Юрій Щербак. «Уроки Слабошпицького»

Ще за два дні до його смерті я розмовляв з ним по телефону,  з жахом розуміючи,  що чую цей слабкий співучий тенор востаннє.

Михайло Федотович Слабошпицький помер 30 травня 2021 року напередодні свого сімдесятип’ятиліття. Прощання з ним відбулося перед Будинком Літераторів на Банковій – прохолодний сумний день відповідав похмурому настрою тих,  хто прийшов провести Слабошпицького в останню путь… Ніхто тоді не міг уявити,  що урядовий квартал невдовзі перетвориться на фортецю, аби не допустити російські ДРГ в серцевину держави.

Життя Михайла Слабошпицького уклалося в проміжок між двома сакральними датами історії – 22 червня 1941 року й 24 лютого 2022-го й увібрало в себе весь страшний досвід голодного інвалідського колгоспно-злиденного сталінського повоєння (він народився в 1946-му). Молодість припала на роки агресивної русифікації й – воднораз – на час відродження української мрії дисидентами-шістдесятниками. Йому пощастило взяти участь у побудові незалежної української держави,  у процесі творення вільної нашої літератури. Він поспішав,  ставши,  висловлюючись його ж словами, “революціонером,  будителем,  просвітителем,  навчителем,  моральним авторитетом”, ще й істориком,  дипломатом,  менеджером,  залишаючись передовсім багатожанровим письменником.

Поспішав – бо знав,  що гряде російська навала,  що зіткнення неминуче. Ми з ним про це часто говорили. І в цьому Слабошпицький виявився більшим державником,  ніж ті,  хто,  перебуваючи на вищих державних посадах,  роззброювали українців казочками про “шашлики у травні”: у травні 2022-го – не забудемо цього ніколи – ми отримали пекельні бої на Донбасі…

Пройшовши через усі лабіринти радянської літературно-спілчанської машини ідеологічного – і не тільки – гноблення,  створеної Сталіним, Горьким і Ждановим, Михайло Федотович не став радянським “інженером людських душ”, а зумів зберегти в собі чисту молоду закоханість в Україну (те,  що російські фашисти називають “українським націоналізмом”), в її мову та пісні,  в красу її природи та різнобарвність людей з їхніми печалями та гумором. Він проніс це світле почуття крізь перевірки й заборони всіх тодішніх ідеологів цк, цензорів та літстукачів,  збагативши свою волелюбну мрію грунтовними знаннями літератури української та світової,  ознайомившись з найкращими досягненнями критичної думки. Це дало змогу Слабошпицькому працювати на рівні і в обсягах академічних інституцій,  хоча й не мав наукових ступенів і звань  (на відміну від деяких комуністичних і путінських підлабузників-хуторян}. Він відбувся, як один з творців української цивілізації – як антитези “руського міра”,-  ставши в один ряд з Григорієм Кочуром,  Миколою Лукашем, Василем Земляком,   Миколою Вінграновським,  Романом Іваничуком,  Василем Стусом,  Григором Тютюнником,  Євгеном Гуцалом, Іваном Дзюбою,  багатьма іншими нашими праведниками.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Михайло Слабошпицький, Микола Сулима, Дмитро Павличко, Юрій Щербак. Музей Максима Рильського, вересень 2020 року

Багатовимірна творчість М. Слабошпицького ще потребує свого дослідника – бажано на кшталт незабутнього Володимира Панченка. Але вже сьогодні зрозуміло,  що Михайлові Федотовичу вдалося розсунути часові й географічні рамки рідної літератури. Відкриття й пропагування Слабошпицьким незнаного в УРСР континенту української еміграційної літератури в США, Канаді,  Німеччині,  Бразилії поклали край штучному розз’єднанню духовних надбань нашого народу.  Він немовби передбачив можливість нової української катастрофи – вихід мільйонів наших громадян за кордон, у результаті російської агресії, що призведе в майбутньому до появи нової україно-англо-німецько-польсько-італо-і тд мовної літератури.

Нові дослідники продовжать справу Слабошпицького з пошуку розсіяних по світу талантів,  що збагатять українську цивілізацію.

Сьогодні, в час всенародної війни проти російських загарбників,  які несуть смерть самому існуванню нашого народу,  з особливою теплотою згадуються блискучі радіо й телевиступи Михайла Федотовича на захист української мови — цього надважливого елемента національної самоідентифікації. Він збагатив живу українську мову рядом нових слів та виразів.

М. Слабошпицький до останнього свого подиху боровся за Україну та нашу свободу – боровся своєю творчістю, книжками видавництва “Ярославів Вал”, створеного ним, організацією щорічних міжнародних конкурсів імені Петра Яцика, в проведення яких вкладав увесь свій організаційно-дипломатичний хист. Сьогодні на фронтах визвольної війни воюють за Україну багато учасників тих конкурсів, які пам’ятають Слабошпицького та його уроки.

Ми розуміємо,  що зимової ночі 24-го лютого 2022-го року почалася нова,  ще незвідана епоха в історії України. Ніколи не повернеться минуле,  до якого ми так звикли у ДОВОЄННИЙ час. Зникне багато інституцій,  забудеться багато гучних імен,  з’являться нові герої,  лідери і пророки,  народиться нова дійсність.  Переконаний,  що це буде вільна українська дійсність,  а не окупаційний морок.  І в цьому новому світі не зникне,  не забудеться ім’я Михайла Слабошпицького, його письменницький подвиг – створення монументальної саги “Дзеркало” з її сотнями героїв – подвижників українського слова.

Будуть завжди потрібні в оновленій УКРАЇНСЬКІЙ державі уроки Слабошпицького – українця,  який відмовився бути безпам’ятним невільником.