“Українська літературна газета”, ч. 4 (324), 25.02.2022
Сьогодні, погожого весняного дня, в його квартирі задзвонив телефон:
– Вас турбують із Києва, з Будинку художника. Двадцять п’ятого квітня відбудеться виставком, привезіть кілька робіт на огляд, — мовила жінка на тому кінці лінії.
Він ще й разу не подавав своїх картин на виставком особисто, тому не знає, як це все проходить і як відбирають картини на виставки. І цього дзвінка він чекав, як дива з див, як чогось святого з ясного неба.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Його серце забилося в шаленому ритмі, думки роєм обсідають голову: “Що вибрати з величезного доробку, щоб отримати схвальний відгук комісії?”
Десятки разів перекладає картини й етюди, написані ще в інституті й після його закінчення. Не може на чомусь конкретно зупинитися. Просять привезти десяток робіт.
А може, взяти більше — буде з чого вибирати.
Господи! Невже йому пощастить і зможе, нарешті, виставляти свої картини разом з другими художниками, а згодом вступити до їхньої Спілки?! Адже в нього є спеціальна художня освіта, він є учасником кількох республіканських виставок, має чотири персональні, з них дві в столиці. Має рекомендації двох відомих митців, які давно його підтримують морально, спілкуються з ним.
Як сьогодні пройде цей виставкóм, як на ньому сприймуть його творчість – невідомо. Адже він уже знає, що потрапити на виставку через їхній відбір і їхнє просіювання через їхнє сито дуже не просто. А то й неможливо, якщо ти чужий, не знаєшся з ними чи з їхнім переплетеним і спаяним дружнім колом.
Таких чужаків намагаються “зарубати” й відкинути одразу, аби не збільшувалась кількість конкурентів пензля та різця. А їх, претендентів, кожного року все збільшується й збільшується, ніби тарганів у брудній квартирі. Лише тих, хто здобуває спеціальну художню освіту – десятки, сотні.
Ілюстрація однієї з картин Івана Донича
На даний момент йому більше відомий музичний світ. Там своя боротьба, не менш жорстока, брудна й нелюдська. Іноді буває трохи прозоріша ситуація, коли влаштовуєшся в професійний музичний колектив. Ти висококласний професіонал, який закінчив консерваторію за кордоном. Перед радою керівників і колег показав свою майстерність: пожартували, погомоніли, й ти знаходиш тут свою родину. Звичайно, коли не претендуєш на провідну роль у колективі. А як нажив ворога, когось із меншим талантом, але затятого лукавця – той хоче за всяку ціну позбутися твоєї присутності. Врешті-решт досягає цього, застосовуючи всякі брудні методи: такі, як оббріхування, нашіптування керівництву, люта заздрість, боротьба за першість на звання й інші нагороди. Ти потрапляєш у немилість до диригента, керівного начальства й тебе просто звільняють з найменшої причини. А якщо маєш ще й живий розум і ти бачиш афери й обман, шахрайство твоїх керівників з грошима й концертами за кордоном, тоді довго не втримаєшся в колективі.
Прикладів знищення талановитих і розумних музикантів-конкурентів можна привести безліч.
Починається боротьба ще до набуття вищої музичної освіти. Одному талановитому музиканту, який намагався вступити до консерваторії, перед самим екзаменом конкуренти побили пальці і губи, інших безперервно споювали алкоголем і врешті позбулися конкуренції.
Молоду і юну студентку-співачку з унікальним голосом, аби не створювала конкуренції, упродовж багатьох років деякі педагоги навмисне утримують на примітивних вправах і творах, не даючи змоги розвиватися її таланту. Аж на четвертий рік навчання новий совісний професор вжахається таким навмисним знищенням її таланту. Став витягувати молоду співачку на високий професійний рівень і таки витягнув.
Один «золотий акордеоніст», щоб усунути свого конкурента, надзвичайно талановитого акордеоніста, замовив за великі гроші кримінальну справу на свого суперника. Йому швиденько «скроїли» справу й посадили на багато років до в’язниці.
Нездарні музиканти правдами-неправдами, через кумівство, знайомство, гроші, національну приналежність, влаштовуються виконавцями й диригентами солідних колективів і своєю амбітною нездарністю знущаються з геніальних музикантів, виконавців, знищують їхній талант, принижують честь і гідність, або різними нелюдськими хитромудрими інтригами позбуваються, (навіть доводять до могили) як невгодних і міняють на своїх, менш талановитих, зате мовчазних і лояльних до своїх керівників.
Звання заслуженого, народного артиста надаються за хабарі, або за чиєїсь родинно-дружньої протекції. Тому й утворилася армія трутнів у культурі (заслужений працівник культури, по народному – «засраб»), науці, освіті, медицині, спорті. А скільки ще трутнів і паразитів серед різних злодіїв-чиновників! Ця армія нездар не тільки живе на широку ногу, але й шкодить і дискредитує країну. Ще в 1874 році, коли художнику Василю Верещагіну Академія мистецтв «за известность и особые труды на художественном поприще» присвоїла звання професора живопису, він відмовився від звання й сказав: «…считаю, все чины и отличия в искусстве, безусловно, вредными».
На цю тему можна говорити й розповідати дуже багато негативного і потворного. Ми бачимо й тішимося лише зовнішнім світом артиста, диригента, його нібито не фальшивими званнями й десятками нагород, його світлим дійством й життям серед звуків на сцені, а внутрішній, і міжусобний світ цієї гілки мистецтва надто темний і брудний.
У художників майже те саме. Але тут ще запекліша боротьба та ненависть між творцями: боротьба за мистецький простір, за замовлення, за продажу картин, сімейна клановість, заздрість, знищення більш талановитих колег, протягування «своїх» на виставки і до Спілки художників, на престижну і «хлібну» роботу, закупка творів у «своїх», замовчування досягнень твоїх і багато-багато найпідступніших, найпідліших, найдовершеніших інтриг і зла.
Усі ці керівні люди вдають із себе розумних «метрів», неперевершених майстрів. І ці «академіки», заслужені, й перезаслужені з відбіркової комісії напускають на вид непроникливі маски, мовчки спостерігають за твоїми картинами й виносять свій присуд голосуванням. Часто вони навіть не бажають дивитися на твої твори, мовби ті не мають ніякої вартості. Цінителі, вершителі нахабно розмовляють між собою і навіть не дивляться, що ти показуєш і не звертають уваги на те, що їхній «диригент», який пропонує оглянути твої роботи, безперервно й голосно запитує:
– Друзья! У каво єсть прапазіції? Ну? Нет? Убірайтє холсти.
Ти збираєш тремтячими руками свої вистраждані полотна й, зашарівшись від сорому, зі сльозами на очах тікаєш від тих експертів-душогубів, щоб не бачити більше ні їх, ні їхнього підлого лицедійства.
Пережити цю процедуру нелегко, якщо маєш надто вразливу вдачу. В цьому він переконається трохи згодом, у судний для нього час.
Спілка художників була для нього святинею. Здавалося, без неї життя немає на землі жодному митцеві. Там, у їхніх фондах і лавках, одержують за списками фарби, папір, полотна, пензлі, розбавники та інші цінні матеріали. А нечлени Спілки стоять біля дверей і клянчать одну-дві туби білила чи кілька пензлів у справжніх художників, професіоналів.
Йому не раз доводилося робити те ж саме. Скільки разів червонів, коли його ображали, грубо виганяли продавці з приміщення лавки, а він все ж таки стояв і чекав щасливої миті, коли хтось із м’якосердечних художників купить тобі, записавши на себе кілька кольорів фарб чи пензлів. Тому й мріяв бути повноправним членом Спілки.
Про майстерню в Києві навіть і не смів думати — така мрія нездійсненна. А як хочеться простого спілкування з такими, як сам, людьми, брати участь у виставках, творити на полотні свою мрію.
Настав день виставкому. Завчасно найняв машину зі свого селища, зібрав і завантажив картини. Водій, пихатий і пикатий тип, який возить директора, і звик до частої дармівщини, забачивши полотна скривився:
— Возиш тебе, возиш, хоч би одну картину подарував… Он скільки їх у тебе!..
Душа художника противиться й заповнюється образою. Змушений був переконувати цього типа, що картина — не фотографія, яку можна тиражувати й роздаровувати наліво-направо. Це творча праця, велика й тяжка, довго виношена й вистраждана.
— Ну, хоч одненьку, найгіршу дав би… – не вгавав той і, врешті, образився.
Усю дорогу мовчать.
Виставком молодих художників призначили на чотирнадцяту, а розпочався о сімнадцятій. Він сидить під дверима кімнати, переживає. Душа поволі тліє, ніби волога купа хмизу, що ніяк не займеться. Водій уже зовсім розлютився, не хоче більше чекати.
Нарешті з’являються члени приймальної комісії, переважно молоді люди. Чоловіки з чималими бородами, вусами та великими шевелюрами, молоді епатажні дівки та жінки.
Одягнені вишукано, зі смаком. Особливо вирізняються своєю екстравагантністю жінки й дівиці. Вони проходять повз нього не вітаючись, зверхньо дивляться як на чужинця, що забрів до їхнього помешкання.
Приходять і кілька знайомих художників, але й вони вдають, що не знають цього хлопця. Глянувши на нього – зникають за дверима кімнати, звідки долинають гуркіт стільців, сміх та захоплені вигуки!
Сьогодні головує гарна сива жінка. За столами сидить душ із чотирнадцять комісії. Кожен новий автор розкладає свої роботи під стінами, біля дверей, на підлозі, а ті довго роздивляються. Тоді кожен із її членів висловлює свою думку про показані роботи. Решта авторів чекають своєї черги за дверима, в коридорі.
Настав і його час. Він виставляє десять робіт. Ті мовчки, але з помітним глузуванням на молодих обличчях і посміхом на губах розглядають вистраждані автором полотна, щораз переглядаються, підморгують одне одному.
Першим розпочав аналіз дуже рухливий, кучерявий, з великою щетиною, горбаткуватим носом художник. Він морщить лоба, кривиться, й зіщуливши хитруваті очі запитує:
— Ви в каком тєхнікумє учілісь?
— Я закінчив Одеський художній інститут.
— Што ето, акварєль? Нєт-нєт, ето чьорт знаєт што! Еті хаткі… Как оні осточєртєлі, вот еті сюжєти укрáінскіє! І что самоє главноє — всє бєздарності пріносят такіє вот, антісовєтскіє подєлкі.
– Ну, каво ви хотєлі етімі малюнкамі удівіть? Нас?! Да ми ето відєлі єщьо в раннєм дєтствє, і ето уже пройдєний етап. Всьо, что ви показиваєтє – бєздарно! Когда ви, наконєц, поймьоте, что нє всє люді могут бить художнікамі?! Занімайтесь чєм угодно: пасітє коров, коз, работайтє на огородє возлє помідоров, сажайтє картошку, виращівайтє огурци, но нє лєзьтє в іскуство! Оно нє для вас і нє для такіх как ви! Іскуством должни заніматься талантлівиє люді. Понімаєтє ілі нєт, талантлівиє?! Сначала пять лєт в художествєнной школє, чтоби познать основи творчєства, потом нада закончіть художєствєнноє учіліще, академію художєств. Тогда можєшь претєндовать на роль художніка, а так — что ослу погони…
І полилася звідусіль брудота, мов із каналізаційної труби! Вона обдає його з голови до ніг смердóтою, а він, закам’янілий, стоїть і слухає безцеремонний присуд яничарів, чужинців.
— Ха-ха-ха-ха! — заіржала художниця. — Смотрітє, рєбяткі! А вот і пєтушкі на тєлєгє с навозом! Жірнєнькіє! Ето навоз ілі што-то другоє, нє пойму? Но оні нє только на тєлєгу нє взлєтят, оні ходіть-то, по ідеє, нє смогут. А краскі здєсь какіє… тухлиє совсєм, кампазіція какая-то нікудишняя і, мнє кажєтся, традіціонная, как у всєх самодєятєльних художніков-самоучєк. Цвєт і строй картіни какой-то самодєятєльно-жлобскій!
– Да что здєсь смотрєть?.. – додає коротконога й коротко підстрижена дівка.
– Повєрнітє к стєнє і нікому нє показивайтє еті подєлкі.
— Ми ето всьо відєлі і нє раз, — добавляє сивобородий.
— Да єму только в дєтском садікє всякіє будкі раскрашівать, — записклявила розмальована цяця з цигаркою в зубах. Вона закинула нога на ногу й часто вдаряє вказівним червоним нігтем по тліючій цигарці. Попіл падає повз скляну попільничку на лакований стіл.
— Краскі в вашєм тєхнікумє учілі смєшівать? Ето жє грязь какая-то, а не цвєт! Ну, гдє здєсь хоть одно правільноє цвєтовоє рєшєніє? Я єго нє віжу. А ви, коллєгі, відітє?
— Да нічєво там нєт! Всьо бєздарно! Такая сєбє сєльськая халтурка…
— Да-а-а… Но посмотрітє на ето вєсєннєє говнєцó! Оно всьо-такі дишіт паром. Вокруг етой кучі, і на нєй, курочкі хозяйнічают. Ти, коллєга, так нє сдєлаєш, правда? — іронізує «геній» звертаючись до свого сусіди. — Нада, братєц, жіть в дєрєвнє, а ти всьо по заграніцах возіш свой модерн. Во Франціі, Італіі, Гєрманіі показиваєш свойо іскуство. Вот куда єзжай! Понюхаєш навозіка-то! І такіх же картінок надєлаєшь множество, целих сто штук.
–Навоз у нєво хорошо получілся. Что подєлаєшь — колхознік. Но до іскуства єму очєнь далєко. Прєдставляєтє, коллєгі? Чтоби із колхоза — прямо в художнікі?!.
– А вообще єму здєсь дєлать нєчєго, — озивається похмурий, у чорному капелюсі, з воронячим носом і сирежкою у вусі художник. — Подєлкі там, разниє… пусть сєбє дєлаєт — нє запрєщєно, но соваться сюда, думаю, нє стоіт. Нє тот уровєнь.
– Іскуство — ето наш удєл, елітних людєй, — додала низька, кривонога й підстрижена під горшок …дівочка. Її чорнющі брови підлазять під таку ж чорну блискучу чолку на зморщеному лобі, а яскраво-червоні губи криво посміхаються трубочкою:
– Сматріцє, друзья, а вот і пєйзажік сварганіл. Здєсь ні колоріта, ні кампазіції, ні чувства вєсни нєту — всьо случайно… — Я тожє посовєтовала би заніматься сєльськім трудом. Зачем єму іскусство? І кромє іскусства в селе єсть чем заняться.
– Іскусство — ето для ізбранних і талантлівих, із срєди художніков, артістов, пісатєлєй, — скривив свою неголену пику наступний «знавець» і «геній». — Вот у мєня отєц і мать — потомствєнниє художнікі. Я вирос в іскусствє. Много работал, учілся, насмотрєлся разних відов іскуства, поетому і я стал художніком. А ти хочєш сразу в художнікі. Із сєла — і в художнікі, сразу — в іскуство… Нєт, товаріщ, дорогой. Так нє биваєт. Єслі все станут художнікамі, врачамі, музикантамі, юморістамі, тєлєвєдущімі — кто на зємлє работать будєт? Ти хоть дєсять тєхнікумов заканчівай, а нєту таланта, нєту смальца в голове — нікогда нічего нє достігнєш. Вот так-то, сєльській товаріщ, с картінкамі…
— Давай слєдующєго!..
У нього потемніло в очах, ніби в пропасниці затрусилися руки! Гнів та образа роздирають душу: молоді чужинці так нахабно й безкарно насміхаються, ґвалтують його і його працю, розпинають чисті почуття, його подальшу долю, споконвічну мрію на його святій землі.
На мить він завмер, тоді засунув два пальці до рота і пронизливо свиснув!!!
Усе затихло…
Тільки й спромігся витиснути із себе:
— Чужинці!.. Ви хоч би навчилися розмовляти мовою держави, яка вас годує хлібом. Не митці ви, а – сміття!!!
Поволі збирає свої роботи й виходить за двері. Руки не слухаються, не можуть зв’язати на картинах мотýзок. Так болить серце, що нічого навколо себе не бачить й не чує. Ось-ось воно розірветься, вибухне.
Підходить молодий художник, що теж показував свої роботи. Кладе хлопцю руку на плече й лагідно мовить:
— Не треба було так… Ви ж більше ніколи сюди не потрапите… Але фінал був чудовий! Ваші полотна мені подобаються. Я сам люблю писати архаїку, але міську. А людська оселя в пейзажі — велика краса й добрі почуття. Не зважайте на них — творіть! Усе попереду.
Тепер він їде додому спустошений, розбитий, байдужий до всього. Хочеться викинути картини в Дніпро й ніколи більше не братися за пензлі. Забути кольори життя, звучання природи, казкову красу світу. Ось тобі й усе! Що далі?
Вдома постійні й безкінечні докори від дружини його “малюванням в своє удовольствіє”, ненависть до його професійної діяльності й до нього, як чоловіка.
«І в домі твоєму такі ж бездушні чужинці, яким усе байдуже, які щоденно відбирають сили, здоров’я, підштовхують до петлі, знищують тебе заживо.
Чужинці! Всі чужинці й негідники!..»
Зліг і не може більше встати з постелі. Кілька днів марить непритомний, відмовляється від їжі й води. Не хочеться ні світу бачити, ні жити…
Нарешті, на п’ятий день, увечері підводиться, похитуючись, поволі бреде до майстерні. Перед очима мерехтять жовті плями та кола, нудота підступає до горла, до мозку, розпач розриває тіло й душу, перед ним, у руках звивається гáдина, скручена в тугу слизьку петлю…
Темінь. Виносить на вулицю всі етюди, картини, малюнки, що створив упродовж багатьох пекучих років, упродовж свого життя. Складає на величезну купу, обливає бензином, підпалює!..
На самій горі його доробку лежить автопортрет із палітрою й пензлями в стилі Ван Дейка. Полотно натягується, чорніє, тоді тріскається — і яскраво-червоні язики вогню облизують та обціловують обличчя, руки, одежу на портреті, а з очей на щоки котяться дві краплі розжареної лляної олії. Це прощальні сльози його героя, прощання з живописом, з мистецтвом, зі світом…
Довго здіймаються в повітря й кружляють клаптики чорного попелу від згорілого паперу, кіптяви й диму від полотен. Дотлівають багетні рами, шматки полотна, підрамників, картону. Молодий художник стоїть на кволих ногах і з полегшенням та порожнечею в душі ворушить довгим патиком червоні вуглини й купу попелу від своєї праці.
Тут знайшли свою загибель близько чотирьохсот живописних робіт і більше семи тисяч малюнків. Усе, чим жив, у що переливав свою любов і почуття, перетворилося на купу згарища, відлетіло з димом і кіптявою у безвість, у забуття.
«Ніхто більше не звабить його взятися за пензлі. Ніхто, ніколи», — вертілося у голові. – Але ще залишаються фарби, картон, етюдники, полотна, папір… Подарую все це своєму другові, директорові художньої школи, нехай діти малюють. Серед них, мабуть, знайдуться здібніші, талановитіші од мене… А я — пропащий…»
Сів посеред голих, осиротілих стін майстерні, обхопив долонями голову:
«Я – нездара! Нездара без щастя, без долі. Толку з моєї любові до живопису, як я не здатен до великої творчості. Он як мене розпинали!.. А вони, оті критикани, мають талант? Невже ці моральні карлики такі геніальні в мистецтві? Цінителі-вершителі… За кожним їхнім прізвищем стоять батьки — відомі художники… А як вони, ці молоді «генії», опинилися в художніх інститутах, академіях? Як?! Хто їх туди пропхав?»
«Стривай! Перестань картати себе. Годі з тебе того, що сталося. А може, треба було б зв’язати усі картини, етюди, ескізи й закинути на горище? Адже інститутські постановки, малюнки, етюди оголених натур, композиції отримували гарні оцінки педагогів, професорів інституту. Невже він, «бездарний» студент, художник-випускник міг захистити свій диплом на «відмінно з похвалою?»
Хоч би як було, вже нічого не вдієш. Що зробив, те й зробив. Єдине, що залишилося — це тверда думка, що ніколи вже не повернеться до живопису.
А школа , діти, студія?.. Ти ж працюєш із ними, чомусь навчаєш їх у своїй академії?.. Вони бігають за тобою, хочуть малювати, особливо малі. Тебе шукають батьки, просять прийняти дітей на навчання.
Діти… Так-так, діти… Їх я люблю.
Його роздуми обірвалися раптово. У двері майстерні постукали й зайшли кілька студійців:
— Доброго вечора! Ви вже одужали? Чи скоро вже розпочнемо малювати? Уже так скучили за малюванням, за творчістю. А де ваші картини? — помітно захвилювалися вони.
– Полетіли на вічну виставку, — пробурмотів той. Довго мовчить тоді:
— Ідіть додому, а завтра, можливо післязавтра, я прийду…
Два тижні по тому отримує пропозицію влаштувати виставку на здобуття поважної премії…
Пізно вже… Пізно! Але згодом позичає свої картини у власників, яким колись продав чи подарував, та це вже були не його рідні “діти”, а добрі гості, що тимчасово повернулися в його майстерню. Зібралося їх біля сорока.
Виставка була гомінка. Премію присудили.
Серце й розум митця отримали жадану перемогу! Він збагнув, що ті їдкі, підлі вислови й знущання яничарів на художній раді виїденого яйця не варті, а їхні промовці — самолюбиві самохвали й нікчеми в цьому світі.
Можна жити, працювати й творити і без них, без тієї гадючої Спілки. Нехай вони собі гризуться, мов хорти, мов голодні хворі на епідемію щурі. А він отримав велику перемогу над лукавими чужинцями, над самим собою, і його вагання відходять у минуле назавжди.
Він – Митець і працюватиме до скону, й ніхто ніколи більше не посміє його затоптати! Він — Людина!
1983р.
P.S. Автор просить вибачення у справжніх чесних майстрів пензля, музики й літератури, патріотів своєї Батьківщини, мови і культури, знімає свій берéт і кланяється їм.
Титульне фото: Іван Донич
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/