Інший формат: Олег Лишега

155

Продовження. Початок у ч.ч.16, 17.

Взагалі «заголовні» біоперсонажі у віршах книжки «Снігові і
вогню» постають з матерії поетичного марення на якусь мить, і саме в ній
концентрується пошук опори для розщепленої свідомості або, принаймні, ця мить
стає точкою тяжіння для видимого хаосу вражень. З туману вималювався Лис, з
туману виринає і Лебідь в однойменному вірші. Один і той самий лад
самовкладання матеріалу, але матеріал різний. Хоч і тут є принципово непізнаванний
хтось у лісі коло Глевахи, він розгойдується в найтемнішому місці під деревом і
співає, витанцьовує свій дощ, мовби й підвиває («А може… то був вовк?», –
невже? швидше, припустімо, спрофанований сучасний замінник колишнього лісового
духа?), – але тут обмарена свідомість перекидається з Глевахи до Данціга
(спогад про авторові мандри?), з лісу до данцігського музею на березі моря, від
нічної електрички до поховальних урн (у тому музеї?) «з душами   убитих // Молодесеньких дівчат», – і знову
повертається до Глевахи й  курника баби
Мані… Але вся ця амплітуда видив перейнята потребою самоозначення в діалозі зі
світом. «Боже, я відходжу… // Мене вже не тримає на собі ця дорога… // Я
вже не такий п’яний… // Місяцю, не тікай… // Вийду з-за сосни – ховаєшся…
// Зайду – світиш… //Зачинаю бігти – стоїш за мною… // Стану –
нема…»  Даремне звертання до місяця:
побач мене  хоча б за прикметою – дірка в
черевику, крізь яку «біліє гола кістка» (розтоптаний черевик і гола кістка
великого пальця не раз «опроблемлені» у «Лебеді»;  мимоволі пригадується славетний футурист,
який задовго до того, як стати «лучшим, талантливейшим поетом нашей советской
эпохи», писав: «Я знаю, гвоздь у меня в сапоге кошмарней, чем фантазия у Гете»,
– але тут дірка в черевику, здається, комфортна для власника і є його
гоноровим  розпізнавальним знаком). Ця
гра в схованки двох суб»єктів, що перебувають у виразно неоднаковому стані
адекватності,  починається  з сумніву в існуванні одного з них – того,
який уникає терпко жаданого діалогу, ніби його немає («Я  є – тебе нема.. // Нема… // Нема… //Є…
//Нема… //Є… нема… //Я не вмію так яскраво проминати!..»), а потім
обертається сумнівом другого щодо власної ідентичності: «Скажи, як можна вийти
звідси?.. // Лише зайти у тінь за сосну?.. // Так легко?.. // Але хіба це не
назовсім?.. // Чи мене давно нема?.. // Звідти і не вертався?.. // А хто тоді
вернувсь?»

Але не так усе трагічно. Зважився вернутись, та й
звично  до баби Мані: «в пазусі мав сто
рублів», – і вона винесла аж три яйця, «а нічого не взяла». Але чи вирішує
такий буденний закрут проблему самототожності? 
Без метафізики тут, певно, не обійтися. Коли ото з густого туману виплив
лебідь, його високо піднята шия «була останнім променем», і той промінь,
здається, спровадив оповідача   в море.
«Припливу не було… ні… навпаки… // Усе відходило і тягло за собою… //
Під ногами раптом осунулось дно, // І я потонув… // І вивернув очі з самого
дна, // І щосили повіками обійняв  // Усе
відразу море… // Ми були з ним лише  //
Безмежно розтягнуті очі, // Без дна і неба…». 
(Очі, «розширені у світ»,  були у
«Півні», будуть у багатьох віршах і оповіданнях. В іншому сенсі  про «Велике Розширення очей» говоритиме
Лишега у есеї «Флейта землі і флейта неба», виводячи його з київської Оранти).
Це було десь там, де виплив і повернув голову лебідь і де оповідач, не спитавши
дозволу охоронця (данцігського музею?), «зняв із себе все і увійшов у море». І
зразу ж, без паузи та сюжетної прокладки, втрапляємо в інший часопростір: «І
тепер, коли вертаюся знов // Цією нічною дорогою, // Я ніби ще не стулив ті
повіки». Марення «безмежно розтягнутих очей» не відпускає. Але адаптується до
предметнішого досвіду глеваського лісу: «Хто там за сосною мене чекає?.. //
Знову п’яний і без нічого?.. // О, візьміть мої очі.. // Я можу
вступитися…».  Тут і промовляє той
страх заблукати, не знайти самого себе, який цього разу щасливо закінчується
коло хвіртки баби Мані…

Але це ще не фінал. Не про банальне ж похмілля йдеться. Про
ментальну орієнтацію травматично здезорієнтованої особистості в неосяжному і
неласкавому світі. Про тихе й хитливе волання до цього світу:

Куди змучений чоловік вночі

Може відходити після моря?..

Що йому лишилось?..

Хіба що гори…

Як тяжко опускатись і підніматись…

Я мацаю на землі,

І знов лише тіні сосон…

Я переступаю щораз ту саму сосну…

Вже починаються гори?..

Чи то був лебідь?..

Як він підніс шию…

І заслонив навіть небо над морем..

Не знаю.. Я лише увійшов і відходжу…

Дивись, я розкинув руки

І піднімаюсь до тебе…

Боже, я падаю…

Пригадується Марина Цветаєва: «Когда б вы знали, из какого
сора // Растут стихи, не ведая стыда». Вищої міри стихи! Тобто поезія…

Ось «Лось» Олега Лишеги. Тобто, лося власною персоною у
вірші немає. Є уявлення про його ймовірну долю і зумовлені цим уявленням
переживання, дуже стримано означені. А починалося знов-таки з лісової дороги,
власне, зі звичного лісового промислу, стенограмно повідомленого:

Як сьогодні пам’ятаю:

Потоптані слонячі ями між соснами

І купа посліду злипла, ще тепла,

Як дрібна, запріла картопля,

Висипана у сніг.

І знов гибокі проломи, наосліп,

У заплутану ожину.

Довго стояв…

Перемішана зі снігом і землею сеча…

І знов купа буро-кривавої картоплі…

Я перев»язав дрова на санях

І потяг лісовою дорогою додому…

І знов кілька разів свіжі копита…

Я притягнув додому сани

І почав скидати соснові дрючки…

Про лося, власне, могло б уже й не думатися, хоч натрапити
на його слід таки небуденна пригода. Але ж тут зайшов у двір Грицько та й каже,
що їхав з Києва «і бачив з вікна електрички, тут, недалеко… // Під лісом, на
насипі… перерізаний…». Зразу зринає думка, що слід, який бачив у лісі, «міг
бути і його… // І як вертався з дровами, // Могло вже його і не бути… //
Або якраз тоді і кинувся під поїзд…». 
Сказано буденно, і далі буденні справи, але лось уже назовсім присутній
як невидиме, немовлене тло відчуття втрат.

 І стан душі
по-лишегівськи небуденний – в розумінні осмисленої  зосередженості на предметній дії. Приміром,
хоч які марудні клопоти коло печі, але в них своя зваба,  «і це все має одну назву – живити вогонь».
Недарма баба Маня «цілий день трусила сажу». Баба Маня живе за стіною (їй
перед  сном він «переганяє свою мишу»,
звичайну хатню мишу, під землею), а вона ніяк 
не може заснути, вовтузиться на ліжку, «довго сидить на відрі і стогне»;
до неї зазвичай  приходять уночі по вино,
яке в неї має бути десь заховане («Хай не бреше»), а стукають до нього, бо в
нього світиться, це вже рутина, – та коли вона скаже: «Завтра будемо піднімать
картоплю» («Усе, що недогризене, не зогнило, усе живе // Раптом з погреба
підніметься нагору, до неї»), це буде неабияка подія, «що нарешті нас об’єднає
зовсім».

Щоразу стаються і якісь інші події. Ось зайшов на
«Грицьковий город». Хата його вже згоріла. Те, що не догоріло, прикрив сніг.
Неподалік купа очерету: «Гарний очерет – повний… // Я подумав навіть взяти
оберемок // І розпалити в грубі… але не взяв…». А далі йде дивовижний
кольористичний кіноетюд, заради якого я й зупинився на цьому епізоді:

Лише підняв одну тростинку:

Світиться наскрізь…

Золотава, але не обгоріла:

Її врятував, певне, вітер…

І коли високий,

 На довгих струнких
ногах вогонь

Довго мовчав і раптом кинувся і ударом рога

Розпоров темне сонне горище,

І ріг вихопився крізь дах

У величезне нічне небо –

Як сталося, що ти злетіла вище нього?

Десь за тиждень після цієї ночі «і Грицька не стало»…
Залишилося згарище і город.

І я пройшов городом з кінця в кінець,

І вже як вертав, надибав і кропиву:

Темна, аж ніби буро-кривава, з-під землі..

Якась вся зіщулена, обросла, кущувата,

У сизому пусі… ще не жалка, але аж наїжилась..

Трохи подібна до квітів сну –

Таке саме волохате, оповите стебло…

А може, просто так здавалось –

Я лише минулого року в цю пору

Вперше в житті впізнав на свої очі сон…

Свій лісовий виживальницький побит Олег Лишега живописує з
такою послідовною предметністю й епічною незворушністю, наче Гомер – обладунки
і кроки своїх  епічних героїв,  але погодьмося: це справляє враження, це
створює життєвий (і поетичний!) ритм, магію значущості простої людської дії.

А де лось? Про нього забуто? Ні.

Я нахилився погладити квітку

Ось перед собою –

І раптом коло неї на землі впритул

Бачу трохи вицвілі грудки посліду…

Вони ще трималися купи…

Кілька мурашок зверху живо порались…

І я раптом знову почув

Пронизливий гул розкрученої пращі

І як зі свистом пронеслась гуркітлива каменюка

Лісами на Київ…

Так, вона, електричка… Чи не та сама… А на Грицьковому
городі триває своє просте й таємниче життя. За «чорними кривими іклами»
прогнилої огорожі «хтось і досі когось виглядає». Хтось… Когось… Номінувати –
все  одно, що відчарувати, спростачити…

 А ось одуд… Тут знову
я не втримаюсь, щоб не зацитувати:

Він злетів з купи гною і сів на кілок

Після кількох яскравих змахів… уповільнених

І розгойданих… я ледве стримався,

Щоб не побігти за ним…

А як він кликав за собою…

Перелетіти з ним через тин.. знов додому…

Усе оглядався і ніби підморгував…

Грайливо роздимав на вітрі чуба…

І кликав, кликав…

Як вони вже всі зманюють у бездонну дорогу…

І раптом запитання до самого себе: «Хто вони?..» Замість
відповіді: «Я не знаю тут нічого». Навіть хазяйки, яка оце коло грубки гріє
задубілі пальці, «поволі відгинає тісну кришку зі скляної півлітрової
банки»  і «цідить щось буре собі у
склянку», а «я простягаю через стіл зморщену, //Аж позеленілу рибку з
видовбаними очима». Цього вина «треба випити відро, // Щоб нарешті об’єднати
усе цілком».  Та воно, видать, не
єднається.

І перед моїми очима спливає

Весь у землі, набряклий ріг лося…

Так і не довелося побачити лісового красеня. Але й не
побачений, він   довго приходитиме в
мареннях… Як відчуття тривожної загроженості суверенного існування…

Тверезі житейські клопоти у віршах збірки «Снігові і вогню»,
засвідчуючи завидну практичну вмілість автора у   побутовому мінімалізмі, межують з нічними
галюцинаціями, а те й друге  насичене
зірким баченням барв і форм живого світу й пронизливими само¬оцінками. Ось у
«Коропі» – короп тут лише намислений, як часто у Лишеги з його заголовними
персонажами, він десь у ставку сусіда, в якому «пішла чорна вода» («хтось щось
підсипав», такий тепер народ, або «щось там є на дні»), – в цьому вірші мусимо
застановитися й над тим, «…скільки темно-синіх крилець // Річкової бабки
мерехтить у нічній осоці?.. // Чи як блимає заголена литка // У сонної жаби? //
І скільки хвостів // Випускає водяний щур, булькнувши // У нічну воду?», – а
водночас золотава хмарка, що завмерла над шовковицею, тоді як інші, нижчі,
«розбурхано проминали», повертає думку до іншого:

 А вона одна над ними
завмерла… одна…

 І я подумав: ти така
ж, як…

 Як був донедавна я…

 Повна… достатня…

 І я хотів мати
себе…

Мотив ставу повертається від ставу сусідського, де «пішла
чорна вода», до мрії про свій став, «хоч на один крок», як підставу
самодостатності, а після моторошної ночі з утеклим негодованим псом, з чорним
крутієм-вітром таємничого походження  
можна сподіватися благодаті – та чи можна:

До мене знов просився всередину

Той давній простір…

А я вже набагато менший…

Ще ніколи не було такої тяжкої ночі…

І десь вже над ранком

Не давала спокою одна-єдина думка:

Я не витримаю так далі…

Лише коли він вгамується

І осяде чорна настовбурчена шерсть –

Аж тоді похилиться на бік хребет,

І, поволі кружляючи,

Я увійду в небесний став…    

Такий діапазон можливого – від власного ставу «хоча б на
один крок», поряд з Грицьковим,  до ставу
небесного…

Вірш «Пацюк» трохи перегукується з «Карасем» збірки «Великий
міст» – мотивом причетності до смерті живої істоти. Пригадуєте, як зловлений на
вудочку й принесений додому карась безнадійно боровся за своє життя,
плескаючисьу банці з водою, а випавши вночі на підлогу, дивився скляним докором
очей?  Але в «Пацюкові» причетність
оповідача активніша: він і трутки в баби Мані дістав, і старого сала в нору
підкинув, ще й битого скла додав. Хоч, як людина природи, має докори сумління і
виправдовує себе: не хотів його смерті, тільки б віднадити його приходити
ночами в гості й танцювати коло ліжка. Та всеодно «на другий день він вже лежав
надворі… // Витягнувся, пригадую, у першім сонці». І по всьому… Що ж, у
Лишеги буває тамований жаль, але немає акцентованої жалісливості. Мовляв,
природа є природа,  життя є життя… Як і
раніше, п’ється сосновий відвар, «в горлі повзе м’яко і довго.. Напливає така
легка хмара…»,  піднімається «такий
лагідний вихор», «а потім довго щось нічого не чув…», «перестав пити…» А
проте:

 

Знов… і на цей рік не вдалось…

Не зміг стати сосною…

Сосна хоч і глеваська, але ж у китайському поетичному
каноні, не чужому Лишезі,  вона – символ
досконалості й довголіття  для людини…
Дорівнятися б…

А про пацюка забудьмо… Його не стало: не скоординувався,
сказати б, з мірою  міжвидової
толерантності в природі…

…Поезія Олега Лишеги видається дивним симбіозом протилежних
начал:  чіпкої предметності бачення
навколишнього, аж до  регулярності й
побутового практицизму, – і сюрреалістичності й ірраціональності, що
накладаються на це «реальне» тло і збурюють його, виявляючи, однак, і деяку
аналітичну  структуру. Може, це й не
випадкове: адже класик структуралізму Клод Леві-Строс  запевняв, що саме у сюрреалістів  навчався не боятися різких та несподіваних
зіставлень. Зрештою, поетика сновидінь і марень, навіть галюцинацій може бути
до деякої міри імітованою, а в якихось творчих актах і керованою. Навіть те, що
драстично подається як п’яна імпровізація, не конче буває саме такою. Тож не
сприймаймо буквально відповідні похвальки чи зізнання поетів… Або, як сказано,
з іншої нагоди, у самого  Лишеги: «…Не
вірте буквально моїм словам» (не його слова!).

 

Продовження в наступному числі.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!