Інший формат: Олег Лишега

456

Вони спотворили мою
пісню.

Це була добра пісня,

Але вони не зрозуміли
і спотворили її

А я ж вклав у неї все
своє життя…

                                   (Олег Лишега.
Пісня 43)

Прецедент застережливий, аж лякає, але все-таки поговоримо.
Тим більше, що попри це застереження деякі критики й літературознавці (та й
поети) вже не утримувалися від спокуси. Вадим Скуратівський, Ігор Маленький,
Тарас Прохасько, Володимир Діброва, Олександр Гриценко, Людмила Таран, Анатолій
Щербатюк, Володимир Моренець… Після них уже не страшно… Тож відважуся і я.

  Олег Лишега  – може, найменш «поетичний» із наших поетів
(хіба що, по-інакшому, разом із Станіславом Вишенським або Ігорем Маленьким). У
тому розумінні, що в нього немає стилістичних красот, «крилатих слів», ліричних
імпровізацій, наголошеної чуттєвості, «поетизмів», рясної метафоричності,
ритмо-мелодійних винаходів, мовна палітра його небагата, непісенна, навіть
сухувата, звукописом він не переймаєтся; у мові далеко не пурист: мовний
редактор міг би підказати, що по-українському краще б писати не «дійсно», а
«справді», не «з усієї сили», а «щосили», не «двадцять років назад», а
«двадцять років тому», не «продовжував дивитися», а «й далі дивився», не «на
днях», а «днями», не «кидається в очі», а «впадає в очі»  тощо… Але попри окремі мовні незугарності
його  стиль прозорий і м’язистий, слова і
фрази лягають щільно, як цегла у кладці, пустот немає, хоч уся будова дихає
простором і незатишною відкритістю до світу. І є в нього та глибина сприймання
світу, яка з непоетичного робить поезію. Власне, для Лишеги немає непоетичного,
треба тільки його, поетичне, впізнати в непоетичному.

…Часом говорять про Лишегу то  як про метафориста, то як про  парадоксаліста й абсурдиста, то як про
міфотворця. Може, й так. За всієї поваги до таких авторитетних визначень, я
дозволю собі триматися власного сприйняття його поезії. Метафор, міфів  і парадоксів як нібито його родової ознаки у
нього не бачу. Швидше, мені здається, навпаки: він у певному сенсі, умовно
кажучи,  антиметафорист,
антипарадоксаліст і антиміфолог (хіба що під міфотворчістю розуміти, надто
широко, самі спроби заглиблення в цілісну натуральність світобуття; під парадоксальністю
– незвичність мислення: від непередбачуваності самої природи; окремий же вірш,
неметафоромовний, може сприйматися у своїй цілості як метаметафора). І поетика
абсурду хоч і не чужа йому  – все-таки не
його стихія. (Говорю тут про його поезію. У прозі й драматургії – трохи
інакше). У нього, на мій погляд, – принцип повноти відчуваного акту життя. А
оскільки осягнення повноти принципово недосяжне, то його поетика – поетика  багатовимірної асоціативності, місткої  неокресленості, делікатної приблизності,
далекосяжної розпливистості, але  з
опорними моментами точності, конкретності, безсумнівної особистої
пережитості  – в контексті загальної
невичерпаності, нескінченності, неозначеності. Уявляй неназване, думай,
додумуй, домальовуй… Відчувай те, що непідвладне прямому називанню (непідкоренне
слову?). Схоплюй чуттям непорожню відстань між різновіддаленим названим.
Можливо, тут позначився і його досвід скульптора: адже скульптор має
створити  образ, матеріально обмежений у
собі, але розімкнений у час і простір, прочитуваний у них. (А втім, це
властивість твору мистецтва взагалі – він живе поза собою, бо талановитий
мистець зупиняється на межі, «де слово, лінія, звук або барва не в силі
передати бажаної їдеї цілком, без решти. Ота «решта» – непередана, несхоплена,
полишена як натяк, як спроба відтворити її, як намагане і даремне зусилля –
найцінніша частина твору. Твори, що не старіються, себто ті, що перетривали
менше або більше століть якоїсь культури, зберігають у собі таку низку образів
і думок, що між ними треба невпинно самому будувати пов’язки; вони повні
недосказів – невпійманих переходів від висловленого до невисловленного, від
зрозумілого до здогадного, від осяжного до незбагненого». (Михайло Рудницький.
Між ідеєю і формою. Л., 1932. с. 188).   

Водночас він – принаймні на самому початку свого творчого
шляху –  трохи грає з читачем і навіть,
сказати б, доброзичливо епатує чи блефує. Може, несвідомо. Перша його
поетична  збірочка  «Великий міст» (1989) – книжечка
дивовижна  навіть на  ті порівняно ліберальні часи, коли поетам уже
багато що «дозволялося», – але все-таки тоді                        мало помічена, хіба
що  викликала нарікання з боку
«благонамірених».

 

«ВЕЛИКИЙ МІСТ»

Перший розділ збірки – «Зима в Тисмениці» (Тисмениця – його
рідне село в Карпатах) – відкривається невеличкою поезією, що зветься: «Пісня
551», далі йдуть «пісні» 212, 352, 822, 4, 2, 7, 55, 43. Не то «заявка» на
право розігрувати читача, не то спроба створити враження можливого таємничого
огрому авторового поетичного світу та його маневрових резервів. «Пісні» нагадували
б Брехтові «зінги», але в них немає Брехтового соціального сарказму, і вони
розкидисті, не мають оголеного стрижня настановчої думки: вона немовби блукає,
як у сні, але має свою алогічно-переконливу і картинну ходу.

   Відчувається його
особливий спосіб бачення світу – ніби навмисна розфокусованість зору, мигтіння
«часткових» фокусів, що мають охопити невловне. Можна припускати, що це
невловне утримується в домінантах простору і часу (адже вгадуються рідні
авторові місця, гори й ліси Прикарпаття, знані й пережиті, до них прив’язані
всі поетичні марення; хоч пізніше будуть Київ і Глеваха, озиватиметься Бурятія,
де служив у радянському війську). Але воднораз простір і час у Лишеги не
пафосні й не «конкретні», а якісь умовні, хоч і 
наповнені «вибірковим» буттям, що складається в якусь нічим, здавалося
б, крім авторового бачення-сновидіння, не скріплену цілість.

Ось, наприклад, «Пісня 7». Її треба просто прочитати,
сприйняти.

Усе розкидано.

Очерет укляк на коліна, просить не добивати.    

Усе потрощене, порозпихане довкола

ополонки

По найтемніших кутках.

Здавалось, вже не сплю,

Здавалось, ніщо не відірве долоні від серця.

Вночі вона скидалась, пульс падав.

Значить, заснув. Занадто перейнявсь..

Справді, у сутінках весь вечір в сонних очеретах

Ніби чулось чиєсь ходіння.

Коли жорна, підвішені до повік,     здригнулись,

Я ще встав і, похитуючись,

Жбурнув туди камінь.

На тому ж місці колись

Промайнуло лице байдужості, хиже і юне,

Як в оперної співачки.

Ще, пам’ятаю, тиша,

Позіхнула земля перед снігом.

О, співає.

Реалії зимової рибалки сплелися в напівсонному маренні з
відчуттям подихів потравмованої  природи,
її тривожного і суверенного життя… І потрощений очерет як знак негаразду, і
таємничі вибухи в глибині води, і чиїсь голоси або кроки ще не раз – поодинці
чи разом – створюватимуть настрій нерозпізнанності нібито буденного світу… Це
якраз той випадок, коли зовсім неметафоромовний вірш може сприйматися в цілості
як  метаметафора…

А ось «Пісня 352»:

Коли вам так забаглось погрітись,

Коли вам так хочеться перекинутись хоч словом,

Коли вам так хочеться хоч крихту тепла – То не йдіть до дерев – там вас не зрозуміють,

Хоч архітектура в них просто космічна

І з комина в’ється прозорий димок.

Не йдіть у ці гори хмарочосів –

З тисячного поверху

На вас можуть висипати жар.

Коли вже вам так не терпиться за теплом,           То йдіть на завіяний снігом город,

Там скраю стоїть самотня хата хрону.

…А ось і вбога хата хрону…

Світиться? – світиться.. він завжди дома –            Стукайте до хати хрону, стукайте до
цієї   хати.

Стукайте – і вам відчинять.            

  Шукати надійного –
глибинного – тепла серед снігів, долати самотність прилученням до іншої
самотності, надійної самотності вогника природного життя  – і в цьому оптимізм?

Буває волюнтарніше: «Поки не пізно – бийся головою об лід!
// Поки не темно – бийся головою об лід! // Пробивайся, вибивайся – // Ти
побачиш прекрасний світ! (…) О прекрасний неозорий засніжений світ…»  («Пісня 551»).

Втім, таких «підсумкових» емоційних декларацій і закликів у
Лишеги небагато навіть у ранніх творах. Переважає складніша, менше прочитувана
палітра, непіддатливий, латентний сюжет думки.

 Ось оповідка «Гора» –
фактично прозовий етюд у поетичній збірці. Назви у Лишеги здебільше з інтригою,
ніби й притчовою, і прочитуються не зразу. При чім тут гора? Ми ж іще не знаємо
про імпульси давньої китайської поезії у світосприйманні Олега Лишеги – це
стане очевидним пізніше. Оповідається про те, як автора з товаришем восени
занесло в гори (далі про гори ні слова): шукали старі кузні, залишки їх –
крихти історії: такий етнографічний чи мистецький інтерес. Нічого бажаного не
знайшли, ніяких особливих пригод не зазнали. Та все-таки натрапили на гуцулку,
що косила траву і виглядала як монументальна постать з усіх часів (дуже
характерне для Лишеги): їй ці приблуди «серед білого дня були хіба їдким
димом», більше того – ще вагоміше і значущіще: «далеким відголоском кількох
воєн», які пройшли Карпатами,  – що лише
відривали її від роботи. Не дуже привітна й не дуже балакуча, сказала тільки,
що остання кузня «згоріла у другу вОйну». Чи є у вас ведмеді? Подивилася на них
і промовчала, хоч і не заперечила: не мала права казати, звичаєве табу. А чи
бував у вас Франко? «Вона знов подивилась, так само… І опустила очі. – Аякже,
був… Звідси пішов  на ожини. Пішов отакО.
– вона зіщулилась і притисла до грудей праву руку. – На тім камені сів ще
спочити… За кільканадцять кроків поперек стежки білів плаский камінь.

Вона знов подивилася на нас. В її очах була певність: ви
його не догоните… аби не знати як перли… Він там не пропаде… Навіть коли й не
вернеться…»  От тут і виступає на перший
план гора як латентний, але насправді головний персонаж оповідки.  «Гора добра… прийме до себе… Тим більше
такого скаліченого чоловіка».  І фінал:
«Звідти верха не було видно, лише темна заросла густо стіна… Вгорі чути було
голоси… Десь аж на небі кричали діти». Аж тепер дістає сенс назва оповідки:
«Гора»:  гора – це як жива істота, таємна
влада якої незбагненна, але реальна, і що сягає неба. 

У збірці «Великий міст» переважають писані верлібром тексти,
прямо чи опосередковано, ближче чи далі («великий міст») пов’язані з
переживанням дотичності людської долі – до символіки й долі звірини і птаства,
з якими так чи інакше співіснуємо в історії роду або по-житейському: «Ведмідь»,
«Собака», «Заєць», «Ондатра», «Черепаха», «Карась», «Півень», «Кінь», «Яструб»,
«Куниця», «Мартин»…  Тут особисто
пережите автором набирає характеру узагальнення досвіду стосунків людини з
іншими живими істотами – стосунків емоційно насичених попри егоїзм і первісно
шанобливих попри – нерідко – жорстокість.

Власне, всі вони, живообрази, постають як рівносущі з
людиною в земній юдолі. Вони вписані в минуле і майбутнє роду людського, як
людина вмішана в їхню долю. Вони так само, як людина, – а може, й більше –
відповідальні за землю, на якій живуть, і «думають» про це навіть з
випередженням історичного часу. Ось ведмідь:

Повечерявши при місяці,

Кожну кістку склав акуратно –

Меншу до меншої, більшу до більшої

На ще теплій землі –

Ану ж прийде чоловік і йому захочеться  

Просвердлити одну

І змайструвати з неї сопілку –

І привітати інший ранок…

А так усе ніби те саме –

Темніє дикий часник, наливається ожина.           Його лапа ще досить страшна,

Щоб захистити цю ніч.

А ось «епічна» тоном, наче з важких каменів – один ущерть з
одним, без промазки – картина, може, останньої ночі собаки, який утік ранньої
весни до  лісу попрощатися із життям:

Він лежав у лісі, як валун,

І голову так підвів –

Череп оплутаний павутиною жилок.

У вітрі звіялась і лягла відмерла      шерсть…

З глибокого прілого листя,

Як з дитячої купелі, його погляд    

благає:

Не підходь, дай побути самому…   

Та в лісі «гояться задавнені рани.. // Потрощені суглоби
зростаються.. // М’язи набрякають, як дерева.. // Пожовклі від морозів очі, //
Одірвавшись від передніх лап, // Знов на обрії бачать великого зайця..». Може,
прокинеться пристрасть і ще вернеться життя? Як вертається воно до всього в
щойно пробудженому лісі? Хтозна. І озивається жалість, і хочеться солідарності
від усієї лісової громади :

Молода кропиво, – змилуйся над ним,    

чуєш –

Його серце не витримує твоїх скоків…

Ані вашого тягару, перші мурашки,

Що так живо видряпуєтесь

На цей ледь нагрітий валун…

Він ще може встати і обтруситись…

Або ж зарости кропивою,

Як згусток почорнілого снігу…

А от і заєць – чи не той, якого побачили передсмертні очі
вовка? Яка його, зайця, доля в цьому нормально немилосердному світі?

Слухаємо його розпачливий, сповнений сумнівів і жалю,  монолог серед «металевого бряжчання»
сучасності, що по вінця сповнило «податливі глибокі вуха»: «Де подівся мій дім
на узліссі, // Обтиканий прутиками ліщини і дикої черешні.. // Може, я не так
бігав?.. // Може, занадто багато хотів – 
стати більшим, // Стрибастішим? – чистий, вічно підтягнутий – // Коли, з
чого влилась у мене ця темінь чавуну?» 
Куди поділася моя легкість, – «рефлексує» Лишегів заєць, – чому я став
схожий  то на розбухлу зайчиху «в останню
ніч перед родами», то «на слизьку жабку, зайча», яке «ось-ось поплигає // По
грудді у далекий неприхильний світ», щоб у майбутньому житті пересягнути
десятки річок і обігнати сотні собак?  І
як підсумок заячої долі – крик розпачу: «Я не заєць! Я не заєць! – // Ти хоч
чуєш мене серед поля, яструбе.. // Розпелехана копице червоної конюшини?!.» (До
останнього образу: це ж так синкретично і суцільно – в різнорідності й
різноякісності – мала би сприймати світ «дорефлективна» жива істота цього
світу!).

Кожна з цих поетичних новелок про наших напівзабутих або
злопригадуваних «братів менших» вибудовувалася по-інакшому. Скажімо, «Ондатра»
– це розповідь такого собі «пана Афтамінського», шевця, який, одначе, все життя
«провів на річці» (може, реального знайомого Олега Лишеги) – розповідь про
«бистру тваринку», яка, «кимось переслідувана, // Відчайдушно стрибає у воду //
І скидається, як покусаний кінь, вигинаючи хребет, // Аби не замочити хутро…»,
– і яка примудрилася жити в річці, де з одного боку мебльова артіль, а з
другого – хутрова фабрика (реалії Лишегової трудової біографії), де кожен «мав
тверду руку, // Аби злупити з неї шкіру…»

…Прогрібаючи тіні давно замовклих

кушнірів, шевців,

Столярів, тіні опалого листя,

Забутого дому над водою.

Ця фінальна візія виводить сюжет за межі конкретної історії
про конкретну звірину – в позачасовість… А тіні – це один із архетипів
Лишегової творчості, ми з ним ще не раз зустрічатимемося в різних іпостасях,
коли йдеться про тривання відбулого, або примарне буття, або неясний запит
природи.

А ось зовсім несподівана зустріч – у витоптаному лісі – з
…черепахою. Ліс хоч і попереходжуваний 
уздовж і впоперек, а все-таки ліс (та й не абиякий: це ж Глеваха, в ній
тінь Трипілля!) і ще зберігає свої унади й таємниці. Досвідчений грибар чує:
десь тут має бути гриб. Тож «відійшов кілька кроків убік і рвучко обернувся –
// Маневр, щоб не встиг заховатись у траві». Хотів по-людському порозумітися з
грибом (перехитрити), а натомість натрапив на «якусь бронзову посудину» – «на
високо збитій моховій подушці, // Якраз де впало сонце, розкинувши лапи, //
Лежала черепаха». Звідки, чия? «Дика»? 
«Я взяв на руки – // Ніжний панцир такий прохолодний.. Кістяна пластина,
але жива.. // Я би тримав таку ношу вічно, // Аби ти тільки казала, куди тебе
нести».  Та вона щирого душевного
поривання не сприйняла, відмовчувалася.  
Тільки ж бачився її вичовганий, як долоня, панцир – «мабуть же, там
вирізьблені лінії любові, // І дорога, і смерть». Мабуть – та хіба вчитаєш? І
довелося опустити її знов на мох. Та відтоді, хоч би що робив («А робота для
рук завжди знайдеться – // Пиляти, стругати, місити глину»), – «на правій
долоні відчував її прохолоду». Знову потягло до лісу, на місце провини. Але тої
місцини не знайшов. У сутінках натрапив на мурашник. Картина жвавої мурашиної
роботи, аура лісового  мурашника подіяла
магнетично: права долоня  (на якій ніс
черепаху) ніби відділилася від руки (не таке вже й неймовірне: це ж самовладна
й перетомлена рука скульптора!) і впала в мурашник. «Я не міг її підняти, чужу,
і вона там заклякла, // Обліплена залізними кристалами, // Покірна, груба,
неповоротка (…) Як з глибокого колодязя, потроху запульсувала // Жилами
комашина отрута… Кусайте, кусайте, я стерплю..».  Вранці, на тверезий глузд, обдивився долоню:
така, як і була. Може, то приснилося, що тримала вона «покраплену листям і
мохом істоту»?

Але: «нащо тоді вчора кинув її в ту озлоблену нору // Поміж
мурашок?..».  Кого кинув? Що кинув?
Черепахи не кидав до мурашника, а поклав обережно на купу моху. Долоні не кидав
– сама впала, відділившись від руки. Однак 
неспроста ж воно тій долоні запам’яталося і шукалося спокути…Отаке
марення сумління, збуреного вразливістю спілкування з «нештатною» живою істотою
в ще живому, хоч і витоптаному лісі… Це треба прочитати і пережити по-своєму,
може, й не так, як пережив той, хто не побоявся нам так незвичайно звіритися.
Може, пам’ятаючи черепаху свого улюбленого поета Лоуренса…

…Олег Лишега вміє (тобто йому властиво) про матерії
сентиментальні говорити несентиментально. Без видимих емоцій чи моральних
розважань. Як фіксатор. Нібито. Щось «хемінгуеївське». Але замість
хемінгуеївської великої «риби» тут карась – в однойменній новелці-верлібрі.
Коротенька хроніка  рибалки знічев’я на
новому місці. «Повернувся з карасиком у жмені». Лягаючи спати, пустив його в
скляну банку в узголів’ї. І коли вже змовкли великоміські шуми і втомилися
вогні фар блукати по стінах, «десь з-під землі почулося цокання» – «трохи схоже
на скрушне прицмокування язиком матері: // Синку, що з тобою? А-я-яй..» А потім
це цокання –  ще як верхівець на
підкованім коні… як нічна сторожа від татар… Локальна подія асоціює і дитячий
спогад, і сигнал з історії. А може, то власне 
серце цокає?  «Прокинувся від
холоду, на лакованому // Паркеті, коло подушки блищала // Розхлюпана вода… він
лежав поруч.. Підківка уст заціплена.. Око дивилося прямо на мене // Рівним
скляним блиском…// Я підняв його… трохи менший // За півдолоні… худеньке тіло,
// Здавалось, ще було втомлене – // Так розслаблено улягалось поміж пальців…»  Наче хотіло трохи подрімати, відпочити. Але
вода його до себе вже не прийме. «Я вийшов надвір // І, примружившись від
різкого світла, // Поклав на свіжу землю у затінок». Такий от ритуал прощання з
невинно убієнним, хоч і маленьким. Чи, швидше, замученим, хоч і маленьким.
Протокольний опис. Незворушний. Але за цією незворушністю чуються
нерадісні  психологічні (а коли хто хоче
– й етичні) колізії взаємин людини з живою природою, неминуче егоїстичною, хоч,
може, й стражденною, частиною якої вона є.     

Зовсім інше – в «Півні». Серед багатьох Лишегових
ремесел  – ще й гончарство (він-то,
власне, художник і скульптор, але 
говоритимемо про древніше – гончарство). Тож півень тут рукотворний.
Пристосований до людської естетики і людських потреб. «Я замісив його з пінки,
з вершків, // Що відстоялись на дні ями з дощівкою – // А як же? – він мав бути
пишний. // Аби піяв зі своєї утроби, як з ями під урвищем, // Могутній – в
нього можна було // Засипати мішок зерна… // І одне око, розкинуте у світ,
волало: // – Як, ви ще спите? Довкола повно вовків!». Навіть  з рукотворною природою взаємини не прості.
Півень ще не стався, він – тільки заміс, виліпок, а вже доводиться його
вгамовувати: «Я брав його на руки і гладив: // – Любий, не треба… так…
заспокійся.. // Ти вже мені рідний». Але – зверніть увагу: непросто бути
деміургом! –  «в друге, заплющене око, я
нашіптував: // – Любий, скоро вогонь… ти готовий? (…) Чуєш, вогонь… ти
згориш, згориш // І за все життя так і не запієш!..». Жертва? В ім’я нового
життя? Примусове перевтілення?

Творення півня – містерія; буденності не надає їй і
одночасне копання картоплі коло ями з розпаленими дровами, де в жару скипають
сльозою його  очі. І ось результат
безжалісної деміургії:

Я думав, колись він буде повний.

І приробив до шиї масивне вухо,

Адже він півень, непевний,           

збаламучений,

І коли тримати на грудях, чого доброго,

Може дзьобом проламати череп.

Але він став інакшим –

Дитина могла підняти одним пальцем

Тонкий задимлений тулуб без голови,

без крил,

І лише трохи видовжена опуклість

Вказувала на хвіст могутнього колись

птаха.

А там, де мала початись шия,

Потріскана форма гинула в дикому співі

З ями, засипаної осколками і попелом…

Марне жертвоприношення? Переінакшення смерті в глиняній
моделі?  Крах мрії? Безнадійність
творчого змагання з природою? Невідповідність задуму і результату?  Просто – перебіг переживань і станів людини,
для якої гончарське ремесло більше, ніж ремесло, – а діяння душі в казковому
світі? Пошлюся ще на проникливий аналіз цього вірша у Володимира Моренця: «У
вірші «Півень» полум’ям розвалюється уже не глек (хоча спершу й очевидно – саме
«гладущик зі смальцем»), а ідея «доцільності, повноти, надійності». І далі вже
й про інші вірші: «Усі ці та інші картини О.Лишеги – пронизливі поетичні
параболи, вичерпна логічна інтерпретація яких до того ж ускладнюється іронічною
присутністю «містики» – свідомим порушенням світопорядку, імпліцитним
авторським припущенням того, що існують й інші, незримі для нас зв’язки і
залежності між предметами і явищами цієї незбагненної, погодьмося, дійсності
(«Пісня 352») (…) А коли йдеться про кардинальну трансформацію світогляду, що
на неї повсякчас натякають сюрреалістичні композиції О.Лишеги, то вона з
необхідністю прибирає відтінки притчевості, 
втаємниченого іномовлення, часом навіть «містичної» багатозначності»
(Володимир Моренець. Оксиморон. Літературознавчі статті. Дослідження, Есеї. –
К., 2010. – С. 448 – 449).

 

Продовження в наступному числі.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!