Інтертекстуальні коди роману «Сад у Венеції»

142

Мілета
Проданович. Сад у Венеції. – Всесвіт. – 2009. – №5-6

Література
ХХ століття часто зверталася до теми мистецтва, обігрувала її, розгадувала,
замасковувала і дешифрувала. Сербські митці особливо плідно попрацювали на цій
ниві. Мілета Проданович, представник ХХІ століття, продовжує цю традицію своїм
новим романом «Сад у Венеції».

Це
твір про творчість і життя, про історіософію і культуру, про мистецтво і
намагання жити в ньому за його ж законами. Роман побудований як своєрідне
втілення висловленої в інтерв’ю ідеї Дюшана про перетворення на твір мистецтва
самого життя. Вставлено також багато цікавих лекцій з історії образотворчого
мистецтва (чимала увага до візантійських часів і епохи модернізму). Оповідач –
мистецтволюб, як кажуть, до останнього подиху: навіть коли горить будинок, і
вони з Ліною втікають, пробігаючи занедбаною кімнатою, він примудряється на
ходу роздивитися картини і оповісти нам, зазначаючи, якому автору вони могли б
належати чи до якого стилю відносяться. І це все – мимохідь, оминаючи полум’я і
захлинаючись від їдкого диму.

Роман
інтелектуальний, тут ведуться розмови про мистецтво, тут перед очима пробігає
культура всього ХХ століття, тут пульсує шалена інтертекстуальність,
розгортається альтернативна історія Балкан. Твір зітканий із цитат, ясних і
завуальованих, відомих і не дуже. Причому, цитуються тексти найрізноманітніші
за своїм пафосом та інтелектуальним навантаженням. Така цитатна «всеїдність» —
від філософських трактатів до рок-музики і навпаки — відображає сучасний
постмодерний стан існування інтелектуала.

Цікава
й композиція роману. Ми вже знаємо, що сталося з героєм, бо з цього, власне, й
починається оповідь, однак продовжуємо з напругою читати ретроспективну,
розгорнуту на десятки сторінок згадку про його життя. Так автор знайомить нас
із Лісицьким та Ліною. «Сад у Венеції» має традиційну романну структуру
циклічного типу: перший і останній розділи є обрамленням історії певного
періоду життя оповідача-мистецтвознавця. Крізь його професійно коментаторську
свідомість автор змальовує події в Сербії 90-х років ХХ століття і – ретроспективно
– атмосферу Югославії 80-х. Здається, твір виразно поділений на дві
хронологічні й топонімічні частини. Перша розповідає про сербську дійсність
кінця століття, друга – про венеційський захід, італійську цивілізацію початку
нового тисячоліття. Перша повністю пульсує у Белграді, серед жахливої бідності;
друга – на бурхливому бієнале, серед розкоші, багатства і великих можливостей.
Проте часових площин у романі набагато більше, власне, як і географічних.
Хронотоп «Саду у Венеції» є надзвичайно цікавим і складним. З одного боку, він
перетинає кордони Сербії, Балкан, Європи, з іншого – завдяки тихій меланхолії
наратора, — цілком і повністю зосереджений навіть не на Сербії, а на Белграді.
Саме Белград є центром всесвіту для головного наратора оповіді і стає центром
для нас, принаймні на час спілкування з текстом Продановича.

Цей
твір дуже белградський. Настільки переповнений сербською аурою, культурою,
дійсністю, що часом губишся на цій балканській текстовій території. Він –
просто насолода для дослідника-сербіста. Часом сюди долучається політична
барва. Тоді – в центрі Белград, який залишають, Белград, який залишили,
Белград, в якому погано живеться. Часто політика втручається навіть у стосунки.
І не тільки між просто знайомими чи друзями, вона розбиває закоханих. Ліна і
Дора, кожна свого часу, залишили столицю, забувши в ній найдорожчу для себе
людину – оповідача, митця, вірного своїм моральним орієнтирам, своїй країні,
мистецтву.

Уся
оповідь роману Продановича відзначається делікатною іронією, яку прочитує
утаємничений читач. Однак автор ніколи не дозволяє собі жартувати над своєю
історією, бо це святе, це те, що не переманить навіть феєричне бієнале у
Венеції. Інколи навіть доводиться відганяти від себе крамольну думку, що ота
детективна історія з рок-зіркою 80-х – Лісицьким – була введена автором лише
для того, аби показати Сербію тих років, її культуру, її джаз і рок-н-рол.

Одним
із важливих мотивів роману є мотив еміграції. Він прочитується знову ж таки на
двох рівнях. Еміграція у пошуках кращої долі — цей мотив пов’язаний,
передовсім, з любовними сюжетами головного наратора. І Марселіна, і Дора
залишають Белград, як це роблять багато інших людей. Цікаво те, що автор не дає
жодної аксіологічної оцінки цьому – в умовах глобального простору кожен може
обирати, де йому жити. Головний наратор, попри все, залишається в Белграді. На
мою думку, він давно перебуває у стані еміграції. Внутрішньої еміграції, і саме
тому для нього не має значення, де саме знаходиться його фізичне тіло, оскільки
його душа, його свідомість живуть в уявному просторі, у світі європейської
традиції, котра глибоко закорінена у візантійській культурі. Адже в сучасних
умовах сучасного світу не особливо важливо, де перебуває наша фізична оболонка.
Набагато важливіше, де наша духовна домівка. Для головного наратора «Саду у
Венеції» – це світ універсальних цінностей, вибудуваний його свідомістю. Тому
він і залишається в Белграді.

Роман
рекомендовано для прочитання всім інтелектуалам, усім закоханим у слов’ян­ський
модернізм, тим, хто хоче підвищити свій культурний рівень, тим, хто любить
80-90-ті. І тим, кому вже набридла релаксна, кітчева література.

 

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!