ДО 40 ДНІВ ВІДХОДУ В ЗАСВІТИ ДУШІ МИХАЙЛА СЛАБОШПИЦЬКОГО
Мені пощастило знати масу видатних людей
М.С.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До однієї зі своїх безцінних книг «Українські меценати» (2001) він взяв епіграф англійського філософа-мораліста та історика Томаса Карлейля: «Я маю намір говорити про героїв, про те, як ставилися до них люди і яку вони відігравали роль; про те, що я називаю пошануванням героїв і героїчним у людських діяннях» («Герої, пошанування героїв і героїчне в історії») (2).
Серед тих героїв сьогодні вже і Він – Михайло Слабошпицький, обрамлений Божим даром і неминучим смертним вироком (28 липня 1946 – 30 травня 2021). Він удосконалив класифікацію героїв від Томаса Карлайля, називаючи героїв-учених, героїв-культурних діячів, героїв-митців, героїв-меценатів, героїв-педагогів… Михайло Слабошпицький для мене герой-подвижник, герой-інтелектуал і герой-людинолюб….Про безліч українських героїв (і негероїв також) він написав оголеним українським нервом, аби відкрити для українців справжню і рятівну силу й естетику буття нації і розквіту національної держави – держави у Слові й Ділі: про українських меценатів (однойменна праця), зокрема про Петра Яцика «Українець, що відмовився бути бідним»; про українських художників «Марія Башкирцева», «Никифор Дровняк із Криниці», «Автопортрет художника в зрілості»; про українських письменників «Поет із пекла» (про Тодося Осьмачку), «Веньямін літературної сім’ї (Олекса Влизько»), «Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші», «Наближення до суті. Літературні долі» (про 35 письменників), «25 поетів української діаспори», про видатні історичні постаті «З голосу нашої Кліо»; літературознавчі праці «Літературні профілі», «Роман Іваничук», «Василь Земляк»; створив сучасну політичну документалістику «Не загублена українська людина», «Пейзаж для Помаранчевої революції», «Велика війна 2014», «Гамбіт надії: констатації, матеріали, виклики, сподівання»…
Про цей огром його праці в центрі з героями читаємо в «Присмерковому дзеркалі»: «Не говоритимемо тут про фальшивих героїв – тих, кого створили ЗМІ, тих, хто за критеріями Карлайля не виріс на масштаб справжніх героїв, а в нашу інформаційну епоху став лише безмежно роздутим інформаційним продуктом. (У романі американського письменника Ела Моргана «Велика людина» блискуче показано, як рука Фортуни вихоплює з натовпу першу-ліпшу двоногу істоту й викидає її на вершини істеблішменту, призначивши виконавцем ролі великої людини); в наш час – а особливо ж в Україні – це особливо популярно: не бути кимось, а видаватися ним; розтерзана інформаційним шквалом, а тому поверхова й некритична в сприйнятті всього публіка повірить – бажане легко узурпує синонімічність дійсного» (6, с. 5).
А ще цілий материк книг для дітей, серед яких «Славко й Жарко», «Хлопчик Валь», «Озеро Олдан», «Папуга з осінньої гілки», «Цікаве рибеня», «Казки», «Рися, що жила на дереві» – останній дар дітям від 2019 року.
І лавровий вінець долі подвижника на передчасному схилі життя – мемуарне чотирикнижжя (ця літературно-історична квадрологія про час і про людей, або те, чого ви не прочитаєте в історії літератури) з метафорою-матрицею «дзеркало»: «Протирання дзеркала» (2017), «Тіні в дзеркалі» (2018), «З пам’яті дзеркала» (2019), «З присмеркового дзеркала» (2020). Першу книгу писав не без наказу лікаря, як сам зізнався на презентації у Львові в моєму проєкті «Від книги до мети» (18 вересня 2019 року), щоб не вмерти і встигнути показати українцям їх самих – великих і малих, творчих і вигаслих – у всій амальгамі почуттів і чину. «Ніякої історії нема, є тільки біографії» – це один із епіграфів Р. Емерсона до однієї із «дзеркальних книг» М. Слабошпицького, який ментально персоніфікує нашу літературну історію, перетворюючи її у плин прецікавого іскристого і трагічного національного життя: «…ми – це наші гени, це наші батьки, наше виховання, наші вчителі, це книги, котрі ми своєчасно прочитали, це люди, які зустрічалися нам о тій порі, коли те було доконче важливо, і ми зуміли почути їх, а також ті ірраціональні фактори впливу, про які ми навіть не здогадуємося» (5, с. 5). Ці його книги – це материк видатних українських людей, далеко не пізнаних українським суспільством. Покажчики описаних і згаданих персоналій просто приголомшують концентрацією українських талантів, на кожен із яких Слабошпицький знайшов місце у своєму серці і думках: їх просто не перелічити – це безліч знакових людей нашої культури, а отже, нашої української долі.
А ще ці книги кричать про основу людської цивілізації: про національну пам’ять, що, мабуть, і є тим ирієм, де не покояться – а живуть душі відійшлих, а тепер і пана Михайла – великого героя-подвижника нашої культури. Нація без знання історії – мертва, біологічний злиток у ріці часу. Література нації – це її спосіб метафоричного осягнення світу, це її національні скрижалі, це філософія національної екзистенції. Він це ВСЕ і понад це виписав у спогадах-дзеркалах, що насправді є персональною історією нашої літератури, а отже, духово-культурного життя крізь голографічну оптику Слабошпицького: «Український письменник – дерево, яке виросло не там і не так. Український письменник мусить бути революціонером, будителем, просвітителем, навчителем, моральним авторитетом і поряд зі священником в тому суспільстві стояти, а потім бути, може, письменником» (М. Дочинець 1, с. 8).
Він зривав маски, випікав вади правдивим іронічно-сатиричним словом і витягував зі шлаку часу перли душ тих «немногих» українців, що творять «многоє» (Д. Донцов). Він повертав українцям імена-маркери, що мали б зробити їх вільними. Він, здається, більше жив їхнім життям, ніж своїм: «Люди – це велика загадка. Часто їхні стосунки продиктовані і якимись ірраціональними моментами» (5, с. 284). Я не знаю у нашій культурі альтруїстичнішої особистости за М. Слабошпицького. Саме в цьому секрет його плідности й універсальности, і саме в цьому трагізм і вирва після його відходу…
Як це зазвичай буває, велич і Людини, і мистецтва, і події оцінюють з переходом їх у потойбіч, із плином часом, з можливістю осмислити –віддалившись. Віддаль формує правильну оптику, підсвічує небачені грані, витягує смисли на поверхню. Віддаль наближає. До суті. Вилущує з оболонки людського існування ядра. Віддаль усього у 40 днів фізичного небуття «Учителя. Провідника Слова і словотворців. Сподвижника. Служебника Книги. Войовника сірости, дурости й графоманства. Письмовця. Літописця. Патриція. Мудреця. Хранителя сенсів і довічних цінностей» (1, с. 8).
Він родом із Шевченкового краю – з Черкащини, з села Мар’янівки – географічного центру України, – де тепер вже буде школа Його імени та вулиця. З того краю, звідки Шевченкове Слово тріюмфально пішло всією країною, аби стати клеєм нації. Слабошпицький продовжив цю Шевченкову традицію, навчаючись у Шевченковому виші на журналістиці (1971) і згодом зірвав ужинок, здається всіх можливих літературних премій, серед яких і Шевченківську за «Поета з пекла» (про Тодося Осьмачку), 2005: ім. О. Білецького (1979), Лесі Українки (1993), Олени Пчілки, братів Лепких (1998), В. Симоненка (1999), В. Близнеця (2001), М. Коцюбинського (2003), І. Багряного (2007), Є. Плужника за свою чотирикнижну мемуарно-літературну епопею «Протирання дзеркала» (2017) і «Тіні в дзеркалі» (2018) – тобто безсумнівне визнання в літературному середовищі. Але хіба це була самоціль? Життєві дороги цієї непроминальної особистости нестримно виривалися зі звичного богемного середовища на націєтвірні й політично-державницькі терни, туди, де треба було бути ЗАЧИНАТЕЛЕМ:
- В Ірпені, в Будинку творчості Він разом із В. Дончиком, В. Тереном, В. Брюховецьким писали Програму Народного Руху України – це основне політичне дітище майстрів пера, що переводило Україну з колоніяльних часів, здавалося б, у самостійні (В. Терен 1, с. 7). Він був біля начал цього руху в національну Свободу.
- Він був першим Головою секретаріяту Всесвітньої української координаційної ради (1992–1998), яка своїм рішенням заснувала Український інститут дослідження геноцидів в Україні (попередник і прообраз нинішнього Інституту національної пам’яти) на чолі зі знаменитим Джеймсом Мейсом, який перший розповів світові про український Голодомор як геноцид.
- Із 1995 року став виконавчим директором унікальної новоствореної структури «Ліги українських меценатів» на чолі з Петром Яциком, що мала б через самодостатніх і національно свідомих підприємців акумулювати кошти на українські культурно-освітні справи: «Двадцять два роки існування Ліги – це таки біографія. ˂…˃ За нами немає жодного випадку, щоб ми зверталися за підтримкою до Ахметова, Коломойського, Пінчука, Фельдмана чи котрогось іншого олігарха, що мають однозначно антиукраїнську позицію. З нами співпрацюють тільки національно стурбовані люди» (3, с. 377).
- Саме в його свідомості, як стверджує Світлана Короненко, народилася ідея мовного конкурсу, що тепер відома цілому світові як Міжнародний конкурс української мови ім. Петра Яцика (2001), де Михайло Слабошпицький став співголовою координаційної ради, провівши 21 приголомшливий мовний маратон серед дітей, юнацтва, курсантів та студентів – конкурс, що не має рівних ні в світі, ні в Україні. Саме Михайло Слабошпицький був його серцем і основним рушієм, долаючи часом безпрецедентний спротив недоукраїнської влади і місцевої недолугости. Проте щороку, у травні, біля основної сцени країни – Національного театру І. Франка – він разом із теперішнім очільником Ліги меценатів В. Загорієм під звуки оркестри зустрічав щасливих переможців найпотужнішого мовного турніру. Ці двоє чоловіків скидалися на пасіонарних вартових нашого Слова й Духу, що нарешті отримали гідну сторожу і найвище пошанування. Сьогодні наші бездухові скоробагатьки назвали б це амбітним проєктом. А Слабошпицький творив надскладну організаційну справу мовного конкурсу, ніби землю українську обробляв: орав і сіяв. Чи зуміємо продовжити і зібрати? Безцінним сьогодні є останнє інтерв’ю з паном Михайлом про конкурс нашої сили:
«Мене часто називають ініціатором цього проєкту. Але насправді ідея конкурсу належить саме Петрові Яцику. Це особливо симптоматично. Не гуманітарій, раціоналіст, прагматичний бізнесмен, який незрідка іронічно сприймав усякі гуманітарні ідеї, раптом заявив: мовляв, треба організувати щось таке, як олімпійські ігри з української мови. І щоб переможці одержували грошові винагороди. Саме – грошові. ˂…˃ Мені як письменникові відразу ж сподобалася Яцикова ідея конкурсу. І я вже розробляв сценарій його проведення, систему преміювання та добирав кадри з-поміж громадськості у наглядову, опікунську та координаційну раду конкурсу. Порозумілися з тодішнім керівництвом міносвіти і наприкінці 1999 року у День української писемності та мови конкурс розпочали».
«…це справді націєтворчий проєкт. Виховання почуття патріотизму починається передовсім із поваги до мови. Мова – це те, що робить нас українцями. І дуже важливо допомогти дітям саме це усвідомити» (7).
- Саме Він привіз із Польщі до України ідею Всеукраїнського національного диктанту, який тепер здійснюють інші структури, готуючи останні роки такі тексти диктантів, які краще б не озвучувати взагалі: безликі, примітивні, протинаціональні одноденки. Та ще й видають Національний диктант за своє дітище.
- Саме Він створив і очолив видавництво «Ярославів Вал» з промовистою назвою фортеці, що відбиватиме безперестанні нападки на українське Слово, видаючи високоякісну українськомовну продукцію різних жанрів і спрямування. Видавництво стало Його домом і робітнею, де тепер численні стоси книг незрозуміло й осиротіло застигли в непорушній самотності – нема господаря, творця й натхненника.
- Він разом із Лігою меценатів стали засновниками-творцями премій імени Олекси Гірника за захист української мови, Д. Нитченка за популяризацію української книжки, Василя Симиренка за меценатську діяльність, які щорічно виплачували її достойникам, провадячи перед цим великодушну й одержиму роботу з пошуку таких людей та їхнього заслуженого пошанування й підтримки.
- Він протинав наш змосковщений, бездуховний інформаційний простір своїми програмами як радіожурналіст на Українському радіо: «Екслібрис», «Прем’єра книги», «Нобелівські лауреати», «Літературний профіль», перечитуючи огром літератури в пошуку вартісних творів та авторів і роблячи їх відомими, потрібними, провідними.
- Він був вістрям культурного життя, довкола якого гуртувалися інтелектуально-літературні середовища по всій країні. Він закручував їх виром численних презентацій, творчих вечорів, зустрічей та дискусій, серед яких народилася також ідея Конгресу захисту української мови, що, на жаль, не втрималася у веремії часу. Він, як ніхто інший, біг назустріч Людині, щоб допомогти, підтримати, згуртувати. Його «дзеркала» – це материк душ людських, які він пропустив через своє серце. Водночас як добрий знавець душ людських слушно радив, наприклад, М. Дочинцеві: «Не спокушайтеся Києвами з карнавальним чадом презентацій та кололітературними мишодраківками» (1, с. 8). Але попри те презентаційно гарував. Ширив високі і чисті ідеї, демонстративно показував і протиставляв їх постмодерністському розгулу ліво-ліберальних навкололітературних новацій. Словом, горів аристократичною традиційністю і служінням.
- Він разом із Петром Яциком публічно виступив на захист українця Івана Дем’янюка, проти якого у 1988–2012 роки в Ізраїлі та Німеччині велася замовна судова та медійна світова кампанія зі звинувачення колишнього «червоного» українського солдата у причетності до нацистських злочинів. Як слушно зауважує Віктор Тютюн, «Вже тоді і Яцик, і Слабошпицький розгадали гебешний намір поробити всіх українців фашистами, щоб використати це в майбутній війні проти України» (1, с. 9). Подібна реакція Михайла Слабошпицького і в інших резонансних політичних питаннях була завжди послідовною як маніфест його націєцентричних переконань. Можна лише здогадуватися, скільки це забирало сил і відривало від творчої роботи.
Ось це і є декалог Його першорядних чеснот, як стати Героєм у мовно-культурній битві за нашу тожсамість.
А ще він зоставив нам бездоганну оцінку злочинним, «диверсійним» діям післямайданівської влади (Квіт–Гриневич–Шкарлет) в царині освіти. На запитання журналіста про його ставлення до злиття предметів української мови, української літератури і зарубіжної літератури, а також вилучення із ЗНО української літератури для значної частини спеціяльностей відповів, може, хоч ще комусь просвітивши очі на цю порошенківсько-зеленську ліквідацію Української Держави: «Я сприймаю це як знущання з національної освіти. Наші горе-«песталоцці» за роки Незалежності здійснили вже не одну диверсію в системі нашої освіти, вихолощуючи в ній будь-який натяк на те, що зветься українськістю. Уже навіть бракує сил обурюватися. Уявімо собі: це або ідіотизм, або вислужування перед Кремлем – написати спільними зусиллями з російськими авторами підручник історії України (?!). Або в нашому суспільстві, котре ще корчиться від тяжких постколоніальних травм і тільки мріє про створення в ньому повноцінної нації, вилучати з навчального процесу уроки української літератури. Літератури, яка в наших умовах є чимось значно більшим і значущим, аніж просто література в звичайній країні. Література народу, який кілька століть існував у координатах бездержавності та національного приниження, була чи не єдиним способом нагадувати народові про те, хто він є і яка його «паспортна» мова; цю літературу національно недовиховані або лібералістично скалічені функціонери здають у «запасники» освітньо-виховного процесу. Тут не дискутувати треба з приводу їхніх дій, їх треба поставити до ганебного стовпа або на суд громадськості і взагалі ізолювати від системи освіти.˂…˃
Скажу дуже непопулярну думку. Але я свято переконаний у цьому. В Української держави і в української нації, всередині України немає більшого ворога, аніж псевдоукраїнський чиновник. Своїми антиукраїнськими діяннями (хочу думати, що більшість цього спричинена їхньою елементарною тупістю) чи й ось такими диверсіями, такий посадовець завдає непоправної шкоди державному й національному будівництву. Тільки активний спротив катастрофічно розсвареної патріотичної громадськості може зарадити справі. Нам нарешті час збагнути: ми не можемо дозволити собі таку розкіш, як взаємопоїдання – це суїцидальний напрям для української спільноти. Ситуація вимагає від нас консолідуватися для очистки «авгієвих стаєнь» хоча б попервах у системі освіти. А вже далі можемо подумати і про решту насущних завдань (7).
В останній нашій телефонній розмові, коли хвороба вже нещадно з’їдала його тіло, він говорив про нещодавній роман Юрія Щербака «Мертва пам’ять» і пережиту ним трагедію втрати сина й дружини. Він і в останні миті, закутий у біль, як у панцир, не про себе думав – та ще й розпорядився надіслати мені цей роман поштою. У цьому весь Слабошпицький – безнадійний альтруїст, що жив долями інших. Життя урвалося в час оргії природи. Зосталася оргія його книжок і проєктів, які і є Його новою формою життя.
«Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним, воно може пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє» (с. 7).
1.Його дужі рамена підтримували українську культуру. Великий подвижник українського духу. Слово Просвіти, ч. 22, 3–9 червня 2021 р. С. 7–8.
2.Слабошпицький Михайло. Українські меценати. К.: Вид-во М.П. Коць, вид-во «Ярославів Вал», 2001. 324 с.
3.Слабошпицький Михайло. Протирання дзеркала. Те, чого не прочитаєте в історії літератури: спогади. К.: Ярославів Вал, 2017. 688 с.
4.Слабошпицький Михайло. Тіні в дзеркалі. Те, чого не прочитаєте в історії літератури: спогади. К.: Ярославів Вал, 2018. 736 с.
5.Слабошпицький Михайло. З пам’яті дзеркала. Те, чого не прочитаєте в історії літератури: спогади. К.: Ярославів Вал, 2019. 544 с.
6.Слабошпицький Михайло. З присмеркового дзеркала. Те, чого не прочитаєте в історії літератури: спогади. К.: Ярославів Вал, 2020. 664 с.
7.Слабошпицький Михайло: «Конкурс з української мови імені Петра Яцика – націєтворчий». Режим доступу: https://nspu.com.ua/novini/mihajlo-slaboshpickij-konkurs-z-ukrainskoi-movi-imeni-petra-yacika-naciietvorchij/, 19.01.21
Ірина Фаріон, доктор філології, професор
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.