(Закінчення. Початок у ч.9).
Мене, маленького, дивує, чому Ю.Андруховича прийнято вважати таким собі
іронізавром, тоді як чи не єдиний фраґмент, котрий у нього можна визнати
іронічним, – це доповідь Джона Пола Ощирка в «Перверзії». Іронію тут треба
шукати на рівні автор/читач, де перший другому умисно виставляє нечитабельний
фраґмент, провокуючи позбавлене сенсу долання беззмістовного тексту. Сам текст
у цій комунікативній ситуації виступає всього лиш аргументом, таким собі
ґамбітним пішаком. «Справа у тому, – гукає навздогін дев’яностим Євген Баран, –
що Андрухович канонізував себе як потенційного героя власних романів. Здається,
навіть в одному з інтерв’ю він заявив, що досяг того віку, коли може писати
тільки про себе. Тут вже не йдеться, добре це чи погано. Тут просто
констатується факт канонізації». Простеживши творчий шлях Патріарха від
«Рекреацій» до «Таємниці», можна тільки вигукнути: так-таки-так! І замислитися,
чи не оксюмороном є слово «самоіронія».
Перелопативши одну відому (єдину відому?) працю Р.Рорті, З.Краснодембський
звів її до апорії: «Іронія в тому, що визнаючи випадковість власного становища,
а також самих себе, ми не можемо відмовитися від власної абсолютності, а
стверджуючи власну абсолютність, ми не можемо не піддавати її іронічному
сумніву, усвідомлюючи власну випадковість». Питання не в тому, серйозно чи
іронічно сприймає себе людина, котра перед тим, як зіграти в «російську
рулетку», пише записку в грайливому тоні «покойник этого не любил». Питання в
іншому: наскільки серйозно ця людина сприймає себе як письменника (бо ж саме в
письменстві – її продовження, її слід на землі)? Знаємо і скромненьке
Шевченкове «як iнодi нападуть злиднi, то я пачкаю папiрець», і лідера
літературних кривляк М.Семенка, який (о семенко михайль! о михайль семенко!) у
«Дуже щирій поезійці» писав, що «про Семенка мусять марсіяне знать». Знаємо й
інших кривляк (Пиркало, Дереш, Карпа, Лада Лузіна), котрі вводять себе у свої
тексти як трикстерів, а глянеш на тих автоперсонажів – то воно як не жертва
нещасного кохання, то жертва суспільства, яке так і прагне тебе зжерти. Одне
слово, симпатяга-персонаж; не без своїх, звичайно, вад, але ж на те воно й симпатяга.
Коротше, всі козли і тільки я – білочка, бо ще не допилася до білочки. А моє
«буеее» – це всього лише вияв… іронії? Контрольне завдання з курсу
«Неможливість іронії» формулюється просто: назвіть хоч одного
письменника-іроніста (від «захалявної книжечки» до захалявної літератури), який
би шурнув свої рукописи в багаття через своє до них (і до себе) іронічне
ставлення. Думаю, не назвете. Інакше ту людину ви не знали б як письменника, а
решта ходячих трикстерів – не іроністи, а приколісти, в яких вічка наливаються
кров’ю щоразу, коли хтось адекватно проаналізує їхні артефакти.
Що ж залишається бідному іронікові? «Переописувати свій кінцевий словник», –
підказує Р.Рорті. Але ж оця всевідкритість, яка межує з релятивізмом, – це те
саме пристосуванство… Коли спершу хвалити, а тоді лаяти окремо взятий режим
(дискурс) можна за допомогою одного й того ж категоріального апарату,
включеного в різні «словники». Адже, як наголошується в цілій шерензі праць,
іронія не в слові, а в контексті…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Втім, «контекст» я можу визначити лише як систему лінз і дзеркал, покликану
зафіксувати ілюзію. Здавалось би, що може бути іронічніше: Софія Андрухович
називає свій нарис «Княгиня», а в ньому виводить образ брутальної та нечупарної
бабери. Катря Калитко в «М.істерії» розводить лексичне втілення емоцій і
змістовий контекст іще радикальніше: «Хлопець, очевидно, неофіт і вперто бажає
показати й своїй супутниці дорогу до Бога, вона дивиться на нього широко
розплющеними очима, коли він із притиском пояснює: розумієш, спочатку ти читаєш
євангеліє і нічого не відчуваєш, читаєш далі, читаєш, і раптом – хуяк,
прозріння!» Але якщо ми в цих зразках високої літератури спробуємо роздивитися
вірус іронії, то побачимо, що обидва об’єкти цілком здорові: у випадку з
«Княгинею» маємо всього лише розгорнутий і філігранно втілений антифразис, а в
епізоді з неофітом – зосереджений в одній лексичній точці контраст. Але цей
пуант – уже слід, котрий по собі лишає іронія, як і діоксин у недобитому ним
організмі.
Ще тонші контексти витворюють письменники першої третини ХХ століття. Ґео
Шкурупій у романі «Двері в день» поряд із розповіддю про революційні
перетворення в суспільстві веде оповідь про порядки у племені первісних людей.
Ю.Яновський у «Мамутових бивнях» поряд із кричущими подіями в пореволюційному
селі змальовує те, як первісні мисливці заганяли й убивали мамонта Віма. Тут
уже діє не контраст, а паралель, і ця паралель – не випадковість. У «Третій
революції» В.Підмогильного вже прямо заявлено те, як тодішня творча
інтелігенція бачила революцію та прихід радянської влади. Опірні слова виділяю:
«Я бачив тих матросів і думав: які вони ПО-СТРАШНОМУ молоді! І нічого спільного
з комунізмом не мають. Це – тіло. А дух – культура. Це й є завдання – поєднати.
Вдмухнути, за біблійним прикладом, дух культури в це молоде пристрасне
ДИКУНСЬКЕ тіло. Нічого більше для комунізму й не треба». Як показала історія,
слабко вдмухували. Завеликий був опір дикості…
Уроки класики засвоїв Б.Жолдак, охрещений в одній одіозній енциклопедії
міським іроніком. Так, в оповіданні «Прокол» ідеться спершу про Нінчині
проколоті ще в сімнадцять років вуха, які вже позаростали, тоді про Тоньку, в
котрої «теж усе заросталось», а тоді в цьому контексті раптом звучить: «Думаю,
що й роди не перероблять її. Да, скільки б це Ісусів Хрестів вона може
народити». Річ не в тому, яку кострубату фразу зварганила персонажиха Жолдака.
І не в тому, що вона навіть не відрізнить Христа од хреста. Річ у тому, про що
йдеться в наступному абзаці цього есею.
Іронізує завжди ХТОСЬ із КОГОСЬ. Ця жувальна думка тягнеться з дослідження в
дослідження, змушуючи допитливі уми шукати того загадкового іронічного Хтося, а
тоді ще й показувати, за допомогою яких худзасобів він іронізує. Але тільки-но
ми знайдемо щось схоже, спрямуємо на нього світло прожектора, тицьнемо пальцем
і вигукнемо: «О!», як іронія миттю випарується, лишивши по собі тільки мертву
структуру. І наше «о» виявиться звичайним нулем, бо ж, користуючись понятійним
апаратом одного французького граматолога (жах! Дерріда!), іронія – це той
організаційний центр структури, що вислизає від структурності.
Ну, от тицьнули пальцем у пародію Ф.Достоєвського, яку він вставив у свої
«Біси». Коли цей вірш («Світла особистість», пародія на поезію Огарьова
«Студент») використовували, не підозрюючи про його пародійність, самі
комуністичні пропагандисти в якості агітаційного матеріалу, іронія працювала.
Тільки-но добродій Ю.Оксман тицьнув у неї пальцем, видрукувавши про цю пародію
окрему статтю («Красный архив», т. ІІІ, 1923), іронія миттю зникла, як тінь
зникає під світлом прожектора. Лишився вмонтований у роман римо-ритмічний
конструкт із набором другорядних функцій. Конструкт, у якому до певного часу
БУЛА іронія. Так розгадана загадка перестає бути загадкою, бо втрачає свою
головну функцію. Так і захвойданий анекдот, втративши свою основну функцію –
смішити, перетворюється на бородатий прісний епізод.
Іронія не може бути структурувальним чинником там, де вона – прямо чи
непрямо – виступає як предмет зображення. Прямо її намагаються зобразити в
наукових і наукоподібних працях, і щоразу це виходить як не карикатура в стилі
П.Пікассо, то колективний фоторобот (див. збірник «Іронія» із серії «Соло
триває…»), від якого й сам Пікассо сахнувся б. Соло триває, а іронія вислизає…
Непрямо іронію зображують у художніх творах. Ясна річ, письменники, бо автори з
легкої руки одного французького Барта померли. Для цього вони послуговуються
метатекстом, який коливається від оголення прийому й діалогу з читачем
(«Свиня», «Редактор Карк» Хвильового) до полеміки з критиками («Дванадцять обручів»
Андруховича, «Архе» Дереша). Письменник (а надто ж як він мешканець 20–30-х
років ХХ століття) не просто пошиває читача в дурні, обманюючи його очікування,
раз за разом ламаючи інерцію читання, а прямо заявляє, що «із декоративного
картону він вирізав людські фігури, підклеїв під них деревляні цурпалки, грубо
розмалював їх умовними фарбами, крізь картонні пупи протягнув їм дріт і весело
засовав цими фігурами»… А в найпатетичніших місцях, «розірвавши їм картонні
груди, просував крізь них свою патлату голову» (Майк Йогансен, «Подорож ученого
доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську
Швайцарію»). Інший мешканець 20-х ХХ, твердячи, що «роман – умовність. Роман –
це кін і лаштунки. Комедія чи драма, все одно – брехня», взагалі заявляє: «Я –
не я. Я вітер. Мінливий і непевний» (Дм. Бузько, «Голяндія»). Чи не найкраща
характеристика іронії?
Однак якщо непевний вітер можна цілком певно спіймати у вітрило чи й у
роззявлену пельку, то з іронією не все так просто. Стаючи предметом зображення
у вигляді патлатої скрипторської голови, вона робиться чимось на зразок
музейного мідяка: видимість є, а суті немає, цінність його переходить в іншу
площину (естетичну, історичну, одне слово – музейну), отже, змінюється головна
його функція, а купівельна спроможність з’являється тільки в перерахунку на
сучасні гроші (залежно скільки дасть нумізмат із Блошиного ринку). Таких
патлатих творців метатексту Нортроп Фрай називав наївними іроніками.
Велика спокуса сказати, що іронія – це дух, який витає де хоче, залишаючи
сліди, не тотожні собі. Про ці сліди вже йшлося: з них випливає, що іронія має
смак, вагу, температуру, період напіврозпаду… А сам дух лишається невловним: це
ж бо не джин і навіть не джин-тонік, якого можна загнати в пляшку магічним чи
фабричним шляхом. Тоді про що ж написано стільки великих розумних книжок і
маленьких дурненьких брошур? Про ілюзію. Ілюзію, основною характеристикою якої
є навіть не проблисковість, а безкінечний процес невпинного зникання. Впритул
до розуміння цього процесу підійшла Т.Любимова: «В літературі та мистецтві
іронія стає такою тонкою, що її вже рідко хто помічає». Однак, як видно з
цитати, йдеться ще тільки про «неприсутність іронії», неактуалізованість її. Де
ж іронія стабільно актуалізована? Т.Любимова підказує, твердячи, що іронія – це
«установка свідомості, яка вважає світ загалом двоїстим». І тут вона цілком
суголосна зі старим добряком Н.Фраєм, який, анатомуючи критику, вже давненько
підмітив, що «коли ми намагаємося виділити іронічне як таке, ми бачимо, що воно
просто зводиться до позиції поета – до безпристрасного створення такої
літературної форми, де відсутні як прямі, так і непрямі елементи ствердження».
Позиція поета, установка свідомості… На цьому можна було б і ставити крапку,
якби йшлося тільки про свідомість письменника. Але ж є ще й свідомість
реципієнта… Сам же Фрай, пишучи про рафіновану іронію, стверджує, що вона
«залишає читачеві можливість ніби самому привнести її в оповідь». Ось так…
Схопили іронію за хвостик, а він у неї виявився, як у ящірки! І ця хитра
ящірка, лишивши дослідникам тільки незначну й необов’язкову частинку себе,
вислизнула у шпарину між свідомістю двох комунікаторів – автора й читача. Адже
таким чином будь-який текст, будь-яке висловлювання або з одного, або з другого
боку може вважатися іронічним! Звідси ж і ростуть ноженята в таких, здавалося
б, несподіваних суджень, прикладом яких є стаття Л.Пастушенка в «Літературній
Україні», де він підозрює П.Тичину в іронічності, маючи на увазі його
комунякоцентричні вірші в стилі «кришим-крушим» (прошу знову згадати
«бісівську» пародію Достоєвського). Більше того, цей розрив між установкою
автора і сприйняттям читача нівелює пародію як жанр. Погляньмо на такий текст:
Здається, вчора з дідусевої криниці
Попив світанок не розв’язаних рівнянь.
І тридцять три богатирі з дзвінкої криці
Вгойдали смуток в чебреці вусатих нянь.
Здається, вчора обрій сипався млинами.
Стрибав на колесі бурштиновий дідок.
І ця сторінка перегорнута не нами.
Проїхав сайтом хтось, невидимий слідок.
А тепер іще на такий (вірш називається «До тебе йду» із присвятою «моїй
коханій дружині Олі»):
Я до тебе іду ув обійми вишневі,
я до тебе іду крізь сніги полудневі.
Я до тебе іду, як за межі кохання,
я до тебе іду, як до вирви, востаннє.
Запитання просте, навіть не залікове: котрий із цих текстів є пародією?
Авторство тут не грає ролі, через те інтелектуальних власників цих віршів не
вказую. Поки ви ворушите всіма доступними звивинами, додам, що пародія – це
жанр, у якому іронія втілюється якнайповніше, адже це – своєрідне послання,
створене автором Б для автора А на основі його, А, образної системи. Те, що в
цій комунікації беруть участь також сторонні читачі, нічого не міняє. І якщо
послання автора Б зроблене майстерно, тобто майже серйозно, автор А не вловить
його пародійності, більш того, може звинуватити Б у крадіжці образів. Тут варто
згадати велику творчу дружбу Едварда Стріхи та Михайля Семенка, яка луснула
через стороннє втручання (Семенкові натякнули на його стилістичну сліпоту). Не
розпізнав-бо автор-стьобака такого самого стьобаку, який потовкся по його
творчих знахідках… А тепер відповідь на незалікове запитання: жоден із
наведених текстів не є пародією, обидва вірші автентичні, писані, як мовиться,
на повному серйозі й без тіні іронії.
P.S. Якось я биту годину лазив Подолом, шукаючи одну поважну установу (ні,
не бар «Полонез»). Мало того, що я не розрізняю де ліво, а де право, не
запам’ятовую, які фасади вже проходив, а які ні, так іще й наш київський Поділ
– райончик ще той! Краща за нього тільки вінницька Вишенька. Одне слово,
крутився я в трьох з половиною соснах, хвалив крізь зуби архітектуру, зирив на
членів оточення дикобразом і почувався круглим дурнем у квадраті. А тим часом
грайливий весняний вітрець ніс мені під ноги ґламурні флаєри з рекламою якогось
моднячого GPS-навігатора… Оце, подумав я, іронія. Чиста іронія! Вона
безстороння.
Селище Буча на Київщині