1. Прошкуючи до предмету
Творчість
– це така робота для себе. Для Бога. І, радше, не піддається однозначним
дефініціям. Нам видається: ідемо кудись, рухаємося, і ось-ось оця найбільша
ілюзія стане реальністю саме в сьогоднішньому дні, саме зараз… Образ?!. Але,
іще не час! Можливо, десь там; колись; зненацька?!. Але якщо, навіть, „ні”, то
все ж безупинно прагнемо… І таки якісь дива трапляються на тому шляху. Хоч і
доводиться безперервно наздоганяти. Втім, хіба можна наздогнати вітер?..
(Вловлюється відгомін алюзії із заповзятої американської класики). А вітер сам
наздожене кого заманеться. Він добре знається на таких перегонах. І разом з
тим, цей вітрисько й сам непевний.., як ілюзії. Саме так. Та вже не зупинимося…
2. Зближення з предметом
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Павлюкові
поетичні картини часу нерідко є, власне, позачассям; не уніфікованим, а з
прив’язкою до конкретного образу, місцини, ситуації; а головне позачассям
нашим, українським. Бачу в цьому оте „чоловіче ворожіння” в перекладацькій
роботі, з яким не завше зарадять майстерність, досвід, культурницька
обізнаність чи навіть якась медитативна творча адаптація. Тут, напевне, слід
виструнити, передусім, певні потоки ментальної наповненості, аби спробувати
скерувати відповідну енергетику у тексти реципієнта. І такі спроби перекладача
у нашій книжці маємо. Не поодиноко. Суголосно.
І навіть – понад те… Вдало. Подекуди мало не дослівний переклад все ж
має виразну канву (певен, що це йде від добротного знання мови та поезії Павлюка.
А ще: українсько-польського приятельського середовища: поетичного).
3. Продовження зближення
…Хтось,
безперечно, може покликатися у своїх аналітичних записках на засвоєні Павлюком
традиції добірної української лірики ХІХ-ХХ століть; російської, європейської
ліричної поезії цього ж періоду, приводячи навіть конкретні великі імена.
Одначе основна „традиція” Павлюка – естетичний саморозвиток своєї творчої нути
(Франкове). Не завше бездоганної (по-іншому не буває), але живої, спроможної
відновлюватись й творчо еволюціонувати, рухаючись не лише по колу чарівливої,
заколисуючої досконалості.
4. До основ предмету
…Подеколи
я собі уявляю художній переклад (можливо, й дещо дивно), як переведення за руку
певної духовної сутності з одного енергетичного стану в інший. Долаючи часто
якісь рівневі неспівпадання чи будь-які інші перешкоди. І тут, очевидно, справа
не лише в мовно-стилістичних проблемах, а в адаптуванні ментальних аспектів
або, здавалося б, нездоланної авторської нетотожності (автор-перекладач). І це
– мистецтво. Плід творчості. А отже вдатний перекладач (так і хочеться назвати
його провідником) – співтворець, пошуковець небуквальних структур. Звичайно ж –
і сміливець у царині адекватного текстового поля.
Думаю,
що Пастернаківське: „переклад повинен створювати враження життя, а не словесності”
лише потверджує мої попередні припущення. Тобто, власне авторова природа мала б
насамперед переливатись в адаптований в іншу мовну систему та культуру текст.
…І все ж таки дар перекладача! І не просто популяризатора, а відданого,
талановитого та постійного робітника у цій царині. Вдячним є випадок, коли
автор таких людей знаходить, переконавшись вочевидь, що „не буде поставлено між
ним і його новими читальниками каламутне скло”. На цьому шляху – і Павлюк,
випробовуючи себе та своїх співтворців-перекладачів. Ось так.
5. Посутнісне
Павлюкові
поетичні міфологеми – це виписування своєї долі через інше бачення світу; через
свої сумніви і тривоги. Через зненацьке гріхопадіння. Через незламні часові
перешкоди. …Подеколи навіть ковтаючи скупу сльозу.
А життя йде
швидше, аніж час,
Важко прикладаючись до щастя
В тих світах, де вже немає нас
І у тих, де всім побути вдасться.
І
ділиться. Своєю мовою. Собою! Не думаю, читальнику, що це все задля того, аби
запобігливо потрафити тобі. Радше, аби потрафити в ритм твого дихання. Знайтися
безпомилково з тобою посеред невгаваючого гамору неспокійного натовпу. Такою є
його поезія. Версія своєї долі.
6. Про сам предмет, як такий
Ігор
Павлюк завдяки Тадею Карабовичу, популярному польському поетові та
перекладачеві українського походження, перепровадив свої вірші до польського
пошановувача. Втіливши цей проект у книжці „Męskie wróżby” („Чоловіче ворожіння”),
Wydawnictwo Episteme, LUBLIN, 2013, 64 str. Тобто Павлюкові суттєво додалося
(бо ж – окрема книжка!) до майже десятка європейських і неєвропейських мов,
якими перекладено його поетичні твори.
Перекладач,
як мені видається, не марнував ні часу, ні текстів оригіналу. Саме це
відчувається під час приємної поетичної лектури польською: Карабович
розгонисто, на високій творчій хвилі захоплення та наростаючого драйву від
вдало віднайдених можливостей перекладацької самореалізації, здійснив цей
самобутній (включаючи дизайноформлення й формат видання) задум.
Саме
науковим аналітикам перекладацької творчості, звісно, є сенсовним зіставляти
українські та польські тексти, вникаючи в конкретику „механізмів” цього
перекладу. Я ж приведу кілька строф польською з різних перекладених поезій
Павлюка, що, подібно, мало б проілюструвати особливу точність не лише на рівні
лексики та синтаксису, але й – духу, що його нерідко називаємо „незбагненним
началом”.
Anioł, który się śmieje,
To już troch bies.
Maski – malutki las.
Mądrość – to pierwsza starość.
Delikatność – to młodociany nóż.
Kobza – babcia gitary.
„Tak” – to wczorajsze „nie”.
Słońce – pogańska wieca.
Cukier – wesoła sól.
Strzał – to cisza wieczna.
Bóg – to zapomniany ból…
(ASOCJACJE)
Cicho. Bardzo cicho na Ukrainie.
Tylko wśród nocy gdzieniegdzie
To piosnki pożegnalno-słowicze,
To zielone jabłko upadnie.
To szablą śmiechu przyleci
Przodek z międzygwiazdowych
stepów.
Koń połowiecki jeszcze się wypasa,
Ruski odszedł czy uleciał.
(POD NIEBEM UKRAINY)
A zorze są złote,
Jak drwa w ognisku.
Człowiek na krzyżu –
Krucyfiks na krucyfiksie.
Zielona krew płynie,
Cieknie z serca wiśni.
I wiek nowy idzie,
Jak młody Najwyższy.
On wszystko zrobił – i usnął
Tak jak człowiek.
Płynie rzeka po dnie,
A dno płynie w wieczność.
(Z WIECZNEGO)
7. До предмету (остаточно)
Ігор
Павлюк – поет невиспіваної самотності. Серед незворушності людей та холодного
світу. …Серед своїх. Серед… Це,
вочевидь, міцно пов’язано з рідним волинським середовищем. Тож його ліричного
героя знічев’я в чужу мовну стихію не запроториш. Він сам мав би цього запрагнути.
І Т. Карабович добре усвідомлює це. І не
квапиться хапатися за все одразу, послуговуючись якимись стереотипами;
дочікується, добирає, вистежує поодинці. Аби переспівати саме в атмосфері
сакральної довіри. Ніби спонукає Павлюкового ліричного героя. Закликає.
*****
Śnieg – jak gdyby sen.
Ich mechanism „strzałkami” macha.
Cicho.
Aż da się słyszeć –
Jak przodek milczy we mnie.
Chcę jeszcze szaleć,
Żałować i chochać.
Może już niedługo.
To wreszcie obojętne.
Ten sen –
To na śmierć smutne przygotowanie,
Jak białe wino.
Jak kręgi po krwi,
Rozchodzi się sława poety.
Jak głos po krwi…
I zorze jaskrawo pałają.
Do trzewi starła się
Oś złotej planety.
Mnie –
Człowiekowi –
Tłoczno tu,
Nieludzko.
8. Насамкінець
…Не
певен, чи Ігореві Павлюкові загрожує всенародна стихійна любов: за всієї своєї
позірно безоглядної демократичності, все ж більше тяжіє до незалежної
естетської шляхетності та промовисто-доглянутої, виписаної
чуттєво-інтелектуальної метафори. А ось європейськість незнівельованого, здібно
адаптованого тексту з кореневим національним колоритним образом може надати
йому непроминальної популярності окремішнього прохідця, а творчості назагал –
таємничого шарму іншості. Такого собі бувальця серед літературних парадоксів
сьогоднішнього українського дня. …І
неукраїнського! Зовсім не зле.
…Насправді,
про його вірші можна сказати, що пишуться вони талановито.Отже й перспектива
нових талановитих перекладів є очікуваною. Тим паче, що фіксується вже певна
Павлюкова впізнаваність європейським читачем і доскіпливим літератором-профі.
9. P. S.
…Нам
нині вкрай не вистачає літературних перекладів мовами народів світу (хоча б
найпоширенішими). А в цьому напрямку є
великий інтерес нашої великої європейської нації. Але чи є до таких
культурницьких промоцій інтерес владоможців?! Отож бо! А, кажете, у нас Нобелівських лауреатів
немає!..
м. Львів