Спогад: Осінь 1941-го року.
Ми, евакуйовані з Києва жінки та діти, – покидаємо Харків, в якому німці нещодавно бомбардували залізницю і промислові райони. Згадую вулиці неподалік вокзалу, де ми жили – старі радянські танки, закопані в землю, як нерухомі вогневі точки – й поховані тут назавжди. Хлопці в чорних танкістських комбінезонах сидять на броні й дивляться на жовті людські кістки й черепи, розкидані на свіжовикопаній землі. Тут колись було кладовище. Тиха слобожанська осінь стоїть над приреченим містом… Починаються дощі, коли ми від’їжджаємо з Харкова в кузові вантажівки ЗІС-5, прикриваємося кухонною клейонкою.
…Наш ЗІС поволі перетинає залізничні колії в Куп’янську, великій вузловій станції, забитій військовими ешелонами. Дорослі радіють, що над Куп’янськом стоять низькі хмари і що нам вдасться безпечно проминути станцію.
Раптом з хмари виринає німецький мессершмітт – він так близько і так невблаганно летить у наш бік, поливаючи кулеметним вогнем. Ми ціпеніємо від почуття страху й безпорадності, але водій не розгубився, увімкнув швидкість, й наш автомобіль застрибавши по рейках, тікає від смерті. Мессершмітт, наче чорний грім, пірнає у хмару, залишившись назавжди в моїй пам’яті жахливим видивом.
Сьогодні я – єдина либонь людина в світі, яка пам’ятає Куп’янськ 1941-го року. Інші свідки відлетіли на небо. Гнані війною, ми їхали до Росії. Запам’ятав, як мама гірко плакала, коли українська земля лишалася позаду.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У ті дні мені виповнилося сім років і я багато чого забув із того страшного часу, але Куп’янськ залишився в моїй пам’яті назавжди. Так само в році 2100-му якась стара немічна людина згадуватиме Куп’янськ часів російської навали, коли українці тікали від убивць до Німеччини.
***
Знаємо сьогодні, що Харків, у сфері тяжіння якого перебуває Куп’янськ, віддалений на 117 кілометрів, став найнещаснішим українським містом Другої світової війни, переживши чотири битви й переходячи з рук до рук у 1941, 1942 і 1943 роках. Харків став також символом поразок бездарного сталінсько-тимошенківського командування червоною армією, яка понесла тут велетенські втрати в сотні тисяч бійців, переважно українців – на відміну від набагато менших втрат німецького вермахту.
Саме після другої битви за Харків, у травні 1943-го року, коли після авантюрного сталінського наступу червоної армії було втрачено близько 300 тисяч убитими, пораненими й захопленими в полон, – німці змогли здійснити стратегічний прорив у липні, захопивши Ростов-на-Дону й дійшовши до Сталінграду.
Але сьогодні нова Україна пишається Харковим. Трудове, інтелігентне українське місто, стікаючи кров’ю, руйноване постійними ракетними атаками, виросло до символа непереможності, незламності українського опору російській агресії. Східній орді не вдалося захопити місто, а стратегічна наступальна операція ЗСУ на Харківщині, в ході якої було звільнено також і Куп’янськ, набула геополітичного значення – як знак майбутньої перемоги України над путінською росією.
У ході цієї операції остаточно розвіяний міф про силу і велич російської армії, розтрощені гнилі потьомкінські декорації, що прикривали некомпетентність і корупцію командування, погану підготовку й низький моральний дух псковсько-бурятсько-тувинського воїнства.
Перемога під Харковим, за виразом В. Черчіля, означає не «кінець початку», а – «початок кінця». Виразний сигнал був прочитаний нашими союзниками, які – навіть, ті хто досі вагався – зробили ставку на перемогу над росією. Як казав американський генерал Б. Ходжес, «треба краще приготуватися до розпаду росії». А не рятувати Імперію Зла, як це сталося після 1991 року.
Харківський наступ, в ході якого були звільнені Куп’янськ, Ізюм та інші важливі населені пункти, став блискучим прикладом спільної штабної роботи генералів України, США, Великої Британії й увійде в новітні підручники воєнного мистецтва.
***
Та повернімося до Куп’янська. Випадково в соціальних мережах я наштовхнувся на документ виняткової сили, написаний чистою і – переконаний – прекрасною людиною. Цей документ з’явився на фоні болючих розмов про масове явище колабораціонізму, на фоні фотографій з перекошаними від щастя пиками зрадників, що тримають у руках новенькі російські паспорти – темно-червоні мов згустки крові.
Зацитую зі скороченнями:
«Куп’янськ – це я, дівчина, яка отримала для наших військових тепловізор, бронежилети, форму, маскувальні кікімори, ліки.
Куп’янськ – це мій однокласник, який воює за нашу свободу в артилерійській бригаді.
Куп’янськ – це левина доля людей, які, незважаючи на гуманітарну катастрофу, принципово не йдуть отримувати рублеві виплати.
Це – партизани, які під ризиком репресій окупантів, розклеювали по місту пропагандистські листівки.
Куп’янськ – це Григорій Сковорода, це Марко Кропивницький, це Остап Вишня.
Я – Настя. І я родом із Куп’янська.
І Куп’янськ – це Україна».
***
Слава і честь невідомій Насті. Бо саме вона – це голос вільної, гордої України.
Бо вона сказала те, про що часто мовчать високі державні чини, не згадують мовлячі голови з ФРІДИ, які русифікують Україну.
Для Насті Куп’янськ – не старі, зруйновані будинки й покручені залізничні рейки – а Україна. Бо Куп’янськ – одне зі стародавніх козацьких міст Слобідсько-Української губернії, із Харковом – як центром. Губернія існувала у 1765-1780 та 1797-1835 роках офіційно, задовго до того, як кремлівський карлик-невіглас «визначив» дату народження українців.
Куп’янськ – це справжня козацька Україна, коріння якої сягає далеких історичних глибин, виходить поза межі імперського територіального поділу, який певний час змушений був визнавати українськість Слобідської України.
Саме цей духовний, національний вимір, якого цураються новітні начальники з-під прапору «КАКАЯ РАЗНИЦА», і є визначальним у двобої нашого народу з московськими вбивцями, бо наша війна – національно-визвольна.
Куп’янськ для нас – не територія, а невід’ємна частина народного існування.
Харків і Куп’янськ – це Україна.
Назавжди.