Продовження. Початок у ч.16
Хоча Лишегу захоплює
нібито й саме ремесло як вольовий акт, як потреба самовиявлення. Це вже
у новелі-верлібрі “Жар”. Оповідь про невдалу спробу випалити глечики на
ярмарок. Як картинно постає сама робота в непогідному лісі, що живе своїм
життям, як поєднується стенограма фізичних зусиль з перебігом настроїв і зміною
намірів імовірного ярмаркувальника! Та й чи про ярмаркування йому йдеться?
Швидше про азарт співпраці з вогнем. Серед кваші зі снігу й попелу. “З такої
пастки до ночі не виплутатись”. Тож “беру дрючок і з усієї сили руйную //
Навислий над випаленою ямою земляний дах – // Землю до землі!” Невдача?
Поразка? Ні, якісь складніші почуття, вписані в ауру лісу: “Так одним ударом
страшної лапи // Ведмідь при кінці зими обвалює // Свій барліг з усім його
теплим сном, // Чесно заробленим безконечними пошуками // І самітництвом”.
Ніби якась спокута перед лісом, перед його законними,
споконвічними мешканцями. До них звертається, їх у свідки бере наш неформальний
ярмаркувальник, поет і гончар:
Чи не здаюсь вам звідти, з пригрітої землі,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отаким нетерплячим звіром на снігу?..
Чи ти, свідку,чекаєш, поки не впаду,
Щоб нарешті повідомити всіх,
Що мене таки спокусив ярмарок,
Але я не встиг, а що зміг – зруйнував
І загріб жар?..
Притча про гідність творця серед спокус і невдач? Чи про
нескінченність творчих зусиль і недосяжність мети? І звагу скреслити спробу,
щоб мати право почати знову?
У Лишегових новелах-верлібрах часом самі звірі говорять про
себе (“Заєць”) або й осмислюють історію свого роду, своє місце в біоісторії
землі, свої взаємини з людиною впродовж епох, – така новела “Кінь”. Хіба що
собака ще так супроводжує земний шлях людини з печери до цивілізації, як Кінь.
Тепер Кінь не бачить собі місця в новій реальності, але не втрачає надії
повернути собі власну сутність: “Я ще втечу. Я ще можу вкусити. Мені допоможуть
гори, я був там”. Це мовби інтрига новелки: чи відбудеться втеча? Кінь згадує
часи, коли в печері “чоловік на горбатій стіні обвів червоним зигзагом тіні
моїх родичів, що один по одному без страху підходили на водопій до підземної
ріки.” Так починалося мистецтво… А сам Кінь – так він уважає – блудний син і
остання надія лісу, який його породив.
Минули тисячоліття, а покревність не загубилася, хоч змінилися лісові
покоління. “Я люблю стояти під вільхою, щоб на мене скрапував її гіркий сік – у нас подібна доля,
така ж темна, крихка – ще кілька таких тисячоліть, і її не стане, а поки що
лише завдяки дарові перевтілення може уподібнюватись сосні чи іншій прирученій
істоті, хоч насправді вона родичка іхтіозавра”. Тобто вона й Коневі
пра–пра–пра… І він “великим сумним оком” довго вдивляється в дерево, в чорну
лінію, що, “не товща за вужа”, спливає по стовбуру як “тиха темна річка” – “вона продовжилась
вздовж мого хребта”. І граб йому брат, і дикий тур – до них відгукується
дивними словами. І як добрий довіреник лісу, пильнує якусь заблудлу душу, що
“заходить надто далеко”, підказує їй тверду дорогу. “Хоч тому, хто заблукав,
може, навпаки, здатися, що саме у тому далекому, забутому стозі, вибляклому, як
крейда, чи вже звугленому, раптом ворухнулась чиясь ще більше заблукана,
самотня душа”. Тужливі й непевні пошуки самотніми душами ще самотніших (бо в
кого ж знайдеш розуміння?!) – теж наскрізний Лишегів мотив… Тим часом ліс живе
таїною. І сам себе не знає. Злущилась червона тінь на стіні печери – і не стало
дикого тура. Кінь ще є. “…Я вдячний
тому, хто колись на згадку обвів наші тіні червоною землею, підмішавши туди
крові, щоб хоч трохи скрасити перед собою світ.” Однак магнетична взаємозалежність різних рівнів
буття цим не вичерпується. “Але не лише вдячність тримає мене тепер коло стійла
– і зовсім не рана, що не гоїться з того часу, коли, вдоволено відступивши від
тіней на стіні, витираючи долоні в закривавленій глині, він раптом зрозумів, що
по горбатій стіні печери наш невеликий табун гнідої масті, легко торкаючись
його тіні, відходить від нього назавжди – і саме тоді злякався глибоко в душі –
не витримав і чимось гострим ударив у мою тінь – може, оглянувшись на
пораненого, інші повернуться?.. Так воно й сталось. Роз’ятрена рана ниє
ночами.. Змушує плекати втечу… Але як тепер лишу його тут самого?..” Магія мистецтва породжує магію життя – чи
магія далекого життя породила магію мистецтва?
А хто ж цей він? Чи не його ми бачимо в поезії “Він”? Його житло темніє в горі, “аж мокрій від
перестиглої ожини”. В цій кам’яній норі – сліди його жорстокої боротьби за життя – “зі здибленою
тінню великого самітника” (ведмедя?), від чого лишилися, крім здертої шкури і
відрубаної лапи, – “глибокі знаки,
проорані кривими пазурями”, – вони запам’яталися його руці і придалися, коли
від збирання грибів, намацування пстругів, плетіння сітей для більшої риби
вона, рука, знудившись монотонною роботою, шукала трохи легшого заняття: «…Знаки. Вони могли якось виправдати // Примітивні
вбивства..». Поганський ритуал замолювання провини перед природою… «Це було просто – досить вмокнути палець // У
свіжу кров.. або чирганути гостряком // По кістці, на корі чи вже пізніше// Й
на папері: риски в певній послідовності”. Це вже, сказати б, деяка емансипація
руки. Вона весь час пробує “вибілитись
від гною, диму, // Стати делікатною власністю самої себе, // Досконалим
інструментом, чого нема в нікого”. Але друга рука, наче така само, “кує
залізний ланц на молодого ведмедя, // Аби навчити його танцювати // На
розпеченій блясі..” Чи в танцях цих на розпеченій блясі не образ і людської долі, де жорстокий примус
може перейти і в ілюзію вибору, і в натхнення? Та сама рука
підкидає поліна у вогонь і затискує перо – “справді досконалий інструмент, //
Але той, що висушує руку, // Притискає скалічілу до грудей, на серце”. І воно
так болить, що “мусить йти від себе”, повертатися “в рідний підгірський грунт”,
щоб відмокнути в його благодатній нафті і знов знайти легше життя… А понад усім
цим – тривання вічного, і гора береже
себе:
Близька гора аж темна від солодкої ожини –
Але навіть верткий птах,
Не сідаючи на обтикану колючками галузку,
Ніяк не може склювати цілої ягоди,
А лише роз’ятрює її , скроплює соком землю
І летить голодний далі…
Маємо свого роду поетично-філософське узагальнення
пробудження і еволюції люських здібностей – уявляється драматизм освоєння
людиною світу (у взаємній жорстокості), неодно¬значність людської місії,
народження мистецтва з потреби самоствердження. Немовби поетична інтерпретація
тез, відомих з історії первісних суспільств, – але яка зорова і предметна
насиченість, скільки “моторики” й асоціацій з біографією роду гомо сапіенс та й
із його образом взагалі! І скільки асоціацій
до наших часів! А головне – монументальність
існування світу навіть в окремій його картині…
Таке враження, що Олег Лишега хоче в своє відчуття світу
ввібрати відчуття всіх інших живих істот, їхнім уявленим мисленням збагатити
людське мислення, що тим самим стає самоусвідомленням «істоти» земного буття як
космічного суб’єкта. Може, це його поетичний варіант ноосферності як
пронизаності космосу всіма струмами земного життя?
Але ця біотична соборність у вимірах світопочування не
стирає граней людської особистості, не знеособлює її космічної туги, не
приглушує її голосу в діалозі зі світом.
Поетична творчість, мистецький акт – це і є інтимне спілкування зі світом. Олег
Лишега – чуйний і співчутливий бесідник. Ось (поезія “Місяць”) після тяжкої
скульпторської праці, вимордувавши гори глини – “здається, вже все людське
перейшло крізь неї, // Перекипіло, і вона давно вже втратила своє // Життя..”,
– він хоче втішити її, засипавши снігом, – раптом думка: “…щось має бути до
снігу… щось має бути…” Болісне згадування… Так: місяць. Його лице найсумніше,
найспокійніше, найчистіше. І ось він – бачиться, та не десь… у мисці з робочою
глиною. “Дивна зустріч… Блідий, уста скривлені // Глибокою тріщиною… Вже
осінь, твоя // Золота пора, а ти й досі ховаєшся // Загнаним звіром у
вижмаканій глині…” Щось не пісенний місяць. Не звернешся до нього по
натхнення. Хочеться погладити його натрудженими пучками. Часи такі, що й небесні світила
дезорієнтовані, засмикані. Хочеться втішити – і його, чимось земним, і, напевне,
себе:
Чуєш – вже осінь, твоя золота пора –
І за бетонною стіною білява дівчина
Вже увімкнула серед ночі музику і тебе,
Аякже, саме тебе виглядає.
Її кроки розхитують цей завмерлий дім,
Де ти лежиш за стіною,
Як за далекими весняними горами,
У мене на руках.
Таки місяць потрібен, і на своєму місці, і все у світі одне
одному потрібне… Навіть у своїй самотності. Бо ж усі самотні – і кінь, і
ведмідь, і собака, і вільха, і чиясь заблукана душа, і місяць, і поет. І в
своїй самоті осягають власну сутність…
«СНІГОВІ І ВОГНЮ»
…Минуло чимало літ. І ось року 2002 в Івано-Франківському
видавництві «Лілея-НВ» вийшла дивовижна
книжка Олега Лишеги, ним самим вигадливо оформлена, – «Снігові і вогню». Назва
мовби охоплює діапазон його поклонінь: від снігу – ранимої первозданності,
неприрученості, чистоти й сумлінності – до вогню: обранливо-творчої сили, то
очисної, то зухвалої, то болісної. У книжці кілька поетичних
портретів-персоналій з попередньої – «Великого мосту»: «Кінь», «Черепаха»,
«Півень», «Куниця», «Жар», «Він», – і є нові: «Лис», «Лебідь», «Ворон», «Лось»,
«Короп», «Пацюк», «Лялька». Як бачимо, Олег Лишега продовжує залучати агентів
із зооаури для поповнення картини сприймання світом самого себе – світу. (Ігор
Маленький означив книжку «Снігові і вогню» як «монологи всесвітнього розуму» –
див. «СіЧ», 2004, № 9, с.49). Грандіозно, але, зважаючи на певну умовність
такого солідарного означення,
залишається його прийняти. У всякому разі, це, як на мене, посутніше, ніж накидання Олегові Лишезі
«світотворчого міфу», прилучення його до сонму «поетів-міфотворців». Ця теза,
мені здається, варта обмеження. Звичайно ж, поезія споріднена з міфотворенням.
Але далеко не завжди ця спорідненість надається до абсолютизації. Міф як
такий цілісний, концептуальний,
універсальний, навіть прямо чи приховано
репресивний щодо інакшого світобачення, принципово закінчений чи й замкнений у
собі. А поезія Лишеги – імпульсивна (хоч і контрольовано), розкидиста,
мозаїчна, принципово розімкнена в інакшість і незакінченість, «процесуальна».
Лишега увесь у нерозгаданому бутті, «невпорядкований» і непередбачуваний.
Він не пояснює і не впорядковує світ, він хоче його збагнути. А це все-таки не
актуальна міфотворчість, хоч і можливе
опертя на багату національну міфотворчу
спадщину.
Цікаво порівняти вірші «Великого мосту» (1989) з віршами книжки «Снігові і вогню»
(2002) – відстань між ними неабияка, хоча, власне, часу написання
конкретних творів не знаємо. Але деяку
зміну в характері поетового мовлення можна помітити. Таке враження, що Олег
Лишега ввійшов у смак своєї поетичної
(символічно людської і водночас біографічно персоналізованої)
безнастанної флуктуації «своїх» іпостасей
у біосфері, і його обмін ролями з її суб’єктами став розлогішим,
багатоємнішим, «епічнішим». А сам він немовби ще більше, ніж було, «розчинений» у світі живого, хоч насправді
все з нього ж і починається, на ньому й іскрить. І герої його містерій – Лис, Лебідь, Ворон, Лось, Короп, Пацюк –
резонують з його буттєвою напругою, не маючи вже такого точного власного портрету
і докладної власної біографії, як ото раніші Кінь, Собака, Куниця, – але бувши
наче роззосередженими (чи й законспірованими?)
в навколишньому неспокої й тривозі буття. Це швидше метафізичні
величини, знаки певних загадкових стихій, ніж реальні образи, хоч часом і
нагадують разюче про свою реальність. Зате сам оповідач, поет, постає серед
точних географічних і ландшафтних реалій Києва (та його Лаври), Глевахи, тощо;
у повсякденних небагатослівних контактах з навколишнім людом, з яким він (як і
вони з ним) не те щоб запанібрата, але свій – неминучий Іван, якого за потреби
можна покликати на поміч; Грицько,
якого, одначе, «цієї зими не стало»; баба Маня, в якої кури добре несуться і
завжди знайдеться «порошок» на всі випадки – скажімо, потруїти щурів;
загадковий «однорукий Дергач», в якого «завжди були// Такі спокійні ясні очі»,
але який проте «лишив тут недалеко свою хату // І ходить тепер проситьу
поїздах», – тож він, оповідач, зрештою
вимальовується у багатющому плетиві обставин людського виживання, у відповідній
побутово-необхідній мові (не езотеричній! не міфотворчій!), з предметністю,
якій могли б позаздрити автори колись модних «фізіологічних нарисів» або, може,
й теперішні апологети всепереможної
«тілесності», до якої і Лишегу
підверстують, хоч у нього і «фізіологія», і «тілесність» – лише ієрогліфи вищих рівнів людської сутності. У Лишеги людина – істота вертикальна.
…Серед близьких йому письменників і філософів Олег Лишега не
випадково називав американця Генрі Торо. Той два роки прожив у лісі – хотів
бути самотнім, брав у природи уроки
етики. Мотив самотності, у різних варіаціях, – постійний у Лишеги, але, звісно, самотність
не літературою навіюється. Як і потреба зануритися в життя лісу. Ліс манить,
казали гуцули. Це ніби про Олега Лишегу. Його пригоди духу (а це таки пригоди
духу, хоч ідеться нібито про всілякі принагідні притрапки, зрозумілі й
незрозумілі) чиняться переважно в лісі. Навіть якщо це не карпатський ліс довкруж гори, а витоптаний
туристами й грибарями ліс під Києвом, між Бояркою і Глевахою, давно
відчарований і зневажений прагматичним людом. Для Лишеги він вічно незнаний,
повен таємниць, загадок і несподіванок. Вони якось самі собою, непомітно й
природно вплутуються в буденний хід речей. Ось раннього ранку вертаються з
нічної роботи на Глеваху жінки («Лис») – чіткий малюнок дороги; зупинилися,
сходять убік на галявину, щось побачили; не бояться вже нікого, бо недалеко вже
хати, і кубляться у кущах червоні кури. А все-таки якась тривога віється лісом.
Ніби щось у ньому діється поза видимим. Та й видиме не все зрозуміле. Он хтось
«завмер над мурашником і ворожить». Для оповідача то «чужинець». Але й сам він,
оповідач, є для жінок-робітниць теж такий неясний, може, й небезпечний чужинець
– хтось: звідки втік, чого криється? Він
теж ворожить над мурашником, та ще й як! – занурити руку в мурашник, відчути
тепло обважнілої долоні, потім струсити мурашок – то окремий ритуал, без якого
не обходиться лісове буття оповідача, в багатьох віршах. Зрештою, все його
спілкування з лісом – низка таких ритуалів, постійний безмовний діалог з
феноменами лісового царства, далеко не казкового, як у Карпатах, а все ж таки
приворожливого. Тут він свій, тут відживає від Києва: «Я повертаюсь звідти
мертвий.. // На вулицях частіше бачу неживих.. // Подаю руку, мені всміхаються
мертві очі». Зате в лісі все йому живе, навіть як заблукає в чужий ліс
(потьмарення сприйняття?), – а там буде
ще один хтось (двійники?): голий чоловік сидітиме на мурашнику (постійний у
Лишеги мурашник – чи не символ очисної магії лісу?) і дивитиметься «якось убік,
на кущ // Трохи виряченими очима». Живі очі, не мертві, київські. А в лісову
містерію черговий раз уривається буденність: якась «розповніла жінка у
попелястій пуховій хустці», позіхнувши, вийшла з двору, «несподівано підняла
голову в мій бік // І вишкірилася до лісу, // Голосно чмихнула, // Відганяючи
когось від себе…». Підпалила старий
бур’ян, «дим заслонив її двір». І тут
знову буденність обертається – вкотре! – містерією. З-за диму «на насип вийшло
щось.. // Тонше, але вище за курку. Видовжений якийсь сиво-зозулястий павичик..
// Але хвіст не тягся по землі, // А стримів, як тупий саморобний ніж… // Він
заглянув через усі дерева, // І наші очі зустрілись. // Ніжне, ясне підгорля
ворушилось у вітрі. // Пух довкола округлого дзьобика – // Щось схоже на заріст
під носом у хлопця». Не просто лис, а особина (як їх, ці особини, бачить Лишега! Очима і натураліста, і
поета-художника водночас), – з кожною такою особиною встановлюється якийсь магнетичний зв’язок живого з живим. «Я відходив далі, глибше, //
Не відриваючись від тої освітленої галяви, // Де похитувався його хвіст. // І
знов піймав його погляд, ясний, як сльоза.. // Він удавав, що не бачить і ніби
щось ковтає // Ослаблим горлом…».
Зрештою, увесь вірш-новела не про Лиса, лис власною персоною
з’являється в самому кінці, але увесь вірш – підготовка до цієї появи, що стає
останнім акордом лісової химерії в душі оповідача.
Продовження в наступному числі