Стаття “Кладовище” вітчизняного перекладу” О. Веремка-Бережного в газеті “День” (№135 – 136, 31 липня – 1 серпня 2015-го) хапає за живе (жаль, редакція “Дня” сама не розуміє, що цю тему слід продовжувати постійно, адже на цю пору накопичилися гори проблем з Еверест заввишки, а газета більше про це не пише). Ми – запеклі читачі з давніх-давен, постійно стежимо за книжковими новинками харківських видавництв “Клуб сімейного дозвілля”, “Фоліо”, “Фактор”, “Віват”, “Школа”, “Ранок”, “Скорпіон”, “Прапор”, “Дитячий світ”, “Око”, “Майдан”, “Глас” та ин. Деякі з видавництв канули в Лету, натомісць народжуються нові, з’являється все більше гарних книжкових новинок, і це тішить. Але віднедавна ми почали звертати пильнішу увагу й на якість книжкової продукції, зокрема, й на якість перекладів. І ми взялися досліджувати: що ж не так у видавничому королівстві? чому воно дедалі більше скидається на королівство кривих дзеркал?
Перше, що впадає в око, коли поринаєш у книжкове море: видавці женуть вал. За поспіх директорам і редакторам треба ставити серйозні клізми, бо вони хворі. Видавництва часто хапаються за все, що потрапляє під руки, аби швидше видати й побільше заробити. Принцип: спершу подумати, а потім видати – не для них. Ми, швидше за все, зіштовхнулися, досліджуючи процес, із вершиною айсберга, але й він вражає: у видавництвах протирають штани й спідниці багато редакторів, а особливо редакторок із уявленням про редакторську й перекладацьку працю на рівні “нижче плінтуса”, а в директорів видавництв, по суті, власників їхніх – капіталістичних акул, так би мовити, – не все в порядку з морально-етичними нормами праці й поводженням із автурою й читачами. Часто на посадах редакторів сидять люди не з філологічною, орієнтованою на специфічно видавничу працю, професією, а колишні музпрацівники, освітяни, навіть фізики й хеміки, і вони “хемічать” із рукописами, як Бог (швидше – чорт) на душу покладе. Ми з подивом дізналися, що офіційних редакторів (мабуть, через профнепридатність) підстраховують, редагуючи й коригуючи тексти, досвідчені редактори зі сторони, так звані позаштатники, але їхні прізвища в виданнях… не зазначені! Особливо грішить цим “Фоліо”. Іще поінформовані люди кажуть, що й платить це видавництво чи не найменше з-поміж усіх видавництв, нещадно обдираючи високочолих інтелектуалів. За що ж їм таке: і в вихідних даних книжки вони не згадуються, й оплачуються, як якісь раби, а окрім того, видаються їм чесно зароблені кошти з чималою затримкою, часом чи не до року, а то й більше (своєрідний спосіб наживання на горбах справжніх редакторів і перекладачів?). Відтак чимало професіоналів просто відмовляються співпрацювати з “Фоліо” (це все питання до його власника О. Красовицького) та иншими подібними видавництвами. А відтак видавництва змушені звертатися до менш компетентних працівників, гнати вал, а в кінцевому підсумку страждає Його Величність Читач.
Таке враження, що, приміром, керівнику “Фоліо” фатально бракує грошей, хоча він є чомусь (?) своєрідним пестунчиком долі, до якого вельми прихильна українська влада, про що йдеться в листі секретаріяту НСПУ до міністра культури України: «Не може надаватися перевага окремим “обраним” видавництвам на кшталт видавництва “Фоліо”, яке щорічно отримує кількамільйонні замовлення на випуск друкованої продукції за державний кошт» (ЛУ, 30. 07. 2015). Здається, О. Красовицький явно “за гарні очі” перетворився на своєрідного пожирача державних коштів. “Так, зокрема, як підрахували журналісти «Детектора медіа», 9,2 млн грн бюджету програми «Українська книга» Держкомтелерадіо (42 млн грн), мають отримати … видавництва, пов’язані з гендиректором видавництва «Фоліо» Олександром Красовицьким”.
Раз уже мова пішла про “Фоліо”, то зазначимо, що чимало перекладних видань “Фоліо” не є перекладними насправді. Спершу часто-густо використовується “перекладна машина”, яка робить масу дурних помилок, потім, як правило, підключається редактор-”перекладач”, котрий пробує лихоманково (бо все бігом!) виправити машинні вади; у ліпшому варіянті є й перекладач, але “зеленець”, людина зі слабким знанням мови й правил редагування (дешевше ж коштує, ніж професіонал! такий тут цинізм), через що книжка доходить до читача з лакунами й несосвітенними правками, які псують уявлення про оригінал (на кшталт “варіяцій” зі Стівеном Кінґом, про що пише О. Веремко-Бережний у “Дні”). Часто практикується й таке: береться закордонна класика в російських перекладах “учорашнього дня” й через цей переклад відбувається перепереклад (чи як його назвати?) на українську. Самі розумієте, що з цього виходить вінегрет, і він для читача зразу починає погано пахнути й геть неїстівний. Отож якщо ви зустрінете, приміром, переклади видавництва “Фоліо” з французької Гюґо, Шатобріяна, Симони де Бовуар та ин. у переперекладах, як правило, харківських письменників Віктора Бойка й Володимира Верховня, то сахайтеся від них, як від чуми, бо це таки халтура. В. Верховень і В. Бойко відомі як пристойні поети, але зажили вже слави заробітчан на кістках закордонних класиків, бо ніяких мов до ладу не знають. А треба ж перекладати з оригіналу або з добротного підрядника спеціяліста.
І на перекладеній глобальній “Енциклопедії європейської цивілізації. Рим” (вид-во “Фоліо”), створеній за редакцією самого Умберто Еко, помітні ті ж сліди видавничої метушні, “машинних” вправ, скороспілих перекладів з італійської, поспішного редагування. Відтак, приміром, розмірковування про видатного лірика Гая Валерія Катулла в італійському варіянті (1), варіянті ніби-перекладному (2) й варіянті “відредагованому” (3) відріжняються, як небо від землі та моря. Гадаю, якщо компетентна людина візьметься порівнювати в цій енциклопедії “італійське” й “українське”, то багато чого знайде дивовижного, але, на жаль, для читача відворотного, бо ж украй перекрученого.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Професійні знання письменників можна було б використовувати в справах, де вони справді компетентні, зокрема, в видавничих серіях про знаменитих людей. Така, приміром, є у “Фоліо” й так і називається – “Знамениті українці”. Але що це за серія! Автори пишуть про Сковороду, Шевченка, Франка, Хмельницького, Грушевського та ин. видатних людей, але все це втиснуто в кілька десятків сторінок, описуються переважно давно відомі речі поганою, доволі засушеною мовою (не дуже й відредагованою, бо теж поспіхом), постать видатної особи слабко вписується в контекст доби, банально оцінюється, автори просто не вміють розповідати цікаво, як белетристи-документалісти, есеїсти. Особливо цим грішать доволі безграмотні автори Ю. Коляда, С. Вергун і чимало инших, котрі писали про Сосюру, Тичину, Рильського, Лисенка, компілюючи переважно зі значно компетентніших і цікавіших джерел. А ще серія “Знамениті українці” потрясає політичною безвідповідальністю й цинізмом, позаяк поряд зі справді видатними особистостями маємо “в героях” Л. Кучму, Д. Табачника, Л. Черновецького, які завдали неймовірної шкоди Україні й за якими буквально тюрма плаче. У добу Майдану гідности й нинішньої війни з Московією такі “герої” нібито зникли, але з иншими книжковими хибами “Фоліо” розлучатися не поспішає…
Щоб завершити цю печальну тему на мажорній ноті, хочеться побажати харківським видавництвам звертатися все-таки за написанням своєрідних літпортретів видатних людей до письменників, котрі цікаво пишуть на подібні теми: до критиків і літературознавців, есеїстів А. Стожука, О. Ушкалова, поетеси з есеїстичним хистом Люцини Хворост, до поета й есеїста С. Шелкового, поетеси й радіожурналістки Ірини Мироненко, взагалі налаштувати ділові стосунки з ХОО НСПУ, щоб було менше кричущо незугарних підходів до такої важливої справи, як видання книжок… Проте слід працювати з талантами, поважаючи в них талант, а не намагаючись обдерти, як липку. Чи не так трапилося з авторитетним письменником Леонідом Томою, якому “Фоліо” замовило книжки про Вернадського і Гоголя, потім вони кілька разів перевидавалися, бо тиражі хутко розходилися, але авторові від того ані холодно, ні парко, бо йому навіть не повідомляють про успішний хід його видань, не кажучи вже про те, що він тут позбавлений як премії або хоча б достатньої кількости примірників для себе… Жаба давить видавців?
Але нині талановитим авторам слід задуматися вже й про те, чи слід узагалі співпрацювати з видавництвом “Фоліо”, позаяк проти його бракоробства почала протестувати громадськість. Уперше в рамках престижного Львівського форуму видавців відбувся пікет проти антиукраїнських книжок, які видає “Фоліо”, та ще й за державні кошти. Активісти авторитетної організації “Меморіял” вимагають від відповідних органів влади й спецслужб негайної реакції, а також видалення продукції харків’ян-українофобів зі Львова (там є ще й магазин “Фоліо”).
Директор “Фоліо” О. Красовицький засвітився в українських ЗМІ виступами проти вигаданого ним самим антисемітизму Василя Шкляра. Він обрушився на письменника за термін “жид”, хоча В. Шкляр ужив це поняття необразливо, а – що головне – в історичному контексті. Дослідники, котрі вивчали історію питання, свідчать, що поняття “жид”, “жидовин” – питомо українські, прийшли до нас із Европи, а “єврей” – термін московський, отже, калькований. Усі наші письменники-класики ХІХ ст. на чолі з генієм Т. Шевченком писали “жид”, “жидовин” (наприклад, Шевченкове ласкаве “жидівочка” – хіба ж це образа?), так говорив (і говорить, до речі) нарід, навіть видатні московити О. Пушкін, Ф. Достоєвський, А. Чехов та инші (услід, либонь, за українцями й иншими европейцями) не цуралися цього поняття, як об’єктивного. Ми знаємо французького письменника Андре Жида, Вічного жида з Біблії, Жид як персонаж є в українському вертепі, що дійшов і до наших днів; термін “жид” в одному з виступів на шоу Савика Шустера органічно вживав видатний московський режисер родом із України Роман Віктюк, і багатомільйонна авдиторія нормально це сприйняла. Прикладів не бракує. А термін “єврей” – nota bene! – був нав’язаний українцям більшовиками під загрозою… смертної кари (либонь, так почали боротися з тим явищем, яке вони пізніше оголосять “укрбуржнацом”). І справді почали… розстрілювати! Так що ті люди, котрі цього не знають або не прагнуть знати, саме під впливом знавіснілої комуно-більшовицької ідеології-пропаганди взялися завзято боротися публічно з цим терміном, бо стали “совками”. Але ж не можна піддаватися ідейним мерзотникам, котрим аби душити в зародку все самобутнє, а натомісць нав’язувати несамовиту інтернаціоналізацію, випалювати все національне й нівелювати на московський копил, бо їм хочеться всіх зробити примітивними совками, а мови – зросійщити-змосковщити.
Раніше видавництва, зокрема харківські, не дуже тішили публіку україномовними виданнями, але після наших революційних вибурхів 2004 і 2014 рр. попит на українську книжку почав зростати, і видавці зрозуміли, що можна заробляти й на цьому. Проте складається враження, що вони більше опікуються російськомовними проєктами в українському варіянті. Себто беруть російськомовне видання, на якому вони колись заробили, і перекладають українською. Причому дуже часто перекладають такі книжки не професіонали, а самі редактори видавництв, як правило, повторюю, “зелені” дівчатка чи жіночки без професійної освіти. Отож такі “хемічки” з допомогою “машинного перекладу” та ще, либонь, із допомогою якоїсь “матері” (як ото в анекдоті) беруться за надскладні завдання. А ще наше, поки що нетривале, дослідження засвідчило, що ці “зелені” редакторші-”хемічки” не володіють гаразд і… українською мовою! Отже, заробітчани є і всередині видавництв. Це вже прикро особливо, бо куди ж ми швендяємо? Таки на цвинтар видавничих ілюзій?
Особливо цим грішить, либонь, видавництво з бенкетною назвою “Віват” (на честь чого “Віват”, малокомпетентні пани-товариші? Не на честь же поневаженого читача, а, мабуть, на честь грошозагрібання лопатою?).
Щодо некомпетентности, зокрема бравурної, “віватної”. Ось вийшла книжка В’ячеслава Картавих “Новые басни и пародии” (“Віват”, 2015). Колишній мент, відомий, багато в чому принциповий слідчий із суспільним авторитетом видає нині книжку за книжкою. До речі, це він колись упіймав на гарячому як кримінального злочинця Вадима Рабиновича, який вишиває публічно на перших ролях у “своїй” партії, ще й як нардеп (горе-спеціяліст!) має час на телеканалах, – так-от В. Картавих розповідає правду про нього й про таких, як він, у своїх документальних і художньо-документальних творах. Отож коли він виступає як спеціяліст – питань нема, виконує титанічну роботу, але ж йой! – його “байки” й инші “художества”!.. На жаль, ніхто з редакторів не сказав В. Картавих, що йому бракує мовної й художньої вправности так у книжках російською, як і українською мовами. Ну, не дано чоловікові особливого таланту, що ж поробиш! Ось “басни”: “Волк был обыкновенным клерком // с доходом “икс” по нашим меркам” (вам щось зрозуміло?). “Акакий Львович Подхалим // всегда начальством был хвалим. // Начальству был он ультрапредан, // как верный пёс, слонялся следом” (чотири рядки підряд про одні й ті самі риси підлабузника! Явне словесне перенакопичення; і це, до речі, “принцип” цілої книжки). Постає питання: навіщо ж такі книжки видавати? Відповідаю: видавництвам такі автори платять із власної кишені. Тому “випускаючий редактор” Л. О. Кратенко благословляє цю книжку (до речі, ось вам і взірець безграмотної змосковщеної української мови: “випускаючий” замісць “випусковий”). Але що видавництва, коли таких своїх новоспечених авторів-колег благословляють і професійні письменники! Усі свої презентації колишній мент проводить у харківській спілці письменників, і чули б ви, які дитирамби В. Картавих вони співають, особливо колишній голова обласної спілки, поет І. Перепеляк – мало не шедеври маємо (хоча пан Іван, звісно, говорить і слушні речі)! Ось і в цій новій книжці є передмова симпатичного поета й перекладача О. Бінкевича: “Книга харьковчанина Вячеслава Картавых … явение (sic!) весьма неожиданное для литературной жизни Украины”, “в лице Картавых мы приобретаем баснописца, способного разглядеть и выставить напоказ весьма нелицеприятные стороны нашего бытия”, “Картавых с достоинством выполняет свою миссию”. І хоча б тобі одне слово про багатослів’я, повтори й самоповтори, майже повну відсутність оригінальности та ще й про те, що в цій книжці відсутні власне пародії (автор-дилетант, либонь, не розібрався, що це таке)… Отаке “явение”… (буквальних помилок у книжках теж вистачає: це явно “явение” вичитки-коректури). В. Картавих, либонь, багата людина (і звідки в мента-борця за справедливість великі гроші? 160-сторінкова книжка, між иншим, видана в твердій обкладинці, з масою кольорових ілюстрацій на крейдованому папері й тиражем /матка боска!/ 5 000 примірників; достеменна Ліна Костенко!), він накриває щедрі столи письменникам на презентаціях, тому, мабуть, вони теж такі щедрі на слова… А професіоналові такого високого класу, яким є В. Картавих, як слідець-детектив (наш, так би мовити, Шерлок Голмс), варто б щодо праці над словом звертатися спершу до висококласних редакторів, які б йому підказали, що до чого, а не думати, що він і в художньому слові бога за бороду взяв.
І ще про одну показову “віватну” книжку, яку представляли на львівському книговидавничому форумі. Думалося-гадалося, що там представляють ліпше. Але!..
Несподіванки почалися відразу. Знайомтеся: Катерина Ліпс, авторка роману “Час змін” (2016). І… переклад з російської Світлани Сулими, вельми досвідченої, до речі, редакторки й перекладачки (вона ж і офіційна редакторка книжки, хоча тут, либонь, що редагувати, що перекладати – одне й те ж). Як зацікавлені читачі, починаємо розшукувати російськомовний оригінал. Проте… його ніде нема! Наші розслідування встановили, що цю, “неіснуючу публічно в російському варіянті”, Ліпс перекладали не з книжки-оригіналу, як то робиться у всьому цивілізованому світі, а… з рукопису! (Як тепер розуміємо, іще досить невправному). Сущий віват непрофесіоналізму! Ми гадали, що ота “тяжко вимовна” назва “ЧаС ЗМін” (це ж явно не досвідчена редакторка-перекладачка рівня С. Сулими, яка й не працює у видавництві, устругнула, а глухі до слова “віватівці” пропустили до друку) є невдало перекладеною від “Час перемен”, а воно не так! (Себто таке могло існувати в рукописі-оригіналі авторки, але де ж знов-таки книжка-оригінал?).
Читаємо в анотації до роману: “…неймовірна історія кохання між герцогом і звичайною дівчиною з бідної родини”. Отже, стара, як світ, історія принца й Попелюшки у Франції, про яку в авторки дуже поверхове уявлення, бо вона, здається, користується лише довідниками, пишучи про Париж, курорти, коней і т. ин. ( і в такому ж не художньому, а довідниковому дусі; достеменно, як школярка!).
Сюжет? Після Першої світової на курорт Віші приїжджає молодий багатий вродливий аристократ Мішель, дуже розумний, душевний, здатний на пристрасну й вірну любов навіть до простої дівчини з народу – і така з’являється у вигляді… покоївки, і не якась Попелюшка, а писана красуня Монік, у якої всього з надміром: і краси фізичної, і дивовижної душевности, і здатности глибоко кохати, і проникливого розуму… І де такий геній чистої краси взявся? Авторка відповіді не дає… Мабуть, раптово, випадково вигулькнув цей “геній”, як Пилип із конопель. А тому, либонь, і думок у Катерини Ліпс нема, і образних знахідок – кіт наплакав, і перипетії й конфлікти вельми спрощені: щойно виникли – й одразу вирішуються! Казка! А талантів у красуні Монік і далі з’являється аж ціла космічна безодня! Тільки заспіває на публіці – всі умлівають, ледь зачне танці в кабаре – повний тріумф, щойно зіграє кіноролю – їй уже пророчать зоряне майбутнє! Її ревнивий (?) Мішель довго бігає невідомо де, аж раптом вони стрічаються – і гепі-енд: “…їхні губи зустрічаються”, як багатозначно повідомляє пані Катерина, себто вони… навіть одружуються! Фініта ля комедія, кажучи, здається, по-французьки. До речі, щось тут негаразд із українською вимовою імен: Монік, Франсуаз, Ніколет, Густав, Жуліан (Жульєн?)…
Отже, поверховість у всьому, примітивний переказ людських доль, а як осмислювати людину з погляду психології – для авторки, як увижається, темний ліс (позаяк французи, то Булонський?). Для чого ж називати цю псевдороманну серію “Натхнення”? Ми як читачі “надихаємося” швидше за все іронічним підсміюванням, а видавці, мабуть, заробітками (бо чим же ще тут можна надихнутися?).
Не цурається “заробітчанської серії” й уже згадуване “Фоліо”. Ось “Острів кохання” (2019), “сучасний роман”, за визначенням видавців, який написала така собі Анна Шила. Сюжет теж казковий, як і в Катерини Ліпс. Українська красуня Анна, талановита редакторка-журналістка популярного часопису, буквально з льоту закохалася в талановитого француза-підприємця зі світовим досвідом праці, справжнього мачо-красеня Жульєна. У неї був невдалий досвід “українського” кохання, а тут одразу почалася “міжнародня казка” любови. Зустрічі з коханим на популярних азійських курортах, поїздки в Париж, відпочинки на морі, пристрасні поцілунки et cetera. Словом, казка — саме так і атестує це життя Анна. Слів нема: із цієї історії можна було б видобути “цимес”, себто тут — примусити читача по-справжньому переживати. Та от біда: схоже, авторка й не уявляє, що це таке — написати справжній роман. І хоч далі вона ще спромоглася вийти на деякі проблеми: Жульєн зустрічався з нею вряди-годи, але вона завагітніла, народила двійню, виховувала хлопчика й дівчину сама сімнадцять років, люблячи, проте, Жульєна-красеня до нестями (?), хоч той часом не телефонував роками, роботу з улаштування своїх “торгових точок” то в Бірмі, то в Ірані чи деінде ставив на перше місце перед їхніми взаєминами, а насамкінець виявилося, що мав і инших коханок… Відтак із серйозної розмови про складні перипетії буття вийшов непереконливий гепі-енд: суперталановиті в усьому діти підросли, знайшли свого батька за кордоном, піднесли його матері на блюдечку із синьою облямівочкою і, о диво! — заблукалий Жульєн зворушливо (?) мовив, що в нього “все тільки починається” разом з усіма. Якщо додати до всього, що Анна Шила втюхує нам, як неосвіченим материковим аборигенам, типово журналістсько-екскурсоводські розповіді про закордонні “острови кохання” (забуваючи, що вже мільйони українців там побували), то нехіть до всього описаного лише зростає. У такому ж “казковому” й переказовому ключі нам описуються сцени любощів-пестощів, оповідається про красоти природи, про їжу (безкінечний перелік з’їденого й випитого!), про взаємини людей і т. ин. Під кінець починає нудити від розповіді про те, яка вся рідня Анни талановита, як швидко всі ловлять успіхи аж бігом, як випереджають инших у досягненнях; усі герої не позбавлені нарцисизму, особливо Анна (“Не вірю!”, сказав би великий Станіславський, бо ж — виписано непереконливо, пером швидше поспіховим, репортерським, аніж художнім). Відчувається, що цю “недоношену” (даруйте вже!) письменницю добряче редагували, але недоладностей у мові так багато, що не все змогли видалити. Тому серед зумисне нібито ліризованої оповіді виникають такі покручі: Анна питає Жульєна, відправляючись на вечірку, який має бути “дрес-код” (ці чужоземізми вилітають у неї з рота, як Пилипи з конопель!). Або як вам про ту ж вечірку: “Програма вечора проходила у довільному (?) стилі”. Або ось такий опис страху: “Наразі Анна почула чиїсь кроки з боку порожнього маленького храму. До неї швидко щось (?) наближалося — чи то звір, чи то людина. Страх різко скував ноги Анни. Вона не могла рухатися далі. Жінка хотіла покликати Жульєна, але від спеки голосу не стало. … Раптом (?) із темряви храму разом із незрозумілими звуками (?!) з’явився веселий Жульєн”. Як кажуть, рушниця в кінці вистави має вистрелити, однак це все. І який психологізм, що на нього натякала авторка, із цього видушиш, особливо про “незрозумілі звуки” Жульєна? Утробні, чи що? І таких описів “ні про що” в творі чимало. Так і хочеться мовити: коли щось здається, то ліпше хреститися. А поки що спотикаєшся в тексті лише на штампах. Анна постійно милується усім красивим, ба навіть фантастичним: і це фантастично-красиве — вона сама, Жульєн, природа, море, краєвиди і т. ин… Весь час авторка торочить разом із героїнею про щастя, ні — таки про просте щастя… ну, це щастя може бути й конкретно простим нгапальським, навіть іще якимсь, якому авторка неспроможна навіть дати назву… Одним словом, “істинне щастя ховається у простому”. ”Простота, что хуже воровства?” Ось вам і “глибинна” філософія на романному мілководді… Те, що авторка пише полегшено, не надто вдумуючись у написане, засвідчують хоча б такі фрази: “За легендою, чудотворний хрест монастиря з частинкою хреста Господнього має дивну й загадкову історію”. То це легенда чи таки історія? Це ж ріжні речі — вигадка й правда! А як вам такий опис: “З будівлі аеропорту Жульєн виніс в одній руці валізу, а в другій Анну. Так само легко закинув (?) її на пасажирське сидіння…” Га, який мачо! Ні, так легко в автівку людину не швиргонеш, її туди все-таки треба якось проштовхувати чи запихати, послуговуючись термінологією Анни Шили… А ось іще (тут ми вже за принципом: їж, читачу, хоч і очі повилазять): “Вона потайки дивилася на Жульєна. Її погляд ковзав по його руках, сильних і напружених м’язах”. І що ж тут потаємного? Усе відкрите, як і далі: “Усе тіло Жульєна, здавалося, було напружене (знову напружене! і як не розірветься!). Воно нагадувало хижака, готового до нападу в будь-яку хвилину”. Хижак — це ж, либонь, авторка розповідає про якусь страшну подію? Ні, за “хижаком” відразу ж… щастя й казка: “Кожного вечора Анна засинала щасливою в обіймах коханого. Проте знову острівна казка добігала свого кінця”. Наскільки Анна Шила знайома з психологією? Нарцисистська Анна, яка постійно милується собою, своїм тілом і в двадцять і в п’ятдесят років, весь час підкреслює, як за нею чигають очима хтиві чоловіки, але — на диво! — кожного разу “шаріється”, як дівчинка, від найбанальніших компліментів! Ха! Але ж не буде баба дівкою! Хоча Анна-героїня й Анна-авторка уперто не хочуть про це пам’ятати: “Анна не могла не помітити, як Сергій її тайкома розглядав. Жінка трохи зашарілася. Вона вже давно не думала про чоловіків узагалі”. Овва! Вона, бачте, “не могла не помітити” оце “тайкома” і шаріється невідь-чому, бо ж уже не думає про чоловіків “узагалі”, але ж невже не думає? Ах, ця до неможливости наївна авторка! Усюди себе видає з головою, а особливо в таких випадках: “А Париж, як завжди, зустрічав її міцними обіймами (?) з маленькою коробочкою «Ладурі». За неї Анна, як і тоді в юності, була готова віддати душу”. Оце так! Ні, ви тільки подумайте: “віддати душу” за коробочку, ще й маленьку, ще й коли жінку душать у міцних обіймах! Бідолашний глобально-проблемний Фавст, уже “без душі”, разом із Мефістофелем, якому ту душу продав, тут просто відпочиває! Який там біс, хай і світового масштабу, бо ж нині, як вважає Анна Шило, віддають душу не чорту, а за всесвітньовідомий французький десерт і невідомо кому!
На цьому, мабуть, досить. Можна було б іще подивуватися недоладностям композиції, незрозумілим поворотам сюжету і геть відірваним від сюжету описам-відступам, мовним покручам, але, гадаю, й мовленого досить. Складається враження, що такі книжки з’являються для того, щоб коти-критики не дрімали, але ж навіщо їм ловити таких недогодованих видавництвами мишей?
А що сказати про щойно спечений корж, але, здається, глевкий — довідник Олени Зеленіної російською та українською мовами “Світове місто Харків” (“Фоліо”, 2019) під редакцією горезвісного “почесного міського громадянина” В. Семиноженка? Цей меткий харків’янин усе життя працює за принципом “Фіґаро — тут , Фіґаро — там”, усюди хоче встигнути, усюди хоче посісти передні місця. Він — і в директорах інституту монокристалів (на своїх початках він, приміром, незаконно вигнав через, сказати б, вигаданий ним самим “непослух” блискучого спеціяліста Миколу Трохимовича Устименка, диво-робітника, без якого не обходилися, по суті, жадні успішні експерименти, і той добряче поганяв пана Володимира по судах, забираючи свою законну зарплату (Устименко Семиноженка в житті за його “пожирацькі” мотиви називав досить промовисто: Семинога); та й семиноженківські “монокристали” вже не ті, як раніше, — чи ж не наслідок це доволі бездарного керівництва?), він і в скороспечених академіках, він і в депутатах (багато хто пам’ятає, як він засівав округ традиційною “гречкою”, а нині з тріском програв “зеленим”), він і в політичній прислузі сім’ї Леоніда Кучми, зокрема, вірнопіддано крутився біля його дружини, зображаючи чи не видатного добродійника, він і нині, уже мовби відкинутий на маргінеси свого нікчемного життя, пробує ожити або з каґебістами (“засвітився” у кандидата в президенти Смешка, але той публічно від нього відхрестився, злякавшись поганої репутації “кучміста”), або із “зеленими” (зрозуміло якими), чи з покаліченими духовно й фізично мерами (теж зрозуміло якими). Отож усе правильно: людина-підредактор (під його редакцією ж бо!) виставляє себе з усіма регаліями й популяризацією своїх досягнень нібито (уявіть собі!) світового рівня у скромному довіднику, адже помпа ще та: нумо, пане директоре видавництва, показуй мене не лише всередині, але й на обкладинці як академіка й підредактора, та ще й літерами більшими, ніж прізвище автора видання! І О. Красовицький бере, як якийсь вірнопідданий служака, під козирьок, чи що там у нього на голові! Де ще таке підлабузнювання віднайдеш, але в Харкові, та ще й у “Фоліо”, чого тільки не зробиш ламаного гроша заради! (В анотації пишеться, що керівник “Фоліо” “з величезним ентузіазмом поставився до цього проєкту” — і як можна так лицемірити, адже ж видавалося це за грубі гроші! у чому ж ентузіязм? “Ентузазізм” тут швидше — за героєм геніяльного Аркадія Райкіна). Примітивна в довіднику й передмовка В. Семиноженка — як для академіка це куций заячий хвіст, п’ятикласник так учворив би, навіть перед вовком-читачем не помахаєш цим хвостом. Та ще й у нашому нібито вітчизняному вченому пробудилося щось совкове (та що там “пробудилося”: живе й не вмирає!): обізвав місто Харків “Первой столицей” (чого це з великої літери? писав же ще й на мовно невиразному “масковскам нарєчії”; один приклад: “вы, так же, как и я, захотите не только восхищаться величием и красотой нашего города, но и приумножить её”. Питання питань: як “приумножить красоту”? це ж принципово неможливо! В академіка московська мова “перекладається” харківською; дивимося в українському варіянті: “примножувати його багатства”, себто багатства міста; редактор-перекладач слушно відредагував-переклав). Тут В. Семиноженко, бачте, свого хвоста вже нахабно розпушує перед Києвом, як якась пиховита лисиця! Хто на нього з нашої одвічної першої столиці нагримає? Наш хвацький академік таки куций період совєтчини в Харкові згадує: це ж він про “першу столицю Радянської України” мовить? Оту, яка за наказами Постишева, Кагановича та инших комуністичних падлюк пересаджала й закатувала чи не весь знаменитий письменницький будинок “Слово” — і не тільки, а ще вчених, художників, музик, кобзарів, заморила голодом мільйони харківських селян, які вмирали на вулицях “пєрвай сталіци”, а промосковським керівним хохлам було байдуже — вони несамовито брехали всьому світові про те, “как харашо в странє совєтскай жіть”. Був у нас колись такий промітний і хамуватий журналіст Костя Кеворкян, який чи не наввипередки перед усіма назвав Харків першою столицею та ще й почав випускати кілометрами горілку з такою ж назвою, а тепер і Семиноженко з “фоліо”-видавцями туди ж? Чи знають вони, де цей Кеворкян? Його харківські журналісти як провокатора вигнали зі своїх рядів, і він так налякався, що дременув до Расєї-матушкі або в Крим. Як би така доля не звалилася на голови й наших авторів-совків і їхніх видавничих посіпак. Що вони роблять в Україні?
Є “совковість” і в самому довіднику. Тут спостерігається очевидний крен розповіді у бік нашого “есесерівського” минулого, авторка явно не може його забути й жме на всі педалі, мало не оспівуючи його. Називає якийсь сучасний завод — і тут же заувага: “у радянський час — “Червоний Жовтень”. Або Благовіщенська площа, яку всі знають, чомусь теж із непотрібною приміткою: “у радянські часи — площа Карла Маркса”; чи ще: “у радянські часи — Пролетарська площа”. Де ті “совєтські часи”, уже майже тридцять років без них, де ті “Червоний Жовтень”, Карл Маркс (могильщик буржуазії, яка в нас, проте, буйно квітне!), “Пролетарська”, але і авторка, і Семиноженко, і Красовицький таки ностальгують! Олена Зеленіна навіть описує недолуге соцмістечко ХТЗ, яке поховало найкращі мрії й надії будівників соціялізму — такі там жахливі умови були створені; надто вже патосно мовиться про розщеплення атомного ядра нашими фізиками, адже їх зоставили з носом у боротьбі за першість англійці; і про найкращий, бачте, танк Другої світової Т-34 мовлено, але ж тут забагато пропаганди, бо танк був і затісний, і зазнавав значних утрат у боях із німецькими “Тиграми” та їхніми самохідками; варто подумати й над тим, чому його дещо іронічно свої ж називали “селянським танком”. Узагалі надто сильний ухил убік опису соцбудівництва, причому журналістським скорописом, можна було б і краще відпрацювати стиль у книжці для школярів та їхніх батьків, як це атестується (на обкладинці і ще в трьох місцях чомусь неправильно: “та їх батьків” — чий недогляд?). Нема майже нічого про трагічні сторінки радянського минулого: “Розстріляне відродження”, письменницький будинок “Слово”, літературний музей та инші музеї, театри, творчі спілки, три голодомори, розвал великого Союзу комцеківськими маразматиками (Брежнєвим, Андроповим, Черненком та ин.). Про театр нібито є, але як? Лесь Курбас і його колектив “Березіль” згадуються лише в розділі про пам’ятник Тарасові Шевченкові переважно через те, що актори позували для пам’ятникових скульптур. Отак авторка воза поставила попереду коня, але ж театр світового маштабу заслуговував на “повнометражну розповідь”, а не у зв’язку з якимись иншими подіями, де режисер і актори були на службових ролях. І Олена Зеленіна ні пів словом не згадує про трагічну долю Леся Курбаса, розстріляного на Соловках. І взагалі — злодіяння Гітлера в Харкові справедливо розписує, а про злодіяння його “вчителя” Сталіна — анітелень-анічичирк! Нема й про головне — про війну з Росією-Московією, про наших героїв, приміром, про невелике, але таке важливе палаткове містечко під гаслом “Усе для перемоги!”, про боротьбу за декомунізацію, зокрема, про те, чому наш по-хуліганськи запальний мер-голова стоїть горою за мерзотника й злочинця Жукова, а не за гідного щонайвищої шани правозахисника-харків’янина генерала Петра Григоренка.
Перекладав російський текст, до речі, відомий письменник і редактор Валерій Дяченко. Він чимало випустив гарних книжок, ним і ретельно відредагованих, і перекладених. Але його робота над цим довідником справляє суперечливе враження. Добре, що він у передмовці В. Семиноженка виправив “первую столицу” на історично справедливе “столиця Слобідщини” (хоча тут теж по-ріжному: спершу майже на “масковскій” лад: Слобожанщина, і тільки далі — Слобідщина; це хтось іще, крім нього, правив-перекладав?), але так удалося, мабуть, тому, що ніхто з “фоліянців” не помітив. Але чому В. Дяченко не підказав видавничим працівникам, що треба прибрати первні совковости, попрацювати над російською мовою, щоб вона була живішою й грамотнішою (ось перл: “Идея об (?) учреждении университета”; пор. з природнім українським перекладом: “Ідея заснувати університет”; є тут і “Великая Отчественная война”, хоча для українців ніяка вона не “атечєствєнная”; є ще така ненормальна варіяція смислів двома мовами: авторка пише: “Мы все слышали такую пословицу: сказка — ложь, да в ней намёк”; але ж це ніяке не прислів’я, це образний вислів Пушкіна, і в українському варіянті, не стільки навіть перекладеному, як відредагованому, це слушно підкреслено: “Якщо ж відштовхнутися від пушкінських слів, які українською мовою звучать так: «Казка бреше й натяка! В ній урок для мастака»…” — чому це авторка не уточнила в російському тексті?), удосконалити окремі розділи, доповнити їх і т. ин.? Але розуміємо: В. Дяченка, як “не свого”, швидше за все ніхто б не послухав. Отож він, здається, пробував якнайсумлінніше виконати своє. Та чи треба було братися? Утім, переклад його — пристойний. Він використовує новий варіянт “Українського правопису”, пише катедра, проєкт, лавреат і т. ин. Але не все тут послідовно. Приміром, слова з “й” (j) пишуться по-старому: хоча б “майя”. Нема там двох “й” підряд (як і в “фоє”, “Хаям”, “феєверк”), лише одне, тут груба помилка! Але, здогадуємося, що це є все ж наслідком дилетантського втручання “фоліо”-редакторату. (Колись московські напівнеграмотні дячки створювали правопис так, як читали, а не чули, бо не знали чужоземних мов, тож, приміром, прізвища з инших мов і до цього часу спотворені; так, іще в двадцяті роки ХХ століття навіть на дипломатичних вечірках у Москві піднімали тост “За Шакеспеара!” Знаєте такого? Це, виявляється, Шекспір. Порівняйте ще: Хемінгуей (неправильно) — Гемінґвей). “Фоліо”, по суті, виступає мовним диверсантом, блокує введення правильного правопису в Україні. На чий млин ллємо воду, пані й панове? До того ж О. Красовицький подає всім недолугий приклад, пишучи себе “головним редактором”. Що за чудо-юдо? Є такі в періодичних виданнях, і зрозуміло, щó це за професія. Але в чому полягає праця головного редактора окремої книжки? Тим більше, що тут є ще й просто редактор і коректор. Головний редактор періодики керує чималеньким колективом і перечитує всі нумери видаваного. То й О. Красовицький так чинить? Сумніваємося, щоб він устигав так ретельно все читати й редагувати. Чи так більше грошей дадуть? Бо й директор, і видавець, і головредактор же? Ой, вибачте, це ж він сам собі кошти видає, єдиному в трьох особах…
У книжки “Світове місто Харків”, попри все, є вже й історія. Семиноженко, звісно, випускав її, щоб стати нардепом, а тому передав її, “як гречку”, у школи. Коли ми дізнавалися про це видання у міськраді й мерії і в школах, то несподівано виявили такий факт: наш диво-мер, котрий звик бачити себе у фотках і висловах у всіх виданнях, розлютився, не побачивши себе в “гостях у Семиноженка”, і наказав… вилучити книжку з міських шкіл. Геннадій Адольфович іще той читач-поцінувач!
Одним словом, видавничі проблеми наростають, як снігова куля. Книга — надто дорога (насамперед духовно!) для суспільства й усієї цивілізації річ, щоб ми віддавали її на поталу баригам і метким заробітчанам.
Ілюстрація: Гаріф Басиров (Росія)
“Українська літературна газета”, ч. 6-7 (272-273), 27.03.2020 – 8.04.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.