1
Уперше в житті я опинився в Чернівцях у ніч із 8 на 9 травня 1983 року. Попри колосальну часову віддаленість, помилки бути не може: це був початок моєї примусової військової повинності, а такі дати не забуваються. До того ж 8 травня (неділя) випало на Великдень, що підсилювало драматичні ефекти від прощання, а краще сказати – розриву з рідними.
(Прощання з рідними – один із лейтмотивів цього тексту, бо так уже вийшло).
Артилерійський полк, де я разом із групою інших рекрутів провів кілька нічних годин в очікуванні невідомого військового майбутнього, нині, як подає Wikimapia, «заброшенный неиспользуемый объект», причому ледь не в історичному центрі міста. Від цієї інформації я навіть відчуваю легку зловтіху. Добре, що місце, в якому починалися мої погані часи, нині аж так принижено.
З іншого боку, усвідомлення того, що тієї ночі я протягом кількох тьмяних годин, пролежаних на підлозі спортзалу в артилерійському полку, перебував, сам того не відаючи, аж так близько (фізично близько) до самої серцевини великого поетичного міту, сповнює мене особливою вдячністю. Добре, що була та ніч і був той артполк.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
9 травня вдень мене у складі меншої групи таких же невдах перекинули до передмістя з мальовничою назвою Садгора, де надалі мені призначено було відбувати службу, а точніше, перші її пів року, в мотострілецькій учебці. Невдахами я назвав нас не просто так. Недобра слава про це пекло на землі ширилася далеко поза мури військової частини. «Хто пройшов Садгору, виживе і в Бухенвальді», – вістила популярна солдатська приказка. Безіменному авторові навряд чи спадало на думку, що насправді між двома географічними назвами значно більше конотацій – і значно жахніших. Тобто зв’язок між Садгорою й умовним Бухенвальдом насправді значно давніший і значно жорстокіший.
2
Колись, через багато років після служби у війську, в іншому житті та світі, я написав про Садгору, що «провмирав там шість найжахніших місяців». Такого слова – «провмирати» – в мові немає, це семантичний дисонанс. Можна вмирати, а можна і прожити. Провмирати – щось таке, ніби «жити, з дня на день умираючи, але не вмерти». Хоч і це пояснення не цілком точне. «Вмирати» у нашому, садгірському сенсі означало «мучитися», «cтраждати». Саме тому сержанти й офіцери з першого дня нашого потрапляння до садгірського пекла підбадьорювали нас однією й тією ж порадою: «Вішайся!»
Умираєш? Вішайся!
Який це могло мати стосунок до обороноздатності держави, я досі не вловлюю.
Але чи не найбільше закарбувалося в пам’яті безглузде відчищання дощаної підлоги у спальному приміщенні нашої роти уламками битого скла і зламаними лезами для гоління. Протягом дня підлога встигала почорніти від наших густо нашмірованих чобіт, і вночі нас примушували всю ту чорноту зішкребти, аби назавтра знову було що забруднювати. Сержанти формулювали перспективу надзвичайно просто: швидше закінчимо – швидше відіб’ємося. Закінчимо о другій – ляжемо о другій, закінчимо о п’ятій – відповідно, о п’ятій ляжемо.
37 років по тому зі мною трапляється ось що. На шляху до Садгірської синагоги ми проїздимо повз рештки, переважно недоруйновані, моєї учебки. Її, як і артилерійський полк у Чернівцях, виявляється, свого часу ліквідували. Принагідно я дізнаюся від супровідника, що коли зносили садгірські казарми, під дощаним настилом підлоги відкрилися покладені горизонтально мацеви, юдейські нагробні плити. Колись їх позвозили з розташованого неподалік садгірського цвинтаря і… використали на будівництві наших казарм. Комусь це здалося прагматичним і, може, навіть дотепним рішенням.
Коли ми шкребли ту прокляту смердючу підлогу, ми навіть і не здогадувалися, що якимось одним сантиметром нижче поховано цілий світ.
3
Мацеви – не звичайні нагробки. В юдейській традиції кожен нагробок є святинею, а кожен цвинтар – святою землею. Юдеї смертоцентричні, і все, що має стосунок до смерті, для них набуває святості. Сплюндрувати енну кількість могил задля будівництва казарм на мацевах – поза межею блюзнірства.
Коли я – чи то уламком битого скла, чи зламаним лезом – зішкрібав липке і чорне нашарування бруду з дощаної підлоги, я про садгірських хасидів не здогадувався. Але про чернівецького Целана знав.
Ще студентом я відкрив для себе це поетичне ім’я. 1978 року журнал іноземної літератури «Всесвіт», жодного числа якого я намагався не пропустити, й це мені переважно вдавалося, опублікував доволі презентабельну добірку з «Фугою смерті» в самому центрі. «Фугу смерті» переклав українською Микола Бажан – живий класик, академік і лауреат усіх можливих радянських премій та нагород. Останнє не завадило йому бути справді висококласним перекладачем. Рільке в його перекладах – особливо «Сонети до Орфея» та «Дуїнські елеґії» – до сьогодні не має рівних собі. Та й не лише Рільке, зрештою. Целан вражав також.
Починаючи з 1978 року я, отже, знав, що був такий поет Пауль Целан, єврей, який писав німецькою – чомусь рідною для нього – мовою й був автором «Фуги смерті». Як і те, що цей поет народився й першу половину життя провів у Чернівцях. Ні, я не згадував про його існування щодня – тим більше, на військовій службі. Однак і на військовій службі я про нього знав, і якби котрийсь нагло збожеволілий офіцер запитав мене, чи згадаю я хоч одного поета, що народився тут, у цьому місті, то першим я назвав би Целана.
Але я не знав, що мама цього поета, Фридерика або Фрітці, походила саме зі Садгори! Тобто тепер, коли я пишу ці рядки й намагаюся знайти місток, чи краще сказати – повітряний тунель для стрибка від садгірських хасидів і їхніх невидимих мацев під нашими чорними чоботами до високого модерніста Целана, то він, тунель, знаходиться наче сам собою – і ним мене провадить Целанова матір.
Саме вона й наполягла на тому, що в родині майбутнього поета пануватиме німецька. Від ортодоксальної садгорянки слід було сподіватися протилежного. Але сталося те, що дотепер гідне цілком собі світоглядної дискусії: чи поет вибирає мову, а чи мова поета.
Батько поета Лео як переконаний сіоніст відстоював знання івриту, й завдяки цьому початкову освіту Пауль здобув у єврейській школі «Safah Ivriah». Не смію припускати, що між батьком і матір’ю Пауля спостерігалося деяке мовне протистояння. У кожному разі консенсус відбувся – і саме німецька мова виграла кастинґ на ще одного з найбільших поетів минулого віку.
4
Чернівецьке єврейство – як перед-, так і міжвоєнних часів – поділялося на німецькомовних та носіїв мови їдиш. Цей нібито суто мовний поділ не існував сам по собі: він сигналізував про ряд інших. Німецькомовні належали переважно до реформованого юдейства, рідше – до християн-протестантів чи – дедалі частіше – до атеїстів, провадили світський («модерний») спосіб життя і слушно вважалися міською елітою. Вони замешкували найдорожчі квартали Верхнього Міста (т. зв. Чернівці першого рівня). Банкіри й дириґенти, видавці й режисери, земле– і домовласники, купці й фабриканти – отакі бували чернівецькі німецькомовні євреї. Це більшою мірою стосувалося габсбурзьких часів, ніж пізніших румунських, коли народився Пауль Целан, але й за румунських до деякої міри зберігало актуальність.
Єврейська громада їдиш була натомість релігійно ортодоксальною, соціально упослідженою (дрібні ремісники, міський пролетаріат) і замешкувала міський Низ – четвертий, найнижчий рівень Чернівців.
Саме соціальна «нерівність рівнів» стала передумовою для ширення серед прогресивного єврейства лівих ідей різного типу. Популярність лівого світогляду на час, коли у світ прийшов Пауль Целан, була в євреїв найвищою з-поміж усіх національно-етнічних громад краю. Чи принаймні не нижчою, ніж в українців. Не дивно, що саме єврейська та українська фракції буковинської Національної ради голосували проти приєднання краю до Румунії. Проте виявилися в меншості: румунська, німецька і польська фракції голосували за.
Целан народився в часи ледь не повсюдного лівого тріумфу. Більшовицька Росія «на горе всім буржуям» роздмухувала світову пожежу, відкриваючи філії на теренах Європи (Баварія, Угорщина) й дедалі відвертіше атакуючи сусідів. Ідея світової пролетарської революції (а насправді чергова форма російської експансії на Захід) завойовувала мільйони прихильників, і Румунське королівство як держава-бенефіціар Першої світової не знайшло цьому виклику іншої відповіді, крім тоталітарно-поліційної. Стримування, доволі брутальне, «лівої зарази» не обмежувалось єдиним вектором: національно-емансипаційні акції каралися так само запекло, як і соціальні. Курс на мононаціональне і монокультурне на теренах донедавна мультикультурної Буковини хоч і не мав однозначно диктаторського вигляду, та все ж був жорстким і жорстоким. Культурно-громадське життя Чернівців поточилося під пильним контролем сиґуранци (таємної політичної поліції), а більш чи менш масові протести підлягали негайному придушенню силами королівської жандармерії. Офіційна концепція Великої Румунії вимагала «духовної жертовності» – передусім коштом національних і мовних меншин.
Одним із найвіддаленіших і на позір несуттєвих наслідків тієї румунізації стала зміна в написанні прізвища: німецьке Antschel вимушено перетворилося на румунське Ancel. Утім, якби не вона, то анаграматичний псевдонім Celan навряд чи став би можливим.
5
Культурний опір будь-якому мовному обмеженню, не кажучи про пряме насильство, найреальніше чинити через поезію. За великим рахунком їй не потрібно ні державного фінансування, ні іншої підтримки інституцій, ні загалом жодної форми лояльності задля продовження свого існування. Ззовні поезія не вимагає нічого, крім інспірації. В бездержавних умовах вона здатна не те що вижити – розцвісти. Для свого ліричного протесту єврей Целан обрав не румунську, якою, безперечно, володів цілком вільно, а німецьку мову.
Такий же вибір здійснила й молодша кузина Целана (дочка рідної сестри Целанової матері) Зельма Меербаум-Айзінґер (1924-1942), авторка поетичного альбому з 57 віршів, об’єднаного назвою «Blütenlese». Зельма почала писати їх у 15-річному віці – передусім як прояв першого великого кохання, але й, гадаю, не без деякого впливу кузена Пауля. Сповнені чуттєвої ніжності й зосередженої контемпляції, Зельмині рядки свідчать про безумовну обдарованість і натякають на ранню втрату ще одного поетичного генія. В її особі німецька мова (яку ще назвуть «мовою вбивць» – і не лише Зельминих) самознищилася в цілком невідворотний, невідновлюваний спосіб. Смерть Зельми, разом із матір’ю та вітчимом депортованої до т. зв. трудового табору поблизу Михайлівки на Поділлі, настала в неповних 19 років. Причинами були вбивчі умови та знущання, що призвели до абсолютного виснаження, і висипний тиф. У такий спосіб окупаційна влада досягла остаточного вирішення її, Зельми, персонального єврейського питання.
Німецька мова не врятувала їй життя, але допомогла вижити її віршам – усім 57-ми. Про те, з якими фантастичними звивинами, перипетіями та, здавалося, нездоланними перешкодами її альбом «Blütenlese» все-таки пробився до перших читачів, можна писати товсті романи і знімати серіали на кілька сезонів. Від моменту загибелі авторки до моменту появи її збірки минуло 34 роки – часовий відтинок, ледь не удвічі довший за її власне життя.
6
Михайлівка? Скільки в Україні може бути сіл із такою назвою? Тисячі?
У трудовому таборі «Michaіlowka», створеному спільними зусиллями німецької та румунської окупаційної влади на теренах теперішнього Гайсинського району Вінницької області, утримували сотні буковинських, зокрема й чернівецьких євреїв. Їхнім смертельним трудовим акордом було дорожнє будівництво – прокладання т. зв. Durchgangstrasse IV, що мала тягнутися до Кавказу. Фактично це був табір смерті, але в ньому вбивали не газом, а безнадійно тяжкою, непосильною працею. Батьки Целана Лео і Фрітці також там загинули. Загинули Целанова тітка, її чоловік та донька Зельма.
Про це ви прочитаєте в кожному із джерел, бо це так і є.
Про що ви не прочитаєте – це про мій зв’язок із тими місцями.
Коли завершилися мої пів року в садгірській учебці, я отримав дальше службове призначення – до маленької військової частини, захованої в лісах поблизу містечка Гайсин. «Уяви собі, – написав я згодом у «Таємниці”, – такий примерхлий листопадовий ліс, 12 кеме від містечка, бетонна дорога, по якій ніколи ніщо не їздить. І врешті ти опиняєшся там, де відтепер тобі сидіти рік: глухий лісовий закут, якісь дерев’яні хатини, незрозумілі прибудови до них, засипані листям доріжки, двоповерхова штабна будівля, вся в павутині і патині, без будь-яких життєвих ознак, абсолютний декаданс і запустіння, або ще інакше – романтичний парк поетів озерної школи, застиглі води печалей та меланхолії».
І саме Михайлівкою звалося найближче до розташування нашої частини село! Якісь півтора-два кілометри, не більше. І з огляду на те, що, попри тисячі Михайлівок по всій Україні, в околицях Гайсина іншої Михайлівки нема й ніколи не було, це та сама, «целанівська» Михайлівка! А згадувані в мене дерев’яні хатини й незрозумілі прибудови до них, які слугували нам казармами, – чи не залишки того самого трудового табору «Michailowka», колишні табірні бараки? Бо як же інакше? І чому б радянській армії не загосподарити весь той об’єкт, покинутий попередніми господарниками з СС?
Виходить, що вся моя півторарічна служба – чи то символічно, чи радше випадково – несла на собі такий от целанівський акцент чи краще сказати – просувалася за целанівським маршрутом, про який я тоді нітрохи не здогадувався: спершу я пів року провмирав у місці, де мама Пауля прийшла на світ, а потім ще рік – там, де вона цей світ покинула. Точніше, там, де її виштовхнули з цього світу у смерть.
7
Недавно в одному з есеїв сучасної української поетки мені зустрілася фраза, що для Целана вся Україна – Михайлівка. Ні, там не зовсім так: «…слово «Україна» Целан вживає, здається, лише коли хоче натякнути на Вінничину, на місцевість біля Гайсина, поблизу Південного Бугу, де в організованому нацистами робочому таборі загинули його батьки». Те, що целанівська Михайлівка дорівнює целанівській Україні, вже суто моє перебільшення. Однак, на жаль, небезпідставне.
Михайлівка – місце на земній кулі, що породило весь пізніший целанівський смертоцентризм, усю його універсальну фугу смерті – тьмяну і щодо німецької мови субверсивно-єретичну.
Саме німецька мова, не лише «мова вбивць», але й мова-вбивця, подарувала Целанові можливість означувати суїцид як Freitod. Українською цю етимологію треба розтлумачувати ширшим словосполученням. Наприклад, смерть із власного вільного вибору.
Целан від цього вибору втікав як міг: Бухарест, Відень, Париж. Але його Михайлівка йшла за ним. Целана від неї лікували, рятували, витягували з неї щосили, з ним зав’язували й розривали стосунки, його зраджували й покидали, а відтак знову знаходили. Йому йшов 50-й рік, коли «фрайтод» остаточно схилив його на свій бік, де вже чекали батьки, Зельма, Зельмині батьки, і покликав з моста Мірабо у Сену, яка, цілком можливо, тої миті назвалась йому Летою.
dw.com