“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
Війна докотилася до східної межі Дніпровщини з Донеччиною: за останні тижні в селі Новопавлівка рашисти знищили авіабомбами чимало приватних домівок, а також Будинок культури, сільраду, амбулаторію, млин і ліцей з пам’ятною дошкою уродженцеві села – видному українському поету і перекладачеві Василю Мисику. Співчуваю всім постраждалим, поділяю біль жителів Новопавлівки, з якими був колись односельцем…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
НЕ ЗОВСІМ ОСОБИСТЕ
Спогади про Новопавлівку – це про кілька років дитинства в селі, де мій батько Олексій Антонович Зоц (1919-2004) працював учителем української мови та літератури в школах і деякий час був директором заочної школи в райцентрі Межова. В Новопавлівці я пішов у перший клас до середньої школи, де батько не працював, і там заробив похвального листа – першу маленьку перемогу. Згодом батько отримав призначення в сусідню Іванівку, в рідне село моєї мами Параски Тарасівни Зоц (Білицької), але Новопавлівка назавжди в моєму серці.
Добре пам’ятаю це велике село, яке в 70-х роках минулого століття мало всі умови для своїх жителів. Середня школа, лікарня, новий Будинок культури, магазини, стадіон… Хіба що басейну не було, але навіщо, коли є річка Солона і мальовниче Гапчине плесо – чи пережило останні піввіку…
Не кожне село могло похвалитися своїм музеєм, а в Новопавлівці він тоді був. Якось дітлахами прийшли до нього, а доглядач – заслужений ветеран – в музей не пустив, мовляв, сьогодні зброю будемо чистити, давайте іншим разом. А ми й не образилися – зброя то святе.
Добре пам’ятаю і бібліотеку, куди записав мене батько, а далі я вже сам ходив з дозволу і без. Навіть на сторінку газети «Червона зірка» потрапило моє фото в бібліотеці з підписом «Юний читач». З того моменту я тягнувся до інформації, до газет, і вже коли переїхали до Іванівки, десь у третьому класі, мені передплатили «Прапор юності», а дід Тарас Білицький – «Зорю» читав традиційно. «Правдою» в родині ніколи не пахло, союзні новини отримували з «Известий».
ПОЕТИ З ВІЙНИ
А ще була в той час у Новопавлівці книгарня – окремий будинок! Пригадується, як до батька приїхав з Києва його давній студентський друг – поет, член Спілки письменників, фронтовик Олесь Жолдак (1918-2000), і був просто вражений самим тільки фактом наявності книжкової крамниці. А перегляд нових видань викликав у них жваве обговорення, до якого стосунку, звісно, не мав – малий був.
І лише в 1995 році Олесь Жолдак написав у журналі «Україна» про епізод з Другої світової війни, який пролив світло на минуле цих особистостей. Там він згадує, як у 1943 році, під час перепочинку в боях, відбувся концерт, організований власними силами:
«Настрій у всіх святковий, піднесений, адже неподалік, за річкою Міус, вже починалася Україна… Попереду бої жорстокі і криваві, й сам не знаєш, чи пощастить тобі дійти до берегів Дніпра. Отож на тому самодіяльному концерті черга дійшла й до мене. Я знав чимало віршів і міг напам’ять прочитати «Убий німця».Та мені раптом спало на думку Запоріжжя, де я навчався в педінституті, й молодіжна газета, в якій працював після того. І я згадав ще й свого друга студентських літ, молодого поета Олеся (Олексія) Зоца, який уже друкував вірші. І я почав читати один із них – звався він – «Україні». Переказувати його російською мовою не було потреби: серед гвардійців і офіцерів було багато українців і кубанців. Той вірш, прочитаний просто неба, схвилював багатьох».
Вірш звучав як клятва на вірність Україні. Воїн щиро славить свою батьківщину: «Я не надивлюсь на твою вроду, земле українська золота, а твоїх (Україно) людей з одного слова на краях великої землі пізнаю по їх співучій мові, викоханій шелестом полів». А далі ліричний герой, йдучи на бій, клянеться не зрадити рідній стороні, а якщо ж це раптом станеться:
Хай твоя земля з-під мене вирне,
Не пригорне до своїх грудей,
Кожна твоя стежка, Україно,
Хай мене до прірви приведе!
У своїх спогадах Олесь Жолдак розповів, як у 1943-му отримав лист од Зоца, де той написав: «В армію я пішов пізніше на шість днів від тебе – мотався по всьому Союзу. В 1941 році під Москвою мені сказав один москвич: «Над тобою світить зоря», а через годину його вбили, а я до цих пір живий і цілий…». А згодом, як пише Жолдак, Зоц сповіщав йому:
«Слово про рідну матір» (вірш М. Рильського) я знаю напам’ять, вірш зворушує мене, напевне тому, що я давно не був в Україні. Прости мені за таку піднесеність, але я скажу тобі – хай буду проклятий, якщо забуду її, її мову і все, що разом складає нашу рідну Матір…(8 листопада 1944р.)».
Цих сторінок з життєвого шляху батька я не знав – той був доволі стриманим чоловіком – багато міг розповідати про інших, про себе мало. Війна була для нього настільки чутливою темою, що обговорював її тільки з такими, як він, з фронтовиками. Так згодом я дізнався, що товаришував мій батько з Іваном Надточієм, уродженцем Новопавлівки, Героєм радянського союзу, який отримав це звання в 1943 році за форсування Дніпра. Іван Іванович втратив тоді ногу, але не занепав духом, життя присвятив громадській роботі, часто приїздив на Межівщину, допомагав землякам. Він передчасно пішов з життя в 1983-му, але за пару років до цього Івана Надточія сфотографував у Києві Олександр Клименко, який згодом стане військовим журналістом і побуває на передовій російсько-української війни. Вирізка з газети з колоритним Надточієм збереглася, і я подумав, що в житті є чимало невипадкових співпадінь, адже з Клименком знайомі ще зі студентських літ. У ті мирні часи ніхто й подумати не міг, що на кожне українське покоління випаде війна.
У квітні 2004-го пішов за вічну межу батько, а в січні 2008-го – мама. Згадуючи їх щодень, я не можу позбутися думки, що вони б певно не пережили цієї війни, яка в 2014 році розірвала вибухами їхні могилки на цвинтарі біля Донецького аеропорту і перетворила їх на такі собі пам’ятники невідомому солдату. Вигнанцеві з рідного дому, мені залишається тільки молитися за упокій їх українських душ.
З МЕЖІВСЬКОЇ СТОРОНИ
Добре пам’ятаю, що в Новопавлівці в моє життя увійшли імена уродженців села – Василя Мисика (1907-1983) і Віктора Іванисенка (1927-1997) – поета-лірика і літературознавця. Обидва – учасники Другої світової війни. Батько говорив про них з великою повагою, як про відомих в Україні людей, і, що головне, наших земляків – колись теж ходили цими вулицями мальовничої Новопавлівки. Про те, що ці достойні люди зазнали репресій, мені не розповідали, та певно і не зрозумів би тоді, як таке можливо: за слово – до в’язниці, як сталося з Мисиком, чи заборона на професію, як з Іванисенком.
Між тим, колесо історії обернулося таким чином, що з проголошенням Незалежності повернулося з непам’яті багато імен. Це відбулося не лише в столиці, а й в Донецьку, де я працював головним редактором обласної газети «Донеччина» в 1992 – 2014 рр. Наше видання твердо стояло на позиціях національного відродження, власне ми були єдиною на Донбасі українською газетою великого формату. Крім «Донеччини», ще випускали «Світлицю» для сімейного читання і давали світло аматорам поезії і, звісно, відомим письменникам. Одним із них був Іван Костиря (1932- 2003), уродженець хутора Федорівка, лікар за фахом і автор кількох десятків книг, член Спілки письменників. А ще мій троюрідний брат. Він жив у Донецьку з 1970-го року, я став донеччанином у 1985-у, і в нас склалися не просто родинні, а творчі взаємини. Іван Сергійович узяв за правило ділитися зі мною своїми планами, часто радився, як правильно вживати те чи інше слово. Він увійшов у літературу як російськомовний письменник, але свою підсумкову книгу написав українською.
У «Межівській стороні», що вийшла на сороковини після смерті автора, в 2003 р. зібрано нариси про письменників, які народилися на Межівщині. Виявляється, що тісно пов’язані з Новопавлівкою не тільки Тетяна Сулима, яка жила і творила на межі 19 і 20 століть, Аркадій Казка, Василь Мисик, Віктор Іванисенко, але й сам Костиря. Ось уривочок з його книги:
«У Мисика не знайшов конкретних згадок ні про Солону, на берегах якої він народився і виріс, ні сусідньої Вовчої. Його рідну Новопавлівку я добре знав ще відтоді, коли навчавсь у Дніпропетровській фельдшерській школі і проходив там, у сільській лікарні, переддипломну практику. І тому легко вгадував описи тамтешньої природи…»
Письменник цитує рядки з вірша Василя Мисика «Шукачі»:
Ясно у віддалі пам’яті
Бачиться й нині
Шлях, вітряки золоті
На горі, під горою
Вуличка тиха, що круто
Спускається в плесо…
«Я читав і впізнавав Новопавлівку, гору над нею, річку Солону, з її покритими густим споришем берегами і Гапчиним плесом. І радів, звичайно», – зізнається Іван Костиря. Далі в своїй книжці він зазначає, що Василеві Мисику було притаманне планетарне мислення: «Він відчував себе не лише українським, національним поетом, а й поетом усього людства, як воно й годиться великому майстру й громадянину, котрий сповідує у своїй поезії християнське добро».
На підтвердження цієї тези письменник цитує рядки з вірша «Планета», де поет з «селянською хазяйновитістю» говорить:
Планету б треба доглядать як грядку…
Ніколи не доводить до упадку…
Тримати чистою, немов світлицю…
У своєму есеї про В. Мисика, написаному в 1997 році, автор звертається до районної влади з проханням увічнити пам’ять про поета в Межовій, де він працював у районному будинку селянина. «Це треба зробити не заради його одного, а заради нас, живих, особливо ж земляків, щоб ми не втрачали в сьогоднішньому хаосі вдячну пам’ять нащадків, без якої не може бути ні окремої людини, ні всього народу, до якого маємо честь належати», – написав І. Костиря про одного поета, але, як мені здається – стосовно всієї літературної плеяди з Межівської сторони. Нащадки заклик почули! В 2014 році пам’ятною дошкою в Межовій вшанували самого Костирю, а в Новопавлівці в 2017 році – Мисика. Про це ми написали в «Донеччині» як про подію національного масштабу. Тут варто зазначити, що пам’ятну дошку створив краєзнавець з Харківщини Микола Шакін.
А те, що творчість наших земляків цікава всім українцям, свідчить видана в 2016 році книга Олександера Шугая «Цвіт вишні, або втрачене кохання Василя Мисика». Вона певно була в Новопавлівській книгозбірні, але чи збереглася після варварських обстрілів рашистів?
Про літературознавця Віктора Іванисенка знаємо менше. Між тим, цей чоловік пережив чи не найжорстокіше покарання: заборону працювати за фахом! За свою проукраїнську позицію в 1970-му кандидат філологічних наук позбувся роботи і був виключений з партії і Спілки письменників. Його не заарештували, але ніде працевлаштуватися не міг, а статті до друку не приймалися. На цілих 20 років учений був викинутий з життя, приречений на злиденне існування. Допомагали друзі, зокрема мій добрий товариш Павло Замостьян якось згадав, як його батько – вчений Віталій Павлович Замостьян надавав Іванисенку житло за межами столиці, підтримував чим міг. А системі було байдуже, власне вона й існувала задля придушення особистостей…
Втім, як зізнається Віктор Панасович Іванисенко в листі до Костирі, його батько Панас Якович Іванисенко так само, як і потім син, був звинувачений в українському націоналізмі в 30-х роках на Донбасі, куди вони втекли від голоду на Межівщині. Довелося повертатися. Деякий час жили в Іванівці, потім знову Новопавлівка, звідки в 1941 батько пішов на війну, а в 1944 призвали і Віктора до армії… Важке було дитинство, але, як він пише, «найцінніше, чим обдарувало воно мене, – це любов до рідного степового краю з його неозорими просторами, чистим небом, вільним духмяним вітром».
«Бувало, заберусь десь на високу могилу і годинами сиджу там, вдивляючись у степову далечінь. Багато доводилося мандрувати пішки – з Іванівки в Межову, в Новопавлівку. Особливо такі мандрівки гарні були весною, коли степ був схожий на зелене море, що виблискує під ласкавим сонцем, а в небі дзвеніли невидимі жайворонки, а понад шляхом висвистували біля своїх нірок ховрашки», – згадує Іванисенко мабуть найщасливіші миттєвості свого життя.
Думаю, це відчуття степу, цієї неймовірної природньої стихії якось по особливому вирізняло митців з Межівської сторони, як людей сильних, нездоланних на своїй життєвій дорозі. Доторкнутися до їх долі, взяти щось важливе з їхнього унікального досвіду – неабиякий дарунок для нащадків.
ВІДНОВИТИ ПРЕМІЮ ІМЕНІ МИСИКА
На тлі знищення рашистами Новопавлівки і дивом уцілілої пам’ятної дошки Василеві Мисику подумалося про те, що добре було б зберегти не тільки саму дошку, а й відновити літературну премію імені Василя Мисика. Її було встановлено в 1995 році і вона вручалася по 2018-й рік, а в 2001- 2009 рр., 2011- 2016 рр. не присуджувалася. Серед лавреатів – Олександр Вертіль, Сергій Борщевський, Інна Ковальчук, Раїса Харитонова та інші відомі поети.
У ситуації, коли зазнав руйнування Будинок письменників у Києві і НСПУ збирає всім миром кошти на його відновлення, навряд чи правильно адресувати Спілці питання про премію імені Мисика. На мою думку, могли б відгукнутися для доброго чину українські меценати! Йдеться ж бо про культурний спадок, який треба зберегти – хіба ні?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.