Інший формат: Олег Лишега

271

Закінчення. Початок у ч.ч. 16, 17, 18, 19, 20.

POSTSKRIPTUM

У кожного, хто причетний до літературної критики чи
літературознавства, є своя «процедура» роботи. У мене вона така. Коли я пишу
про якесь літературне явище або постать, я насамперед намагаюся «забути» все,
що про них сказано й написано. Прочитати вільним оком, спробувати вжитися в
новий для мене світ, зрозуміти його. Пишу, щоб висловити перше безпосереднє
враження уважного читача (на більше не претендую). Вже після цього звертаюся до
бібліографії,  читаю, що на цю тему було
вже написано. Коли дослідження предмету мало свою історію, – резюмую її. В
інших випадках просто розширюється 
горизонт бачення явища. Щось ураховую, інколи вношу корективи, коли
треба уникнути помилки.  Інколи не
погоджуюсь, залишаюся при своїй думці, але в полеміку вступаю не часто, бо в
ній можна загрузнути, буде втрачений центр розмови. На цікаві, на мій погляд,
думки, що вносять важливий вимір у кут зору, – посилаюся, цитуючи їх.

Але буває так, що нічого в написаному змінювати не хочеться.
Не з лінощів, а тому, що твій підхід 
здається тобі таким, що має право на існування, навіть коли є цікавіші й
глибші, – поряд з ними.

Так і сталося, коли я, вже після поезії й прози Олега
Лишеги, прочитав його «Балачки з Прохаськом». Це дуже глибокі балачки,
філософські. Такі філософські розмови були, в останні десятиліття,  улюбленим жанром світлої пам’яті Сергія
Борисовича Кримського, в манері вільного філософування –  перипатетика і сковородинця. Але в нього
йшлося про загальнолюдські проблеми, про людину в сучасному  світі. Балачка Олега Лишеги з Прохаськом (хоч
Прохасько тут безголосий  слухач, але,
видно, якось магнетично провокує і підтримує розмову) – суб’єктивніша,
локальніша, вужча: він говорить про своє житейське і творче самопочування, ніби
пояснює себе самого і своє життя, – але це теж людина в світі, бо Лишега має
своє дуже означене особисте  місце в
ньому.

Тому я сприйняв ці рідкісно насичені темпераментною думкою
балачки як окремий філософсько-психологічний есей у формі дружньої сповіді, –
вже безвідносно  до своїх спроб
«тлумачити» творчість Олега Лишеги, яка, зрештою, потребує не так тлумачення,
як читання. Хоч і сам Лишега себе «тлумачить», бо хто не хоче  розуміння? Саморозуміння? Згоди з собою і зі
світом буття?

З цих «балачок» бачимо, що за всім  написаним 
ним досі в поезії, прозі, драматургії, есеїстиці, – його потужна
особистість, яка однаково присутня у писаному і мовленому, у діяному й
помисленому, у способі виживання в світі: способі бути собою. Цю велику
імпровізацію  треба читати!

Але… один аспект… Часом говорять (пишуть) про «естетичні
погляди» того чи того. Годилося б поговорити і про «естетичні погляди» Олега
Лишеги: постать небуденна, творчість оригінальна. Але як, коли його естетика
розлита в природі, закодована в ній, він увесь від неї невід’ємний. Все інше
лише «додається»: досвідом, наукою, читанням, успіхами й поразками, радощами й
гіркотами  у співжитті з усім живим. 

А проте – ось кілька тверджень Олега Лишеги, що допоможуть
зрозуміти його та його творчість (як і спосіб життя), – хоч не обов’язково
погоджуватися з декларованими самооцінками та поглядами на світ.

Наша земля, каже Лишега, «поділена на світ людини і світ
зовсім інший». Цей інший складається із великих світів – прирученого і
неприрученого, які пульсують… туди-сюди, і «в цій рівновазі поет стає на боці
неприрученої природи, яка завжди може зробити несподіваний хід». (Мотив
неприрученості у Лишеги наголошує Ігор Маленький у статті «Основний міф світотворення
в українських поетичних книжках» – див. «Слово і час», 2004, № 9. С. 49). Це
тяжіння до неприрученості й ці несподівані ходи ми, власне, й бачили у збірках
«Великий міст» та «Снігові і вогню», перейнятих повагою до  таїни непередбачуваності неприрученої
природи, сумом від звуження її суверенної території. А «хто нам дав право
позбавляти природу божественних якостей», – питається поет. До цього мотиву він
повертається весь час. Для нього дуже важливе поняття дикості (в природі, не в
суспільстві), яке виробилося   в
нього  під впливом Езри Паунда. Це навіть
не просто неприрученість, це біблійна первозданність. І це «затаєність,
непомітність, безшумність, делікатність, тонкість» – квітки, пташки, риби… «Для
мене почуття дикості – це разом з тим поняття дуже високої інтелігентності. І я
ніколи не ототожнював поняття дикості з варварством. Просто моя рука може бути
родичем моху чи кори, але ніколи моя рука не може бути родичем іншої,
окривавленої руки. Руки із кров’ю жертви». Певно, мається на увазі людська жертва
– таке от обмеження, бо для природи і той же спійманий поетом на вудочку
карась, і отруєний ним пацюк  – теж
жертви… А втім, далі буде сказано: «Мені тепер так шкода риб, що я лише  дивлюсь на них». (Іншим разом: «…відчув, що
риба – це стихія, велика стихія».) 
Справді ж рука у віршах Лишеги, як ми бачили, це часом ніби окремий
суб’єкт дії, і діє вона не так у згоді з ним самим, як у згоді  з природою, вона пізнає її і вчиться в
неї. 

Ми вже говорили про те, що у віршах Олега Лишеги є правда
Ведмедя, правда Собаки, правда Зайця, правда Карася, правда всього того
населення Землі, яке стало його персонажами; що він ніби хоче досягти якогось
соборного самопізнання природи голосами її дітей, – мета недосяжна, але багато
що відкривається в дорозі до неї. А ось як подає дотичну до цього тему сам Олег
Лишега: «Я ніколи не хотів би, щоб все сказане було від мого імені (…) Мені б
хотілося, щоб не було у всьому цьому особистого, щоб говорилося від імені
безстороннього і безіменного». Навіть щодо своїх балачок з Прохаськом він каже:
«Тож я хотів би, щоб через всі ці розмови проходив момент анонімності. Поняття
розуміння. Мислення. Це не впирається у справу імені».

Хоча балачки опубліковані все-таки під іменем  Лишеги…   

Цікаві й неординальні, пошукувальні міркування про архетипи
та їхню, сказати б, ієрархію. «Існує в моєму житті кілька таких архетипів –
дерево, вогонь, глина. Але важливі дуже і менші їхні брати. Архетипи, вони
живі. Ніколи би не хотів, щоб вони були схемами. Вони складаються з дрібніших
чи тонших. І тонкі речі – гілки чи листя – повинні бути присутні. Повинно все
це бути разом, одне одного доповнювати. І щоб було видно, як появляються
архетипні речі».

 Цю сув’язь архетипів,
магістральних і бічних, ми бачили у віршах Лишеги. Вони разом мають створювати
– в ідеалі –  те враження
монументальності навіть невеликого твору, яким Лишега особливо дорожить: «Я
недаремно назвав книжку «Снігові і вогню». Якщо я досягнув у цій книжці якоїсь
монументальності – мені важлива монументальність. Духовні речі монументальні.
Там немає якоїсь дріб’язковості. 
Можливо, у людських стосунках є якісь дріб’язковості, якісь такі
необов’язкові речі. Але у більших стихійних немає випадковостей. І там все
настільки доцільне. Особливо колір, форма». Зрозуміло, що під монументальністю
Лишега розуміє не зовнішній вимір, а внутрішній, не імпозантність чи
масштабність , а самодостатність, не застиглість, а необхідний, сутнісний  рух.

Ми бачили, як багато важить у поезії Лишеги  архетип гори. А ось пояснення, чому саме
карпатські гори, а не кавказькі, до яких він байдужий. Не лише тому, що там
рідна Тисмениця, а й тому, що вони теплі, «елегійні», і камінь у них не
страшний.

Звідки пристрасть до Глевахи, до якої він увесь час
повертається і у віршах, і в прозі? «…Глеваха – це Трипілля. Все навколо Києва
– Трипілля. В принципі, так і було. В Трипіллі просто розкопали. А довкола ж
було безконечне Трипілля. І до сьогоднішнього часу». Це не просто архаїчність.
Бо

«…Що таке архаїчність? 
Це залишки – чи натяки принаймні – дуже давньої культури, дуже високої,
дуже тонкої.

А натяки можуть бути дуже прості. Як цей ліс у Глевасі, чи
ідеш тою лісовою дорогою, виходиш, і починається вуличка старої Глевахи. Ти
бачиш, як розташування тих хаток, ті зруби – все занурюється. Ідеш під небом,
над тобою сонце і три чи чотири тисячоліття якогось іншого світу. І це
одночасно з тобою. І ти розумієш, що все так має бути. Це нормально, так воно і
є. Це життя справжнє».  Певна річ, і ліс
у Глевасі, і вулички старої Глевахи – далеко не ровесники Трипілля. Але йдеться
про інше – про пам’ять, пам’ять землі і людини, про подих тисячоліть,
суб’єктивне відчуття цього подиху  –
мабуть, це Лишега і називає «натяками».   

У Києві все інакше, «там інші шари», своя пам’ять
тисячоліть. Про Київ у Лишеги є різне, не завжди прихильне: «багато різних
бар’єрчиків, балюстрад, штучних ширм, штучних дір у стінах. Я у місті не бачу
не те що гір, не бачу справжнього рельєфу під ногами. Що зробиш? Асфальт». І
міський люд його втомлює, ми вже наводили гострі вислови… Але і в деяких
оповіданнях збірки «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», і в есеї «Adamo et Diana», і в
«Балачках з Прохаськом» про Київ сказано із знанням (зокрема архітектурних
пам’яток, топографії), з любов’ю  і
вдячністю: він багато що дав Лишезі. І друзів, і мистецькі захоплення. Так що
Лишега – поет не лише Тисмениці та Глевахи, а й Києва. У Києві для нього
«почалося поняття фрески», яке багато що визначило в його способі малювати
віршову картину економно і щедро, щоб вона світилася глибиною, у цій глибині
все зводячи докупи;  визначило пристрасть
до найпростішого матеріалу – вохри («Я б хотів, щоб слово моє було просто
червоною вохрою. І щоб воно було дуже бліде, щоб там не було – мені навіть
думати про це важко – якихось красивих вензелів, ваговитих метафор, які мають
під собою дуже багато пластів». Це, до речі, на увагу тим, хто оголошує Лишегу
метафористом). Тут «з’явилося поняття стіни»: маються на увазі давні, сакральні
київські стіни, що екранували глибини минувшини. Лавра…». Ця стіна мене
зупинила. Всякого екстенсивного руху у мене було достатньо. Після Бурятії,
після армії». Настав час заглиблення в сутності. Приходить знання того, що
папір –  «це фрагмент великої стіни», на
якому «можна писати». Тієї одухотворливої стіни…

Гора, кручі, стіни – навіть зелень у Києві  не просто зелень, вона «метафізична». І хоч у
Києві вистачає «шарлатанів, бариг, злочинців», але разом з тим «є якась дуже
велика безпосередність», – аж до несподіваного: 
«…кожна людина у Києві була прообразом фрески. Чи прообразом, чи навпаки
– продовженням, якоюсь проекцією фрески» (тут гарний спогад про Григорія
Гавриленка, посилання на його слова про киян та їхню позитивну відмінність від
москвичів). І це київське «дає дуже великий поштовх до творчості.»  Зрештою, Київ – «місто з надлишком. Бочка така.
Дошки вже вигнуло, весь вміст бочки розрісся до своїх крайніх меж. Максимально
увібрав поняття простору, те, що називаємо наповненістю всім».     

Поняття простору, відчуття простору, потреба простору, як ми
бачили, – один із наскрізних мотивів Лишегової творчості. І раптом тривожне
зізнання, з приводу одкровення київського простору: «Це тоді відчувалося, коли
я ще жив у просторі. А тепер я живу більше у часі. Може, через те перестало
писатися.» І раніше було в нього оце протиставлення: благодать простору і тиск
часу. Але ж було і безмежжя часу. Була вічність часу. І писатися не
перестало,  і, будемо сподіватися, не
перестане, хоч пишеться трохи інакше: в пізніших оповіданнях  Лишеги таки більше «часу», інколи нашого, минущого,
ніж «простору». Втім, ще в «Коропі» був суворий самоосуд: «До мене знов
просився всередину // Той давній простір.. // А я вже набагато менший..»  Та після цього були написані твори, що
показали розширення простору…

Знову і знову Лишегова з Прохаськом (при Прохаськові?)
балачка повертається до прирученості й неприрученості. Тепер це трохи інакше:
про «речі, які повтікали» зі своєї клітки. Ми хочемо їх «заманити» чи в бесіду,
чи у вірш…  «Але вони живуть. І
слава  Богу».

І його, Лишегу, цікавить «та література, яка це розуміє». Це
той же Езра Паунд. Лоуренс. Павезе. І Кавабата, прозу якого вважає найвищою
поезією, «де природа є головним персонажем, а людина входить туди всередину,
розчиняється, знову виходить». (До речі, можна пригадати Майка Йогансена, його
«Подорож ученого  доктора Леонардо і його
майбутньої коханки прекрасної Альцести у Слобожанську Швейцарію» та «Неймовірні
авантюри дона Хозе Перейра в Херсонському степу» – зовсім інше, звісно, лірична
іронія, комізм, але чи не перша спроба поміняти в прозі місцями природу і
людину: не статична природа й рухливе життя персонажів, а рухливе життя природи
й статичні персонажі).

І нарешті про свої вірші – з погляду поета, художника,
скульптора.

«Мені важливо, щоб вони були фрагментом якогось епічного
полотна. І разом з тим, щоб вони були в тому полотні живі, теперішні. Щоб перспектива
була велика, щоб воно захоплювало ту давню монументальність із теперішньою
буденністю, чи щось таке.

Щоб там був дальній план, середній план і найближчий план.
Це дуже важливо.

Якщо немає того давнього плану, значить, воно трішки пласке
виходить. Якщо немає середнього – воно не має повітря. А коли немає переднього
плану – значить, в те все взагалі не віриться. Воно не переконливе. 

Шукається якогось іншого жанру, щоб виразити це все.

Не можна експлуатувати весь час якусь одну форму».                

Справді. Лишега «Великого мосту» – один. У «Снігові і вогню»
– вже трохи інакший. У прозі збірки «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» – ще інакший.
Однойменна містерія, написана раніше, – взагалі ніби стоїть окремо. Але це один
і той самий Олег Лишега у своєму просторі і своєму часі. Не стихійний творець,
самовдоволений експлуататор принагідного летючого натхнення, а мислитель,
роботяга і стратег свого слова.                                                

З листа Олега Лишеги до автора (25.11.2011):

«…Від Києва дрейфую все далі на захід – Львів, Стрий,
Болехів – аж до невеликого села Белеїв на Підгір’ї.. А там вже і до Тисмениці
недалеко – може, з 80 км..
Щоб якось вижити, мусиш десь заховатися.. Це, може, я відповідаю на питання –
як я навернувся до Китаю: далекі простори, розлука з рідними, гори. місяць над
рікою – ідеальний пейзаж на всі часи (…) Ось що мене  відрізняло від давнього китайського поета:
ніколи не був наближеним до імператорського двору і не воював з манчжурами..
Хоч і був закинутий вищим указом в далеке бурятське село – там служив у війську
і одночасно навчав діток англійської мови в місцевій школі.. Побувавши раз в
Бурятії чи в американській Пенсильванії – поволі забуваєш, де ж той далекий
схід чи далекий захід: вони стають твоїми руками й ногами.. Змалку мене мама
відвела до художньої школи в Станіславі.. Годинами доводилося вглядатися в
пейзаж, змальовуючи аквареллю і річку, і обрій, далекий план і близький..
Гіпсові античні голови.. Вже набагато пізніше, вже тепер – скульптурний торс,
переважно жіночий – витесаний великою сокирою – грубий, потрісканий, зі слідами
ударів.. І якщо б захотів зараз якось «деконструювати» свій будь-який довгий
вірш – то міг би умовно вичленувати з тої конструкції «пейзаж» і «портрет»..
Або «тіло» і «голову».. «Голова» – це ім’я, ідея, група крові, вік, стать..
так, можна сказати, що це «маска», «парсуна».. Усе решта – «тіло», «пейзаж».. і
ось тут увиразнюється необхідність «пейзажу» для мене як для автора вірша:
відчути, куди дивляться очі «фаюмського» портрету, десь з II ст. нашої ери –
вловити погляд, живий блиск очей, дуже інтимний погляд осібної маски-личини на
цей наш світ – з її потойбіччя: я створюю свій «пейзаж» – щоб заспокоїти цей
погляд широко розплющених очей: запевнити його, що і крізь товщу часу – майже
дві тисячі років – світ лишається як і тоді: жаданий, ясний, у ньому й досі
панує якийсь вищий лад.. І мушу переконати ті давні розплющені очі, що це таки
правда – з наївною щирістю вимальовуючи кожну деталь оцього вже «нашого»
пейзажу.. Щоб, може, втішити і обнадіїти оті очі з вічности – чи то з
«фаюмського» портрету, чи з помпеянської фрески якраз перед виверженням
Везувія, чи зі стін Михайлівського Золотоверхого, чи з вікон Чорнобиля..

І Китай для мене – один з еталонів глибини уважності,
дбайливої писемної традиції, глибини культурного «пейзажу», і на тому тлі –
«портрет», ієрогліф людини, окремої особи, яка звідти  наближається до нас.. зупиняється на мить..
обмінюється кількома точними жестами, кількома точними словами.. посміхається і
йде далі, трохи перепочивши на цій вічній дорозі..

І знов про той Китай. Колись Микола Воробйов (ми з ним поруч
в Лаврі на кінофакультеті  провели більше
семи років) – подарував мені томисько «Китайської літератури» Алєксєєва (він до
того вивчив її, мабуть, як «читанку»..) А тепер, коли від молодих чую про
спорідненість його поетики з Гайдегером в пошуку «прамови», «іншої мови»,
«немови»  – можна лише гірко всміхнутися:
усе життя минуло в пошуках стіни*, яка вже в тобі самому..

*Тут «стіна» – напевне, той «сакральний» екран глибини
історії і духовності, про який ішлося вище. – І.Дз.

(…) Мої дві «горизонтальні» крапки – і є знаком тієї
загадкової «немови».. мовчазний сумнів.. чи порух голови, плечем.. раптова
згадка чи ковток повітря.. Тобто позначка не формальна,  як часто 
сприймають усі допоміжні знаки оптом – а особиста.. Можна згадати й
перегородчасту емаль – усі фрагменти ніби й об’єднані в одну раму – проте кожен
окремішній, зі своєю густиною, фактурою, сам у собі.. Можна згадати й вітраж..
і живопис А.Маневича, М.Врубеля в його київському періоді.. роздуми Параджанова
про Врубеля.. занурення Г.Гавриленка, В.Сильвестрова у «київське»  світло 
– хіба не всі вони прагнули якнайглибше зануритись у київський
«Китай»?  Якщо б сказав «у візантійський
Китай» – то це могло б прозвучати ніби тавтологією.. а от «Київський Китай» –
це вже прорив.. альтернатива досить різка.. Вхопитись за таку крайність може
лише великий сміливець.. Хоч, скажімо, Гавриленко чи Білокур може ніколи й не
думали про «крайній екстремізм» – володіти даром витонченої книжкової мініятюри
і фрески монументальної водночас.. Зрештою, може і вони так вчинили – з
відчаю?.. з відчаю над урвищем нашого часу?.. Але про відчай зараз може й не
згадують, бо вони – перемогли..»                      

 

Мабуть, цей Postskriptum 
варто  було б подати як  Forskriptum. 
Може, він краще підготував би до сприйняття особистості Олега Лишеги і
його поезії. Втім, як він сам запевняє, поезія – таємниця. «Є тільки дорога до
поезії – так можна сказати. Поезія закрита. Не дай Боже, щоб її хтось відкрив.
Вийде безкінечний діснейленд».  Будемо
вважати, що ми в дорозі до поезії Олега Лишеги.

 

30. 01. 2012                     

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!