Інтертекстуальні діалоги Тараса Шевченка із сучасними українськими поетами

673

 
Вікторія ФЕЩУК
Питання актуальності творчості Т. Шевченка в сучасному українському суспільстві та мистецтві є чи не найпопулярнішим серед шевченкознавців. Стрімкий, проте дещо хаотичний розвиток  української поезії третього тисячоліття ускладнює аналіз сучасних літературних тенденцій. Навіть перед визначенням стильового напряму поезії сьогодення ми зіштовхуємось з низкою труднощів, адже, безсумнівно, гротескність та іронічність постмодернізму вже в минулому, а новий стильовий канон досі не сформований. Також так званих «поетів-орієнтирів» (поетів-класиків, які формують основний «настрій поетичної доби» і котрих найчастіше намагаються наслідувати та згадувати) визначити зовсім непросто.
Рамки, в яких раніше можна було класифікувати масову та елітарну літературу, стали нечіткими та вельми умовними, як і самі поняття масовості та не масовості певного літературного продукту. Разом із тим, пересічному читачеві стає все важче і важче зорієнтуватися у теперішній українській літературі, котра хибує нестачею критики – все більше й більше поетичних і прозових новинок залишаються поза увагою літературознавців і журналістів. Саме «літературознавчим голодом» і зумовлена актуальність огляду такого пласту української поезії, як поезія третього тисячоліття. Міф про сучасну українську поезію, як про хаос пережитих ідей, повинен бути розвінчаний.
Поезія «нашого часу» твориться постатями різних категорій віку, таланту, так званих літературних досягнень, і тому аналіз ремінісценцій Шевченка ми будемо проводити не тільки серед сучасних поетів так званого «вищого ґатунку», а й серед маловідомих і зовсім юних авторів.
Доречно буде розпочати нашу літературознавчу розвідку із такого пласту українських поетів, як «вісімдесятники».
Щодо алюзій, то варта уваги поема-фуга Василя Голобородька «Катерина». З перших рядів поезії бачимо інверсований початок твору, що відсилає читача до однойменної поеми Т. Шевченка. Концептуально, вся поема – це еволюція образу Катерини від старшої сестри («Спочатку ти, Катерино, була моєю сестрою,/ яка часто приносила мені, малому, цукерки/ і подарувала книжку з барвистими малюнками/ і вперше відвела за руку до школи…») до покритки з дитиною на руках. Причому, оповідач у творі є не пасивним спостерігачем, а одним із діючих персонажів поеми і у другій половині твору жінка стає спершу його коханою, а згодом і нареченою, яка помирає, чим завдає неабиякого болю ліричному герою. Відтак, особиста трагедія Катерини проектується на долю оповідача, відповідно до чого ніби зближує автора з головним образом його твору. Хоча оповідач вже не співпереживає перипетіям жінки (що було, власне, у поемі Шевченка), а наділений персональним спектром емоцій та проблем. Привертає увагу і символізм твору, що надає чимало варіантів потрактування образу Катерини, насамперед не тільки як класичного образу  покинутої та глибоко нещасної жінки, а і як образу нації, її хресного шляху: «Ти просто йшла над селами, містами/ над головами і віками,/ над зрадами і героями/ над очима і відчаєм». Також у  поемі є наскрізний символічний образ «чорні птахи». У традиціях та віруваннях українців «чорні птахи» ( а саме ворони) завжди асоціювалися з тривогою, майбутньою небезпекою, були вісниками біди. У творі цей образ з одного боку згущує фарби та формує містичний настрій поеми («чорні птахи заступають світ своїми чорними крилами»), з іншого – є додатковою характеристикою самої Катерини («ти завжди була радісною,/ але на твоїх плечах/ сиділи чорні птахи,/ чорні птахи журби»).
Іншою цікавою поетичною знахідкою є вірш Івана Малковича «Перебендя». Образ кобзаря подано досить свіжо, з традиційною для постмодернізму іронічною гіркотою,  акцентується увага на неможливості поета бачити правду, змальовано образ поета-сліпця у прямому та переносному значеннях («Каліки, божевільні і злодюги/ бредуть за кобзарем…/ Вони йому сказали, що вони/ козацький кіш – України сини…/ Тож він, голодний, молиться за них»). Таким чином перед нами постає вже осучаснений образ митця, ошуканого своїм же (!) народом, змальовану картину тотальних змін базових моральних і націоналістичних цінностей, коли герої-перевертні стають уславленими письменниками та суспільством загалом.
Знаходимо риси подібності з творчістю Тараса Шевченка і в такого автора метафізичного спрямування, як  Ігор Римарук. Стосовно тематики творів, то показовою є ідея передчуття апокаліпсису, значущих змін, звільнення народу від його катів/гріхів чи можливо й розплата за них. Тексти подекуди сповнені емоційною напругою гнівного характеру, а подекуди ця напруга є скоріше чимось на кшталт глухого болю автора за сьогодення, за свій народ і кожну людину у ньому зокрема. Порівняймо такі рядки з поезії Ігоря Римарука «а якщо ці ранкові послання/ не провіщають світла/ хай настане день гніву» з рядками Тараса Григоровича «Схаменіться! будьте люди, /Бо лихо вам буде./ Розкуються незабаром./ Заковані люде,/ Настане суд, /заговорять./ І Дніпро, і гори!»
Цей песимізм з відтінком декадансу, передчуття наростаючої тривоги, як не дивно, стали знаковими для поетів, котрих відносять до когорти «двотисячників».
Подібність метафізичних концепцій з концепціями Тараса Шевченка ми бачимо й у Олега Лишеги, творчість якого можна означити як «відшукування причетного», адже і сам письменник «хотів би, щоб слово моє було просто червоною вохрою…/ вона говорить про надломи/ про речі, які вислизають із плоті». Автор через спектр доволі простих і ніжних образів природи здатний відобразити психологічний портрет доби, при цьому зовсім не прагнучи охопити чи означити все суспільство,  залишаючись зосередженим на внутрішньому світі людини. Проблему сили духу (що була порушена і в творчості Тараса Шевченка), стійкості особистості перед життєвими випробуваннями ми бачимо розкритою у поезіях Лишеги у досить локальному масштабі, без жодної прив’язки до нації чи землі, з переважаючим гуманістичним пафосом: «Але ж ти людина – / Не відчаюйся – ти проб’єшся/ Поки не пізно – бийся головою об лід».
Щодо такої яскравої постаті в сучасній українській літературі, як Юрій Андрухович, то він частіше аналізував  Тараса Шевченка у публіцистиці,  неодноразово виступав у книгарнях (разом із Віктором Небораком) з лекціями «У що ми перетворили Шевченка?». Зокрема,  популярною є його стаття «Shevchenko is ok», де автор закликає відкинути стереотипне бачення Тараса Григоровича, нав’язане нам школою та героїчними, ще з радянської доби створеними, біографіями поета, який «завжди щирий, вельми сугестивний, яскраво проартикульований і неминуче суперечливий. А, отже, улягає всіляким інтерпретаціям і привласненням, адже знання в українському суспільстві Шевченкових текстів як таких зазвичай обмежено півдесятком шкільних хрестоматійних шлягерів, і поет, попри всю свою народність, не надто цим народом перечитаний вглиб і вшир». Щодо поетичних текстів Андруховича, то зосереджуючи увагу на поетичному циклі «Листи в Україну», можемо побачити цілу низку шевченківських мотивів: туга за Україною, підкреслено негативний опис Росії та її соціополітичних особливостей: «Тут процеси нічим не кращі розбоїв,/ навіть гірші. З нічних лісів неосяжних/ долинають волання зізнань, розкаянь,/ гавкіт суддів, доноси кривоприсяжних».
Дійсно незвично знаходити прямі апеляції до творчості Тараса Шевченка у  сучасних поетів постмодерного спрямування, творчість яких є межовою між літературою масового та елітарного зразків. До таких поетів ми відносимо Сергія Жадана та Юрія Іздрика. Щодо першого, то спільним між текстами Шевченка та Жадана є неабияка вітальність, відстоювання внутрішньої свободи, романтизація та поетизація революції (партизанського повстання) й акцент на самотності людини революції. Вірш Сергія Жадана «Польові командири» на емоційному та смисловому рівнях перегукується з Шевченковими «Гайдамаками». От порівняймо цитати з «Польових командирів»: «Партизан до тих пір вважається партизаном,/ доки є ворог, в тилу б якого він партизанив» і з «Гайдамаків»: «Будете панами лише із ножами».
Щодо Юрія Іздрика, то у його творчому доробку є текст «Тарасові», де автор апелює до вірша Шевченка «Стоїть в селі Суботові». «а в селі суботові і далі скорбота/світ застряг на п’ятниці – не видно суботи/дим застлав нам пагорби і дніпро і кручі/і сховав у пазусі ціле плем’я суче/і вмирають янголи вбиті хижим птахом/все що правди прагнуло посипалось прахом/заголились нерви оголились суті/перервались ниті утекло майбутнє/лиш війна й молитва нам тепер робота/переб’ється битва/святиться субота».
Загальною рисою когорти «смолоскипівців», або ще так званих «двотисячників», є неабияка увага до трансцедентального. У зв’язку з їхнім наслідуванням французьких символістів та українських авангардистів, образи молодих поетів  більш відірвані від реальності та конкретно від епохи, в якій вони проживають. Для них характерний герметизм, доволі цікава гнучкість метафор, ця поезія доволі щільна у плані насичення художніми образами. Прямі ремінісценції до творів Тараса Шевченка відшукати в текстах «двотисячників» досить непросто, проте можна знайти точки дотику з Шевченківською творчою спадщиною на рівні ідейності. Зокрема, в Олени Герасим’юк тенденція до трансцендентальності подекуди може переходити у відверто апокаліптичні мотиви (порівняймо з такими творами як «І мертвим, і живим…»), на кшталт: «Людино, ховайся, притрушуй голову попелом,/ вікна завішуй, мов дзеркало, темними шатами,/ заким зіниця Бога у тебе не втупилась,/ заким за карк не вхопила зіниця Бога». У Леся Белея цей песимізм є зм’якшеним («того вечора/ грози обминали нас боками,/ ніби чорногірський хребет/ ми сміялися з них,/ хоча у кожного з нас/ могла поцілити блискавка»), а проте більше зосереджується увага на спогляданні суспільства, подекуди простежується мотив самотності, відчуження людей: «ми / кожен кожному брат/ із заспинним ножем/ і зі стрілою у серці». Мотиви подібної меланхолії зі вкрапленням нот певного трагізму також простежуються в поетичному доробку ще однієї переможниці конкурсу «Смолоскип»  – Юлії Мусаковської. В її збірці «Маски» зустрічаємо такі рядки: «і течуть у горлянку гарячі смоли/ і розп’ята свідомість корчиться у судомі/ тінь лелеки вгорі – / нехай забере додому/ де чекає наступне/ рідне/ десяте коло».
Отже, попри відсутність видимого і безпосереднього наслідування сучасними поетами творчості Тараса Шевченка, спостерігаємо значущий вплив Шевченківського канону на них. Як казав Віктор Неборак на одній із своїх лекцій: «І все-таки саме Шевченко переміг! Наймогутніша імперія середини XIX століття, яку Микола I муштрував і мурував, а наш поет проклинав, лежить у руїнах. І ніякі кітчушні «сибірські цирульники» не відведуть від неї пророчого вибухового Слова колишнього рядового солдата». Ідеї Кобзаря, попри багатовікову зміну мистецьких тенденцій, досі залишаються формотворчими навіть для авторів, котрі намагаються відкидати вплив тяглості історичної культурної традиції. Дослідження  мотивів Шевченкової поетико-філософської спадщини у текстах поезії третього тисячоліття доводить, що теперішня українська поезія є «правонаступницею» так званих «золотих століть» української літератури (ХІХ – ХХст.), що вона є повнокровною, вартою уваги та поцінування з боку як читачів, так і критиків.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!