І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття –
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя…
В.Симоненко
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Жовтень – місяць особливий, адже це час, коли ми згадуємо наших захисників на Сході України, адже 14 жовтня – День захисників України, День українського козацтва, Покрова Пресвятої Богородиці, ми вшановуємо тих, хто тримає мирне небо над Україною, хто ризикує собою в землянках і бліндажах, хто віддає своє життя задля збереження соборності й незалежності України.
Серед героїчних імен захисників, що відійшли у вічність, маємо згадати неповторного і дуже сміливого Чоловіка – Миколу Миколайовича Микитенка. Активіст 19-ї сотні Самооборони Майдану, був контужений вибухом світлошумової гранати. Учасник російсько-української війни з 2014 року, сержант, командир взводу 1-го батальйону оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького, брав участь у боях за звільнення Слов’янська, де отримав тяжке поранення: під бойовою машиною, в котрій був і Микола, вибухнув фугас.
Киянин Микола Микитенко, родом із селища Лазарівки (Брусилівського району на Житомирщині), юрист і викладач історії (мав дві вищі освіти), стояв на Майдані з 2013 року. Перший його бій — у листопаді, коли Янукович хотів поставити «Йолку», а народ запротестував і пішов під пісню Руслани проти «Беркута»…
З березня 2014 р. Микола вже під Краматорськом. Складними видалися перші дні на фронті — мало зброї, ні води, ні їжі. «Та був з нами великий полководець — генерал Сергій Петрович Кульчицький!»… Наприкінці травня, коли генерал загинув, командира взводу Миколу Микитенка (позивний — «Ворон») рятували, тяжко пораненого в голову. Вижив дивом. Лівий бік був паралізований. Медики Харківського шпиталю першими привели Миколу до тями… Микола ніколи не пас задніх, пишався і з гордістю говорив: «У мене там і зять, і донька Юлія — снайпер!» (Гідна донечка свого батька з позивним «Джулія» і по сьогодні виборює Правду і гідне ставлення з боку держави до вояків АТО). («Між двома світами». – Слово Просвіти. – 2017. – №36 (7-13 вересня). – С. 6).
Свого часу Микола Миколайович у шпиталі справив незабутнє враження на шістдесятницю Маргариту Довгань, яка потім написала про нього у книзі «Шпитальні нотатки» (2018): суворий воїн і сонячний чоловік; згадала його й у інтерв’ю до свого 90-ліття, у вересні 2020 року.
Після лікування Микола повернувся на фронт, служив у різних військових частинах. Однак через підірване здоров›я мусив звільнитися, отримав групу інвалідності та їздив на Схід вже як волонтер, доправляючи зібрану допомогу фронтові.
Із 10 на 11 жовтня 2020 року трапилася трагедія. Микола Микитенко ввечері 10 жовтня надягнув військову форму, усі свої нагороди, отримані за участь у війні на Донбасі, і вирушив у центр Києва. Там, на Майдані Незалежності, в ніч на 11 жовтня ветеран здійснив акт самоспалення, що став викликом для суспільства, спробою його розбудити.
Як свідчать небайдужі співвітчизники, «Ворон» (позивний Миколи Микитенка) переймався байдужістю влади та співвітчизників: до війни на Сході, до політичних подій, до майбутнього України загалом. Помер Микола Микитенко о 8:45 14 жовтня, в день Захисників України.
Юлія Микитенко, донька Миколи Миколайовича, військовослужбовець (із відкритого листа до Президента України): «Як і багато інших моїх побратимів і посестр, відчуваємо, що нас не чують. І я дуже хочу, щоб влада нас почула, пішла з нами, ветеранами і військовослужбовцями, на діалог.
Ми гинули на Сході, захищаючи Україну. Я хочу, щоб ця плеяда кривава, що почалася з Василя Макуха і Олекси Гірника, а тепер мого батька Миколи Микитенка, закінчилася.
Пане Президенте! Майте мужність подивитися мені в очі, подивитися в очі ветеранам, які втрачають життя, кров і здоров’я на війні».
На жаль, не всі громадяни України знають про цей жахливий факт самоспалення, та й реакції державників ветерани не відчувають і досі, проте ми, громадяни, не маємо забувати такі виклики часу.
Ця трагічна смерть героя України Миколи Микитенка одізвалася в серці письменника Василя Сташука, члена Національної спілки письменників України, лауреата Всеукраїнських премій (Івана Огієнка, Василя Юхимовича). Василь Федорович зболено відгукнувся на цю подію у своїй поемі «Смертю смерть здолавши», що побачила світ у житомирському видавництві за сприяння лауреата Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка Володимира Габенця.
Невеличка книга про Великого Українця «Смертю смерть здолавши» містить цікаві матеріали, спогади і посвяти, поезії й відгуки про незабутнього сина житомирської землі й усієї України Миколу Микитенка.
Поема В.Сташука «Смертю смерть здолавши» написана на одному подихові, це поема-спалах, поема-набат, оскільки звернена до тих українців, які не усвідомлюють, що живуть у країні, де йде війна, а звідси важлива місія і роль абсолютно кожного, громадянський обов’язок кожного, бо війна – це не гра і не бізнес-проєкт, це величезна відповідальність і трагедія для українців, України та Світу.
Усього кілька сторінок поеми, яка розпочинається прозовою інтродукцією, глибоко вражають емоційно, спонукають до роздумів та переоцінки процесів, що відбуваються в сучасному українському суспільстві.
«Хто сказав, що ми маленькі люди? То – філософія карликів душею і тілом…», – ось життєва позиція головного героя поеми – Миколи Микитенка.
«Микола Микитенко, – пише Василь Сташук, – запам’ятаймо і дітям, і внукам передаймо: його у селі називали Миколкою, Миколою, Миколою Миколайовичем…
У Лазарівці, що на Брусилівщині, братався з людьми, братався з сонцем і піснями, що виповнювали його душу любов’ю до України, презирством до гнучкошиєнків, що колінкують перед власть імущих. Пройшов, як у народі мовиться, вогонь, і воду, і мідні труби. І на Майдані, де він очистився від скверни, спалахнув смолоскипом. Спалахнув, щоб засвітити дорогу засліпленим малоросам. Душа не могла миритися з лицемірством і душогубством влади, з холопством населення.
Микола Микитенко… Він спалахнув смолоскипом. Запам’ятаймо, дітям і онукам передаймо, як і в боях на Донбасі, Микола взяв вогонь на себе».
Жахтів вогонь,
Безжально, тріумфально,
під тріумфальне зоряне – «курли»…
То журавлі тривожно і печально
Над світом душу праведну несли…
Болісно, іронічно і тривожно лунають у поемі рядки, звернені до байдужого населення:
І не волай…Ніхто не чує…
Ми – нація глухонімих.
А хто прийде і розкорчує
Все, що посіяли псалми?
***
Майдан. Донбас…
Кому скажіть, це нада?
Случайна куля…Боже, борони…
Якщо повзеш… Плазуй останнім гадом,
аби дали авгієві штани.
***
Який народ?
Обшарпані телята…
Горить?
Нехай згорить в сусіда хата…
В рябому піджаку – сита мармиза…
«Всё хорошо, прекрасная маркиза»…
У поемі автор чітко вимальовує образ воїна Миколи та байдужої народної маси, державників, яким сучасність – шоу: «в рябому піджаку – сита мармиза…»
Дужі, молоді, красиві,
А в Миколи очі були сиві.
Стугоніла земля під «градом»
І смерть виповзала гадом.
– Смерті немає, хлопці!
Пощастить, хто родивсь у сорочці.
Звучить поетичний набат сучасникам, постійне нагадування про совість і власну відповідальність:
Хвала вогню, де полум’я високе.
Я тим вогнем свій світ занапащу.
То не душа, що як дешевий смокінг,
боїться сонця, вітру і дощу.
Скільки емоцій породжує поема – від розпачу, обурення, сарказму до захоплення, піднесення, гордості, героїзму:
Вогонь…
Це він спалив Джордано.
Вогні…
Вогні не ймуть пощади.
Будь проклятий, хто одягнув сутану,
Коли довкруг палали барикади!
Благословенний в ніч нестерпний
скипень,
Коли біди і болю не знести.
Вогні встають над світом смолоскипом,
щоб людство знало з ким й куди іти.
«Вибори 2019-го дали зрозуміти, що народ України не дозрів до свободи, до незалежності. Коли людина бачила своє життя у боротьбі, у перемогах, у щасливому житті України, а раптом вона розуміє, що нічого такого не буде, тобто життя попереду немає. Це криза, коли людина втрачає віру у власний народ. Коли бачиш, що більшості наплювати, їм все до дупи і головне, щось собі вгризти. У такій ситуації не кожен може знайти сили якось це пережити. Мені зрозуміла мотивація вчинку Миколи «Ворона» (фронтовий позивний Мартиненка – ред.). Людина побачила безвихідь. Не для себе. Можна було змиритися і наплювати на все. Частина людей так і роблять. Крім того, має значення і психологічний стан у тому плані, що він міг стикатися і з людьми, які відверто глузували: «Ну, що ти там навоював, чого досяг?». Тут – купа факторів. Але основним є таки політичний мотив. Це спроба показати суспільству, що варто задуматися над тим, куди ми йдемо, що на нас чекає завтра. Тим більш, зверніть увагу на вибір дати – 11 жовтня, а ховають за три дні, тобто він розраховував на 14 жовтня. Це не самогубство – це акція, це крик, спроба привернути увагу суспільства», – розповів у інтерв’ю побратим, учасник бойових дій на Сході Володимир Федько.
Рефреном у поемі лунають слова, які виражають вдячність і співчуття до долі Миколи Миколайовича Микитенка:
Тільки ти, тільки я.
Тільки ми добіжим
до застави, до стражу героїв.
ти не просто пішов за печальну межу,
просто ти «не вернувся із бою»…
Микола Микитенко був не з того роду, щоб боятися. Він залишив по собі прекрасну доньку і сина, він залишив добру пам’ять і прагнув лишить мирне небо.
Не маємо ми, українці, морального права забувати таких, як Микола Микитенко. Учитуймось у твори про нашу сучасність, адже ми живемо поруч з героями й не знаємо їх імена. Вічна світла пам’ять воякам, загиблим в російсько-українській війні ХХІ століття.
Слава Україні!
Героям слава!
м. Київ
“Українська літературна газета”, ч. 20 (312), 7.10.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.