Сталося.
Україна — кандидат до Європейського Союзу — унікального політико-економічного утворення 27-ми країн, чисельністю 445 млн. чоловік, з другим у світі ВВП.
Безпрецедентне рішення щодо воюючої, спливаючої кров’ю, напівзруйнованої російським агресором України — відкрити двері до ЄС — прийнято консенсусом таких різних за своїми позиціями країн, як Польща і Німеччина, Угорщина і Франція, Литва і Нідерланди, Італія та Естонія.
Це — найбільший міжнародний тріумф України, її керівництва та дипломатії в годину національної трагедії. Перебуваючи в ситуації 1942 року, ведучи запеклі оборонні бої, втративши понад 20 відсотків своєї території й десятки тисяч життів громадян, прагнучи почути бодай якусь добру звістку, Україна нарешті дочекалася європейського визнання — після багатьох років ввічливого ухиляння й погано прихованої нехіті. Пригадуємо, як один “єврокомісар” (либонь у російському запилюженому шоломі) з презирством зауважив, що Україна менш європейська держава, ніж Австралія.
Рішення ЄС — це знак солідарності європейських країн з Україною, що героїчно бореться на східному фланзі НАТО з московською ордою. Це — данина жертвам Бучі, Ірпеня, Маріуполя. Але одночасно — визнання стихійного демократизму нашого суспільства, його успадкованого з козацьких часів волелюбства, заслуг великої української культури перед Європою. Імена Сковороди, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Драгоманова, Малевича, Тичини, Винниченка, хору Олександра Кошиця — все це залишилось в літопису європейської культури. Нове українське повернення до Європи співпаде з новим відродженням української цивілізації, молодих її творців. Пам’ятаймо, що після набуття членства в ЄС українська мова стане 25-ю офіційною мовою Союзу. Українська, не російська (це нагадування для деяких радників ОПУ).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Разом з тим, нам треба не впадати в звичні для українців емоційні шторми (“всьо пропало! Зрада!”) — або в безмежну ейфорію й самовихваляння. Правлячим колам не слід забувати, що вони стоять на плечах своїх попередників. Тільки завдяки мужності й жертовності учасників Революції Гідності 2014 року та зусиллям П’ятого президента П. Порошенка (безвізовий режим) став можливим другий, далеко не завершальний етап євроінтеграції, який може тривати від п’яти до двадцяти років. А може бути і коротшим, якщо виявимо сильну політичну волю і чесні наміри нарешті змінити Україну, а не підмінити махлюванням процес інтеграції.
Сподіваймося, що влада і громадянське суспільство проробить швидко величезну законодавчо-адміністративну роботу з імплементації десятків законів, сотень регламентних документів ЄС й забезпечить відповідність України копенгагзьким критеріям демократичного управління, верховенства права, справедливого судочинства, ефективної боротьби з корупцією, побудови не олігархічної, а ринкової економіки.
І тоді в Україні не відбуватиметься кадровий шабаш, спрямований на зміцнення напівавторитарної влади, не відключатимуть популярні телеканали (5-й, Прямий, Еспресо) з мережі як небажані якомусь тимчасовому начальнику.
Перебуваючи в березні-квітні 2022 року в Польщі, живучи в сім’ї, що належить до середнього класу бізнесменів (невеличка будівельна фірма, що діє переважно в Німеччині), я ще раз переконався в тому, які величезні позитивні зміни відбулися в цій країні після її вступу в 2004 р. до ЄС: мав змогу спостерігати Польщу і ту, близьку мені родину впродовж 50-ти років. Насамперед, на порядок покращилася інфраструктура сусідньої країни — шляхи сполучення, транспортні розв’язки, упорядкованість і комфортність міст і малих містечок, захист довкілля і ландшафтів, історичних пам’яток.
Місцеве самоврядування, як один з пріоритетів ЄС, стало важливим фактором розвитку Польщі. Певен, що мільйони наших біженців, гнаних війною, побачили разючу різницю між Україною та Польщею, колись відсталою країною Східної Європи.
На рівні бізнесу, освіти, культури — безцінним здобутком ЄС стали чотири свободи — вільне пересування людей, товарів, капіталів та надання послуг від Кракова до Ліссабона — без перевірок на кордонах та митних бар’єрів.
Українцям треба буде психологічно приготуватись до того, що німецькі стоматологи відкриють у Харкові медичний центр, а бельгійські пивоварні складуть пряму конкуренцію Оболонському пиву. Натомість київська тітка Клара, яка випікає смачні. пиріжки, поширить свій бізнес на Ірландію чи Грецію. Будівельні фірми з Польщі ремонтуватимуть будинки в Дніпрі, а львівські айтішники працюватимуть у Франції… І це не мрії письменника-фантаста, а реальне майбутнє.
Для того, щоб стати справжніми європейцями (якими ми є генетично, з часів Київської Русі), треба подолати в собі совкові інстинкти ксенофобії, малоросійську меншовартість, рабське схиляння перед російським ворогом-матюгальником, відчути поклик Європи, прийняти її цінності та логіку дисципліни й зрозуміти, що ми — гідні її громадяни.
Звичайно — не ідеалізуймо ЄС з його розвиненою бюрократією та інколи дивними обмеженнями й процедурами. Серед нас з’являться затяті євроскептики — іце нормально. Сьогоднішній польський уряд перебуває в конфлікті з ЄС, вважаючи, що Унія занадто обмежує суверенітет РП. Але все це не відкидає того факту, що Європейський Союз став прообразом майбутніх утворень нового, не-імперського, не-тотарітарного типу об’єднаних громад, побудованих на гуманістичній основі.
Нехай звучить сьогодні гімн ЄС “Ода до радості” Людвига ван Бетховена, хоч і з трагічними нотами українських страждань.
Знаємо: прийде час нашої перемоги, коли великий український хор на схилах Дніпра заспіває цей могутній гімн на повну силу, в ім’я європейської української України.