Ігор Зоц. «Не питайте їх, коли закінчиться війна»

Розповідь про земляків з Донбасу, які стали на захист України ще в 2014 році: хтось офіційно пішов в ЗСУ чи активно допомагав армії, хтось долучився до лав територіальної оборони 24 лютого 2022 року. Це люди, які в мирному житті не тільки палко говорили про любов до України і багато робили для неї в підприємництві, в громадському секторі, на державній службі чи в місцевому самоврядуванні  – в найважчий час не кинули країну напризволяще. Ніхто не знає, як складеться доля цих мужніх чоловіків, як власне й нашої держави, але суспільство вже зараз має знати своїх захисників, не чекаючи якихось особливих інформаційних приводів. Кожен із наших воїнів сьогодні заслуговує слів подяки.

 

«ПОПІЛ МАРІУПОЛЯ СТУКАЄ В СЕРЦЕ…»

Маріуполець Вадим Джувага вже четвертий рік у Збройних Силах України служить солдатом, але громадськість міста й краю більше знають його як історика й незалежного журналіста. Знайомий з Вадимом ледь не з кінця минулого століття – як був з принциповою українською позицією, так і залишається. Ні під кого і ні під що не підлаштовувався. Активний учасник ледь не всіх проукраїнських акцій в Маріуполі, Донецьку і в Києві. Пройшов два Майдани, але найбільші випробування почалися у 2014 році.

Він був серед захисників рідного міста під час так званої «русской весни», а згодом долучився до волонтерів, які реально допомагали нашому війську і не давали забути, що війна поруч. А громаді Маріуполя, як виявилося, слід  було постійно нагадувати, що за мирне небо над Приазов’ям заплатили своїм життям понад двадцять уродженців міста. Про деяких з них Вадим написав до просвітянської «Домахи».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Ось кілька рядків з репортажу журналіста про вручення в грудні 2017-го нагород рідним загиблих маріупольців Андрія Назаренка («Мєх»), Андрія Миронюка, Миколи Яблонського: «Коли малий Данилко Яблонський вітав присутніх закликом «Слава Україні!», замість загиблих хлопців у лави стали їхні дружини і діти. Нас не перемогти! Чуєте, в Кремлі та на Печерських пагорбах?»

Як історик, Вадим відомий у місті новим поглядом на дату заснування Маріуполя, заявляв про це публічно, виступав з лекціями. Своєрідним підсумком його життєвої дороги стала видана 2018-го книга «Ламаючи стереотипи. Українське Приазов’я в дзеркалі епох» обсягом 310 сторінок з бібліографією і хронологічними таблицями.

У квітні 2019-го Вадим Петрович зробив ще один рішучий крок у своєму житті і домігся бути прийнятим на службу солдатом у ЗСУ. З початку російського вторгнення підрозділ, де служить Джувага, воює на Сході країни. Коли є можливість, Вадим нагадує про себе короткими дописами у Фейсбук про рідне місто. «Сьогодні в центрі Європи, внаслідок геноциду російськими нелюдями українського міста Маріуполь, померла від зневоднення 6-річна українська дівчинка Таня. Перед тим ці фашисти вбили її матір. ЗСУ гідно відомстила русні за смерть українок. Сьогодні в Ольгінці під Волновахою було ліквідовано піхотний і танковий батальйони русні. Смерть за смерть! Кров за кров!» (12 березня).

На початку квітня Вадим публікує фото страшних руйнувань міста і пише «Попіл Маріуполя стукає мені в серце. Назавжди!» (7 квітня).

Коли оборонці міста трималися з останніх сил, солдат Джувага відзначає: «Для мене, як і для багатьох маріупольців, «Азовсталь» був джерелом промислового забруднення і символом наплювательського ставлення влади до містян. І про те, що він стане символом української звитяги нарівні з Жовтими Водами, Конотопом і Гурбами, і подумати не міг» (12травня).

Так що після нашої Перемоги, яку наближає солдат Джувага історику Джувазі буде чим зайнятися.

 

РЯДОВИЙ ВІЦЕ-МЕР

Віце-мер Сіверська Віталій Гатченко у лавах захисників ще з квітня. Отримавши повістку в ЗСУ, він не скористався бронею посадовця та не сховався за «білим білетом». У свої 48 років є найстаршим у підрозділі, але не комплексує через вік – досвід діло наживне, а наполегливості Віталію не позичати.

Він стійкий і непохитний у своїх переконаннях – очолював Народний Рух України на Донеччині мабуть у найважчий період історії: з 2010 року і до 2014. Він на собі відчув як «русскій мір» в подобі регіоналів насувається на Україну, щоб її знищити. Принагідно не можу не згадати рішення Ворошиловського райсуду Донецька заборонити відзначення Дня Незалежності 24 серпня 2011 в Донецьку біля пам’ятника Т. Шевченку. Попри заборону, Віталій Гатченко з рухівцями та іншими патріотами Донеччини акцію провели, Гімн проспівали і за майбутнє України помолилися. А вже наступного дня пана Віталія і деяких інших активістів почали викликати до райвідділу міліції, відкрили кримінальне провадження. Завдяки незалежним ЗМІ ситуація набула розголосу і справу спустили на гальмах… Про цей епізод у житті Віталія я написав у нарисі «Несудимий на свято Незалежності» і він через роки згадує ті події з посмішкою.

Далі прийшла люта зима 2013/14 і ворожа українцям «русская весна». Якийсь час Гатченко з початком АТО був у волонтерському русі, працював у міськраді, а 2020 змінив вектор руху і зайнявся садівництвом. Але потреба бути в суспільному житті переважила і він повернувся до міськради свого міста. Звідти і відправився до лав ЗСУ.

– Коли Росія розпочала відкриту війну проти України – для мене це не стало несподіванкою. З 1991року завжди знав, що буде війна, що Росія нас так просто не залишить у спокої, – зізнається Віталій.

В інтерв’ю «Вільному радіо» він також розповів, що в його підрозділі зібралися хлопці з усієї країни – ніхто не служив, але всі готові стояти до кінця. Та якщо журналісти поцікавилися долею віце-мера – з Сіверської міськради ніхто не телефонував. «Проте, частина громади міста здивувала потужною моральною підтримкою: маси дзвінків не очікував. Це було щиро…», – каже Віталій. Так само щиро бажаємо нашим захисникам вистояти!

 

ВДРУГЕ НА ВІЙНІ

З Андрієм Тараманом познайомилися колись в його рідному мальовничому селі Олександро-Калинове, де підприємець виявився неабияким патріотом – очолив громадську організацію «Енеїда» і заснував музей «Довкілля». З українською хатою зовні і автентичними речами всередині, трактором 30-х років та іншим сільськогосподарським реманентом на подвір’ї. Подивитися є на що. Та й зупинитися в селі туристам було де, бо розвивали сільський туризм…

У 2014 році ЗСУ не віддали ворогу розташоване за кілька десятків кілометрів від Донецька Олександро-Калинове. Може й тому, що на військову службу пішов Андрій Тараман. Виконавши свій священний обов’язок, він повернувся до рідного села, відновив свої справи на землі як фермер і на громадянській ниві. Земляки обрали його депутатом Іллінівської сільради…

Ми спілкувалися з ним кілька років тому на Донеччині і в очах Тарамана я читав тривогу за долю країни… За кілька днів до російського вторгнення в лютому 2022 року Андрій зробив рішучий крок. Ось його скупий спогад:

«Все змінилося 15 лютого. Я сказав, що буде велика війна. Друзі не вірили, рідні сумнівалися, але речі пакували. Я почав розпродувати домашню худобу, зерно, сіно, сівалки, культиватори… Люди, які купували моє майно, питали причину розпродажу і я всім казав, що буде війна і що я вивезу родину, а сам піду в ЗСУ. 24 лютого Росія оголосила про війну. Біля 8 ранку я з рідними та родиною мого покійного побратима, який загинув, захищаючи Батьківщину, вирушили в далеку дорогу. Ми орендували житло, а я пішов добровольцем в ЗСУ».

Давно не виходив на зв’язок воїн Тараман, аж ось наприкінці літа написав кілька рядків пам’яті полеглих побратимів. Він описав обставини загибелі бійців Сергія та Євгена, а в кінці додав: «Мені боляче про це писати, але коли я поліз до Сергія в окоп, щоб обв’язати його бездиханне тіло стрічкою для подальшої евакуації, розпочався мінометний обстріл… Біля 10 хвилин я пролежав з мертвим Сергієм в одному окопі і страху в мене не було, а була люта ненависть до російських окупантів. Ми помстимося! Україна буде вільна, а пам’ять про героїв вічна!»

 

«ТА ПЕРЕМОЖЕМ ТОЧНО МИ!»

Родом з окупованої в 2014 році частини Луганщини, Роман Балабойко свою малу Батьківщину втратив, але і здобув багато. Відслужив в АТО, отримав вищу освіту в Донбаському педуніверситеті (Слов’янськ), попрацював журналістом у Краматорську. В цьому прифронтовому місті ми певний час працювали разом в КП ТРК «Регіон Донбас». Як директор цього підприємства, відразу звернув увагу на активність Романа. Цього молодого привітного чоловіка часто запрошували на різноманітні заходи, пов’язані з військово-патріотичним вихованням, зокрема і  до військкомату, щоб виступив перед призовниками – він не приховував радості від спілкування з майбутніми воїнами. Приємно, що Роман за жодних обставин і в будь якій аудиторії не переходив з української на іншу мову.

А в газеті «Вісті Донбасу» журналіст Балабойко висвітлював тематику АТО/ООС і спільно з військовими розвінчував фейки російської пропаганди. Це був дуже потрібний напрям, газета на прифронтових територіях поширювалася безкоштовно і люди її справді чекали. Шкода, що з 2019 друковану пресу роздержавили, і на Донеччині газет українською не стало зовсім. Роман більше зосередився на громадській роботі в Союзі ветеранів АТО  Донбасу, де з його ініціативи вийшла збірка «Донеччина віршує». До видання увійшли поезії учасників війни, які народилися або мешкають у Донецькій області. «Тут серед віршованих рядків схований безцінний дар поетів, які бачили цю війну зсередини – їхні почуття та внутрішній духовний світ. У збірці знайшлося місце і ліриці, і бойовим спогадам, і власним мріям…», – йдеться у передмові до збірки. Деякі з поезій воїнів міцно «прив’язані» до спогадів про конкретні бої. «Блокпост – село Піски», «Позиція на Світлодарській дузі», – згадує Валерій Афонський. «Ми бандерівці Донбасу», – пише Іван Виговський. Роман Балабойко завершує одного з віршів патетично і щиро: «Любіть Україну в часи неминучі, Бо треба – за неї помрем».

За три роки після виходу книжки Донбас знову став полем бою і Роман Балабойко без вагань долучається до лав захисників і знаходить час і натхнення для поезій з війни. Ось:

 

Я пам’ятаю, ліс горів,

Пісок холодний, як бетон.

Шалені зграї комарів,

Закат, розбитий із вікон.

І за патроном, знов патрон…

Цього я точно не хотів,

Війна мені не залюбки.

Я б краще просто землю рив,

І довелося все ж таки.

А потім знову рівчаки, мов навіки.

Я б точно друзів не губив,

Не відпускав їх із крильми.

У мирі жив, читав, творив,

Та переможем точно ми.

Нарешті вирвемось з тюрми,

Уже людьми.

 

ДОНЕЦЬКИЙ ЄВРОМАЙДАНІВЕЦЬ

Так сталося, що за кілька днів до 24 лютого громадські активісти з Донеччини презентували в Києві фотовиставку Донецький Євромайдан та однойменний фотоальбом, і одним із організаторів подій став історик і публіцист Станіслав Федорчук. Відвідавши заходи на Михайлівській площі та в Музеї Революції Гідності, послухавши промовців з кола донецьких євромайданівців, немов повернувся в тривожну зиму 2013/14років, що далі перетекла в «русскую весну» на Сході. Про ці заходи можна багато і цікаво розповідати, але як на мене, саме Федорчук і його – наші однодумці зробили головне: підбили певний підсумок важливому періоду суспільного життя країни. Це сталося за лічені години до того як в Україну полетіли російські ракети…

Не запитував у пана Станіслава, чи було в нього передчуття війни в ті дні, а натомість повернувся до його книжки, виданої ще 2012 року з промовистою назвою «Демонтаж лицемірства». Переглянувши написані по гарячих слідах статті автора про події різного масштабу на Донеччині і поза її межами, подумав про те, що можна сприймати цю книжку і як засторогу, і як попередження – «демонтаж лицемірства» триває, і цей шлях драматичний. Та головне, що суспільство його долає. Зокрема і громада Донеччини, яка в думках і помислах вимушеного переселенця з 2014 року посідає особливе місце.

Яскравим тому підтвердження став один із найуспішніших, на мій погляд, проектів Федорчука – видання антології українських письменників Донбасу «Порода» (2017). На одній з презентацій цієї унікальної книги автор проекту висловив на той час дуже важливе спостереження, актуальне і в ці буремні дні: «Будемо відвертими: багато людей відчули себе українцями через війну. Але ця українська налаштованість ще не підкріплена твердими знаннями… Зрозуміти, хто ти і хто був перед тобою для ідентичності, це важливо. І хочеться, щоб українці Донеччини і Луганщини сучасні, розуміли, що перед ними так само були українці».

За кілька днів до вторгнення рашистів Федорчук пише в своєму блозі: «Капітуляції не буде! Українці чинитимуть опір таким спробам… Кожен має здійснити свій вибір, як грізно це не звучить».

Крок у військовий стрій так само став закономірним продовженням шляху нескорених українців, про яких багато писав до війни.

Приємно було дізнатися, що в бригаді оперативного реагування Нацгвардії Станіслав продовжує займатися волонтерством для свого підрозділу і долучається до ефірів як експерт з історії Донбасу. Власне зі зброєю в руках він творить уже сучасну історію.

 

ТРАВНИК І ПЛАСТУН ТЕПЕР ДЕСАНТНИК

Ще торік Максим Потапчук домігся, аби його зарахували на службу в десантно-штурмові війська ЗСУ. А міг би цього не робити за станом здоров’я – отримане важке поранення на Донецькому Євромайдані 2014 залишило свій слід… Ще тоді лікарі порадили молодому чоловіку задля швидшого одужання обрати сферу діяльності, де б міг більше спілкуватися з молоддю і дітьми. Змушений попрощатися з Донецьком, у переселенському статусі Максим на рідних теренах розпочинає волонтерську діяльність, допомагаючи дітям Сходу, які постраждали від війни. Він очолює краматорський осередок Пласту і цей рух на Донеччині отримує нове дихання. У 2016 році з ініціативи Потапчука в Краматорську стартує літературно-мистецький конкурс «Кальміюс», який збирає юні обдарування, а в прифронтове місто приїздять відомі письменники і поети та видавці з Києва. Побував і я на цьому українському святі наприкінці 2017 – приємні враження…

А ще в межах освітнього проекту «Тату, почитай!» разом з письменницею Євгенією Пірог Потапчук залучає до дитячого читання більш як 750 чоловіків з Донеччини. Мета – поліпшити рівень освітньої комунікаційної інтеграції дітей і їх батьків через читання, адже 70% місцевих татусів нічого не читали своїм дітям. Тримали в полі зору і напрям вивчення української, хто бажає.

За освітою економіст-юрисконсульт, який понад 15 років життя присвятив роботі з дітьми, Максим Потапчук приємно здивував і ще однією якістю – він травник. Вважає себе спадкоємцем прадіда, який ще сотню літ тому лікував травами воїнів УНР. А дід і бабуся були фахівцями з траволікування. Тому заснування Максимом соціального підприємництва «Трави Карпатські авторські чаї» стало успішним проектом… Але війна, що прийшла в наш дім в 2014, покликала його в 2022, і зараз він в одній із гарячих точок на Сході. Мої колеги з «Вчасно» – бойового і патріотичного видання на Сході, навідали Потапчука за місцем служби і той поділився з журналістами спостереженням, якого ніде не зустрічав. Так от, на запитання, якої підтримки хлопці з передової потребують найбільше, він відповів так:

– Підтримка дуже важлива. Але не все додає сил та позитиву. Я навіть склав список того, що краще не писати хлопцям з передової. Не питайте, коли закінчиться війна. Ніхто не знає, коли це станеться. А ще коли 100 людей написали тобі, що моляться за тебе, це зовсім не налаштовує на позитив, починаєш себе накручувати. Або є ті, хто постійно питає – вже потрібно виїжджати з Донеччини, Львова, Івано-Франківська, інших міст? А ще, коли серед привітань з якимось святом трапляються листівки з російською мовою – це теж ніяк не підтримка. Ну і потрібно розуміти, що не завжди є час для відповіді на всі повідомлення. Якщо щось пишете, то краще або сердечка якісь надсилати, або щось з гумором писати, але я вважаю, краще один раз подзвонити та просто поговорити.

 

«НАШУ МОВУ НЕ ПІДРОБИТИ!»

Єгор Фірсов у 2014 році змушений був залишити рідне місто через загрозу життю, а рівно через 8 років повернувся на Донеччину в найважчий момент її історії, коли ворог забирає життя всіх українців. Повернувся, щоб захищати…

Колишній донецький євромайданівець і організатор місцевого Автомайдану, Єгор Фірсов у квітні 2014 прийняв присягу народного депутата від партії «Удар» і став наймолодшим у парламенті 7 скликання. Потім знову обраний до Верховної Ради, але за кілька років позбавлений мандата однопартійцями, і як не тільки він вважає – безпідставно і несправедливо. Згодом, коли в 2019 році відбулася зміна влади, Єгор Фірсов деякий час виконував обов’язки голови Держекоінспекції. На цій посаді теж виявив притаманну йому принциповість: за постійні порушення природоохоронного законодавства був оштрафований на 10 мільйонів гривень меткомбінат імені Ілліча з холдингу Ріната Ахметова. Подейкують, що цей комбінат – найбільший забруднювач Приазов’я, був так покараний вперше за свою історію.

Єгор Фірсов зайнявся очищенням й у відомстві, яке очолив. Згодом невідомі спалили його власне авто, а уряд невдовзі звільнив принципового керівника. Далі він займався екологічними ініціативами, аж доки в наш дім не увірвалася війна.

З 24 лютого він у територіальній обороні Києва, а через місяць підписує контракт. Не маючи медичної освіти, пройшов курс і поїхав на фронт тактичним медиком, там надає першу медичну допомогу пораненим бійцям. Це неймовірно важка робота, фізично і морально…

«Найнебезпечніший ворог зараз – це втома. Перші місяці пройшли на адреналіні – далі все важче і важче… Далі буде ще важче. Війна йде на виснаження. І програє той, хто перший втомиться і втратить сили. Але це будемо не ми!

Тому що втома і важкість тебе загартовує. У мирному житті ти б не пережив і не пройшов таких навантажень. Не спати, носити 10 кг на собі звикаєш. Звикаєш і до вибухів, і до крові. І стаєш  сильнішим. Бо знаєш за що борешся. Джерело для сил – мрія та віра, біль і гнів! Тримаймо стрій до перемоги!», – написав він на своїй сторінці в Фейсбук.

Важливим і дуже актуальним є, на мій погляд, і коротенький пост Єгора Фірсова, який автор назвав «Про роль мови на війні»:

«Нас, тактичних медиків, вчать говорити з пораненими українською. Уявіть собі – боєць без свідомості. Приходить він у свідомість вже в авто і чує російську мову. Яка може бути реакція пораненого? Він може вихопити зброю і всіх розстріляти, бо подумає, що потрапив у полон.

Тому саме мова на війні та річ, яка відрізняє своїх від чужих. Вночі, в перемовинах по рації, коли зустрів незнайомих військових. Ворог може підступно одягти нашу форму, зав’язати жовту пов’язку на руці. Але мова наша – її не підробити ніколи!».

За свою Україну воюють уродженці Донеччини: колишній тележурналіст, доброволець 2014 і відтоді нацгвардієць Сергій Молотков, ветеран АТО, кандидат філологічних наук Михайло Жилін, доброволець 2014 і воїн ЗСУ, філолог і поет Сергій Несвіт, журналіст і в.о. міського голови Слов’янська 2014-15 Олег Зонтов, музейник і краєзнавець Дмитро Білько, юрист Ілля Власенко…

Сподіваюся, що про цих та багатьох інших достойних людей ще буде можливість розповісти після нашої перемоги.

(З антології «Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни». Видавництво «Ліра-К»)