Більше двадцяти років шукав можливості втілити на театральній сцені поему Івана Франка « Мойсей» режисер, заслужений діяч мистецтв України Ігор Борис. І ось нарешті це вдалося завдяки порозумінню з керівництвом Харківського театру для дітей та юнацтва, де, незважаючи на карантині обмеження, зуміли організувати репетиційний процес за участю великої кількості виконавців та випустити виставу, розуміючи при тому, що це проект далеко не комерційний,
а, як у самому театрі його визначають, соціально-культурологичний.
Харківська вистава не відображає все життя біблійного пророка Мойсея, як це, наприклад, зробили за оригінальним сценарієм в Одеській музкомедії. Як і поема Франка, вона відтворює саме останні події його 40-річного шляху пустелею з єгипетського полону до обіцяної землі Палестини. У цей час загострюються відносини пророка з народом, який йшов за ним, але втомися, зневірився у можливості потрапити до омріяного краю, а разом з тим і втрачає віру у єдиного Бога Єгову, виразником волі якого є Мойсей.
Та зацікавленість Франка цією стародавньою історією була викликана перш за все його роздумами про долю України, бажанням провести певні асоціації між тим, що відбувалося у біблійні часи з настроями суспільства, коли писалася ця поема. Недарма у пролозі до вистави перед завісою повідомляється про те, що коли автор уперше 1913 року прочитав свій твір широкому загалу у Чернівцях, зворушлива публіка неодноразово перебивала читання оплесками. І далі, даючи певний ключ до сприйняття сучасному глядачеві, зі сцени проголошується: «Вистава, яку ви сьогодні побачите, це намагання відчути у ХХІ сторіччі, хто ми є, навіщо ми живемо, що хочемо залишити нашим нащадкам».
Ці слова ми чуємо від трійці молодих людей, які у програмці до вистави названі «сучасниками майбутнього». Їхня роль не обмежиться декларативним прологом. Вони будуть присутні у більшості епізодів не тільки як спостерігачі, але й як активні коментатори подій. Їх нібито не бачать інші дійові особи, бо сучасники майбутнього воліють відокремлюватися від них у шатрах – пересувних конструкціях, які ще й дають відчуття руху по пустелі (сценографія Ніки Хворостенко).
І от вже з глибини сцени ми почуємо від них вистраждане франківське:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю?
А тим часом з оркестрової ями, яка використовується протягом вистави неодноразово і, як згодом стає зрозуміло, відіграє роль такого собі пекла, на авансцену вистрибує група молодиків у чорному в балаклавах і під експресивну тривожну музику розпочинає бійку на мечах. Це сприймається із зали як розгул темних сил і підготовлює нас до появи великої юрби одягненого у лахміття зі шкур народу, серед яких не одягом, а поведінкою виділяються два чоловіка. Це Датон (Андрій Гапанович) і Аверон (Руслан Романов). Їх об’єднує та водночас і роз’єднує бажання мати вплив на цю юрбу, бо кожен претендує на одноосібне лідерство. Це виразно підкреслюється тим, як вони, не спроможні вирвати з рук суперника батіг для власного керування людьми, хоча б перехоплюють долонями рукоять, щоб саме таким чином з’ясувати, хто ж має бути зверху. Та, незважаючи на власне суперництво, вони мають єдину мету – повернути народ назад, не тільки у географічному, а й у світоглядному сенсі цього слова. Замість єдиного бога Єгови народу агресивно нав’язується поклоніння старим язичеським богам – Ваалу та Астарті. І ось вже на сцені з’являється велетенський свого роду вівтар
Астарти, ім’я якої примушує юрбу повторювати Датон, супроводжуючи несамовитий вигук «Астарта», як пострілом, клацанням батога. Неодноразове повторювання таким чином імені богині, яка до речі, вважається «верховною демоницею», на сьогоднішній погляд, сприймається як агресивна агітація, точніше – зомбування. І народ підпадає під його вплив. Обережно, не дуже охоче, але чим далі тим гучніше, майже доходячи до божевільства, він повторює ім’я богині, простягаючи руки до її символічного зображення, а ще й Ваала – чоловіка Астарти, служіння якому означає гонитву за матеріальними благами. А матеріальне становище дуже впливає на настрій збіднілого народу.
Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху – се казка;
М’ясо стад їх, і масло, і сир –
Се найвищая ласка.
І цим вміло користуються самозвані лідери:
На пророцькі слова їх одвід
«Наші кози голодні!»
І на поклик його у похід:
«Наші коні не куті».
Вражаючим контрастом з «лихим демоном громади» Датоном виглядає при першій появі Мойсей. Заслужений артист України Сергій Городецький, який, до речі, є ще й асистентом режисера Бориса, випромінює спокій, та в ньому відчувається велике внутрішнє напруження. Сам по собі погляд, інтонації промови Мойсея свідчать, що ця мудра людина прекрасно розуміє настрій громади:
Зареклися ви слухати слів
Про Єговину ласку,
Тож, мов дітям безумним, я вам
Розповім одну казку.
Ця казка про дерева, які вирішили між собою обрати короля, винахідливо проілюстрована «сучасниками майбутнього», є у контексті вистави важливішою для розуміння життєвого кредо Мойсея. Він ототожнює себе з тереном, який після відмови віщих кандидатів на головування погодився прийняти цей тягар на себе:
Я не станом високий, як кедр,
Ні, як пальма, вродливий,
І не буду, як дуб, самолюб,
Як береза, тужливий.
Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду внизу,
Ви ж буяєте до неба.
І служитиму зайцю гніздом,
Пристановищем птаху,
Щоб росли ви все краще, а я
Буду гинуть на шляху.
Зацікавлення народу цією розповіддю шалено дратує Датона і Аверона. І ось ми вже бачимо Мойсея зв’язаного, його закликають побити камінням, і, здається, тільки неготовність юрби до настільки радикальних дій стримує самозваних лідерів від самосуду. Їх вирок Мойсею зводиться до того, що
Майстер він говорити казки,
Миляну пускать баньку,
Тож приставимо його до дітей,
За громадськую няньку.
Взаємовідношення Мойсея і дітей дуже важливі у режисерському осмисленню франківської поеми. Недарма ж до вистави залучені п’ятеро зовсім юних вихованців зразкового театрального колективу «Візаві» (керівник Лілія Зубицька). Ці дітлахи з любов’ю тягнуться до дідуся Мойсея, саме вони називають його пророком, а він відповідає їм ніжністю та доброзичливістю. Саме діти звільняють від пут залишеного на самоті Мойсея і не хочуть відпускати його з табору у степ, сповненого сумніву, чи правильно він розумів та виконував волю Божу протягом 40 років, на шляху з Єгипту до омріяної землі. З Біблії відомо, що настільки тривала подорож була потрібна Мойсею, щоб змінилися покоління, не залишилося тих, хто звик жити в рабстві. Та ми бачимо, що юрба на сцені складається переважно вже з тих, хто за віком не може мати власних спогадів про Єгипет. Проте, виявляється, саме тому Датону і Аверону вдається своєю брехнею і наклепами на Мойсея заморочити голову цьому «другому поколінню», до якого, до речі, належать і самі. Аналогії з сучасністю напрошуються самі собою. А ось поведінка зовсім малих («третього покоління») спонукає згадати євангельське «Станьте як діти». Так Христос радив своїм учням, щоб вони могли увійти до Царства Небесного. Бо саме діти у євангельському розумінні – це втілення непорочності, лагідності, відкритості добру, щирості. Тому на них вся надія.
До аналогії з подіями вже християнської історії, а саме зі спокусою Христа у пустелі, наштовхує і наступна картина. Коли Мойсей залишається на самоті, його підбурює до зневіри у Єгову темний демон Азазель.
Глядачам не роздивитися обличчя цієї чорної нависаючої на Мойсеєм демонічної істоти (Михайло Чатченко). Вона ще й підступна, бо надсилає знесиленому Мойсею марево у вигляді Матері. Актриса Галина Місюкевич виходить на сцену уся в білому, але підіймається вона з оркестрової ями, яка, (пам’ятаєте?), асоціюється з пеклом. Її ніжні слова до «бідного, бідного сину» під тужливу музику заворожують, і дійсно, як сказано Франком, «щось було спочатку в цих словах, наче чистії води». Але з часом до Мойсея доходить, що спроба підірвати його віру походить від Азазеля. Та викритий демон все одно не відпускає пророка, поки той, впавши лицем до землі, не вигукне «Одурив нас Єгова!». Режисер наполягає, що це не зрада, не відречення віл віри, що сприймалося б, як катастрофа, а сумнів – притаманний людям стан, який на момент може охопити навіть пророка. Мойсей не витримав випробування до кінця. Через це Єгова, звертаючись до нього ( ми чуємо тільки голос), врозумляє, а не осуджує Мойсея. Той побачить омріяну землю, але не вступить до неї.
Не буде у виставі і переможної ходи щось зрозумілого народу. Здається, режисер більш надихнувся останніми рядками поеми:
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході Духові шлях
І вмирати на шляху…
Про просування в історії Духовим шляхом свідчить поява під церковний дзвін і вокаліз зображення Богородиці Оранти, що з’явиться на одній з куліс. А про те, що цей шлях крізь віки ускладнюється протидією темних сил, нагадують (хоч вони вже у білому) якісь танцюючі біороботи, вистрибуючи з ями. Темрява окутує сцену, і знов звучить «Народе мій… твоїм будущим душу я тривожу».
Жанрове визначення на афіші цієї вистави – музична рок-драма. Але, здається, слово «рок» тут має відношення не тільки до музики, до речі, комп’ютерної, дуже сучасної, такої, що знімає «музейність» і допомагає емоційному сприйняттю подій на рівні підсвідомості (саунд-консультант Євген Синявін). Рок – це ще й доля, судьба, і вона теж переживає драму.
Взагалі, історія, яка на думку режисера розкручується по спіралі, завжди ставить перед народом та його лідерами складні питання, що потребують вибору, а ще й віри у те, що відстоюєш Божу справу. Вистава «Мойсей» занурює глядача в глибинне переплетіння коренів історії. Ігоря Бориса дратує питання про її «цільову аудиторію», бо кожен з глядачів має винести з неї щось для себе. На емоційному рівні, завдяки темпоритму, точно означеним акцентам вона здатна захопити глядача незалежно від його віку, досвіду, ерудованості.
У будь-якому разі вочевидь, що, розповідаючи про події сивої давнини, театр прагне активізувати громадянську думку, позицію тих, хто заповнює залу сьогодні. Від кого залежить майбутнє.
м. Харків
“Українська літературна газета”, ч. 11 (303), 4.06.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.