Роздуми над романом-пересторогою Олега Чорногуза «Самогубець
за покликанням», видавництво ДП «Державна картографічна фабрика», Вінниця,
січень 2012 року.
Олег Чорногуз першої чверті двадцять першого століття
нагадує розквітлу вишню дивовижною свіжістю почуттів і цупкою силою
філософської зав’язі, притрушених пелюстками доброзичливої іронії, дотепного
сарказму та проникливого гумору. Очевидно, що того, хто молить Бога за Україну
денно і нощно усіма своїми шістнадцятьма сатиричними романами і численними
комедіями, Господь береже як велета-дуба у своїм Слові над Божою землею, і
водночас, як громове дерево, у яке летять усі блискавиці суспільства тільки за
те, що воно найвище і найдальше бачить…
Тож не дивно, що й новий роман сатирика-гумориста
«Самогубець за покликанням», який вийшов ще у січні нинішнього року, не
помічений критиками: Перунові блискавиці, ніби у громове дерево, полетять в
новий твір, а заодно і в Чорногуза, лише за певної критичної маси відгуків на
новий шедевр. Та чи здатне сучасне суспільство та сучасна еліта, до якої
належать й Чорногузові побратими-критики та літературознавці, створити цю
критичну масу? А водночас, чи й здатні вони оцінити нову творчу ношу
Чорногузової душі?
Автор недарма взяв епіграфом до роману-перестороги вислів
Клода Адріана Гельвеція про облуду, яка, наче всепереможна армія, крокуючи
Землею, крокує й сторінками Чорногузового твору. «З облудою буде покінчено лише
тоді, коли уламки Землі печально блукатимуть забутими закутками всесвіту», –
стверджує Гельвецій. А Чорногуз у вибуховій круговерті новоспечених українських
шахраїв та олігархів, які топчуться на залишках української ідентичності, усе ж
не втрачає надії і віри, і хапається за останній промінчик любові і мудрості,
вірячи і в порятунок, і у відродження…
Новий роман Олега Чорногуза «Самогубець за покликанням» у його творчому доробку нагадує окрему
планету, яка, рухаючись орбітою спокус, наражається не просто на ризики, а
наближається до невідворотної катастрофи, яку само собі підготувало людство.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Здавалося б, що письменники і філософи різних епох не
залишили автору в цій темі нічого нового. Руйнівна сила багатства і влади,
тисячі разів змальована і перемальована класиками, вже нікого не дивує… Але й
нікого не відштовхує, не зупиняє, а
навпаки – притягує, ніби магніт, посилюючи те гріховне диявольське начало в
людині, що пригнічує її Божу сутність і космічний зв’язок із джерелом Розуму.
Це вже Чорногуз. Глобальний в осмисленні небезпек, нещадний у сатиричному
зображенні подій, постатей, і явищ, він розглядає суспільство, нашу сучасну
Україну ніби через збільшувальне скло з різних ракурсів матеріального і
духовного світу. Дивиться на неї очима живого і мертвого…
Люди лукавлять, що найбільший їхній винахід на землі –
новітні технології і духовні досягнення. Насправді ж найголовніший винахід –
гроші. І люди до тих пір були людьми, поки керували грішми. А перестали ними
бути, як тільки гроші стали керувати людьми…
Особливо швидко цей процес відбувся в нових реаліях останніх
десятиріч сучасної України. Гроші не мають моральних принципів, як і не мають
духовної сили. Вони тільки мають запах. І пахнуть кров’ю…
Головні герої роману – сучасні українські підприємці та
бізнесмени. Вони нібито вірні друзі, надійні партнери, щирі колеги… Поки не
постають перед спокусою легкої наживи.
Той у романі – вічний спокусник. Він віддячує головному
герою за доброту, виявлену в супермаркеті, великими грішми. І спокушає його.
«Ці прокляті гроші Той залишив мені, а я їх позичив їм, –
ведеться розповідь про своїх друзів від імені головного героя. – Позичив майже
безвідсотково. І тоді вони розіграли парі. Вони дублювали Тоя. Вони на день
народження прислали мені подарунок. Подарунок у вигляді трьох автомашин. Але
Той ніколи нікому не закладав у торби вибухівки. Я своїх охоронців попередив…».
«Я знав, що в кожній із тих авто у великих торбах лежить
готівка. У кожній із них. І в кожній торбі різна сума. І чи не найбільша в новенькій
«Копійці». В одній із них разом з готівкою лежить вибухівка, і я маю завтра (тепер уже 21 квітня) чи вижити,
чи померти. Я маю 21 квітня вибрати один
із цих подарунків. Якщо я раптом помилюся, вони вже святкуватимуть не мої
іменини, вони відзначатиму мої похорони. Хтось пустить сльозу. Мабуть,
сердобольний Кудрик. Бо тільки у нього
розривається серце і тільки він чекає інсульту, коли несподівано гине його
кішечка. А як гине його улюблений песик – його ударяє інфаркт. І далі Кудрик не зможе сказати ані слова. Ці
спомини вже писатиму не я. Їх писатиме Макс».
Тож не випадково усі епізоди містичного роману-перестороги,
як це визначив сам сатирик, виписані на всіх зрізах суспільства, де колишніми
людьми заправляють сьогоднішні гроші. Де владарює корупція, зрада, при– ховані і
відверті зазрість та ненависть. Наша
реальність, тричі перевернута з ніг на голову і спотворена владою грошей
так, ніби відображається кривими дзеркалами, а не свідомістю тих, хто
перебільшено вважає себе елітою суспільства.
Приміром, в сучасному ресторані: «Я ненавидів кельнерів. Їм
ввижається, що не я їх годую. А вони годують мене. Їм ввижається, що вони
навіть платять державі податки. Вони, а не я.
Світ збожеволів? Чи світ передчасно божеволіє? Вони хоч про щось інше думають, окрім грошей?
Мені раптом захотілося коржів з маком. Усе життя в нас сіяли
мак. Усе життя українці їли коржі з маком, кутю з маком, пироги з маком. Ні, і
це заборонили…».
Заборонити мак тільки тому, що хтось може обкуритись його
стеблом, це те ж саме, що заборонити воду, бо в ній може хтось втопитись…
Ескіз сучасного села і рідної землі: «Я багато чого не
пам’ятаю, але мені перед смертю знову захотілося поїхати на мій ставок. Мені поможуть так само умерти, і мені
захотілося знову поїхати на мій ставок. На мій ставок, де колись водилася риба
і плавали білі лебеді.
Я приїхав з Максом… Я глянув на мій ставок, а на ньому вже
не було… лебедів. Я підняв очі до неба
і побачив, що по ньому так само пливли чорні хатки з пачками грошей».
«Все одно згодом
розпочнеться війна. Розпочнеться жорстока війна поміж друзями. Можна
сказати, поміж братами. І хтось має вмерти».
Катастрофа тотальної скупки українських земель, передбачена
в романі, не йде в порівняння навіть з лихом татаро-монгольської навали,
настільки страшна окупація грошей для
всього українського, що ще залишилось в Україні. З-під українця висмикують,
ніби ряднину, його останнє – землю, йому зв’язують руки, не даючи праці; його
примушують самі українці голодним і духовно окраденим мандрувати у чужі світи… І при цьому розпатякують «про сильну і
демократичну українську державу», знекровлюючи її.
Типовий епізод, що відтворює «діяльність» сучасної
української медицини. А точніше – відображає нові прийоми прихованого геноциду
проти власного народу: «І все таки я ще
одного разу зустрівся з Тоєм на прийомі
у лікаря.
– Вам погано? От ви і дочекалися свого судного дня. Мені
шкода. Дуже шкода… Ви такий молодий… покійник… Вас це не тішить?!
Я довго кричав, намагався бігти, але цього мені не
вдавалося. Нарешті вийшов лікар. Вийшов лікар і вийшов мій хлопчик. Вийшов мій
син.
– Так, ваш хлопчик справді важко хворий.
– Чому ж ви мені його вивели назад? – поцікавився в лікаря
Той.
– У нас зараз немає вільних місць. Як тільки звільниться
місце, я вам зателефоную.
– У мене нема телефону, – відповів Той. – Скільки з мене?
– Скільки не шкода, – відповів лікар.
Той витяг пачку банкнот. – Цього досить?
– Ви мені пропонуєте всі?
– Так, усі…
– Я зараз поцікавлюсь у головного лікаря, може ми вашому
сину знайдемо все таки місце в гарній
палаті. У головного лікаря є резерв.
– Це не мій син, – холодно зміряв з ніг до голови Той
лікаря.
– Але..
– Ніяких «але». Я вам дякую, лікарю. Вилікуйте самі себе…
І Той щез. Той щез разом з моїм сином».
Я тоді вмер і тепер не знаю, як і коли я воскрес. Макс
сказав, що мене з моря виніс дельфін. І
що тоді була моя перша смерть. Тоді моя була перша смерть. Не думав і не гадав,
що в мене попереду ще кілька смертей. І я маю пройти це пекельне коло».
Реальність,
перевершивши біблійні пророцтва, що «люди вмиратимуть так, наче мухи» і що
обездушене людське життя втратить будь-яку цінність, шокує у концентрованих
розділах роману-застереження Олега Чорногуза.
Змальовуючи нашу спотворену сучасність з примруженим оком
сатирика, письменник прагне знайти відповідь на запитання, яке хвилює мільйони
українців в усьому світі. Чи ж справді ми нація приречених самогубців? Хто і за
що закодував генетично наш народ – боротися не з ворогом, а з рідними братами?
Битися самі з собою… Може, це ще пішло від древньоруського князя Василька,
якому майже півтори тисячі років тому рідні брати, в погоні за владою і грішми,
вибрали очі, а Василькові прихильники пішли на них з помстою: «Око – за око!
Зуб – за зуб!».
Нація, зомбована багатовіковим страхом, насильно навернена в
християнство і насильно з нього вилучена червоними вождями диявола, втратила
свою духовну силу?
Ні, цю духовну силу, її чималий потенціал нація ще має! Але
найстрашніший окупант усіх часів – гроші – уже й долають найміцніших носіїв
українського духу, кладучи їх на лопатки своєю спокусою.
«Оголили спочатку душу. Тепер оголили повністю моє тіло, не
залишаючи в нім нічого. Вони відбирають у мене моє життя за мої гроші? Але чи
мої то гроші? То гроші сатани, бо Господу Богу ті гроші не потрібні. Вони потрібні Кудрикам, Теодору,
попам… Гроші придумав Той, що вічно
проти Бога…»
Рятівником людської душі та українського духу мала б бути у
такому суспільстві Церква. Та сьогоднішні українські храми зображені в романі у
вигляді тої торговиці, яку виганяв із храму в Єрусалимі Ісус Христос.
Епізод з освячення митрополитом дорогого автомобіля
нахабного і бездуховного олігарха підтверджує здійснення ще одного біблійного
пророцтва, коли на землі буде побудовано багато розкішних храмів, але в жодному
не буде віри, а будуть лише цінники і прейскуранти на ритуальні послуги. Храми
й монастирі, ставши могутнім пільговим
засобом підприємництва, клопочуться не про навернення заблудлих душ
людських до Господа і до загальносвітових духовних цінностей, а дбають лише про
гроші. І тільки про гроші… Саме тому у їхніх цінниках освячення «Бентлі» чи мерседеса коштує
набагато дорожче, ніж «Лади» чи «Жигулів».
У романі стільки парадоксально смішної правди, що хочеться…
плакати. І бити на сполох.
«Я більше не вибиратиму автомашин Тоя, – твердо мовив Бос. –
Я готовий на сповідь…
Ми приїхали додому. Ми щойно вийшли з авто і я одразу почув
звук старого клаксона. Дивний звук. Шеф вийшов. На нього біля воріт уже чекало
двоє. А може, їх було більше. Я про всяк випадок сховався за дверима і дивився
у шпарку.
Здається, то стояв
Теодор, а може то був не Теодор. Може, то був Кудрик. Так, здається, то
приїздив Кудрик. Він приїхав у
святковому костюмі. Так одягаються, пам’ятається мені, тільки для світського життя.
– Я тобі привіз подарунок, – показав Кудрик і показав на алею. На алеї стояв шикарний
кадиллак. Довгий, немов сигара. Довгий і чорний. Кудрик безперестанку весело молов язиком: – Там є кондишн, є свіже
повітря. Океан і небо. Там є все… Мені
шкода, що ти такий почув звук. Звук, схожий на клацання дошки труни.
Я боявся ворухнутися. Я стояв у своїй комірчині і чекав. Я
чекав, коли за Кудриком чи Теодором зачиняться двері автомобіля. Вони зачинилися,
коли Теодор сказав: – А що ж ти тепер матимеш? Непролонгований рахунок без
відсотків? А втім, відсотки тобі на небі не знадобляться. І сів гордо у своє авто.
От і все. Так закінчився земний шлях мого Боса. А що я можу
додати до його розповідей?! Більше нічого. Його відвезли на справді престижне
кладовище. Купили йому на найпрестижнішій алеї місце… Похорони потонули у
морі квітів і вінків. Усі від друзів: «Дорогому і незабутньому». Майже під
кожним підпис – «Від пацанів».
Закінчення роману багато днів, захлинаючись від насолоди,
повторятиме в новинах українське телебачення, бо інших новин в Україні нема і
бути не може. Гроші косять людей, ніби чума і холера разом узяті. Гроші женуть
людей, ніби в Бабин Яр, у прірву. І ніхто не пручається: ідуть, гинуть, не
протидіють, ніби під дулом невидимого автомата…
Містичний роман-пересторога Олега Чорногуза ставить більше
запитань, аніж дає відповідей. Проте його застерігаюча сила, втілена у
художньому слові, не має байдужих. Якщо ми народ самогубців за покликанням, то
скільки нам ще зосталось, стоячи на краю прірви? І чому багатьом з нас на краю
прірви хочеться лише заплющити очі? І це одна з відповідей запитанням на
запитання, порушені в романі.
Нації, як і зорі, звичайно ж, мають свій вік. Але самим собі
вкорочують віку лише павуки. То хто ж ми такі, якщо так на них схожі?
У новому романі читач зіткнеться з ураганною напругою
почуттів – від грубих і цинічних, відтворених найстрокатішими барвами сатири,
до зворушливо ліричних і ніжних, переданих, ніби на полотнах експресіоністів,
свіжістю поезії і бентежною радістю земного буття. Своїм заповітом «самогубець
за покликанням» з-під драматичних руїн матеріального і духовного світу
пробивається сонячним променем надії, любові і віри в Україну і світ, який схаменеться
і зупиниться в пере¬осмисленні – що є що.
У древності українців називали леляками – людьми країни
лелек, що символізують утрачені сьогодні плодючість і безсмертя. Заповідаючи
гроші, сховані у лелечому гнізді, головний герой ніби звертається до всіх нас,
доводячи прикладом свого життя, що духовне має таки переважати на терезах
буття: «Там більше не повинні лежати гроші. Там мають жити лелеки. І маленькі
лелеченята… Маленькі і гарні…».
…Як українське майбутнє, якщо його збудувати на справжньому
підмурівку Духу.
м. Вінниця