й московський». Московський! І хоча ключова дія відбувається в царських хоромах у Петербурзі, для Шевченка все, що труїть і дурманить національну свідомість, пов’язане саме з «московською блекотою»…
«Як Батурин славний Москва вночі запалила…»
То ж коротко про московську тему в концептуальній містерії «Великий льох» (21 жовтня 1845 року). У цьому творі гріховною була вже сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, який «їхав в Переяслов / Москві присягати!..». Тяжким гріхом, який не пускає в рай, названо те, що дівчина
…цареві московському
Коня напоїла
В Батурині, як він їхав
В Москву із Полтави.
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила…
Тут ідеться про повне зруйнування у листопаді 1708 року резиденції гетьмана Івана Мазепи й безжалісне знищення жителів Батурина російським військом під командуванням Олександра Меншикова… Вже п’ять років інтенсивно велося будівництво Петербурга й до перенесення сюди столиці залишалося ледь чотири роки, але для Шевченка Петро І є саме «царем московським…»
Узагалі присутність Москви-Московщини буквально пронизує містерію «Великий льох». Найстрашніше відчувається це в другій частині поеми, де всі три ворони, здається, зосереджені на знищенні українського духу. Московщина виникає уже на початку їхнього зловісного каркання: «Ну, а в твоїй Московщині / Є чим поживиться?»
Пам’ятаєте моторошне зізнання 1-ї, української, ворони?
І я люта, а все-таки
Того не зумію,
Що москалі в Україні
З козаками діють.
Ото указ надрюкують:
«По милості Божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!»
Місяць по тому тема російської колонізації, піднесена до воєнного поневолення, нещадно прозвучала в Шевченковому «Кавказі» (18 листопада 1845 року).
А у «Великому льосі» далі читаємо про москалів:
Тепер уже заходились
Древности шукати
У могилах… бо нічого
Уже в хаті взяти;
Все забрали любісінько.
Та лихий їх знає,
Чого вони з тим поганим
Льохом поспішають.
Іван Дзюба і Микола Жулинський лапідарно зауважили:
«Три українські душі караються за невільно вчинені гріхи-злочини і не відають, коли ж буде прощення їхніх гріхів, бо після цих трагічних для України подій (переяславська угода, поразка гетьмана Мазепи під Полтавою, знищення Батурина, зруйнування Катериною II Запорозької Січі) розпочалася Велика Руїна. Все забрала Москва в свої руки (“І ви наші, і все наше, / І гоже й негоже!”), сплюндрувала квітучий край, з числа вельможних байстрят “дворянства страшну силу / У мундирах розплодила” і добирається тепер до найбільшої української святині — Великого льоху. Та не судилося Москві дошукатися “Великого ж того льоху”…»[8].
Справді Шевченкові інвективи на адресу Москви невід’ємні від його незламної віри у відродження нації, духовні, ментальні скарби якої надійно сховано у Великому льосі, і насправді вони недосяжні для Москви:
Так малий льох в Суботові
Москва розкопала!
Великого ж того льоху
Ще й не дошукалась.
І не дошукається! За Шевченком, історична правота належить не Москві з підвладною їй Малоросією, а вільній — саме вільній! — Україні. Тому нічого не значить, що сміялись з України стороннії, чужі люде, які не знають історичної правди:
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
Іван Дзюба блискуче виснував:
«Якщо взяти сукупність Шевченкових настроїв та ідей цієї нової (в його творчості) пори, то бачимо, що йдеться вже не про шукання волі в чистому полі, чи в козацьких виправах на Чорне море, або в порахунках із ляхами, в гайдамаччині, взагалі не про минулу волю, а про історичну перспективу: про виборювання волі на тій землі, де вона заповідалася, про творення суспільства справедливості, про гідне місце України в слов’янському світі»[9].
«Довелось запить з московської чаші московську отруту!»
Іван Дзюба краще від усіх осмислив Шевченкові звертання до Бога з вічними питаннями про невідповідність світу Божому задумові, чи то про неясність цього задуму, і чому Він терпить спотворення Свого образу, і доки терпітиме неправду й наругу з Себе:
«І хоч Шевченко гірко застерігається: “Не нам на прю з Тобою стати!”, — по суті він стає на прю з Богом, але не як опонент, не як відпадень від Бога, а як той, хто Ним живе, хто міряє Його Ним же — незмірною мірою, хто повертає Йому Його власні глаголи»:
Не нам на прю з Тобою стати!
Не нам діла Твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати згнущаються над нами,
А правда наша п’яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, Боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І Тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кровавії ріки!
Коли написані ці вогненні рядки? Вчора? Сьогодні? Понад 170 років тому, коли Російська імперія кинула на завоювання Кавказу максимум своїх мілітарних і колонізаційних сил… Поема «Кавказ» була присвячена пам’яті Якова де Бальмена — Шевченкового приятеля, ілюстратора рукописного «Кобзаря» 1844 року, який загинув під час воєнних дій на Кавказі: «Не за Україну, / А за її ката довелось пролить / Кров добру, не чорну. Довелось запить / З московської чаші московську отруту!»
Іван Дзюба мудро зауважив, що це, власне, тільки окремий епізод на маргінесі історичного екрана, заповненого іншими сюжетами, — хоча б і в творі «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (14 грудня 1845 року):
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Нагадаю, що в поемі «Кавказ» Шевченко вказав на тих, які навчали «Кайдани кувати, / Як і носить!..» А ще зверніть увагу, що в цитованих уривках Шевченко навічно затаврував очільника Російської імперії та його камарилью катами України. В «Давидових псалмах» (19 грудня 1845 року) поет видихнув сокровенні слова, що й сьогодні молять за Україну: «Встань же, Боже, поможи нам / Встать на ката знову…»
Учений блискуче зафіксував Шевченкову непримиренну позицію щодо виправдання і благословення кривавої війни з допомогою релігійних ритуалів і слова Божого. Він показав як у патріотичній літературі набуло широкого вжитку поняття «Русский Бог», який немовбито стояв за всіма «подвигами» імперії. Так християнського Бога, для якого не було «ні елліна, ні іудея», Бога вселюдства — перетворили в російського шовініста. За точним висновком ученого, блюзнірство, як стало давно звичним, так і тепер його не помічають… «Але Шевченко ніколи не міг з ним змиритися. У всій його творчості знаходимо нестримно гостру реакцію на це фарисейство, на це принципове підпорядкування людської віри і совісті державній політиці, потребам начальства; це цинічне “низведение” Бога до ролі стратегічного покровителя російського деспотизму»[10].
Свого часу шевченкознавець особливо наголосив, що «в історії світової літератури небагато знайдеться прикладів, що поетичний твір півтора століття не втрачав своєї політичної злободенності й моральної гостроти, звучав так, ніби породжений нинішнім станом людства». Нові десятиліття показали, що злободенність поеми «Кавказ» незмірно виросла і все сильніше й переконливіше гримотить невмирущий Шевченків заклик:
Борітеся — поборете,
Вам Бог помогає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Менше ніж через місяць Шевченко завершив «І мертвим, і живим…», яке Іван Дзюба неймовірно влучно назвав геніальним проповідницьким архітвором, осердям його української візії. В цьому творі поет і картає, і глузує, і плаче, і переконує, і благає, і кличе — все це одним потоком вулканної магми: «Та у всьому цьому високому “хаосі”, у вибухові вистражданих внутрішніх голосів поета з особливою наполегливістю й разючістю звучить голос, який можна назвати голосом національної самокритики, критики національних історичних міфів. Шевченко кличе подивитися в очі української історії, ставлячи неуникненні запитання і пропонуючи вистраждані відповіді».
Не маю змоги заглиблюватися у цей невичерпний за глибокою думкою і людською біллю твір, але не промину сказати, що вчений окремо відзначив Шевченковий захист ключових сторінок національної історії від ідеологічних і наукових «людоморів». Ідеться найперше про сторінки народної боротьби, народних повстань. Іван Дзюба, зокрема, звертав увагу на те, що фактично водночас із «Посланієм…» поет написав і вірш «Холодний Яр» (17 грудня 1845 року), в якому наголосив історичну правоту народних рухів і різко заперечив хулителеві Гайдамаччини:
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний…
От і знову виникає тема кайданів із чіткою вказівкою на тих, які закували в них українців. У поемі «Чернець», переписаній Шевченком у Москві в березні 1858 року з «Малої книжки» до «Більшої книжки» зі значними переробками, усе це зосереджено в одному рядку: «Кайдани брязкають… Москва…» Й тоді стає зовсім ясно, чиї кайдани Кобзар заповідав порвати у вирішальному вірші «Як умру, то поховайте…»… В цій основоположній поезії-Заповіті Тарас Шевченко застеріг українців, що полине до самого Бога лише після того, «Як понесе з України / У синєє море / Кров во́рожу»… Це не метафоричний вислів, а така сама заповідальна конкретність, як і прохання Кобзаря поховати його на Вкраїні милій аби «Було видно, було чути, / Як реве ревучий». Тарас Григорович усвідомлював, що бій останній буде страшенно кривавим. Інакше не став би вимагати в Заповіті (!):
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Поетова душа нині з нами в українській героїчній потузі виконати Шевченків Заповіт…
- P.S. Напередодні 208-ї річниці з дня народження Кобзаря розмовляв з видатним українським художником, Шевченківським лауреатом Віктором Ковтуном, який у своїй майстерні в середмісті нескореного Харкова працює й під ракетним обстрілом. І перше, що він сказав: «Стоїть Тарас!». Ішлося про величний пам’ятник Тарасу Шевченку в серці Харкова, який вистояв і під час німецько-фашистської окупації міста… Нагадаю, що серед статуй монументального ансамбля є і той, що рве кайдани-пута… Наступного дня — 9 березня 2022 року — Віктор Ковтун розпочав роботу над полотном «Стоїть Тарас»!
[1] Дзюба І. Невтоленність // Мельниченко В. Майстер. Київ, 2005. С. 13.
[2] Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія української літератури: в 12 т. Т. 4. Київ, 2014. С. 539.
[3] Дзюба І. Невтоленність. С. 12.
[4] Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія української літератури: в 12 т. Т. 4. С. 264.
[5] Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., 2008. С. 644.
[6] Дзюба І. Довіки насущний // Шевченківська енциклопедія: в 6 т. Т. 1. Київ, 2012. С. 34.
[7] Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Шевченко Тарас. Повне зібрання творів: у 12 т. Т. 1. Київ, 2001. С. 32.
[8] Там само. С. 55–56.
[9] Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 655.
[10] Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія української літератури: в 12 т. Т. 4. С. 354.
Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.