Ірпінська паланка

159

Попри
приступність Ірпінського Будинку творчості для всіх членів СПУ – раювали там
одиниці. Щоправда, хто саме – твердо не скажеш.. Навіть щодо себе, що почувався
там всяко. Зрештою, щастя належить до феноменів примхливого ряду: коли його
чекаєш – воно не приходить, а коли в нім зневірився – воно, виявляється, за
спиною. Але не каже: «Оглянься»…

Тому
оглянуся хоч зараз. Та й здалеку видно об’ємніше…

Ірпінські
небожителі (Загребельний, Гуцало, Яворівський, Комар, Самбук) могли собі
дозволити зоставатися там по півроку. Не кидаючи, у кого вона була, служби,
кар’єрних всіляких клопотів, для рядового козацтва напріч відсутніх. Чому,
запитаєте, козацтва? А ким же ви хочете назвати тих, хто віз до Ірпеня разом з
друкарською, в кого вона була, машинкою колоду карт, кілька (або й одну: гроші
водилися далеко не у кожного) пляшок горілки, щось консервне, щось ковбасне.
Розраховуючи в режимі розумного стриму побути «імущим» бодай тиждень. А
виходило…  

Колись,
вже будучи ірпінським старожилом, я привіз у одну з кімнат (двох кімнат; в
одній я малював, а в іншій реалізовував решту своїх потуг) 10-го корпусу
трилітровий бутель спирту. На честь свого дня народження, про який мало хто
знав, але всяко буває. Після вечері той, кому я про це сказав (В.Положій), до
мене постукав з проханням наказового порядку:


Гриню, відчиняй! Ми вже тут.


Хто ми?

За
дверима мовчок. Ну що ж, впущу: хай хлопці причастяться. Але – без надміру.
Надміру й не було: четверо (натоді без мене) запорожців десь за півгодини до
півночі спирт вже не наливали,  а з бутля
витрушували. Що (асоціації – річ малодосліджена, часом групуються за принципом:
я найкраща!) змусило (і не вперше) згадати історію, повідану Євменом Доломаном.
Належить вона до, як би це точніше сказати, наріжних творінь ірпінського
героїчного епосу. З Андрієм Малишком на ролі забутого усім світом лицаря, якому
Доломан у передостанній рік війни показував свої вірші і від поета-майора
почув: «Будете після Перемоги в Києві, знайдіть мене. Тоді й поговоримо».   

І
ось,  – 
розповів мені й ще комусь у «Енеї» (філія Ірпеня) Доломан,  – я став 
1946 року  Малишка шукати. А мені
кажуть – нема, в Ірпені. А де той Ірпінь? Розповіли, і я подався на вокзал.
Електричок тоді не було, але якийсь товарняк мене довіз. Заходжу на територію –
ніде нікого. Мене повело чомусь уверх, до 1-го корпусу. Там теж нікого. Але
бачу, що внизу до берега (річка, видно, сполучалася з геть всохлим зараз
озером,  –  Г.Ш.) пристав човен з чоловіком, дуже схожим
на Корнійчука. Я до нього. «Добрий день, кажу, Олександре Євдокимовичу. Ви
часом Малишка не бачили?» – «Андрія? Зараз». 
Корнійчук вибрав з човна кілька вудилищ, весло і повів мене назад до
1-го корпусу. А звідти до того будиночка між 3-ім і 4-им корпусом, в якому
зараз нікого нема. А тоді жили. Малишко в тій половині (яка половина – труна, –
Г.Ш.), що ближче до виходу. Корнійчук постукав у вікно і голосно: «Андрію, до
тебе прийшли». Ані звуку. Він постукав ще раз, і аж тоді почулося: «Хто?»  – «Вийди, побачиш»  –  «Хай
сам зайде». Я й зайшов. В кімнатці присмерк, Малишко сидить на ліжку і на мене
дивиться без ані тіні приязні. «Я Доломан. Пам’ятаєте, в Будапешті…» Ні слова.
«Ви казали вас знайти». Мовчок. Тоді я 
нагнувся  до портфеля і витяг
звідти пляшку. Теж ні звуку. Тоді я витяг і поставив на столик другу  і почув спасенне: «Так ви ж поет!»…

Десь
у ті ж приблизно часи (прозокант №2)  в
Ірпінь приїхав Остап Вишня. Де і як, тобто в якому корпусі і з яким товариством
він тратив украдений у Києва і слави час, переказ не повідомляє. Цілком
можливо, що з ним була дружина, що в принципі не заборонялося. Але й не
підтримувалося; легальне жіноцтво не повинно було знати, як козацтву пишеться і
хто цьому сприяє. Або заважає – за сталінських часів і сталінських критеріїв у
підходах до літературної продукції кожна доба простою цілком могла вважатися
(принаймні, для читача) спасенною… Проте й у Ірпені люди хворіли. Павло
Михайлович теж одного ранку не зміг дійти до їдальні, бо зблід, важко дихав і
час од часу мученицьки нагинав (кололо у серці) голову. Його відвели назад у
кімнату і помчали на вокзал, аби домовитися про зупинку пасажирського поїзда. І
коли час цієї акції був узгоджений, Вишню вклали на ноші і понесли до колії.
Поїзд зупинився, його начальник забігав довкола козацької братії, аби
пересвідчитися, що це справді автор знаменитої «Зенітки», однак трапився – без
цього життя не може – казус: ноші у вагонні двері не лізли. Ні прямо, ні
нахильці. І тоді начальник і тимчасові санбраття побачили, як посинілі губи
хворого ворухнулися й зронили: «Хлопці, несіть до вагону-ресторану. Там двері
ширші».

Хто
хоче, хай вважає це анекдотом, але це правда. Настільки ж щира, як і
неспростовна, хоч ширення вона мала тільки у колі друзів; спілчанське
начальство (Корнійчук, Бажан, Гончар, Смолич, Козаченко) і спілчанські
партайгеноссе ставилися до подібних підфарбовок класичності з осудом. Чого не
скажеш про Загребельного; при ньому паланка (він належав до неї теж, але
наїздив до постійної своєї кімнати лише раз-два на тиждень) була
підремонтована, хоч вже обходилася без напівофіційного буфету. Що й народило
знамениту Григорову назву стежки до позаколійного магазину: «Тропа Хо-Ше-Міна».
Партизанити, як бачимо, доводилося і за мирних часів. Звісно, не всім: чимало
цілком позитивних користувачів літфондівських благ строчили з ранку до вечора.
Навіть з рекордними результатами; Петро Осадчук одного вечора прийшов до мене
(чому, знає тільки Бог), кинув на стіл чималий стос гарно підрихтованого й
скріпленого паперу і знущально вигукнув: «Бачиш, як треба працювати! За термін
(двадцять чотири дні, – Г.Ш.) збірка». З усіма, зрозуміло, прибамбасами: віршем
про партію, віршем про Леніна, віршем про комсомол, про любов до праці, до
батьківщини… Писали щось (і незрідка багато) й інші мистці та мисткині, але
вести про це мову уникали. Натомість цінувався жарт, душевна суголосність,
некрикливість. Я жодного разу не чув лементу радіол, дискусійних сварок. Хіба
раптовий гуртовий сміх, після якого хотілося жити і жити…

Ірпінь
у звуках –  то воронячий грай, скрегіт
сорок, сойчине шипіння, солов’їний лемент, нічний шурхіт листя. Після якого
ждеш, що до тебе хтось постукає, але намарне… Тоді знову берешся за вдивляння у
власні каракулі, шукаючи між них того самого, що присутнє у тимчасовій твоїй
келії: міжслівних шепотів, квилінь радісних схлипів. Їх залишили миті творіння
себе. Ким – не перерахуєш. І майже не доведеш, оскільки офіційно друковане
сотнями тих, хто там відпочивав (саме так – іншої назви перебування в Ірпені не
прийняло), рідко коли співпадало з тим, що просилося на папір у паланці.
Вийняток – графомани, але й вони, якщо не були сексотами і якщо товариство їх
не сторонилося, в Ірпені перероджувалися. Саме з їхнього гурту (письменницькі
психококтейлі могла ініціювати лише чарка) мене стьобнули під кінець зими
вигуком:


Хлопці, дивіться –  Штонь прийшов.

Голос
належав майже легальному за нами назирачу, який кількома роками пізніше (про це
навіщось повідомила «Литературная газета») опинився разом з В.Яворівським
серед  тих, кого союзна контррозвідка під
Москвою чомусь навчала, дала майорське звання і повернула між нас знову. Ще не
вирішивши, як на цю сексотську «радість» прореагувати, я проминув гаволовний
гурт і лише  на твердих плитах хідника
зрозумів, що мова йшла не про мене, а широкоплече песеня. Їх того року знайшлося
під шостим корпусом  більше п’яти. І всі
вони після відлучення прибігали «обідати» до їдальні. Крім мого тезки, який
нічийого пригощення не брав, дрижав осторонь братів і сестер, чекаючи, коли
вони наситяться. Тоді щось у снігу знаходив і доїдав. Йому одному опісля було
дозволено дивитися телевізор, безборонно гавкати, а коли я кликав його
адресованим тільки йому свистом, кидати все і бігти напролом до виходу.

Я,
що не мав до тридцяти п’яти років сталого житла, пережив з тим «Штонем» чи й не
всі відчуття селянина, який виростив власного пса, знав, що той щоночі спить
десь поруч, радісно повискуючи  за хвилин
п’ять до того, як «господар» відкриє балконні двері і буркне: «Заходь». Для
чого О.Гижа з Р.Андріяшиком заманили його в «Москвич» і відвезли на лівий
берег, де він з салону вирвався і став бездомним «киянином»,  – я не знаю. Мене тоді в Ірпені не було. А
якби й був, що в собачій долі зміниш? Маю на увазі – традиційно собачій;
квартирний пес і його власники – то реальність позанародна, а ми в Ірпені  і чулися, і були народом. Безумовно,
українським, який шанував свої свята, тямився на пісні, дослухався до життя
природи… Надто від весни до осені, пригощаючи себе й сусідів  графином а то й двома березового соку. Сік
поступався місцем  букетам конвалій, а в
мене – оберемкам лісового різнотрав’я, гілок черемхи, диких грушок, яблунь.
Практично кожен ранок я  пропонував
комусь новий букет, а потім обходив кімнати, де ті букети чорнили воду  й вмирали, з новою «ікебаною» і старим, як
світ, бажанням  бути  людиною 
дароносною.  Переконаний,  що 
з  цього  позаочі сміялися, як сам я у собі всміхаюся з
чоловіків, чиї вуса й підвусники тільки що не співають «Ще не вмерла Україна…»
А вона довкіл паланки (що діється зараз – 
розмова окрема) у 70-80-і роки таки вмирала. Саме тому ми, хто мав змогу
і навіть не мав, але у нас «гостив», буквально рвалися до Ірпеня, де щорік
глибше ріднилися, інстинктивно розуміючи, що 
рідноземного світу стає все менше й менше. Ще менше його в суто
людському вимірі стало на початку 90-х, коли позірна однорідність
україномовного письменницького загалу луснула, як видута душевною наївністю
булька. На той час Ірпінь 
(чорнобильський карантин минув і забувся), що квітнув, вирував, радів
незалежності, з пристановиська для сіроми невмолимо перетворювався на дачну
територію тих, хто не перероджувався чи відроджувався, а ставав тим, ким завжди
був… Унаочнив це травневий, здається, 
післяполудень, коли до мене 
зазирнув П.Мовчан з проханням:


Ти не міг би нам розпалити багаття? В тебе це гарно виходить.

Чому
не міг би… Я натягнув «робочі» штани і побрів убік підколійного озерця, на
березі якого силкувалися видути з різяк полум’я ректор художнього інституту
Чебикін, Медвідь, Чубач, Голота. Може, й іще хтось, проте це не суть важливо.
Куди важливішим було побачити, як виконуються команди настягати торішнього
віття, його, поки  знайду для підпалу
сушняк, поламати й порубати і аж після того поставати довкіл мене руки в боки.
Бо привезене з Києва м’ясо   ошампурити й
смажити збирався теж я.  Але не став,
спостерігши, що навіть після кількох моїх нагадувань Мовчан не преломив (що не
приніс – Бог з ним) жодного прутика.  Бо
був уже депутатом.  

Мене
ні тоді, ні зараз не дивує, що СПУ запропонувала молодій державі (не без
підказок держави учорашньої, яка своїми вихованцями опікується досі) людський
матеріал, м’яко кажучи, псутий. Саме тому певна частина ірпінської паланки
будь-які із ним контакти припинила. Проте чутися ошуканим самому і бачити
ошуканість загалу, для якого (так, принаймні, здавалося) пишеш – то речі різні.
Писати не стало для кого. Цілком можливо – це природно:  свій стиль, своя тематика, свої художні
«батьківщини», кордони яких сягають далі Дніпра й Дністра – то розкіш, яка,
кажуть, підсудна: Слово повинно служити і бути корисним передусім вдома. А якщо
дому нема? І якщо ти його будуєш, взоруючи не на Яворівського, Мовчана,
Осадчука, а на Стуса, чия духовна фортеця 
вибудувана не з суто українського матеріалу і не за кресленнями
передовсім ба й виключно Шевченка… Тут питань і питань, яких для Героїв України
Шевченківського ніби карбу  просто не
існує; вони є, вони благоденствують і цього для літератури досить. Якби ж то.

На
середину 90-х Ірпінський будинок творчості став занепадати. Час від часу у
ньому ще збиралося товариство, від Києва і його новітніх принад малозалежне:
хтось там іще писав, хтось пробував сполучати мову літературну і мову
малярську, хтось просто козакував. А люди молодші заповзялися модернізувати
навіть звичаєві наші вольності, ризикуючи при цьому не осудом, а смертельним чиїмось
переляком. Уявляю, що пережила б поетка пенсійного віку або поет-фронтовик під
час запівнічного променаду бузковою алеєю при зустрічі…

Я
це спостеріг після Шкляревого: «Грицю!. Або я вже здурів, або люди подуріли.
Підійди до вікна». Василеві інтонації виказували бажання мене розіграти, проте
я вдав, що йому вірю і згоден переконатися, що здурів таки хтось.


Зараз…зараз.. (Василь і його недавні гості розрахували все до мікродолей
секунди). О, поглянь!

Я
й побачив… З другого поверху десятого корпусу…Номер був по-своєму смертельний:
голі він і вона, не дивлячись на тих, хто за ними слідкує, пробігли чвалом повз
наші вікна, потім повз вікна шостого корпусу і, звичайно ж, утекли одразу в
тінь. Але я похитав здивовано головою, вдаючи, ніби вірю, що нудистична ця
витівка ще буде мати продовження і продовження.


Ти впізнав?


А ти ні?


Знаєш, не зовсім. Ніби…


Не треба. Коли вони одягнуться, скажи їй, що у неї все на місці.


А в нього?


Крім голови.

Щойно
спостережене, як на мене, не дотягувало до рівня класичного ірпінського жарту,
де були б поєднані сміх і печаль з приводу того, що комічним найчастіше
виглядає добро. Те саме стосується вразливості, довірливості чи й незахищеності
нашого брата в ситуаціях залицяльного форс-мажору, коли треба не говорити, а
діяти, а діяти лячно. Або й встидно. До колекції подібних психологічних
курйозів належав і випадок, коли один з наших анахоретів, побачивши в Ірпені
знану поетесу, вирішив (про це він думав давно) до неї посвататися.  І з цим наміром, прихопивши, як годиться,
пляшку, постукав до колеги, який поетесу приймав. А його, забравши пляшку,
вигнали. Ті, хто це бачив і чув, ані всміхнулися… І, навпаки, дали собі волю
після розповіді Андріяшика про злий, загалом, жарт з вінницьким прозаїком, що
був поселений у 1-ому корпусі на горищі. Кажуть, що колись там насолоджувалися
пахощами липового квіту Довженко, Яновський. Але коли то було. Я грішний теж
пробував там мати щось на зразок майстерні і не раз уночі чув якісь рипи,
шепоти. Цього було досить, щоб дати нове життя побрехеньці про поховану під
корпусом балерину, для якої  цей
палац  цукрозаводчик  Чоколов нібито й побудував.

Проводжаючи
вночі після добрих чаркувальних вхідщин вінничанина до літературних його
«апартаментів»,  Андріяшик  заспокоював:    


Тільки ти не лякайся. Вона (балерина, – Г.Ш.) не зла. І коли приходить, сідає
не біля голови, а коло ніг. І гладить їх. Можеш покласти на ковдру руку; вона
її теж погладить. І піде. Або зникне. Тільки не кричи. 

Спробуй
не закричати, коли над ранок… Зрештою, я при цьому не був, тому зафіксую лише
наслідок збігу скрипу й нібито сміху. Чи схлипу… 

Вікно,
на щастя, було відкрите, і чоловік з нього стрибнув на дах, а звідти  –  на
здоровенну гілляку каштана, по якій відповз від даху якнайдалі і пробув там до
сходу сонця… Знімали його звідти без зайвого шуму. Щоб не травмувати остаточно.
І поселили біля Андріяшика, який тиждень до Ірпеня не приїздив. Поки не набув
звичної серйозності.

Якщо
довкіл місць, близьких за духом до Будинку творчості, існує аура, то зараз у ній
багато чорних порожнин. Хоч я схиляюся до повної  її відсутності; виїзні засідання спілчанської
Президії, на яких все, запропоноване Головою, приймається та ухвалюється
одноголосно, вигнали з останньої письменницької паланки атмосферу бодай
емоційної вольності. Про совісність і самоповагу вже не кажу – їх  у холопства і для холопства не існує.

Безумовно,
людці, яким все сходить з рук, землі й будови паланки рано чи пізно продадуть.
Чи вже, як письменницьку поліклініку, продали. Що ж, втечемо у себе ще глибше.

У
воду, що тече, справді двічі не ступиш. Хіба подивишся у неї очима, які, слава
Богу, вміють бачити те, що любили. Всього лиш бачити. Настають часи, коли й
цього достатньо…  

11-13 лютого 2010 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!