Істина, вилущена з мовчання

Таємнича сила метафори

Василь РЯБИЙ

Перша ластівка завжди приносить радість. Особливо коли її довго чекаєш. Радієш. І всі коло тебе радіють. Як це сталося 1990 року в автора збірки віршів ,,Грань”, яка пережила кілька редакторів у видавництві ,,Молодь”, поки не дочекалася свого – Михайла Василенка. Автора щиро привітали в спілчанському ,,Енеї” сам редактор, поети Віктор Кордун, Станіслав Вишенський, земляк Василь Клічак, Любов Голота та її чоловік Павло Мовчан, який жартома сховав за лацканом піджака депутатський значок, щоб не привертати уваги, не виділятися, нікого не збивати з пантелику.

– Нехай не покидає натхнення, дорога веде до визнання! – побажав мені й усім Павло Михайлович.

А потім, коли за столом почався веселий шум, після світлого побажання Кордуна, Мовчан тихо мовив, що вірші на рівні, тільки, шкода, книжка видрукувана на кислотному папері, який через сто років розсиплеться і пропаде текст. Мене охопив жах і я, вражений, запитав, чи це часом не навмисне зроблено? Всі зареготали, бо знали подібні розиграші. Отоді я, мабуть, і найкраще збагнув стиль мислення цього дивного поета, який для загалу залишається таємничим. Його ніхто ніколи не цитує, про його творчість дуже мало пишуть літературознавці. Та й сам поет не афішує себе, вважаючи саморекламу нескромністю.

Коли Павло Мовчан згодом, бажаючи знову бути народним обранцем, балотувався по Коломийському округу, він узагалі ніде не нагадував про себе як письменника, відзначеного найвищою премією України, не зізнавався, що колись разом з поетами Віктором Кордуном та Дмитром Павличком набирався вражень, подорожуючи Коломийщиною. Можливо, тому і переміг виборчі перегони. Довіреною особою у нього став колишній політв’язень Дмитро Гриньків, якому він дав рекомендацію для вступу до Спілки письменників. Цікаво, що я часто ходив на велелюдні зустрічі з Павлом Мовчаном, але не міг до нього доступитися. А ще раніше він несподівано появився на нашому подвір’ї між багатоповерховими будинками, де його оточили мої сусіди. Я побачив поета через вікно і вискочив надвір. Стояв за три метри, міг гукнути його, але подумав, що можу перебити ритм розмови з громадянами, які оточили його тісним кільцем. Гість, правда, відчув мій погляд, бо володіє, я переконався, екстрасенсорним даром, глянув на мене проникливим сизим поглядом, в якому засвітилася іскорка допитливості, але тут же зникла, бо я промовчав, залишаючись тільки ,,схожим” на автора ,,Грані”. Тому Мовчан зразу і не впізнав мене.

Бував Павло Мовчан і в селі Корнич під Коломиєю, де я народився, виступав на відкритті пам’ятника Кобзареві, закликав селян до активної просвітянської участі. А я стояв, слухав і вражався його ораторським талантом, тим, що знає місцевий люд, увагу якого не легко завоювати. Народ цікавив Мовчан-політик, а не Мовчан-поет, що мені вкрай не подобалося. І я наполегливо мріяв про саме поетичний вечір Мовчана, на що не знаходилось часу, як сказав голова Коломийської ,,Просвіти” Василь Глаголюк, який був заступником мера Коломиї.

Ні, не було в депутата часу на індивідуальні справи, поетичний вечір. Приїхав – поїхав з цілим оберемком запитів, зауважень, вимог, прохань і людських проблем. Тут не до епікурівського осягання творчості за попиванням філософської кави. Я боявся, що коли до нього підійду, подумає: і цей виборець щось буде просити. А було що. Наприклад, державного фінансування єдиної в області літературної газети ,,Плин”, в другому числі якої 1994 року був надрукований на першій сторінці вірш Мовчана ,,Плин” з такими завершальними рядками: ,,Все зайве виторочив час, зосталася основа, щоб розлучить на хвилю нас і поєднати знову”. Нардеп, звичайно, міг відчутно посприяти, та не хотілося його завантажувати речами, які повинні були вирішитися еволюційним шляхом, самодолею, через терни до зірок. А коли ми таки нарешті одного вечора розговорилися не без посередництва просвітянського видавця Василя Клічака, від кого перехопив Павло Михайлович телефонну трубку в готелі далеко за містом, то вже навіть нас розібрав сміх.

– Зустрінемось завтра, – запропонував народний депутат.

Павло Мовчан і Любов Голота

Павло Мовчан і Любов Голота

Я прийшов у Народний дім, де після активного діалогу з виборцями знову годі було доступитися до Мовчана, який пройшов кометою проз мене, обліплений шанувальниками, та завдяки пильній довіреній особі ми нарешті поручкалися. Приніс його збірку поезій ,,Жолудь” (1983), яка мені особливо подобається. Поет зрадів своєму одному з багатьох ,,дитят”, захоплено погортав книжку, запитав чи не можу йому її подарувати, та почувши відповідь, зітхнув і на титульній сторінці 15 лютого 1997 року ,,позичив духопіднесення”, яке треба, звісно, віддавати. А ще він побажав, щоб я видавався під маркою видавничого центру ,,Просвіта”, під якою побачили світ мої збірки ,,Постріл горіха”, ,,Зіниця на крилі метелика” та ,,Ловіння снів”. До речі, за це право не треба було платити гроші. Для автора, який проживає за межею бідності, це дарунок, бо певною мірою полегшило ходіння в ролі жебрака по спонсорах, щоб оплатити кошти за друк у місцевих друкарнях.

Отож, мене, зрозуміло, більше цікавить не громадсько-політична ноша Мовчана, з якою він справляється, а його поезія, яка є особливою планетою, де переплітаються філософські категорії руху, часу і простору не лише через образ жолудя, але й кори, летючого дерева, зела, пам’яті, гончарного кола, досвіду, дня молодого сонця, голосу, календаря, світла, порогу, солі, осереддя, материка, мови – явища космічного, ключа розуміння, хвали канону, витоків, дитячих образів – польовичка, нитки-оксамитки, зозулиних чобіток, серцевини… Вони стали назвами поетичних і наукових, публіцистичних книжок про мовосвіт і духовні обереги.

Це Мовчанове багатство з самого дня народження 13 липня 1939 року в с.Велика Вільшанка Васильківського району на Київщині. Його біографію і вірші я ще знав з 1970 року, коли школярем придбав за гонорар з місцевої газети другу збірку ,,Кора” (1968). Так, поет складний для сприймання. Його поезія глибока, барокова, філософськи зорієнтована, не має ідеологічних догм, він не пише прямолінійно на тему дня, не оспівує властьімущих, залишаючись самим собою, не заграє з читачем, бо поклав завдання: ,,Істино, єдина, озов дай, вилущися словом із мовчання”. Це не трибунний поет, хоча є володарем метафори, яка вияскравила його перо і як перекладача віршів башкирського поета Муси Галі, туркменського – Махтумкулі, творів В.Распутіна, Ю.Марцінкявічюса, М.Каріма, Г.Матевосяна, і як кіносценариста (закінчив у Москві Літературний інститут і Вищі сценарно-режисерські курси), пригадую його фільми ,,Зозуля з дипломом” , ,,Наш дім” та інші – вони наче викінчують творчий портрет широкомасштабного цілісного формату особистості митця, якого розгадуватимуть з часом, коли настане зоряна година в космосоритмі духовного пробудження, як мені сказав знайомий астролог.

Академік Іван Дзюба, досліджуючи поетичну планету Мовчана, помічає, що тут багато чого є зі світу української народної поезії, казки, легенди, з демонології, міфологічних і космогонічних уявлень народу. Багатоманітні метафори ,,матеріалізують” проминання часу, необоротність буття (,,лійка” та різні форми лійкоподібності”, ,,горловина”, ,,срібна нить”, що ,,навірчується” або ,,розсотується”, ,,розторочується”, ,,кружало”, ,,голка”, ,,клубок”, ,,рубець” і т.д.) Рух, простір, час у поезії Мовчана взаємодіють на висоті сучасної поетичної культури і національної поетичної традиції. Це та мова пізнання, яку мало знаємо, бо навчені до іншого тексту, маючи інші смаки, не бажаючи їх змінювати в силу рефлексів, інертності, байдужості.

 

Живий подих серцевини

Від книжки до книжки додається поетичного полотна. Він пише послідовно, не переспівуючи себе, не епатуючи. Залишається самим собою. Тримається берега. Образно. Неповторно. Як судилося. Як хоче його планета поезії.

А поетична планета Павла Мовчана, почавшись зі збірки «Нате!», витворилася в назвах книжок «Кора», «Жолудь», «Летюче дерево», «Календар», «Зело», «Досвід», «Память», «Хрест»,«Голос», «Поріг», «Світло», вибраного в трьох томах, збірок для дітей «Польовичок», «Нитка-оксамитка», «Зозулині чобітки» та інших. І найновішої книги «Серцевина», яка має 656 сторінок, побачила світ у видавництві «Український письменник» 2016 року накладом тисяча примірників.

Книга поділена на розділи «Серцевина» (нові поезії), «Сіль» (вибрані твори в підрозділах «Крона», «Коріння», «Простір», «Час», «Слово», «При світлі сумління», «При світлі серця», «При світлі істини», «Материк», «Потоп», «Вогонь», «Памятати?..», «Ремінісценції», «Іменники»), «Ти».

Поет бачить цей світ крізь магічний кристал живого слова:

 

А в очі входила досвітня

Імла студеним промінцем;

Ставав кінцем початок світу,

першопочаток же – кінцем…

 

Ліричний герой по-філософськи сприймає довкілля, досліджує його у взаємозв’язку людини і світу. Тому «немає відстаней. Є забуття байдужих. Далеко ми сягаємо, ввібравшись у думки». Він «сам пройшов крізь себе», щоб переконатись, що «і в муках родових вмира природа, в бездушну форму втілюючи біль». Він бачить «знизу вгору», коли «сніг зверху, а життя не вигаса зі споду».

Академік Іван Дзюба сказав про поетику Павла Мовчана: «Основні поняття його поетичного тексту: рух, простір, час – першоелементи буття. Зосередженість на них виказує поета філософічного. Але Мовчанова поетична філософічність особлива: вона обходиться без специфічної термінології та лексики, без поетичних запозичень із теоретичного понятійного апарату, здійснюється не шляхом пошуку поетичних відповідників до категорій інтелектуальної спекуляції, без умоглядного «оснащення», а немовби в самих реальностях буття».

Філософська вісь Мовчанової поетики в концептуальній основі художнього моделювання світу настільки потужна, що не дає можливості налипанню теми злободенності. Поета, якого не сплутаєш ні з ким, цікавить переплавлення одноденності у вічніший стан. Це його принцип світовідчування, що підсвічують книги есеїв «Материк», «Ключі розуміння», «Мова – явище космічне», «Витоки», якщо хочемо пізнати таїну цього майстра красного слова у часі, просторі та русі. Він складний, як і сама природа. Він справжній, природний, незалежний. Характерно, що художня складність його не вигадана, це стала поетична концепція, доступна тим, хто почувається на його індивідуальній хвилі образовираження.

Отож цей поет має свого незрадливого читача, не нав’язуючись нікому на дорозі горосходження. Його ліричний герой молиться, зізнаючись на хвилі сповіді:

 

Ущільнюється час до проявів на небі,

Безвічне проступа у прозирку зірок…

Я так віддалений, мій Господи, від тебе,

Що треба на клубок відмотувати крок.

 

Все, про що б не писав Павло Мовчан, просякнуте філософією цілісності буття в русі часу до вічності. Щоправда, не завжди предмети і явища утримують ідеальність. Поет, пильнуючи своє слово, огорнений в таємницю Творчості, здатний навіть «Через товщу простору та часу» побачити число екзистенційних можливостей: «На відстані думок, на один скид повіки», «Тонка, як волосінь, співка осіння барва», «Крізь ніч», «Відлуння», «Припадаючи до краплі», «Вивітрюється зір»… Це універсальний текст зі своїм мовностилістичним багатством, взаємо­зв’язаний метафорою.

Його поезії можна називати поемами, хоча в доробку Мовчана є поеми «Потоп», «Вогонь», «Іменники» та інші. Віршові тексти мовби виникають з хаосу, мають магічне прочитання, густота образності така, що перехоплює дух. Тут вирізняються алогізми, що творять сюжет і в спонтанному процесі думку, несподіваний образ, залежачи від струмливості чуття душі, участі сили духу. Як зауважують дослідники, пластика світобуття стає в поета метафорою духовного життя, що відкриває клопоти людської духовності та проблеми порозуміння між собою та природою. Це вічний стан неспокою.

Створена (чи утверджена) суть речей для пізнання рівня одкровення у формах і категоріях є в Павла Мовчана його основою роздумів. Окремі поезії досягають стану ясновидіння між «так» і «ні». Енергія слова, засвідчуючи віртуозність, пробиває дорогу до істинності, вдосконалює поетичну мову, не допускає повторних інтонацій, блукаючого фальшивого змісту, тримається ламаної лінії.

 

Змагатися з минулим – це безглуздя.

Ліпить щоденно з воску твою плоть,

І знов топить… і бути неосудним,

Допоки не розтопить нас Господь…

 

Без сумніву, до цього поета треба повертатися і повертатися, щоб осягнути достоту його живу неповторну планету радості та суму, на якій не старіють вірші. Тут свої виміри нового стану свідомості, що витісняє її буденність, виводить на рівень наукової, підказує ключ ладу образного мислення за втаємниченими законами творення.

 

Під ліхтарем, де тчеться полотно,

Що загортає прохолодне тіло,

Розгледіть можна, що було давно,

І що писалось сажею по білім…

 

І не обминути творчої налаштованості в пізнанні. «Бджілка спокою й розваги» вирятовує ліричного героя від заїжджених мотивів, даючи свободу слову модерному, що не шкодить, а навертає до істинності пошуку чи радше викликання живого свічення серцевини метафори. І думаєш: Поезія – це безмежжя Духа, інтим таємниці неповторної сполуки слів, найкращі новели, повісті та романи.

Літературознавці стверджують, що Павло Мовчан залишився вірним собі в новітні, постмодерні часи. Він не розхитував класичну форму, а доповнював її своїми надбаннями. В порівнянні з прихильниками андеґраунду це архаїчний поет, бо не цурається розділових знаків. Та водночас в образах, у тропах це модерніст, багатогранний художник, який досі не має ні послідовників, ні епігонів, що свідчить про цілісну, складну поетичну систему великого майстра слова. У його ліричного героя ,,Серце діткливим стало настільки, що його ранить й метелика лет”.

м. Коломия

Редакційник колектив «Української літературної газети» щиро вітає шановного Павла Мовчана з ювілеєм! Невтомності, натхнення і нових осяйних вершин, шановний Павле Михайловичу!

 

Залишити коментар