Ілюзії, ілюзії, ілюзії…

Григорій ШТОНЬ
Нам загрожує адаптованість до масмедійних фейерверків. Як нібито потреби і навіть процесуальної норми, хоч загальноестетична їхня вартість   практично нульова; кілька критичних панегіриків, змигів в респектабельних обоймах, і автор стає визнаним, причетним до  галасу конкурсних, преміальних і тусовочних феєрій, які більше дбають про імідж видавництв, поколінь і вкрай рідко – про рівень сучасного художнього вислову. Та й що таке, зрештою, сучасність? Всього лиш призупинена неординарним розмислом вічність…
Чверть століття незалежності багато над чим не скажу познущалися, але змусили печально замислитися. Найперше, звісно, про рівень і якість внутрішньої нашої свободи, без якої, нагадаю, ні себе, ні світ нічим не здивуєш. Хіба, як художньо звироднілі грантоїди, перетвориш нахабство на норму. Про трубадурів і практиків т.зв. «національного відродження» вже не кажу: їхній суддя і їхній повпред –  патріотизований кіч. Безвиїмковий. Що не означає, ніби не існувало і не існує певного загальнолітературного поступу і навіть загальнолітературних подій. Інша річ – де? І як на них не те що слід, а бажано реагувати? Cкажу критично – перебільшу: багато чого варте підтримки і навіть захоплення. Приміром, прозові продирання до художньої самосебності П.Вольвача, рівний й поетично високий гуд не всіх, але багатьох віршоорганізмів В.Голобородька, соловейкові виляски рядків, строф а то й цілих віршів Г.Крук, М.Кіяновської, М.Савки, І. Старовойт, трагедійний лямент естетично неординарних поезорефлексій О. Солов’я. Не варто залишатися всього лиш іронічним і до прозоатак на літературний вал C. Процюка. Далеко не все в них концептуально позичене, є й біль, захват чи осуд власного духовного виробництва. Але галас, а точніше безперервний псевдокритичний грай стоїть зовсім не над цими  літературними оазами, а над багатослівним віршованим жахіттям  a la Любка, імпотентною порногалиційщиною Винничука, більшістю разків т.зв. «жіночої прози», рощеної на штамах гламуру, діловарства і художнього секонд-хенду. Називаю процесуальні хворощі всього лиш набридливо зримі, хоч довкола них множиться, квітне і засмерджує прозову і поетичну господарку ще й інтернетне балагурство на кшталт: «З коротких авторських розповідей про дитинство, рідний Виноградів, закордонні подорожі автостопом, міркувань про прочитані колись твори Ніцше і Всеволода Нестайка, впливовість постаті композитора Бартока, недооціненого на його малій батьківщині, вимальовується образ автора текстів Андрія Любки. Чи, принаймні, образ тієї людини, яким Любка хоче, щоб його сприйняв читач. Людини поміркованої і розважливої, що, проте, розуміє причини побутового антисемітизму і гомофонних виступів». Я цитую фрагмент рецензії Анни Рибалко на книгу Андрія Любки «Спати з жінками» і одразу запитую: «Що до цієї рецензії спонукало?». З огляду на поважливу її тональність можна припустити кілька варіантів відповіді: а/ бажання виглядати світською дамою в очах білялітературного бомонду; б/ розрахунок на причислення до лику «мислячих» споживачів будь-якої віршованої жуйки; в/ графоманська спрага стати пліч-о-пліч з тим, про кого довкруг говорять. Хто говорить? Літературна черва, ворухка енергетика якої йде від гниття продукції, з якої знята наліпка «Відходи». І начеплена – «Новації». Ким начеплена – жодного секрету: невігласами з бакалаврськими і магістерськими дипломами, яким філологічно бездарні, як і вони, викладачі щепили любов до розмов про літературу без літератури. З того часу, як поезія, драматургія і проза заповзялися обслуговувати  владні ворохоби  соціального оточення, богонадихнута і, посутньо,  світотворча місія художнього слова бралася до уваги виключно митцями. Високоталановитими критиками (у нас хіба Франком) вряди-годи теж, а от Драгоманов, Єфремов, Зеров писали кожен про своє. Не вселітературно й усекосмічно вселюдське, а культурологічно епізодичне, часткове і навіть плитке. Демократія як одна з найбільших загроз творчості тим і розбещувально страшна, що стирає грань між балачкою і художнім висловом, між художнім висловом і поетичним спалахом, між поетичним спалахом і одуховленим змістовиверженням, у якому не існує сміття, баласту, не кажучи вже про незачеплене вогнем каміняччя щоденної «мудрості».   Любка не є і не був ніколи поетом найперше тому, що фіксований його комп’ютером сель з імен, розлапкованих цитат, тих чи тих мудрувань безтемпературний, семантично не варіативний і сенсово плаский. Про ту чи ту хворобу ми ніколи не судимо з огляду на белькотіння хворого, який промовляє про будь що і будь як. А просто кажемо: «У людини гарячка. Людина марить. Людиною бавиться дідько»:
Вогнище на поривчастому
гірському вітрі
Щоразу гасне, однак листя душ
ворушаться
На землі, твої долоні
пахнуть світлим сіном,
А губи – нецідженим молоком
І твердими грушами, але…..
 
Ти повертаєшся в це місто,
Просочуєшся каналізаційними
комунікаціями,
Стікаєш ринвами на моє волосся, зрештою
Залазиш в моє ліжко і я прокидаюсь.
 
Вогнище, неціджене молоко, каналізаційні комунікації, ринви, ліжко як псевдообразні брязкальця покликані щось означати. Що саме? Рух емоції? Я її не вловлюю. Рух думки? Її нема. Рух Духу? Не варто про нього навіть згадувати, позаяк маємо справу з віршованою порожнечею, яку інкрустують (хитро інкрустують) стрибки вислову з першої-ліпшої сухої гиляки на гиляку іншу. З розрахунком на подив: «Он які ми тепер розкуті, непередбачувані і напевне ж розумні!» Якби ж то.
Інтернет як вільна від надміру редакторських амбіцій колиска вічноплинного модерну має перед паперовою періодикою безліч переваг: він набагато мобільніший, не потребує  стильового «смокінгу», відкритий до всього літературного світу,  адресує себе мисленню, скажемо так, всеїдному, не є рупором касти посвячених в тонкощі ремесла, про яке судить здебільшого інформативно. Зрозуміло, у країних стабільно високої культури, де, приміром, найпосутніше про фемінність давно сказано, а другорядне дисципліновано й виховано самоанулюється. А головне – не йде на зближення з пекельними «пристрастями» самосущої плоті, яка Христа поміняла на Фройда, Винниченка на Винничука, Лесю Українку на Забужко. Список, як бачимо, виглядає репрезентативним, але погибельним для жіночості як фаворського у пітьмі технологічного здичавіння сяйва, яке робити культовим, звісно, не варто. Але й не варто його пробувати гасити. Феномен «жіночої прози» став і продовжує залишатися наслідком чи й не озвірілого літературонезнавства першого пострадянського десятиліття, коли С.Павличко, В.Агеєва і цілі рої пошукачок кандидатського ступеня оголосили бій маскулінності як світопотрактувальному і світовідтворювальному фашизмові. Кобилянська проти Франка – то всього лиш дитяча гра у кампанії за вільну літературу, для якої терміново знадобилися лесбійські, гомосексуальні, психоделічні збочення, а з тим і пишуче жіноцтво нової, не народницької хвилі. Так і кортить запитати: «А якої?». Народовство як політична і соціо-культура течія давно вже почило у бозі. Але не вмер народ, з надр якого з’явились і продовжують з’являтися постаті Шевченка, Коцюбинського, Стуса, Калинця. А чому не виключно Забужко, Роздобудько, Сняданко, Малярчук, Бабкіної, Малігон?    Запитайте не у них, а у світової літератури, що віддавна потерпає від агресій різночасового маскульту, проте твердо стоїть на тому, що Сапфо, Леся Українка, Вірджінія Вульф, Ахматова  не  ділять з Шекспіром, Байроном, Гете, Лоркою творчо вселюдське поняття авторства, фемінна складова якого не так вже й багато важить. Але багато про що говорить.
Чому так сталося, що важелі літературного іміджмейкерства опинились у жіночих здебільшого руках, одразу не скажеш. А мо’ й взагалі не втямиш, розпачливо зітхаючи після усе нових і нових порцій малограмотного славослів’я на адресу чи не кожного опусу авторес, м’ягко кажучи, бутікових, які пропонують сюжети і виконавство, схиблене на прилюдно видобутій з власного носа гламурності. «Вищий телесвіт» Катерини Осадчої інтелектуальним і смаковим його ідіотизмом, здавалося б, переконує душевно здорову частину нашої суспільності в його віртуальності. Ні духовної, ні культурної еліти як самодостатнього феномену Україна не мала і поки що не має. Постаті елітного гарту й ґатунку були і є. Поодинокі. А отарна їхня подоба – то глум над малоімущими і неімущими, які участі в культурному житті держави не беруть, але які ту державу захищають, годують. Істина, звісно, старорежимна, проте хто сказав, що виміри і обміри всього на землі сущого саможертовним або релігійно і звичаєво підживлюваним Добром є чимось застарілим чи ідеологічно приналежним виключно державі. Мистецтво теж є однією з форм і «виробників» ідеології. За своєю дієвістю і впливовістю не менш значущої, аніж вчення Христа, про що ми, складається враження, не просто забули, а не згадуємо свідомо. Звичайно, мовою образів і мисленням образами; нагадувати читачеві, слухачеві чи сприймачеві балету, живопису про що саме йому слід думати упродовж того чи того рецепційного акту – то те саме, що важати його ще дурнішим і ще бездарнішим за самого себе.
Найбільш печально, що загальнолітературна більшість і загальнолітературна меншість, а з тим читач естетично нерозбірливий і читач тямковитий в сучасній Україні не належать до різнокультурних страт, про що доказово свідчить Шевченківська премія, уперто присуджувана графоманам ще радянської, прислужницької випічки. Як людина старша утримаюсь від поіменного «доносу» на поетів-однолітків і ще сивіших їхніх колег, які не вилізають з телеекранів і тим самим компрометують  поетичне слово бодай тим, що навантажують його генотипно позахудожньою риторикою. Митець довколишність не совістить, а кардинально реформує, маючи її за духовний аналог осявань і прозрінь єства, антитетичного тій його подобі, що у спільному з творчим субстратом тілі  бреше, холуйствує, краде, вибиває для дітей посади. Про щось подібне серед провідних діячів культури старої і новішої Франції, Америки, Іспанії світ не чув. А серед українолюбних письменників-патріотів це чи й не норма. Вочевидь тому, що нормального ставлення  до багатоаспектної винятковості життя в мистецтві і заради мистецтва нам не щеплено ні школою, ні роками байдикування у вишах, ні членством в СПУ та його подобах і песевдоальтернативах. Маю на увазі не якусь там вежу зі слонової кості, а оту паралельну «реальності» дійсність, де творча і сприймацька свідомість перебувають у стані нескінченної й високонапруженої сповідності перед Культурою, перед Мовою, перед Життям, перед квінтесенцією Віри – Сумлінням, яке молиться на Красу як на свою екзистенційну посестру. За майже повної відсутності естетико-філософського виміру художного продукту як витвору фахового інтернет-огляди, рецензії, відгуки і просто критичні бульки (звісно, не всі – цілковита уніфікованість є маркером усе ще не здохлого фразового постмодерну) в ставленні до письменницької праці дотримуються переконання, що «мистецтво – це простір свободи. Тут дозволено все, навіть психологічно непереконлива поведінка схематичних персонажів».   Це цитата з міркувальної паранойї якоїсь Ірини Щур про роман якоїсь Ірисі Ликович «Віртуалка». І та і та панни чи пані пишуть як пишеться, наперед знаючи, що не лише «Літакцент» і його паства, а й т.зв. «широкий читацький загал» буде у захваті від  глибокомудрих  осявань критикеси, що морщить чоло над текстом «про дівчину, яка професійно (цікаво, на чий погляд? – Г.Ш.) займалася віртуальним сексом». Але читаймо далі: «Роман «Віртуалка» побудовано у формі сповідального монологу головної героїні Діани. Чарівне наївнятко розказує уявному коханому історію своїх страждань. Чільне місце тут, звісно ж, займає любовна лінія. Іґарь із Омська (москалі, вони завжди і в усьому москалі, –  Г.Ш.), її перше серйозне кохання, поступово вбиває почуття дрібничками на кшталт анекдотів про поручика Ржевського, а далі й зовсім зникає, покинувши Діанку в порожній віденській квартирі»…
На що ж іще варто звернути увагу у цій трагедійно форсованій од сторінки до сторінки історії? Ага – на з’яві «невидимого коханця, який спілкується на буденні життєві теми, а не демонструє сексуальний креатив… Хоч у фіналі роману їхні стосунки не стали чимось більшим, жінка долає розчарування, знаходить в собі сили вирватися з рабства  і розпочинає лікування від наркотичної залежності, набутої під час важкої праці. І – зберігає вірність ілюзії: втрачений коханий залишається у її свідомості ідеальним образом, фантомом, із яким Діана продовжує говорити на важливі для неї теми. Чому такі світлі стосунки не відбулися у реальному житті, дізнатися можна безпосередньо із книжки – ми тут цього не розкриватимемо: адже авторка намагається тягнути інтригу до кінця, хоч уважний читач здатен позбутися млості загадки сторінок за сорок-п’ятдесят до фіналу». Оце, здається, й усе найважливіше про роман як життєвловну структуру… Про «простір свободи» вже було згадано… Залишилися критичні зауваги. Апофеозно  дурні, як і все допіру. «Віртуалка» написана легким стилем, не травматична, не шокує, про любов, і, мабуть, виправдовує та вдовольняє очікування багатьох читачів. Інша річ, що роман міг би бути глибшим і цікавішим. Наприклад, авторка гарно прописує побут емігрантів, але набагато гірше – подробиці повсякдення комуни інтернет-повій. Фіксації емоційних спалахів у даному разі не вистачає для створення повноцінного художнього світу».
Ого – аж так? Повноцінного… Надто за присутності  в смакових настановах О.Щур такого поцінувального кульбіту: «Названі недоліки не стали перешкодою для символічного успіху: «Віртуалка» вже отримала кілька відзнак і номінацій на престижні літературні премії. Чому масовий роман, який цілком витягує на тверду «четвірку», але не більше, експерти називають однією з кращих книжкових новинок? Це не закид Ірисі Ликович, а питання до критиків літпроцесу». Та тому, що вони, п.Щур,  і з ними ви у 2012 р. займалися і, певно, досі  займаєтеся не своєю справою. Тверда «четвірка», яка пропонується в якості естетичної оцінки «Віртуалки», є лише ступінню естетичної, громадянської і загальнокультурної  дебільності ілюзіону з назвою «Український літературний процес». Практично усі його ланки (книговидання, масмедійні віддзеркалення, конкурси, книжкові базари і навіть така «елітарна»  богодільня як «Пен-клуб»)  перейшли в руки навкололітературних ділків, що поділили ринки, сфери впливу і сфери міжнародного представництва виключно між «своїми». А хто ж для них чужі? Називаю по ранжиру: власне література, її творці, її ще не існуючий, але ймовірно й неминуче формований споживач. Не західно-східного пащекуватого розчаху, а питомо український. Він гряде. Вже є. І знати не знає, як його ненавидить всмоктана в бізнес-потоки національна псевдоеліта. Точніше – безнаціональна. Од віку і на віки-віків.
 
P.S. У попередньому числі «Української літературної газети» у моїй статті «Дещо про авторство» замість прізвища С.Поволяєвої слід  читати –  С.Поваляєвої, замість «Діти смереки» В.Герасим’юка слід читати «Діти трепети» В.Герасим’юка, замість «Дружина французького лейтенанта» Скоулза – «Подруга французького лейтенанта» Фаулза».
З уклінним проханням до читача ці похибки вибачити – Автор.