Юрій Щербак. «Уроки Слабошпицького»

729

Ще за два дні до його смерті я розмовляв з ним по телефону,  з жахом розуміючи,  що чую цей слабкий співучий тенор востаннє.

Михайло Федотович Слабошпицький помер 30 травня 2021 року напередодні свого сімдесятип’ятиліття. Прощання з ним відбулося перед Будинком Літераторів на Банковій – прохолодний сумний день відповідав похмурому настрою тих,  хто прийшов провести Слабошпицького в останню путь… Ніхто тоді не міг уявити,  що урядовий квартал невдовзі перетвориться на фортецю, аби не допустити російські ДРГ в серцевину держави.

Життя Михайла Слабошпицького уклалося в проміжок між двома сакральними датами історії – 22 червня 1941 року й 24 лютого 2022-го й увібрало в себе весь страшний досвід голодного інвалідського колгоспно-злиденного сталінського повоєння (він народився в 1946-му). Молодість припала на роки агресивної русифікації й – воднораз – на час відродження української мрії дисидентами-шістдесятниками. Йому пощастило взяти участь у побудові незалежної української держави,  у процесі творення вільної нашої літератури. Він поспішав,  ставши,  висловлюючись його ж словами, “революціонером,  будителем,  просвітителем,  навчителем,  моральним авторитетом”, ще й істориком,  дипломатом,  менеджером,  залишаючись передовсім багатожанровим письменником.

Поспішав – бо знав,  що гряде російська навала,  що зіткнення неминуче. Ми з ним про це часто говорили. І в цьому Слабошпицький виявився більшим державником,  ніж ті,  хто,  перебуваючи на вищих державних посадах,  роззброювали українців казочками про “шашлики у травні”: у травні 2022-го – не забудемо цього ніколи – ми отримали пекельні бої на Донбасі…

Пройшовши через усі лабіринти радянської літературно-спілчанської машини ідеологічного – і не тільки – гноблення,  створеної Сталіним, Горьким і Ждановим, Михайло Федотович не став радянським “інженером людських душ”, а зумів зберегти в собі чисту молоду закоханість в Україну (те,  що російські фашисти називають “українським націоналізмом”), в її мову та пісні,  в красу її природи та різнобарвність людей з їхніми печалями та гумором. Він проніс це світле почуття крізь перевірки й заборони всіх тодішніх ідеологів цк, цензорів та літстукачів,  збагативши свою волелюбну мрію грунтовними знаннями літератури української та світової,  ознайомившись з найкращими досягненнями критичної думки. Це дало змогу Слабошпицькому працювати на рівні і в обсягах академічних інституцій,  хоча й не мав наукових ступенів і звань  (на відміну від деяких комуністичних і путінських підлабузників-хуторян}. Він відбувся, як один з творців української цивілізації – як антитези “руського міра”,-  ставши в один ряд з Григорієм Кочуром,  Миколою Лукашем, Василем Земляком,   Миколою Вінграновським,  Романом Іваничуком,  Василем Стусом,  Григором Тютюнником,  Євгеном Гуцалом, Іваном Дзюбою,  багатьма іншими нашими праведниками.

Михайло Слабошпицький, Микола Сулима, Дмитро Павличко, Юрій Щербак. Музей Максима Рильського, вересень 2020 року

Багатовимірна творчість М. Слабошпицького ще потребує свого дослідника – бажано на кшталт незабутнього Володимира Панченка. Але вже сьогодні зрозуміло,  що Михайлові Федотовичу вдалося розсунути часові й географічні рамки рідної літератури. Відкриття й пропагування Слабошпицьким незнаного в УРСР континенту української еміграційної літератури в США, Канаді,  Німеччині,  Бразилії поклали край штучному розз’єднанню духовних надбань нашого народу.  Він немовби передбачив можливість нової української катастрофи – вихід мільйонів наших громадян за кордон, у результаті російської агресії, що призведе в майбутньому до появи нової україно-англо-німецько-польсько-італо-і тд мовної літератури.

Нові дослідники продовжать справу Слабошпицького з пошуку розсіяних по світу талантів,  що збагатять українську цивілізацію.

Сьогодні, в час всенародної війни проти російських загарбників,  які несуть смерть самому існуванню нашого народу,  з особливою теплотою згадуються блискучі радіо й телевиступи Михайла Федотовича на захист української мови — цього надважливого елемента національної самоідентифікації. Він збагатив живу українську мову рядом нових слів та виразів.

М. Слабошпицький до останнього свого подиху боровся за Україну та нашу свободу – боровся своєю творчістю, книжками видавництва “Ярославів Вал”, створеного ним, організацією щорічних міжнародних конкурсів імені Петра Яцика, в проведення яких вкладав увесь свій організаційно-дипломатичний хист. Сьогодні на фронтах визвольної війни воюють за Україну багато учасників тих конкурсів, які пам’ятають Слабошпицького та його уроки.

Ми розуміємо,  що зимової ночі 24-го лютого 2022-го року почалася нова,  ще незвідана епоха в історії України. Ніколи не повернеться минуле,  до якого ми так звикли у ДОВОЄННИЙ час. Зникне багато інституцій,  забудеться багато гучних імен,  з’являться нові герої,  лідери і пророки,  народиться нова дійсність.  Переконаний,  що це буде вільна українська дійсність,  а не окупаційний морок.  І в цьому новому світі не зникне,  не забудеться ім’я Михайла Слабошпицького, його письменницький подвиг – створення монументальної саги “Дзеркало” з її сотнями героїв – подвижників українського слова.

Будуть завжди потрібні в оновленій УКРАЇНСЬКІЙ державі уроки Слабошпицького – українця,  який відмовився бути безпам’ятним невільником.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!