Історія людського життя, написана з позицій капелюха

213

Володимир Даниленко. Капелюх Сікорського. – Львів: Піраміда,
2010. – 290 с.

Щось не пригадую з усього прочитаного з української чи
зарубіжної літератури, щоб історія життя людини була написана з позицій якоїсь
частини гардеробу. А саме такий роман довелося недавно прочитати серед новинок
сучасної української літератури. Мова йде про роман Володимира Даниленка
«Капелюх Сікорського».

Тема капелюха починає звучати вже в пролозі твору, коли
через затримку авіарейсів у засніженому аеропорту «Бориспіль» зустрічаються
американець українського походження Ніколас Мацалок, котрий приїжджав  до України в пошуках вигідних інвестицій у
будівництво, і програміст із Зальцбурга Роман Шепель, який закінчив факультет
кібернетики в Києві й інститут Бруно Бухбергера в Лінці, і після захисту
дисертації з комп’ютерної алгебри став громадянином Австрії. Щоб згаяти час, Ніколас
Мацалок, який походить з родини капелюшників, звернувши увагу на елегантний
капелюх свого співрозмовника, розповідає Шепелю історію, яку переказують у
їхньому роду з покоління в покоління, як на життя видатної людини  справили вплив жінка і капелюх.

«Про талант, розум і статки чоловіка найкраще розкажуть
його жінка й капелюх» , – цитуючи свого батька, говорить Ніколас Мацалок, і цим
задає два напрямки сюжету – любовний і містичний.

Хто знайомий із творчістю Володимира Даниленка, особливо
ж із книжками «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», «Кохання в стилі
бароко», зауважить, що його новий роман написаний у невластивій для письменника
реалістичній манері, пов’язуючи цього автора виключно з містичною традицією.
Але насправді містика є і в романі «Капелюх Сікорського», тільки вона схована
глибше. Якщо згадати, що капелюх є важливим атрибутом фокусників і магів, і
співставити це з романом Даниленка, то нескладно помітити, що магією наповнений
увесь роман «Капелюх Сікорського». Пригадаймо класичний трюк: фокусник накриває
капелюхом кульку, а потім відкриває капелюха і витягує замість кульки голуба.
Таке ж відчуття з’явилось у мене після прочитання роману Даниленка.

Магія капелюха відчутна, коли автор знайомить на
Зозулиній Дачі – цьому соціальному дні Києва в часи Російської імперії –
скопищі босяків, злодіїв і дешевих повій, чотирнадцятилітнього гімназиста Ігоря
Сікорського з колишньою гімназисткою Кароліною Гулій, яка стала повією після
смерті батька і заміжжя матері, яка ревнувала її до нового чоловіка. Кароліна
заманює підлітка в курінь, одягає на нього чужого капелюха, забутого кимсь зі
своїх п’яних клієнтів, спокушає, і з цього моменту, наче після жесту мага, в
Сікорського починається нове життя, наповнене недитячими пристрастями.

Відштовхнутий Кароліною Гулій, підліток кидає гімназію і,
щоб забути своє нещасливе кохання, їде вчитися до Петербургу  в Морський кадетський корпус, де під час
зустрічі зі своєю новою пасією Сонею Ширкіною в її помешканні у момент інтиму
одягає  капелюха, який у його свідомості
міцно посів роль сексуального символу і неодмінного успіху в усіх справах, але
чує глузливе: «Глупый хохлёнок!»

Магічним ритуалом пронизана сцена перед першим у світі
польотом гелікоптерів Сікорського «Чикасо» через Атлантичний океан.

«Вони стояли перед гелікоптерами й курили.

– А можна на дорогу вдягти вашого капелюха? – запитав
капітан Вінцент Мак Говер.

Сікорський насторожено подивився на нього:

– Усі пілоти гелікоптерів знають, – посміхнувся він, – що
перед важливим польотом треба одягти вашого капелюха.

– Візьміть, – зніяковіло простягнув свою стару федору.

Капелюх пішов по колу, і кожен його надів» (с. 267).

Своєї кульмінації магія капелюха досягає в сцені, коли
вже літній Сікорський у Денвері заходить у салон «Гадання на капелюхах», в якому
гадалка розповідає йому про дивне ворожіння на капелюхах: «У мене триста
жіночих і триста чоловічих капелюхів, – посміхнулася жінка. – Я ставлю вас
перед дзеркалом і підбираю капелюх, доки не знайду те, що вам ідеально пасує.
Потім порівнюю цей капелюх із тим, який ви носите, або який самі вибрали, і
розказую всі проблеми вашого життя». Ця негритянка відкриває Сікорському очі на
головну проблему його життя: «По-справжньому ми любимо раз або декілька, але не
більше. Все інше – імітація. Ви втратили велику любов, – подивилася йому в очі
жінка. – Цей грубий капелюх – ваше безпросвітне важке життя, сповнене страху і
безконечних змагань. Ви все життя тікали від любові. Ось про що сказав мені ваш
старий фетровий капелюх» (с. 282).

І вже чиста магія – останній сон, з якого Сікорський не
проснувся, коли, обтяжений старістю і славою, потрапив на вертольоті в
повітряну яму і перед ним проноситься все його життя, а потім приземляється вже
в  іншому світі:

«Гелікоптер вирвавсь із повітряного вихору і, освітлюючи
прожектором темряву, приземлився.

«А де ж Кароліна?» – подумав він.

– Я ось, – почулось із темряви.

Кароліна стояла в білому вельоні й весільній сукні,
залита сліпучим промінням прожектора, така, як він запам’ятав її, коли вона
востаннє затримала свою руку в його руці, сідаючи в карету біля київського
готелю «Континенталь». Він виліз із кабіни гелікоптера і простягнув їй руку.

– Ти прийшла надовго?

– Я прийшла до тебе назавжди, – посміхнулась вона.

– Зачекай, я візьму свого капелюха, – повернувся до
прочиненої кабіни.

– Залиш там, – зупинила його. – Він тобі більше не треба.

Він озирнувся на свого старого фетрового капелюха, ніби
на милицю, без якої не міг жити.

– Не бійся. Я з тобою.

Кароліна взяла його під руку, і вони пішли світляною
доріжкою, продертою в темряві прожектором. Вони йшли, притиснувшись одне до
одного, а навколо, заглушуючи даленіючий гуркіт гелікоптера,  божеволіли цикади, і їхній хор наповнював
темну ніч, що обступала з усіх боків і густішала з кожним кроком» (с. 285). 

Після цієї сцени розумієш, що вся реалістична основа
роману «Капелюх Сікорського» – ілюзія, і що вся біографія Ігоря Сікорського,
виписана з позицій любовної магії, в якій капелюх відіграє роль важливого
магічного символу.

До речі, капелюх, з яким реальний авіаконструктор випробовував
усі свої гелікоптери, зберігається в музеї Ігоря Сікорського в США. І досі
перед складними випробуваннями вертольотів існує традиція тримати капелюх у
руках. Цей капелюх вважається талісманом американських пілотів-випро­бову­вачів.

Магія капелюха в романі – проекція магії кохання. Кохання
як магічна таємниця – ось як подає це почуття Володимир Даниленко. Хоча це було
вже в його романі «Кохання в стилі бароко», де в образі фатальної жінки постає
персоніфікований образ Смерті. В обох романах головними героями є талановиті
чоловіки, опалені великою пристрастю. Але якщо Валерій Колядевич з роману
«Кохання в стилі бароко» піддається почуттям і стає жертвою жінки, то в
романі  «Капелюх Сікорського» жінка сама
розриває стосунки, рятуючи чоловіка від себе. І цей садомазохістський вчинок
Кароліни Гулій передбачила ще в її дитинстві Мотря Маковійчук, про яку люди
говорили, «що вона бачить людину наскрізь, наче дно крізь лід замерзлої ріки».
Ось як пояснили це сама Кароліна: «Мотря подивилася мені в очі, аж по тілу
пішов мороз, і сказала, що, вибираючи між великим коханням і пісним шлюбом, я
виберу пісний шлюб, щоб доставити собі насолоду відчаєм і стражданням» (с.20 ).

Та на відміну від фатальних жінок з книжок Володимира
Даниленка «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа» чи «Кохання в стилі
бароко», в яких багато темного й демонічного, образ Кароліни Гулій – світлий.
Це непересічна жінка, яка цікавилася літературою, мистецтвом і мала достатньо
сміливості для бунту, коли на знак протесту проти громадянської байдужості киян
до погромів чорносотенцями газети «Рада» одягла шаровари, щоб своїм виглядом
шокувати міщан.

В епізоді, коли розгнівані міщани оточили екзотично
одягнену молоду жінку, в романі з’являється колоритний образ реального в
історії міста гласного Київської думи Пилипа Ясногурського, який розвінчував
небезпечні для Російської імперії тенденції в київському середовищі, яке все
більше проймалося українофільським духом: «Усі проблеми Російської імперії,
мадам, від євреїв, малоросійства і шаровар» (с. 95), – повчав Ясногурський
Кароліну Гулій, яка стояла серед обуреного натовпу в шароварах, камзолі з
позолотою і в капелюшку зі страусиним пір’ям. Пилип Ясногурський у Даниленка –
це такий собі скарикатурений Олесь Бузина початку двадцятого століття, який боровся
з українством доступними на той час публічними засобами.

До речі, щодо карикатури. В романі «Капелюх Сікорського»
достатньо гумору, іронії, сатиричних ескапад, в яких відчувається, що цей
серйозний роман писав автор  бестселерів
«Дзеньки-бреньки» і «Газелі бідного Ремзі». Досить згадати сцени зустрічі
Сікорського з жебрачкою на вулиці Кота-Рибалки в Парижі, перший у Європі політ
на аероплані Сантоса-Дюмона, коли екзальтована паризька публіка в приступі
любові дерла на сувеніри одяг Сантоса-Дюмона, п’яного російського царя Миколу
ІІ, колоритних представників української діаспори в США – Осипа Цибульського,
Богдана Пителя, Семена Ядловського, індіанця Волохату Руку, маленьку
американську дівчинку Кейсі та багатьох інших.

Довгий час радянська історія замовчувала ім’я Ігоря
Сікорського, зважаючи на його відверто антирадянські погляди. В тридцяті роки
Сталін через авіаконструктора Андрія Туполєва, який очолював радянську
делегацію під час поїздки до США, запропонував Сікорському повернутися в
Радянський Союз. Ось як описана ця сцена в романі:

«Коли всі за столом розслабилися від випитого алкоголю,
Туполєв заговорив до Сікорського.

– У мене до вас серйозна пропозиція, підтримана найвищими
посадовими особами нашої країни. Я пропоную вам повернутися до Радянського
Союзу. Керівництву нашої країни потрібна ваша голова.

– О, так, моя голова їм дуже потрібна, – витер серветкою
губи Сікорський. – Бажано на блюді, як голова Іоана Хрестителя.

– Ну, що ви?.. – закліпав Туполєв.

– Мені подобається життя, Андрію Миколайовичу. Знаєте,
у  мене ще є деякі ідеї. Не хотілося б
вручити себе якомусь немитому комісару з наганом. А крім того, мені немає чого
повертатися до Радянського Союзу, бо я з нього ніколи не виїжджав. Це не моя
країна. То чому я повинен туди їхати?» (с. 202).

В останні роки було багато спроб привласнити Ігоря
Сікорського. Російський Інтернет подає його виключно як росіянина, поляки
вважають його поляком, в американських джерелах він зазначений американським
авіаконструктором, а українські джерела подають його українцем. Ким же був
насправді Ігор Сікорський?

У романі Володимир Даниленко зобразив його таким, яким
він був, – українцем з малоросійськими комплексами, типову успішну людину того
часу, сформовану в Російській імперії, фанатично віддану своїй конструкторській
справі, людину, яка втекла від більшовицького розстрілу і знайшла собі другу
батьківщину в США, але на все життя лишила сентимент до Києва і України, з якою
була пов’язана генетично.

Ще підлітком, потрапивши під вплив українських переконань
коханої жінки, він по-дитячому наївно протестував проти імперських позицій
батька, професора Київського університету, замішаного у сфабрикованій
шовіністичними колами Російської імперії справі Бейліса: «Ви боїтесь навіть
заїкнутись, що за п’ять верств від Києва ніхто не говорить мовою, якою
розмовляємо ми. І що дід Олексій ніколи не вважав себе росіянином. І що наша
мама спілкується з сільськими жінками їхньою мовою. І що ми насправді не ті, за
кого себе видаємо. А ви навіть боїтесь у цьому зізнатись» (с. 31-32).

Відповідь батька була вироком українству, і цю відповідь
міг би підтвердити, гадаю, будь-який респектабельний жирний туз, який нажив
крадені капітали, дякуючи своїм антиукраїнським поглядом: «Запам’ятай, у цьому
краї і через сто, і через двісті років кар’єру й багатство будуть здобувати ті,
хто не любить цю землю. А ті, хто її любить, залишаться ізгоями, тому я не хочу
її любити, щоб не бути ізгоєм. Я, син бідного сільського священика, зробив
блискучу наукову кар’єру тільки тому, що вірно служу Російській імперії. Тут
якщо влада й опиниться в руках щирих патріотів, то довго в них не пробуде, бо
вони перегризуться між собою, як собаки за кістку, а потім прийдуть справжні
господарі й наведуть такі порядки, які захочуть» (с. 32).

Саме ця сцена, пролог і епілог з образами двох українців,
які порвали зі своєю землею, громадянином США Ніколасом Мацалком і громадянином
Австрії  Романом  Шепелем, помножені на життя Ігоря
Сікорського, дозволяють могутньо зазвучати темі 
пропащої сили, завжди актуальної для 
України. Художнє обрамлення в романі використано для того, щоб зробити
тему Сікорського типовою і актуальною для нашого часу, тому події, коли в
засніженому аеропорту «Бориспіль» зустрічається двоє випадкових мандрівників,
позначені точною датою – 29 грудня 2009 року. І тому фінал роману звучить як
діагноз, зроблений американським українцем Ніколасом Мацалком своєму
одноплеміннику Роману Шепелю: «Цій країні, – мовив Ніколас Мацалок, – не
потрібні талановиті люди. Тут треба народитися, щоб звідси виїхати. Тут родюча
земля, але це земля загублених талантів. Їй не цікаві ні Сікорський, ні ви, ні
всі, хто народиться після вас» (с. 287).

Та найпохмурішим є останній акорд роману, коли літак
вирвався із засніженого «Борисполя», щоб втекти з цього втраченого краю до світу
вільних людей: «Сутеніло, коли мій літак злетів у похмуре київське небо. За
бортом падав сніг, і на засніжену землю наповзала якась гнітюча безпробудна
темрява, яка ковтала залишки світла, і їй не було видно ні кінця, ні краю» (с.
288).

Тож дуже хочеться, щоб ця остання сцена роману була
поштовхом до пробудження українського суспільства, а не його безнадійним вироком.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!