Петра Сороку я відкрив далекого вже 2005 року: якось довідався від когось, що у своєму деннику «Петро Сорока згадував Вашого батька». Для мене того було досить, щоб знайти адресу і написати панові Петрові листа.
Через якийсь час отримав від нього відповідь:
«25 травня 2005 року, м. Тернопіль.
Шановний пане Юрію!
Мені було надзвичайно приємно і хвилююче отримати Вашого листа. Потрапив він до мене з великим запізненням, бо в Грицівцях (стара адреса, на яку писав листа я – Ю.Р.) я уже не живу років 5-6. Але зв’язку не пориваю, тож в один з приїздів натрапив на нього.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На жаль, у денниках тільки принагідно згадую ім’я Вашого батька, до того ж трапилася прикра помилка (помилково вказані ініціали – Ю.Р.). Але хочу сказати таке: я напевне єдиний в Україні письменник, що регулярно веде і видає літературні денники. Як всеїдний читач пишу про багатьох і, якщо Господь дасть здоров’я, буду це робити. Тому до творчості Вашого батька неодмінно повернуся. Для мене це великий письменник. Справжній! Таких одиниці. Я відкрив його завдяки Б.Харчуку (він з нашого району, ми зналися) і старався перечитать все, що Ф.Р. написав. Вразило мене його інтерв’ю у «Києві» і підсилило інтерес.
Зовсім недавно я поставив собі за мету перечитати все, що зможу дістати про Рогового, щоб зробити наукові узагальнення. І ось Ваш лист. Дуже до речі. Як знак! Може, справді знак божий!
Одразу ж прохання: якщо змога, складіть для мене список усіх книг, що батько написав. Може, навіть публікацій? Я крім двох романів (останніх у часі) не читав нічого, тепер ось беруся за «Кур’єр Кривбасу» (чекав продовження, бо не люблю читати шматками) (там друкувався недописаний роман Ф.Рогового «Гріх без прощення» – Ю.Р. ).
На жаль, маємо ситуацію в державі, коли справжні таланти затінені чи відсунуті на маргінес нахабними середняками і бездарностями. Шевченківська премія і та стала предметом гендлювання.
У 44 помер Юрко Гудзь – незаперечний класик. А хто згадує? Хто пише про нього?
У Білій Церкві забутий геніальний епік Віктор Міняйло, нікому нема діла. І т.д. і т.д.
Я завжди кажу: мало в Україні написати геніальну річ, треба її ще донести до читача і «розкрутити», як нині говорять. Тому Ви мусите заопікуватися посмертною долею батькової спадщини. Може, навіть треба на це покласти життя. Це місія висока і свята.
Я написав десятки літ.портретів, монографій про відомих і менш знаних письменників, по суті, приніс себе в жертву іншим. Але не жалію і не прийміть це як скаргу. А як слова людини, яка знає, що таке літ.критика і яка її роль.
Повторюсь: я готовий написати про Ф.Рогового, але допоможіть мені. Підтримуйте зі мною контакт. Спонукаю до цього також Є.Барана, інших критиків, П.Коробчука, ІБТ, Св. Антонишин…
Перегляньте мій денник, його можна читати з тієї сторінки, на якій відкриється. Це необтяжливе читання. Ось-ось вийде новий. Надішлю. Безкоштовно.
Я не можу передати словами, як для мене хвилююче спілкуватися з сином Ф.Рогового.
Хочеться вірити, якби він був живий, ми заприятелювали б.
Про мої літ.смаки і літ.оточення прочитаєте у деннику.
І певен – нам буде про що поговорити. Озивайтеся!
І вибачте за почерк. Далі набиратиму на комп’ютері.
Пишу майже на коліні й поспіхом.
Кінець семестру – завал, роботи прірва…
Пропадаю просто, повірте…
Сердечно – Петро.
П.С. Мені все цікаве, що стосується Ф.Р., все… Не поривайте зі мною контакт. Я, очевидно, не так написав, як би треба, але…
Може відчуєте душею межову щирість і, може, об’єднавши зусилля ми щось зробимо для св.пам’яті Ф.Р.»
***
Від пана Петра я одержав 18 книг: починаючи із «Голос із притвору» (2004) – до «Апокрифи лісу» (2018) – на жаль, вже без нього… від пані Галі, про яку часто захоплено та вдячно він згадував добрим словом у листах та денниках.
…Фінансові проблеми (в кого їх немає!) часто вносили «поправки» у наше спілкування. Ми часто вимушені були про це згадувати:
«3 січня 2006 року
Шановний Юрію Феодосійовичу!
На жаль, «Холодного яру» (часопис черкаських письменників, очільником яких тривалий час був наш спільний знайомий Григорій Білоус і він же – редактор того часопису – Ю.Р.) ще не бачив. Але, сподіваюся, він уже в дорозі. Видав «Денники» і посилаю Вам, бо там є згадка про Вашого батька, якого я люблю і шаную (стилістів такого рівня одиниці)…
Щоб не бути залежним від акул-видавців, зареєструвався як приватний підприємець із правом видавничої діяльності. Ось і все видавництво. Тож заздрити нема чому. Так може вчинити кожен, хто плідно працює і має що видавати. Це краще, ніж чекати милості від видавців, які тільки про наживу й мріють.
Щоб видати «Денники», взяв кредит, який треба повертати. Тому не можу дарувати книгу, як це робив раніше, коли був спонсор. Отож, вибачте, що беру від Вас цю десятку (були й такі ціни! – Ю.Р.).
Книги такого обсягу значно дорожча. Ось Надя Мориквас видала аналогічну в Львові і продає по 25 грив. Я ж продаю по 10 грн. тому що в друкарні зробили мені дешевше до ювілею, точніше не взяли грошей за роботу, а лише за папір, друк, фальцювання і т.д. Хочу попросити Вас принагідно, якщо змога, рекомендуйте денники своїм знайомим і приятелям. Може, хтось захоче придбати. Це дуже виручить мене. Сподіваюся, що колись відборгую Вам за цю послугу. Маємо підтримувати один одного… Поки що я можу видавати книги, під які є кошти. Але ціни доступні і, певен, найнижчі в Україні. Сердечно – Петро Сорока».
***
Значно категоричнішим він ставав, коли торкалися віри:
«16 січня 2006 року
Дорогий Юрію Феодосійовичу!
Дякую за слушні зауваження, за уважне прочитання книги – все важливо для мене, все цінне… На жаль, не можу відповісти Вам таким же довгим листом. Ніколи!
За те, що замовили ще два денники – дякую. Це важливо для мене. Дуже важливо. Я продаю книгу по символічній ціні, тільки щоб віддати позичку. Сподіваюся колись допомогти Вам.
У дискусію про християнство і РУН-віру втягуватися не хочу, хоча ця тема болить мені. Скажу лишень словами Бердяєва: «Християнство визволило нас від влади демонів».
Наші далекі предки задобрювали демонів, а ми молимось Вседержителеві. Це головне. Судячи з усього, Ви не були ні разу на відчитці біснуватих. А я це бачив. І досить мені вражень на все життя. Нема нічого жахливішого як злий дух виходить з людини. Повірте, це страхітливе видовище. Опис цього є в Ів. Чендея. Дід його виганяв бісів. Вороття назад нема… Але треба помітити: язичництво не чуже християнству, бо друге виросло з першого. Про це багато – в «Основі». Зичу Вам, щоб пережили осяяння під час Літургії, це дивовижні дотикання до вічності. Великий Франсуа Моріак щодня відвідував Богослужіння. Ось у кого треба вчитися. І в Барки, найбільшого сковородинця нашого часу. А атеїзм – це глухий кут. Ісус Христос – не єврей, а син Божий. Назарет – не єврейське поселення… Та Ви знаєте це.
Обіймаю сердечно – Петро. 16.01.2006».
***
Він завжди відгукувався на вихід моєї нової книги, які я надсилав йому.
Писав рецензії на них та публікував у різних часописах, своїх денниках…
«21 серпня 2006 року
Дорогий Юрію Феодосійовичу!
Кілька тижнів я був за межами міста – тепер розгрібаю поштові завали. Даруйте, що відповідаю із запізненням.
«Росу» («Роса в червону ніч» – моя книга, надіслана П.Сороці – Ю.Р.) отримав і вже погортав її, дещо прочитав. Але змушений відкласти детальне читання на кілька днів. Треба «робити» монографію, під яку отримав кошти і вже частину потратив (необачно!) на подорожі. Був у Чигирині, Суботові, Каневі, Умані, Трускавці, Орії іт.д. Це було вкрай необхідно…
У новому числі «Березоля» – згадка про Ф.Р. Це в моїх денниках за цей рік «Застиглий вогонь». Можливо, знайдете – №7.
Згодом напишу більше.
А про «Росу» неодмінно відгукнуся в денниках, бо це моя єдина надійна трибуна.
Буде змога, озивайтеся. Петро. 21.08.2006р.»
«15 лютого 2009 року
Дорогий Юрію!
Пишу стисло, бо цікавих новин катма і відчуваю те, що називається «втома металу».
Все інше, як я кажу, – в денниках. Прошу вибачити, що надсилаю їх з деяким запізненням. Так склалося.
Єдине прохання – рекомендуйте «Знак серця» знайомим і друзям. Я ще маю за них борг у друкарні, тож змушений посилено займатися розповсюдженням.
Частину грошей дала вид. рада, але й забрала тираж, я додрукував ще кілька сотень і тепер їх реалізую й повертаю борг.
Для Вас, звісно, це подарунок.
Будьте щасливі! Петро.
Дякую, що не забуваєте і надсилаєте книги, прийде час і я ще напишу про них. Але має бути «душений настрой». Ви розумієте, інакше все це буде пса варте».
…Жаль, що чимало планів так і лишилися планами. Тепер вже – нездійсненними…
Мир Душі Твоїй, дорогий пане Петре! Хай вічно вона раює у твоєму Петриківському лісі!
“Українська літературна газета”, ч. 1 (267), 17.01.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.