Іван Дзюба. Довженко і Сталін

529

Змушений почати з центральної для цієї теми версії про нічну прогулянку Сталіна з Довженком вулицями Москви. Не доводиться ставити під сумнів цей небуденний факт, не без гордості засвідчений самим Олександром Петровичем. Серед ночі його в готелі, де жив із Солнцевою, розбудив телефонний дзвінок від Сталіна – вождь запропонував зустрітися і прогулятися, подихати свіжим повітрям: мовляв, останнім часом рідко коли вдається. Довженко мав спуститися вниз, через якийcь час під’їхало авто, з якого вийшов Сталін, і почалася легендарна прогулянка. Пізніше Олександр Петрович розповідав про це багатьом знайомим, і власне таким чином цей факт (видимо, йому дорогий і важливий), увійшов у його біографію. Але зразу виникає кілька запитань, спершу суто побутових. Сталін, як відомо, був нічною людиною, працював ночами, на пострах своїм соратникам. А Довженко, здається, мав свою комендантську годину, ще й до одруження. Чи вождь якось вибачився за те, що підняв його серед ночі? Далі: гуляли московськими вулицями чи Кремлем? (За словами самого Довженка, – Красною площею). І як це виглядало? От читаю в Остапа Вишні: «З Олександром Довженком важко ходити по вулиці, бо він завжди йде попереду вас». Можете уявити цю картину: летить, як на крилах, стрункий деснянський красень, а за ним низькорослий вождь народів у незмінній солдатській шинелі гупає важкими солдатськими чобітьми? Щось не монтується кадр… Певно, попереду вождя не побіжиш – навіть накресленою ним дорогою.

Хоча далі в Остапа Вишні – якраз те, що легко уявити: «І завжди він говорить не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде» (див.: Остап Вишня. Олександер Довженко. – У кн.: Юрій Луцький. Ваплітянський збірник. – Видання друге, доповнене. – Видання Канадського інституту українських студій, 1977. – С. 176, с.177). Ось тут могла бути (припускаємо!) точка стику в розмовах двох геніальних режисерів: режисера великих кінофеєрій і режисера історичних «великих переламів». Правда, обидва – кожен по-своєму – любили говорити і «про те, що було», але якось із позицій «того, що буде» (або й ніколи не буде). Прикладів таких повальних втеч у майбутнє, якого ніколи не буде, предостатньо в обох мрійників про належне влаштування світу – при всій відмінності образів цього світу в обох.

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

Ми можемо лише робити припущення про зміст їхніх розмов (і тих, що були між ними в кабінеті Сталіна). Як і взагалі про характер їхніх відносин. Можна припускати – з певним ризиком – деякі схожі риси у вдачі таких різних особистостей. Наприклад, гординя і самолюбство. Схильність до романтичного самоствердження. Тут зразу ж чую обурені голоси: кривавий тиран Сталін – романтик??? А чому б і ні? Історія знає немало тиранів романтичного складу вдачі, а деякі й поетами були. І он скільки революціонерів були, безперечно, романтиками, революції ж, якщо справжні, – діло криваве. А Сталін був не зовсім типовим тираном, він був вождь, а вождь – це завжди «популіст», хай і тиранічний популіст, а все ж «слуга народу». Крім того, у Сталіна теж було дитинство, була юність, він звався тоді Сосо Джугашвілі. У Тифліській православній духовній семінарії він вивчав біблійних пророків, і їхнє люте викриття сучасників, їхню науку суворої правди зрозумів, мабуть, таким чином, що поєднав її з Марксом. (Пізніше Бухарін скаже, що Сталін – це Чингісхан, який прочитав Маркса). У всякому разі, долучившись до революційного руху, став експропріатором, брав участь у пограбуванні банків та в інших украй небезпечних акціях. Чим не романтика? З православної гімназії вийшов грабіжник? Але ж грабіжник в ім’я соціальної справедливості! Це теж, коли хочете, з давнього Єрусалиму: серед учнів «пророчих шкіл», де вчили на пророків (!), там були таємні зелоти – свого роду революціонери чи радикали, схильні до експропріацій. До речі, Іосиф Джугашвілі обрав собі ім’я Коба – це грузинський Робін Гуд, герой популярного роману грузинького письменника. Чим не романтика?

Зрештою, це, певно, не головне з того в Сталіні, що привертало увагу Довженка, а може, й викликало якийсь внутрішній відгук. Не забуваймо: то був час, коли ім’я Сталіна лунало по всій планеті, а в країні, де жив Довженко, без Сталіна не сходило й не заходило сонце, не народжувалися діти й не розцвітали квіти. Навіть за найвищої відпорності до масового психозу неможливо було не відчути цю всюдиприсутність великого вождя народів. І не визнати його понадлюдську силу. Мабуть, Довженка і цікавила – як мислителя – таємниця цієї сили, може, крім поваги, якась шаноблива заздрість до неї. Врахуймо, що Довженко амбіціями і масштабами мислення належав до плеяди великих перебудівників життя, яке мало підлягати його естетичним (а насправді й етичним та соціальним) вимірам – у ньому не мало бути сірості й злиденності; Довженка разила безбарвність наших великих міст (це після того, як він повернувся з дипломатичної служби в Берліні?! – він став не меншим європеїстом, ніж Хвильовий, але в іншому, модернізаційно-більшовицькому сенсі); він і Київ хотів би зробити інакшим, і моря по Дніпрі, від Черкас до Каховки, ладен був рити, і великі сталінські плани перетворення природи його хвилювали і входили в його творчі задуми. Так що «точок дотику» вистачало… Не кажучи вже про те, що змушувало його шукати алібі: не таке й давнє «петлюрівське минуде» романтичного студента Глухівського педінституту Олександра Довженка, а потім, 1919 року, його арешт Волинським ГубЧека як учасника «збройної антирадянської банди» (звільнений на клопотання керівників української партії комуністів-боротьбистів, з якими більшовики ситуативно змушені були тоді рахуватися. Про цю рятівну послугу боротьбистів Довженко у майбутньому волів не згадувати, але «боротьбистське» в ньому, здається, жило). Радянські спецслужби ніколи не забували це «петлюрівське минуле» О.П.Довженка і завжди добачали його за пізнішими ініціативами Олександра Петровича в справах української культури та кіно. І йому потрібен був високий покровитель, якщо вже доля того посилала.

А от інтерес Сталіна до Довженка навряд чи пов’язаний з подробицями його біографії 1917 -1920 років, хоч його і могли інформувати про неї. Він бачив Довженка вже як «свого» перспективного кінорежисера світового рівня. Звичайно, прихильність вождя можна пояснити і досить банально (але, мабуть, не вичерпно). Як усякий освічений і світоперебудівний вождь (у перспективі тиран), Сталін зацікавлений був у талановитих, а тим більше геніальних людях мистецтва, які б не тільки захоплювалися ним і підтримували його, а й розповіли нащадкам про його місце у світовій історії. При всій своїй зануреності в жорстоку політичну боротьбу і при всіх особливостях своєї психіки, успадкованих і набутих, він не був мізантропом, розумів значення мистецтва і людей мистецтва, мав непоганий мистецький смак (його анекдотичне: «Сильнее, чем «Фауст» Гете» – про поему М.Горького «Девушка и смерть» – це поодинокий курйоз, пов’язаний із його особливими стосунками з «великим пролетарським письменником». А здебільшого його оцінки безпомилкові і не раз виходили за межі партійних стереотипів, наприклад, з його «підказки» відзначено було Сталінською премією роман Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда» – всупереч думці керівництва Спілки письменників СРСР і партійної критики. Вождь любив подивувати благонамірених, чинити нестандартно – як оте запрошення Довженкові на нічну прогулянку). Сталін, можна думати, почував себе незвичайною особистістю і незвичайним вождем. Він багато читав, бував у театрі, любив оперу і музику взагалі (правда, до Сергія Прокоф»єва мав претензії: складна музика, треба дохідливіше писати). Він по-своєму розбирався в людях, особливо якщо мав у них потребу. Навіть у розпал репресій, підписуючи сотнями за ніч «розстрільні списки», оберігав тих, хто міг бути йому корисним. Наприклад, письменників, які могли сказати про нього потрібне слово в потрібний час. І мало коли помилявся. Скажімо, діждався, що далеко не пролетарський і сумнівних поглядів Михаїл Булгаков таки написав п’єсу про його революційну юність. А от Довженко такого демонстративного кроку назустріч не зробив, що навряд чи залишилося непоміченим. А могло й викликати розуміння й повагу до почуття відповідальності митця.

Довженко опинився, треба думати, в складній психологічній і моральній ситуації. Напевне ж, він розумів, чого від нього хочуть. Може, й сам хотів. Але одна річ писати чи виголошувати панегірики Сталіну, що він не раз робив, – а інша – створити епохальний, гідний вождя і своєї слави кіношедевр. У нього або не складався план кіношедевру про вождя, або він не міг піти на таку прямолінійну відповідь, обмежившись відгуками на інші «сталінські» теми: Далекий Схід, Мічурін (і вже був підказаний Сталіним «Щорс»). А Сталін нічого не забував…

У тому, що Довженко так і не створив фільм про Сталіна, мені здається, не було якоїсь громадянської позиції чи бодай етичної обережності. Швидше якась творча нерішучість: така відповідальна тема. Що ще могло стримувати Довженка? Інколи його ситуацію і поведінку описують як пристосуванство чи компроміс, а творчі втрати – як ціну компромісу. Трапляються такі присуди. Мені здається, в цьому є спрощення. Принаймні, коли говорити про ситуацію Довженко – Сталін. Сталін компромісів не терпів, а Довженко не потребував: він був зачарований Сталіним, його підтримку (в протистоянні з кінобюрократією та вульгарною соціологічною критикою) вважав за порятунок і щастя. Це тривало аж до трагічного для Довженкової свідомості дня обговорення на Політбюро його сценарію фільма «Україна в огні». І саме тому вкрай болісно сприйняв він критику Сталіна: так закоханий юнак був би приголомшений несподіваним свідченням, що його вже не люблять.

Що ж сталося?

 

СТАЛІН І УКРАЇНА

Щоб краще зрозуміти, що сталося, треба звернутися не лише до сценарію Довженка, а й до «українського минулого» Сталіна. Почавши з того, що він, як і інші більшовицькі вожді, звичайно ж, не забував, що саме на Україні захрясли перші два більшовицькі походи в Європу: на допомогу угорській революції 1919 року (збурені Карпати затримали Червону армію), а 1920 р. українські загони Петлюри допомогли полякам зупинити кінноту Будьонного на підступах до Варшави (т.зв. «чудо на Віслі»). Після цього більшовицьке гасло «Дайош Європу!» стало не актуальним, як і надії на швидку світову революцію взагалі. Зрозуміло, що симпатій до України це у Сталіна не викликало, хоч у військових справах відповідальною постаттю був не він, а Троцький, а на теоретичному фронті боротьбу з українською соціал-демократією очолював Ленін. Однак Сталін, хоч і не був тоді на перших ролях (порівняно з Троцьким, а ще й Мануїльським, Раковським, Фрунзе), брав безпосередню участь у вирішенні всіх політичних питань на Україні і, безперечно, вважав себе глибоко компетентним в «українському питанні» і дедалі більше набирав голосу.

Від самого початку своєї революційної діяльності Сталін стояв на централістських (по суті великодержавних) позиціях, що цілком логічно для свідомості, яка йшла від світової релігії до світової революції. Він немовби заглядав у своє майбутнє і бачив, що стати великим вождем він зможе, лише осідлавши великий народ, і саме такий, як російський. (До Сталіна могло б стосуватися відоме іронічне ленінське висловлювання: деякі інородці переборщують «по части истинно русского настроения». Таке враження, що він немовби жалкував за розпадом Російської імперії : «Рік тому, ще до жовтневої революції, Росія як держава являла собою картину розвалу. Стара «широчезна російська держава» і поряд з нею ціла низка нових «маленьких держав», що тягли в різні боки – така була картина» (Сталин И.В. Соч. – Т.4 – С.225). Тобто, революція, замість упорядкувати велику світову державу, мала спершу розібратися з низкою малих, що «тягли в різні боки»? Це ніби несподівана й небажана спадщина, яка ускладнювала світову місію більшовиків. І їм доводилося приборкувати відцентрові рухи, забуваючи про власні гасла в національному питанні або перекручуючи їх. Сталін на той час уже мав деякий досвід полеміки з «націоналами» з-поміж своїх товаришів-комуністів у Грузії. І в Україні тримався твердо (хоч про українську історію і культуру майже нічого не знав). Виконуючи вказівки і директиви Леніна, він наголошував гасло: «Роз’єднуватись, щоб об’єднуватись», тобто розколювати національний рух і очищати від «буржуазних елементів», з тим щоб у «очищеному» вигляді об’єднатися в більшовицькій якості. Це була продумана тактика боротьби Раднаркому Росії з УНР, і Сталін був тут дуже активний, як і пізніше, коли став наркомом національностей.

А далі, вже на посаді генсека ЦК та в міру посилення особистої влади, він очолив кампанію проти «боротьбистів» і «націонал-ухильників» у керівництві КП(б)У, особисто керував переслідуванням Хвильового, а потім Скрипника і Шумського, зрештою взагалі змінив керівництво КП(б)У, приславши до Києва великим ешелоном «сталінську» команду на чолі з П.Постишевим, яка за умов голодомору і репресій 30-х років провела тотальну зачистку Компартії України на всіх рівнях – від ЦК до районних і первинних організацій, оскільки в них були засіли «націоналістичні» й «куркульські» елементи. В результаті комунізм в Україні набув незворотного сталінського обличчя, що, однак, не приспало пильності вождя, орлине око якого і далі скрізь добачало підступи місцевих і галицьких комуно-націоналістів, польсько-петлюрівських агентів тощо. І вже зовсім не додала Сталіну симпатій Україна під час німецько-радянської війни та фашистської окупації. За свої злочинні прорахунки у відносинах з Гітлером і за катастрофічні невдачі, що коштували мільйонів жертв, він ладен був перекласти вину на український народ, який заслуговував кари за «зрадництво» (принаймні про цей його задум згадував Хрущов у своїй знаменитій доповіді на ХХ з’їзді партії).

Це коротко те, що треба мати на увазі, аби зрозуміи гостру реакцію Сталіна на «Україну в огні» Довженка. У цьому сценарії було саме те, що Сталін хотів би забути. Українське населення зрадило Сталіна? Ні, Сталін і його армія зрадили український народ, панічно відступаючи і залишаючи народ напризволяще. А чому взагалі Україна опинилася в огні? Згвалтована фашистськими окупантами? Хто до цього призвів? Жорстоке запитання – воно виникало саме собою. До того ж розповідь про трагічні події супроводжувалася міркуваннями про те, що за «чверть століття» (сталінські часи?) нічого не було зроблене для добробуту і культури народу, який залишився (чи став?) найтемнішим і найзлиденнішим у Європі. Уявляєте, «каково» Сталінові було це читати! А якби він ще міг заглянути в щоденникові записи Довженка цих воєнних років – скільки там гіркого про реальне становище України, українського народу під більшовицькою владою. Це звучало як суворий історичний присуд, і залишаєтся тільки дивуватися, як цей гострий присуд узгоджувався в Довженка зі щирою любов’ю до Сталіна і публічними захопленнями його особою…

До речі, і сценарій «Україна в огні», і щоденникові записи Довженка часів війни незнайомі основній масі сучасних українських читачів, надто молоді (не кажучи вже про новітніх «слуг народа»). Добрі державці давно б перевидали їх масовим тиражем, це як абетка національної гідності, для якої мало самих майданів, а потрібне й мудре слово свідка історії…

Ще одним імпульсом до гострої реакції Сталіна на «Україну в огні» могло стати те, що в нього вже сформувався (чи остаточно формувався) той погляд, який він висловив у своєму знаменитому височайшому тості «За великий русский народ», де майже в путінському дусі саме «русский народ» проголошено тим, що найбільше постраждав у війні і зробив найбільший внесок у перемогу над фашизмом; окремо Сталін подякував російському народові (який він обрав для утвердження своєї величі) за те, що той терпів свій уряд (тобто і його, Сталіна), тоді як жоден інший народ не стерпів би, – і в щирості цієї подяки (зрештою, цинічної) можна було не сумніватися. А тут, виявляється, що в епіцентрі війни Україна, в огні Україна, та ще в якому огні… та Україна, з якої не один мільйон неозброєних і необмундированих селян треба було кинути на фронт або втопити в Дніпрі, шоб спокутвали свою провину перед ним, Сталіним, та його маршалами. Та Україна, з якою самі клопоти… («Петлюра, Бандера, Сосюра» – це з пізнішої статті в «Правде» про вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну», ініційованої, як відомо, Сталіним.) Конче треба було скликати засідання Політбюро, щоб зупинити крамолу – та ще від людини, якій було стільки дано і від якої стільки чекалося! (До речі, Довженко не подавав тексту сценарію Сталіну, його «підкинув» Берія, який не любив Довженка, та й, певно, мав якісь рахунки з українським керівництвом: це була далеко не тільки персональна справа Довженка!).

Можна згадати ще один епізод, в якому виявився конфлікт Сталіна з українською інтелігенцією. Йдеться про його зустріч з делегацією українських письменників 1929 року. Українці порушували питання про Кубань, про українське населення Вороніжчини, скаржилися Сталіну на неувагу до них, брак перекладів, на національну безтактність і великодержавний шовінізм, з якими доводилося зустрічатися, зокрема, протестували проти вистав в Україні антиукраїнської і білогвардійської, на їхній погляд, п»єси М.Булгакова «Дні Турбіних» і вимагали її заборонити. Може, вони не знали, що це улюблена п»єса Сталіна, виставу за якою він дивився не один раз. Може, й знали, але ще могли собі дозволити такий нетакт. Саме це найбільше зіпсувало атмосферу зустрічі. Як пояснити дивовижну пристрасть Сталіна до цієї п»єси? Яскрава річ, але ж не Шекспір, як міг би сказати сам Сталін, і не апофеоз історичної об»єктивності. Це ж справді апологія білої гвардії, трагізм благородства білої крові, тих, кого Сталін і більшовики ще недавно нещадно розстрілювали на фронтах громадянської війни, а тепер ладні були гноїти в таборах. В такій рицарській мірі поваги до переможеного ворога ніхто з великих більшовиків «замечен не был». Може, тут щось інше? Якийсь психологічний коктейль із комплексу меншовартості і комплексу гордині, брутального переможця? Насолода бачити вищий світ, який буде повержений тобою, у їхніх очах нижчим? П»єса підтверджувала переможну силу більшовизму, казав Сталін. Вождь любив смакувати перемогу. Особливо перемогу-помсту. Йти до неї довго і вперто, терпляче, багатоходово. Згадаймо долі його соратників з партійної опозиції. (Один із приписуваних йому геніальних афоризмів – куди там Черчілю! – «Месть это такое блюдо, которое надо подавать холодным»). А що змусило його (є така версія) відвідати в тюремній камері, в останню ніч перед стратою, свого колишнього друга, «любимца партии» (так він звався ще до Кірова і до Жданова) – Ніколая Бухаріна? («В старину говорили про философа: Платона мы любим, но истину – ещё больше. То же самое можно было бы сказать о Бухарине: Бухарина мы любим, но истину, но партию, но Коминтерн любим ещё больше» (див.: Влад Бондиани. Стальной бог. – Харків, «Майдан», 2015, с. 141). І про що вони могли говорити? Про Бориса Пастернака – улюбленого поета Бухаріна – ще в пам’яті було, як він поставив на місце не тільки Дем’яна Бєдного, а й «комсомольських поетів» Жарова та Безименського, піднісши «попутників» Пастернака й Сельвінського? Чи про Владіміра Маяковського – улюбленого поета Сталіна: «лучшего, талантливейшего поэта нашей советской эпохи»? І чи ждав Бухарін пощади від великого друга? Навряд. Він, мабуть, знав, що для Сталіна вище щастя – дивитися прямо в очі поверженому ворогу (колишньому другові). Насолоджуватися його безпомічністю. Як це було у язичницьких князів – гвалтувати полонених дружин і дочок ворогів на очах у пов’язаних мужів і батьків. Але Сталін князював у ХХ столітті і волів гвалтувати цілі народи.

Багато політиків, істориків і письменників задумувалося над таємницею успіху Сталіна. Як вийшло, що в численних партійних дискусіях він здолав конкурентів з набагато гучнішими іменами й заслугами перед партією? На тлі блискучих партійних златоустів, промовців і стилістів, насамперед Леніна, Троцького, Луначарського, Бухаріна, – мова Сталіна може здатися бідною і дубуватою. Але його сила в іншому – у залізній (для партійного, більшовицького мислення), майже богословській логіці, в простій і неухильній конструкції розгортання думки, часто скріпленій міцним полемічним означенням або іронією. Колись Ліон Фейхтвангер (у книзі «Москва, 1937») відзначав його специфічне почуття гумору. Справді, в лапідарному стилі його писань та газетних інтерв’ю проблискують срібні жилки якогось спокійного сарказму переможця. Ось у партійній дискусії опозиція говорить, що він не чує кроків історії, які чує вона, опозиція, прикладаючи вуха до землі. Сталін відповідає коротко: «Лечите уши, господа опозиция». Ось у якійсь заяві з Вашингтона обчислюється кількість радянських військ у Європі, яких набагато більше, ніж американьких, і пропонується Москві скоротити їх задля збалансування сил. Сталін відповідає коротко і вичерпно: «А мы, советские люди, думаем иначе». А ось західного журналіста цікавить, чи не лякає Сталіна ядерне озброєння Америки. Сталін відповідає з незворушною гідністю: «Будет у нас и атомная бомба, и многое другое». І Захід збентежений: що таке оте «інше»?

Але його сарказм чи гумор буває цинічний і глумливий. Ось кінець 40-х – початок 50-х років. Економічне становище тяжке, сільське господарство в провалі, влада в центрі й на місцях розгублена. А вождь у своєму кабінеті спокійно розробляє теорію переходу соціалістичного суспільства на безгрошовий продуктообмін. А потім заглиблюється в спеціально для нього організовану всенародну лінгвістичну дискусію. І вся країна змушена вивчати його «Относительно марксизма в языкознании», більше того, весь комуністичний рух сідає за сталінську мовознавчу науку: уявіть собі марксистських інтелектуалів Пальміро Тольятті чи Моріса Тореза за вивченням статті в газеті «Правда». Таке враження, що Сталін просто глумився не тільки зі свого народу, а й з усіх, кого одурманив, показуючи безмежність своєї влади. Але це вже буде пізніще, на стадії всевладдя й маразму. А 20-і – 30-і роки вождь ще сповнений енергії й орлиної зіркості. Їх – і енергії, й зіркості – вистачає й на «український фронт» Сталіна.

…Так чи інакше, але демарш українських письменників проти п’єси М.Булгакова ще більше зіпсував настрій вождю, Настільки, що – напевне, за його вказівкою, – в «Правде» не було навіть згадки про зустріч з ним, а тільки про зустріч з Лазарем Кагановичем. Красномовно!

З усіх українських учасників зустрічі тільки Олександра Довженка вождь пощадив, – пише дослідниця (Ніна Кузякіна. Траєкторія доль. – К., 2010, с. 478). Може, не зовсім так, бо ж, здається, були на ній і Тичина, і Рильський, і Бажан, яких Сталін також пощадив. А решту – ні.

Цікаво, що під час обговорення сценарію «Україна в огні» Сталін увесь час допитувався у Довженка, чи давав він його комусь читати. Довженко відповідав, що ні, мабуть, відчувши невипадковість цього запитання. Насправді ж його читали Хрущов і Коротченко і схвалювали: це була правда, яку вони бачили, – але на захист Довженка не стали: це був би їхній кінець. Після засідання Хрущов дякував Довженку, що той не назвав його. Мимоволі Довженка втягували в якісь порахунки «на верхах», певно, Сталін шукав якісь грішки за українськими керівниками, яких він волів частіше перетасовувати. Чи має це якесь відношення до того, що Довженко, судячи з окремих його висловлювань (наведених, зокрема, у праці Сергія Тримбача «Довженко без гриму»), не любив Хрущова (та, здається, і все українське керівництво всіх часів), орієнтуючись на те, що справжня влада в Москві? Схоже на те, що і в Києві не всім подобалося Довженкове право виходу напряму на Сталіна – і письменникам, і партійним керівникам. Так чи інакше, а Довженко мимоволі опинився втягненим у неминучі у великодержавах інтриганські ігри «центру» з провінцією (або провінції з «центром»). В цих іграх трапляються і драматичні, але й комічні ситуації. Ну як сьогодні сприймати, скажімо, гіркі скарги Олександра Петровича Довженка на те, що він в армії (як кореспондент?) має нижчий чин, ніж Бажан і Корнійчук (я майор, а вони, здається, полковники чи що; вони перші, а я другий) ?! Справді: од великого до смішного – один крок (буває!).

Понад двадцятирічна сталініада Довженка увінчалася в березні 1953-го прощальною статтею, в якій смерть вождя постає і як найбільша світова катастрофа, і як його, Довженка, особиста трагедія: «Хто мене тепер порятує?»

Але рятувати вже не було потреби. Вже відбувся ХХ з’їзд партії, який змінив політичну атмосферу в країні, почалася хрущовська «відлига». Прикметно, що Довженко обійшов мовчанням ці історичні зміни. А вони і його становище змінили. Все втрачене було вже втрачене, але створене – створене, назавжди. І нове – попереду. Довженка ждала робота над «Поемою про море» (хоч і штучне, та сповнене океанської патетики. Євген Маланюк казав, що українським письменникам заборонено писати про справжнє море, море нашого народу, і порушив цю заборону тільки Юрій Яновський «Майстром корабля»). А український читач незабаром дістане «Зачаровану Десну». І буде назавжди зачарований нею… Дрібне змиє час. Залишиться великий Довженко.

 

***

Дивовижно: щоденники Довженка сповнені не лише ремствувань на власну долю, а й гірких роздумів про становище України, фактично ж і про злиденність життя й духовного світу радянської людини взагалі, – тобто писані без остраху й самоцензури, – одначе в них жодного разу й жодним чином не згадано про колег і друзів, які стали жертвами сталінських репресій. На це звертали увагу, пишучи про Довженка, Оксана Забужко, Віра Агеєва, Сергій Тримбач. Як це пояснити? Обережність? Але не побоявся «привезти з Кавказу» анекдоти про Сталіна, – що зафіксоване в матеріалах стеження за ним (10 січня 1932 р. Див.: Олександр Безручко. Олександр Довженко. Розсекречені матеріали спецслужб. – К., 2008, с.214). Втім, це був ще «молодий» Довженко і ще до «великого терору» (хоч і «малий» був великий); тоді ж у кімнаті Довженка в київському готелі «Палас» помічалося «скопление неработающей богемы», і інформаторам доводилося доповідати про настрої «національних демократів».

У цей час Довженко ще не був апологетом Сталіна, але якийсь злам уже назрівав. Можливо, він пов’язаний з доброзичливим інтересом Сталіна до його творчості та допомогою у подоланні бюрократичних перешкод: Довженко міг прямо звертатися до нього. Чи згадував Довженко долю Пушкіна, якому цар Ніколай став і цензором, і порадником, і утішителем? Зрозуміло, що за такого «розкладу» не годилося заступатися ні за декабристів, ні за «націоналістів». Але ж був і 1953-й рік, і 1956-й… Не знати, як сприйняв Довженко офіційне засудження «культу особи», історичний ХХ з’їзд,, приголомшливу дповідь Хрущова. Зрештою, для генія-мистця це могло бути й не таким важливим, як для решти країни, але ж цей геній жив із Сталіним у серці.

Немає в Довженка ніде й згадки про великий український голод 1932 – 1933 років. Не знав? Бувши в Києві, Харкові, Одесі, важко не знати. А якби й не знав чи забув, то Йосиф Віссаріонович нагадав. І в дуже цікавий спосіб. Саме тоді він подивився Довженків фільм «Іван», фільм йому сподобався, і він дав вказівку показувати його на Україні, залучаючи глядачів продажем у кінотеатрах… хліба! Хліба, якого деінде вже було не дістати!

А втім , і в «Україна в огні», і в щоденникових зписах цих і пізніших років згадуються багатомільйонні людські втрати України за останні чверть століття – тобто, виходить, за сталінські часи? Навряд чи Сталін не звернув на це увагу. І навряд чи він не був поінформований про «петлюрівське» минуле Довженка, що і дало йому додатковий шанс звинуватити його в українському націоналізмі – саме це звинувачення найбільше вразило Довженка і саме його він найгіркотливіше заперечував.

16.11.2019

“Українська літературна газета”, ч. 1, 2 (267, 17.01.2020; 268, 31.01.2020). 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!