По сучліті бродить привид – привид іронізму. Безтілесний і
невловний… На щастя. Або на жаль. Або на ще щось. І це нормально: кожна епоха
має своїх привидів, свої ключові слова. Одним із ключових слів нашої з вами сучасності
є «іронія». Нині всяк літератор, а надто ж молодий, вважає за свій обов’язок
бути іронічним. І кожен просунутий у моду критик гадає, що нема для автора
кращої похвали, ніж епітет «іронічний». На цій підставі одна смачненька
дисертантка зробила глобальний висновок: «У кінці ХХ ст. і на початку ХХІ ст.
мистецтво, художні й наукові дискурси розгортаються в іронічному модусі,
формуючи сучасне іронічне поле»… Хай собі розгортаються на здоров’я, та тільки
чи той модус – іронічний? Чи так вважається, бо так ввижається?
Я, маленький, теж змайстрував кандидисер про іронічний модус
вітчизняної прози ХХ віку. А тоді ще раз перечитав висновки, розбомбив ту брилу
на уламки й друкую їх у вигляді статей та есеїв по марґінальних часописах, які
виходять на фраґменті планети між Сяном і Доном. Чому так? А щоб мої висновки
не вельми суперечили об’єктивній реальності. Бо захист дисертації – це
перевірка людини на конформізм, яскравим прикладом чого став (не)захист кількох
поважних іроніків. А іронія, як випливає з масиву текстів, котрі я загнав у
розділ «Використана література», протистоїть будь-яким виявам конформізму й
фундаменталізму. Дитину не зрозуміли.
Проте я не про те. Ідеться, як завжди, про інше. Звідки може
взятись іронічне поле (літератури, науки та іншої сухозлітки) в загалом
неіронічному суспільстві? І не треба мені переспівувати Є.Чикаленка, мовляв,
гумор в українців сидить під вусом. Як розказує що-небудь українець, то у нього
раз у раз з-під вуса виглядає гумор, а коли дійде діло до того, щоб вилити його
на папері… то й ба! «То й ба» якраз у тому, що вижити нашій безсмертній нації
допомагає саме вірнопідданське «хе-хе» й вічнопіддате «ги-ги», а не
мовчання-невтручання іронії, бо ж українець – ідеальний конформіст, тобто,
кажучи простіше, – пристосуванець. А як можна пристосуватися до суспільства, в
якому панують груба сила, брехня і цинізм? Тільки ставши на потужну спину
одного з цих китів. Відсутність іронії (не як привиду, а як дієвої сили) в
нашому соціумі вияскравлює приватний протест окремої особи в тій формі, в якій
найповніше його втілив Василь Стус. Мав би він на озброєнні іронію – не мала б
наша історія літератури його героїчного «до кінця». І не спалахнув би яскравою
зіркою на тлі історії Олекса Гірник. І Григір Тютюнник на своє сімдесятиріччя отримав
би Шевченківську премію… Цинічно? Авжеж не іронічно.
Дослідник іронії та смерті В.Янкелевич проголосив, що
найвища іронія – це іронія над інстинктом. «Авжеж», – іронічно похитуються на
люстрах самогубці. «Атож», – усміхаються у вуса добровільні кастрати. І над
ними витає тінь іроніста Сократа, наче привид батька Сталіна, який свого часу
теж неабияк поіронізував над інстинктами. Щоправда, над чужими. (Пор.: «Сталін
оголосив війну інстинктові зла на ім’я людина» /А.Корольов, «Голова Гоголя»/).
Втім, і в сталінську епоху наш неіронічний українець-конформіст, прагнучи
будь-що вижити, підійшов до цієї справи серйозно. Про нього – епізод із книжки
Є.Дударя «Спогади про себе»: «А ось герой із Хмельниччини Володимир Майборський
«повторив подвиг Матросова» своєрідно. Його – високого кремезного – викликали
«стратеги» і сказали: «Нада закрить амбразуру»… І він закрив. Але не грудьми, а
ногою. І «завдання» виконав. І живий зостався».
«Можна сміливо твердити, – сміливо твердить О.Третьякова,
пишучи про іронію в структурі художнього тексту, – що іронія має нескінченну
кількість формальних прийомів – стільки, скільки породжує їх структура мови й
мислення, що розвивається». Так можна сказати абсолютно про все, пов’язане з
мовою й мисленням. Неможливо тільки точно визначити, що ж таке іронія: форма
мислення, фігура мовлення, прийом полеміки (або риторики), спосіб самоусунення
чи самоствердження, ігровий сумнів, контекстуальне утворення, лукаве удавання,
прихований кпин чи просто модальність. А може, все разом і нічого зокрема?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Що ми взагалі знаємо про іронію? Насамперед що вона є,
оскільки неіснування того, що має виразні фізичні властивості, довести досить
важко. По-перше, іронія гірка на смак. Це відзначають майже всі дослідники,
тоді як жоден із них не називає іронію кислою, солодкою чи солоною. Іронія, як
випливає з іншого ряду праць, буває легка і їдка. Можна припустити, що легка
іронія не є їдкою, а отже, гіпотетично в природі існує й важка іронія. В
найновіших дослідженнях також згадується таке явище як «холодок іронії». Про
теплу й гарячу іронію повідомлень у наукових часописах поки що не було. Іронія
має дуже великий період напіврозпаду, оскільки задокументовано її існування ще
в часи Сократа (бл. 470 – 399 рр. до н.е.), але ще й нині ми є свідками дії на
нас цієї матерії, чим і зумовлений сплеск інтересу до неї в наш час.
Кіровоградський літератор В.Бондар узагалі її розглядає як сипку речовину. Так,
пишучи про виступ Григора Тютюнника в блакитній залі Спілки письменників (тоді
ще не національної), він зазначає: «Після кожної вдалої, посипаної іронією,
фрази письменник одривався од письма […], і Григір наївно-дитинним поглядом
окидав слухачів, чекаючи реакції». Але попри всі свої властивості та ознаки
іронія залишається невловною субстанцією. Отакий неіронічний парадокс.
Коли заляканий (аж закаляний) письменник у тоталітарній
державі на чорне каже «біле», а всі, ховаючи очі, розуміюче кивають головами й
плещуть у долоні, іронії тут ІЩЕ немає. Коли студент тупий аж круглий, а
викладач його називає генієм, і всі в аудиторії дружно регочуть, – іронії тут
УЖЕ немає. Це голий антифразис, який лежить на поверхні, щоб викликати
поверховий сміх. За таким принципом будується сарказм, і відрізняється він
тільки більшим ступенем негації, яку мовець вкладає у свою фразу. Іронія не рве
м’яса, натомість сарказм з’являється в ситуації, яку я визначаю як
«неможливість іронії».
Пояснюю на пальцях, тобто на хрестоматійних прикладах. Ось
як Я.Галан описує обличчя гітлерівського леґіонера Вальтера Функа: «Лице
морфініста Функа – це якась потворна торба. Коли він жує гуму, – а Функ жує її
цілий день з ненажерливістю кретина, – здається, що в цьому жовтому капшукові
ворушиться клубок глистів». Ось як Ю.Андрухович описує гіпотетичну грабіжницю
своєї квартири: «Це безумовна мочалка з вічно обдертими колінами й подряпаними
литками, з обгризеними нігтями, неодноразово тятими венами і невблаганно
жовкнучими старими синцями на вутлих стегнах. Доповнення: дещо завеликий мамин
ліфчик». Ні в першому, ні в другому випадку автор не може бути іронічним, бо ж
Галан пише про серйозного військового злочинця, а Ю.Андрухович – про злодюжку,
до якої почуває особисту ненависть. Звичайно, Вальтер Функ і безіменна
безумовна мочалка в маминому ліфчику – постаті не зовсім співмірні, але ж мова
не про них, а про неможливість іронії в окремо взятих хрестоматійних
фраґментах. Якщо брати нехрестоматійні, то розкручена й розкурочена на цитати
Карпа теж є абсолютно неіронічною, бо ж де ненависть і роздратування, де надто
серйозне ставлення до власної персони, там іронії бути не може. «Боже мій, як я
ненавиджу цих тлустих клеркинь за віконцями, цих гівняних адміністраторок,
охоронців, консьєржок, вахтерок, продавщиць у бутіках, ментів, касирок у
банках, приймачів документів у посольствах, секретарок, даїшників та інших нещасних,
яким, за перепрошенням, так сильно ні па вєз лооооо, що вони хочуть запхати
якомога більше цього невезіння в дупу САМЕ ВАМ, якщо вам пощастить трапитися на
їхньому «важливому» шляху». Це «Перламутрове порно». А є ще «Добло і зло», де
типовий стьоб, весь той, як сказала би покійна мати Мозеса Герцога,
трьопвертер, якого в кожній гуртожитській кімнаті – хоч фурою вивозь,
перемежовується гнівними публіцистичними періодами, як-от абзац про недолугих
ментів, які пальцем об палець не вдарили, коли було фактично вбито на дорозі
геніального перекладача А.Перепадю…
Усе це свідчить про одне: іронічно ставитись людина може
тільки до того, що не вважає надто серйозним і загрозливим. Для цього існують
сатира, проповідь, вирок трибуналу та інші позаестетичні комунікаційні
стратегії. В цьому зв’язку завжди пригадую лист тернопільського
літературознавця Петра Сороки, який невтомно шукає Бога у своїх літературних та
інтроверсійних денниках. Сорока пише: «Кажуть ті, що мають позатрансцендентний
досвід, що в Господа відчувається щось іронічне…» Кому ж і бути істинним
іроніком, як не Тому, Хто бачить, на відміну від нас, сліпих, Тому, Хто знає,
на відміну від нас, невтаємничених, Тому, Хто був, є і буде во віки віків, на
відміну від нас, чиє життя – це повітря у ніздрях, яке йде і вже не вертається…
Закінчення в наступному числі